foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Історична довідка

Як твердить багатотомна "Історія міст і сіл УРСР", Благодатне (до 1926 року—слобода Амвросіївка) — село, центр сільської ради, розташоване на річці Кринка (притока Міуса), за 10 кілометрів від районного центру та залізничної станції Амвросіївка. Населення — 4022 особи. Місцевість, де розташоване село, була заселена з давніх-давен. На околицях села Ново-калинівки знайдені знаряддя праці раннього палеоліту та пізньопалеолітична майстерня з обробки кременю. Поблизу Благодатного знайдено рештки населення епохи неоліту, розкопано курган епохи міді. 1777 року на місці теперішнього села заснував хутір донський старшина Луковкін. Тут селилися селяни-втікачі, що їх приписували на його ім\'я.

 

Серед широких донецьких степів повільно пливе річка Кринка, у водах якої ще давні скіфи напували своїх вороних коней. На одному з берегів річки, що є притокою Міуса, лежить село з поетично-піднесеною назвою – Благодатне. Тепер його знають далеко за межами України, всюди, де є український православний дух, і не лише завдяки незвичній назві. Саме у цьому селі далекого 1929 року в селянській родині народився Мишко Денисенко, нині – Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. Із повним правом Святійший може повторити Сосюрине: "Я починався звідтіля, де шум заводів даль колише, рідні Донеччини поля мені на світі наймиліші".

Нещодавно у Благодатному було велике свято – освячення хреста на новому храмі. Майже все село, від малого до великого, зійшлося до центру, де на очах у людей останніх півроку повставав чудовий храм-красень. Однобанна барокова цегляна церква Вознесіння Господнього здіймалася до неба стараннями Патріарха Філарета.

 

Дорога до батьківського порогу

Кожного разу, коли патріарше авто розтинає повітря індустріального Донбасу на під\'їздах до рідного села, коли за вікном "Мерседеса" пролітають численні "посьолки", посивілі поодинокі кургани та величезні терикони, владика Філарет, мабуть, перебираючи чернецькі вервиці, пригадує минуле... Чого, чого, а спогадів, пов\'язаних із рідним краєм не бракує. Це переважно спогади дитинства, що на схилі літ усе частіше навідують людину, приносячи на своїх долонях відбитки давно минулої реальності. Загибель на війні батька, тяжкий пошук одвічного "Чому?" і, нарешті, перший досвід молитовного спілкування з Богом, який вдалося пронести через не одне десятиліття. Не схибивши, не похитнувшись, не засумнівав-шись. Важке післявоєнне життя, пов\'язане з тяжкою фізичною працею. І рішучість остаточного вибору – "вчитися на батюшку", як тоді казали, вступати до Одеської духовної семінарії.

Власне, Благодатне підштовхує до роздумів. У ньому і понині стоїть школа, де перші знання здобував маленький Мишко. До речі, збудована вона 1936 року на місці та з матеріалів зруйнованої комуністами у тридцятих роках церкви. Були тоді такі варварські звичаї! Є й інша старенька дерев\'яна Миколаївська церквиця на околиці, куди бігав, наперекір учителям-атеїстам, бунтівний Денисенко, а її священик у непевні часи давав рекомендацію для вступу до семінарії. Нині вже давно немає тих учителів, відповідають вони за свої дії перед іншим судом, а от у церкві тепер править московський священик-атеїст". Це він кілька років тому, коли померла мати Предстоятеля Української Православної Церкви Київського Патріархату – Меланія, не пустив до храму відспівати стареньку, кинувши антихристиянське: "Тут розкольників не відспівують!". Так і довелося синові просто неба правити панахиду за матір\'ю на батьківському обійсті, де тепер живе рідний брат.

Напевно, тоді й народився в голові Святійшого Патріарха задум – збудувати в своєму селі церкву Київського Ппатріархату, аби його односельці могли молитися рідною мовою.. І не просто храм, а такий, щоб став справжньою окрасою Благодатного, щоб символізував він торжество правди над брехнею, добра над злом, віри над фарисейством.

Але навіть така, з усіх точок зору, богоугодна справа декому виявилася не до смаку. Найперше – місцевому батюшці з УПЦ Московського Патріархату, для якого поява ще однієї церкви означала втрату духовної монополії на душі благодатнівців, а отже, і частини прибутку, який він, судячи зі стану Миколаївської церкви, що вже в землю вросла без належного ремонту, частіше клав до власної кишені, мабуть, живучи за принципом: церква – це я! По-друге, занепокоївся Донецький і Маріупольський митрополит УПЦ МП Іларіон (Шукало). Киянам він запам\'ятався тим, що роздавав на ґанку Національної опери благословіння дулями... Таким чином відзначаючи славний ювілей Києво-Печерської Свято-Успенської лаври. Владику Іларіона, схоже, коробить уже від однієї думки про те, що на сході України, попри прогнози скептиків, таки утверджується ненависний для декого Київський Патріархат. До цієї позиції пристала, на жаль, і місцева влада. Вона, мов Матросов на ворожий дот, кинулася в бій проти появи в Благодатному церкви УПЦ Київського Патріархату, робила все, щоб тільки не виділяти землі "розкольникам". "Церква в моєму селі з\'явилася лише за підтримки та втручання Президента України Леоніда Кучми. Саме він припинив беззаконня та сприяв тому, щоб місцева влада таки перестала перешкоджати будівництву храму Божого. За це я вдячний йому", – каже Патріарх Філарет.

До речі, це не перший випадок, коли Московська Патріархія, розуміючи, що поступово, але незворотно втрачає свої позиції на Донбасі, переступає Божі та людські закони. Так було кілька років тому, коли на Святійшого Патріарха та людей, які були з ним, московські панотці вчинили злочинний напад, під час освячення хреста на місці будівництва храму в Маріуполі. Завдяки московській церкві та потуранню влади свята справа перетворилася в нелюдське побиття десятків безневинних людей.

 

Після Голгофи завжди наступає воскресіння

Отже, в один з нинішніх квітневих днів "на майдані коло церкви", що в самому центрі села, неподалік від місця, де колись стояла стара Вознесенська церква, зібралося десь із півтисячі людей, тобто майже все село. Не було тільки місцевої влади. Вона чомусь вирішила, що свято жителів Благодатного – не їхнє свято. Не було і московського панотця. Він, як розповідали люди, тоді зламав ногу… Були і школярі зі школи, що стоїть тепер на підмурках старої церкви і де колись вчився патріарх, де й понині звучить дзвінок, закликаючи дітей до знань. Тут вчать на уроках, зокрема, робити висновки з історичних помилок, аби їх не повторювати. На свято прийшли не лише прості селяни, а й сільська інтелігенція.

Стояла, як на диво, чудова погода. В освяченні хреста, крім Святійшого, взяли участь єпископ Донецький і Маріупольський УПЦ КП Юрій і близько двадцяти священиків єпархії. Хрест треба було підняти на 32-метрову висоту храму. Служба Божа правилася українською мовою. Патріарх автору цих рядків зізнався, що це було свідоме рішення. "Ще перед будівництвом я звернувся до громади: "Якою мовою бажаєте, щоб у вас служилося?". Люди мені відповіли, що хочуть, аби було українською, бо, як виявилося, лише після того, як почули рідну мову в храмі, зрозуміли зміст служби", – розповів владика.

Люди, за давньою традицією, прикладалися до освяченого хреста, який краном мусив ось-ось піднестись у небо, і тоді до нього зможуть доторкнутися лише пташки своїми крильми. І, нарешті, головна довгоочікувана хвилююча мить – хрест підіймається вгору, стає для ока все меншим і меншим і закріплюється на зеленій бані храму.

Під час освячення хреста Патріарх Філарет звернувся до своїх земляків зі словом: "Відновлення цієї церкви є доказом перемоги Бога над злом. Коли храм руйнували, тоді ні в кого не виникало навіть думки, коли він буде відроджений. На Голгофі книжники та фарисеї також вигукували: "Якщо Ти Син Божий, чому ж Бог не захистить Тебе?" Коли розпинали Христа, Йому говорили: "Якщо Ти Син Божий, то зійди з хреста і тоді ми увіруємо в Тебе". Зараз прийшов час, коли люди, що руйнували храм. лежать у могилах, а церква ніби повернулася з небуття. Тому ми всі мусимо вірити, що Бог не лише існує, а й діє і нікого не полишає. У тяжких життєвих обставинах треба завжди твердо вірити, що після Голгофи, страждань обов\'яз-ково наступає воскресіння (якщо, звичайно, наші страждання є несправедливими). Українцям у нелегкі часи необхідно мати віру, що буде для нашої країни воскресіння. Через деякий час буде повністю освячено цей храм. Він укріплюватиме нашу віру не лише у земному житті, а й віру у життя вічне. Також даремною є думка. що схід України є повністю зрусифікованим регіоном. Ми віримо, що через помісну Церкву відродиться національна свідомість українців".

Слухаючи ці слова пастиря, прості жителі шахтарського краю щиро раділи. Але був між людей спеціально присланий московським митрополитом Іларіоном Шукалом кореспондент єпархіальної рептильки – газети "Донбас православний" Зрозуміло, що отримав цей діяч пера конкретне завдання: облити брудом усе побачене. Але хіба можна Божу справу, відродження церкви, очорнити? "Марні старання будівничого, якщо з ним не працює Господь", – сказано в Святому Писанні. Отож і наклади церковних багатотиражок, переповнених злобою до братів, пожовкнуть без сліду, а храм залишиться, і приходитимуть до нього люди, звертатимуться у ньому до свого Творця із молитвою.

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Україна молода",
23 квітня 2002 року

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2