Конференція "Сучасний стан та основні тенденції українського неоязичництва: критичний огляд"

Деталі

Автор: Москалюк Константин

Перегляди: 604

6 грудня 2011 року в Київській православній богословській академії відбулась науково-практична конференція "Сучасний стан та основні тенденції українського неоязичництва: критичний огляд".
Це черговий захід, організований головою апологетичного товариства св. Іустина Філософа протоієреєм Сергієм Цьомою та керівництвом академії. У роботі конференції взяли участь як представники духовенства, так і світські спеціалісти. Засідання розпочалося з вітального слова, яке виголосив ректор КПБА єпископ Епіфаній. Далі до слова був запрошений єпископ Євстратій, який висловив свій погляд на сучасне неоязичництво. Після цього з доповідями виступили учасники конференції:Базик Дмитро Васильович, кандидат філософських наук, учений секретар Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України - "Феномен українського неоязичництва: становлення, сучасний стан та перспективи розвитку".

Детальніше...

Майбутнє без книги

Деталі

Автор: Костріков Ігор

Перегляди: 286

Сьогодні дуже гостро постала проблема читання в сучасному суспільстві. На жаль сучасна молодь стала дуже мало читати, взагалі не сприймає класичну літературу. Але без гарного знайомства з літературою неможливе повноцінне становлення особистості. Книга допомагає сформувати  моральні принципи, духовні цінності, оволодіти інформацією, вчить мислити оцінювати, аналізувати власні та сторонні дії та вчинки. Зниження статусу читання, як засобу духовного та інтелектуального життя суспільства, є одним з найбільш важливих і небезпечних явищ в розвитку сучасної вітчизняної культури. За даними досліджень в нашій країні з кожним роком збільшується кількість людей, що не читають.          

Детальніше...

У церкві глядачів немає

Деталі

Автор: В.М. Махинько

Перегляди: 224

Багато людей, уперше потрапивши до храму, сприймають богослужіння як певне театральне дійство, де більшість присутніх виконує роль глядачів, а церковно- та священнослужителі є акторами певного спектаклю. Цьому сприяє і деяка подібність оформлення храму: є підвищення, що слугує своєрідною сценою, є іконостас, схожий на завісу (куліси), є хор, що разом з виголосами диякона та священика забезпечує звуковий супровід, наявні світлові ефекти (свічки, запалюване у певний момент панікадило), на стінах і стелі – художнє оформлення, існує певний сценарій, є навіть своєрідна каса (на вході слід купити свічечку-квиток і лише потім проходити на «своє місце»).

Детальніше...

Вийшла книга Юрія Дорошенка «Без догмату. Релігійні магістралі»

Деталі

Автор: прот. Сергій Цьома

Перегляди: 161

У світі, напевно, більше написаних книг аніж прочитаних. Ніким не читані, цнотливі і незаймані, фоліанти зазвичай продукуються у світ лише для того, щоб втішити чиєсь славолюбство і зайняти своє місце на полиці або у картонній коробці з-під телевізора. На противагу цим творивам існують книги, які завжди і скрізь знаходять свого читача. Причина у кардинальній відмінності долі кожної книги залежить, звісно, від багатьох факторів: майстерності автора, актуальності теми, стилю написання, у наш час також і від рекламної розкрутки. Однак є іще один важливий чинник, який визначає важливість писаного матеріалу, а саме, - мета його написання.

Дебати між Крістофером Хітченсом та Алістером МакГрасом на тему: «Отрута чи ліки? Релігійні переконання в сучасному світі».

Деталі

Автор: Переклад з англійської Ігоря Кострікова студента V-го курсу КПБА

Перегляди: 95

Ви часто чуєте, як різні люди з непевною вірою говорять що, можливо релігія є метафізичною і не є істиною, її особи та історії можуть бути легендами які межують с доісторичними міфами, її претензії на істину є смішними. Сьогодні маємо набагато кращі пояснення виникнення світу та інших фізичних явищ, можливо якби вони були доступними з самого початку то релігія би і не виникла. Сьогодні б ніхто не повернувся до тих часів коли в нас не було не реальної філософії, а мали лише міфологію. Тоді ми вважали, що живимо на плоскій планеті, що Сонце обертається навколо нашої планети, а не навпаки, не знали, що існують мікроорганізми як частина світобудови, і що вони більш могутні ніж ми. Можливо ми б сьогодні навіть і не обговорювали теїзм, якби знали чим ми тоді займалися. Але тим не менш, ви повинні вважати релігію джерелом етики та моралі 

Детальніше...

Прогрес по-шведськи

Деталі

Автор: Ксенія Соколова

Перегляди: 104

У шведській столиці Стокгольмі 90% померлих кремують, 45% урн родичі не забирають. У переважній більшості похорон відбувається «без церемоній». Працівники крематорію не знають, чиї саме останки спалюють, бо на урнах — лише ідентифікаційний номер. З економічних міркувань, енергію, отриману від спалених урн, на вибір включають в обігрів власного будинку або в систему обігріву міста.

Детальніше...

ЇХАВ ПАТРІАРХ ЗА ОКЕАН, СКАЗАЛИ УКРАЇНЦІ КОНСТАНТИНОПОЛЮ - "ПРОЩАЙ"?

Деталі

Автор: Юрій ДОРОШЕНКО

Перегляди: 812

Не так давно завершився візит Київсь-кого Патріарха та всієї Руси-України Філарета до США. Метою поїздки було відвідати пара-фії Київського Патріархату на далекому кон-тиненті. "Україна молода" уже інформувала про історію переходу чотирьох парафій від УПЦ у США під владу Києва. Тоді розгорівся величезний скандал, який був пов\'язаний, у свою чергу, з тим, що керівництво американ-ської УПЦ визнало верховенство Константи-нопольського Патріарха. Зрозуміло, що вла-дики УПЦ у США були не в захваті від того, що український Патріарх планував подорож до Америки, бо вони також вважають, ніби існує лише їхня канонічна територія, куди іншим зась. Але відбувся собор цієї Церкви, що постановив: ієрархи на належному рівні повинні прийняти Київського Патріарха.

За словами самого Патріарха Філарета, він щиро хотів зустрітися з духовними керів-никами УПЦ у США, щоб з\'ясувати позиції обох сторін. Розмова така відбулася, але та-кож відповідно до рішення собору. "Загалом, приймали мене як Патріарха у США дуже тепло і не тільки православні, а й греко-като-лики, - зізнається Святійший. - Мали ми зуст-річі з конгресменами, мерами міст, просто за-цікавленими людьми". Виявляється, що старе покоління, яке пам\'ятає Україну, тягнеться до Київського Патріархату, бо вони побачили, що саме він уособлює зараз Церкву, за яку боролися. Тому стали в опозицію до своїх єпископів. До речі, владики прийняли рішен-ня податися до Стамбула без згоди парафій і відповідного рішення вищого органу УПЦ у США - Помісного Собору. Згаданий автори-таризм вразив звиклих до американської демократії православних і викликав обурення. Розповідають, що віруючих Української Церкви в США стримує від відкритого конфлікту зі своїми духовними провідниками тільки загроза розколу. Вони вважають, що розщеплення церкви навряд чи буде на користь для всього українського православ\'я.

Як стверджують спеціалісти, що слідку-ють за подіями в релігійному житті нашої діаспори, сьогоднішній статус УПЦ у США набагато гірший, ніж навіть у Канадської Православної Церкви, що користується пра-вами широкої автономії. Єпископи останньої Церкви не тільки мають справжні церковні титули (а не титули неіснуючих зараз грець-ких міст), а й без втручання Царгороду став-лять єпископів на кафедру та обирають собі митрополита. Наведені, на перший погляд, малосуттєві факти є дуже важливими для ві-руючих і взагалі статусу Церкви. Пікантності ситуації додає й атмосфера таємничості, яку дбайливо роздмухують ієрархи УПЦ у США, відмовляючись надати документи, що засвід-чували б справжній стан речей. Понапідпису-вавши у Константинополі угод із Патріархом Варфоломеєм, вони дбайливо позаховували їх під свої ряси - подалі від людського ока.

Під час зустрічі в Америці Патріарха Філарета з керівництвом УПЦ у США вири-нула з боку єпископів контрверсія, що за за-думом повинна виправдовувати їхні дії. Вони заявили, що ось, мовляв, коли був живий Патріарх Мстислав, від очолював Київський Патріархат і УПЦ у США окремо, а не як єдину Церкву. На це український Патріарх Філарет заперечує: "Такого явища в право-славній церкві немає, не може бути один гла-ва на дві церкви. Або він керує Українською церквою в Америці, або стоїть на чолі Патрі-архату. Я запитував: як ви поминали за бого-служінням Мстислава, називали митрополи-том чи Патріархом? Митрополит Антоній відповів, що згадували як Патріарха Мстисла-ва. Значить, він був Патріархом і для УПЦ у США, і для УПЦ КП, а ці церкви були єди-ним цілим, відбувалося молитовне єднання та співслужіння". Сам факт таких дискусій, які точаться між двома українськими церквами, вже засвідчує, що не все так добре, як того хотілося б. Тільки подив може викликати від-хрещування американських владик від своїх братів в Україні, особливо тоді, коли прості вірні, навпаки, тягнуться до рідної землі та до її духовного центру - Києва. У православ\'ї склалася майже революційна ситуація, коли духовні верхи не хочуть, а низи ще не можуть об\'єднатися навколо Київського Патріархату.

Представники парафій Української Цер-кви в США Патріарху Філарету пояснювали свою позицію. Вони переконані, що в Київському Патріархаті були ще з часів Патріарха Мстислава, а від\'єдналася від нього тільки група єпископів і за майже детективних обставин стрибнула в константинопольський город. Адже Помісний Собор так і не затвердив цей марш-кидок від України у бік турецького Стамбула. Православні громади й надалі вважають себе складовою частиною УПЦ КП.

На думку Київського Патріарха Філарета, існують аргументи і на користь переходу під руку Вселенського Патріарха. Ієрархи роблять ставку на молоде покоління, що народилося в Америці й досить умовно уявляє собі Україну, часто навіть такими собі шевченківськими селами з вишневими садками. Отож, будучи фактично американцями, вони прагнуть злитися з середовищем. А тамтешні православні (переважно греки) відштовхують їх, вимагаючи дістати визнання якогось із офіційних Патріархів. На такому тлі єпископи УПЦ у США розводять руками: якщо ми орієнтуватимемося на стару еміграцію, що вимирає, то втратимо не тільки молодь, а й церкву. "Можливо, воно і так, - каже Святійший Патріарх Філарет, - але прийняте рішення було несвоєчасним, треба пам\'ятати про старих людей і рахуватися з ними, адже саме вони побудували храми та є їхніми власниками". Не будучи геть дурними, єпископи вже кілька років ламають голову, як би накласти свою руку на майно, та навіть пробували пропхати через собор новий статут, відповідно до якого власником церков, приміщень уже є не громада, а Церква, тобто єпископи, що примостилися біля її керма.

Нині УПЦ у США нагадує порохову діжку, що може вибухнути будь-якої миті. Зрозуміло, що запал від неї знаходиться в руках Патріарха Київського та всієї Руси-України Філарета. Але його Святість не поспішає. І не тому, що боїться недолугих погроз із Бавнд-Бруку ("якщо ви приймете ще хоч одну нашу парафію, ми розірвемо з вами взагалі стосунки"). По-перше, великої користі від цих формальних зв"язків для Києва немає, а по-друге, пішовши на відвертий конфлікт, єпископи (а їх усього кілька), мов самогубці, обпиляють гілку, на якій щойно сиділи. Бо якщо доведеться обирати між жменькою церковних кар\'єристів і святим київським престолом, православні українці Америки однозначно оберуть останнє. Саме це підтвердили рішення останнього Помісного Собору УПЦ у США. Патріарх Філарет із притаманною йому дипломатичністю намагається розв\'язати непорозуміння мирним шляхом, пам\'ятаючи, що поганий мир краще за добру війну. "Я не хочу, - зізнається він, - вносити розбрат у життя американської церкви. Нехай вони собі вирішують проблему. Майбутнє залежить від дій парафій, від того, як вони себе поведуть. Під час моєї поїздки за океан представники православних громад заявили мені, що вони тепер знають, що робити і куди йти. Вони позбавилися розгубленості, яка була в їхніх душах до цього, і знають, що Київський Патріархат їх не залишить".

Під кінець хотілося б сказати, що не все так погано у стосунках між Києвом і Бавнд-Бруком. Але перед тим, як перерахувати позитиви, потрібно сказати правду, навіть гірку, але до кінця. А вона, між іншим, і в тому, що єпископ Чиказький не тільки порушив рішення собору своєї Церкви і не зустрівся з предстоятелем УПЦ Київського Патріархату, але більше того - дав вказівки духовенству не служити та не брати участі в зустрічі з Патріархом Філаретом. Подібне вчинив і амбіційний архієпископ Антоній. За однією з версій, подібна поведінка пояснюється тим, що ієрархи боялися, що Патріарх Філарет почне закликати українців США переходити під його руку та таким чином зовсім розвалить їхню церкву. Але це лише версія. А факти в тому, що зали, де перебував Київський Патріарх, всупереч вказівкам, не вміщували всіх бажаючих побачити його, отримати благословення. Це, доречі, ще раз продемонструвало, наскільки низький є авторитет церковних начальників серед простих віруючих в УПЦ у США, а отже, й рівень легітимності їхнього рішення про перехід до Константинополя.

Юрій ДОРОШЕНКО
газета "Україна молода",
15 грудня 1998 року

МОСКОВСЬКА ПАТРІАРХІЯ СВЯТКУЄ РУЙНУВАННЯ КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ?

Деталі

Автор: Юрій ДОРОШЕНКО

Перегляди: 1066

Важко повірити, що московські церковники з УПЦ МП наважилися на такий безпрецедентний виклик українському суспільству, але факт залишається фактом – не так давно ця конфесія відзначала 300 років Київської духовної академії. Здавалося: що тут страшного, ну вибрали батюшки найближчу історичну дату та й почали її розкручувати. Яка різниця для них, під яким "соусом" нагадати про себе, позалицятися до спонсорів, повиклянчувати у влади земні блага?

Це лише на перший погляд усе здається таким невинним. Люди, які й більше обізнані з історією, стверджують: тут ми маємо справу зі свідомим декларуванням своїх поглядів. Судіть самі. "2001 р. для Київської Духовної Академії – рік особливо знаменний і символічний. Рівно 300 років тому, 26 вересня 1701 р., високомонаршою грамотою Петра І Києво-Могилянська колегія до того часу сформувалась як навчальний заклад з глибокими традиціями, високим рівнем викладання та широкими перспективами, була офіційно возведена до рангу вищого навчального закладу з правом носити ім\'я академії", – читаємо в офіційній газеті УПЦ МП. Зверніть увагу на лексику, з яким захопленням цидулка ката України та руйнівника церкви іменується "високомонаршою грамотою". Чомусь-от лише Петра І ще не пойменовано "великим", як це роблять російські монархісти. Авторів святкувань не обходять майже сто років існування навчального закладу. Головне, що якогось там дня черговий російський царьок згадав про академію. А якби не згадав? Тоді українцям і пишатися б не було чим?..

Цікаво, що ректор Київської Духовної Академії Московської Патріархії протоієрей Микола Забуга й не приховує своєї антиісторичної москвофільської традиції. "Питання про те, яку дату ми святкуємо? Ми святкуємо ту дату, коли Києво-Могилянська академія вперше була названа 1701 року в указі Петра І: "Академією, рівною за статусом і рангом усіляким іноземчеським, з правом навчання студентів всякого роду, звання, походження, чину й країни", – каже батюшка та професор за сумісництвом. Отак читаєш матеріали із сумного ювілею і здається, що й не було ніякої Галшки Гулевичівни, митрополита Петра Могили, плеяди гетьманів, церковних діячів, яким так не пощастило — вони створювали академію, навчалися в ній без царського указу. Виходить, робили це своєрідним "неканонічним шляхом". Але що поробиш, замовчування фактів або їх безсоромне пересмикування – улюблена справа московських батюшок. Ще один приклад: говорячи про новітні часи, отець Микола стверджує, що "1989 року, через рік після того, як держава віддала Лаврський монастир церкві, була відкрита духовна семінарія". Тож годі й сподіватися, що він згадає про те, що до чергового відродження КДА найбільше прислужився тодішній Київський митрополит Філарет, мовчить наш батюшка і про те, хто тоді був ректором навчального закладу і ким був у ньому сам о. Микола та що викладав. Це, так би мовити, "неканонічна" (читай – незручна) правда.

Звернімося до справжньої історії Київської академії, що бере свій початок іще з лаврського просвітницького гуртка. "Діяльність Лаврського гуртка справляла помітний вплив на патріотичні почуття громадян, на їхні бажання прислужитися загальним інтересам. До них належала й знатна киянка зі шляхетського роду на Волині Галшка Гулевичівна (Єлизавета Василівна Гулевичівна-Лозчина (1577-1642). 15 жовтня 1615 р. вона вписала до Київських магістратських книг дарчу, за якою свій дім із землею і "всіма до нього належностями" дарувала під фундування монастиря й школи для дітей "народу руського православного... А щоб тая фундація скуток свій брала, – писала Гулевичівна, – то зараз... у той двір... школу впровадила й упроваджаю". "Відтак 15 жовтня 1615 р. розпочала свою діяльність школа, яка ввійшла в історію як Київська братська школа, родоначальниця Києво-Могилянської академії", – пише у своєму дослідженні "Києво-Могилянська академія" відома дослідниця Зоя Хижняк.

Якщо ж панотцям не подобається згадана дата (можливо, їх засмучує, що засновницею академії була жінка), то є інша – вересень 1632 року. Саме тоді, як свідчить історія, об\'єдналися Лаврська школа з Братською і з\'явилася Київська братська колегія, керівником, протектором і опікуном якої став святитель митрополит Петро Могила. Але й ця дата, схоже, не до шмиги Московській патріархії, бо тоді українці об\'єдналися (а це не так часто буває) без "старшого брата". Без нього, як свято вірять батюшки з УПЦ МП, ніяк не можна, й погоджуються на вкорочення історії свого навчального закладу на добрих майже сто років. Тоді й перший освітній заклад Росії – Слов\'яно-греко-латинська академія у Москві видається не набагато молодшою за Київську академію.

Коли ж дехто з шановних ідеологів московської церкви в Україні намагається дати задній хід, – мовляв, ювілей святкується від того документа, де заклад вперше названо академією, то це також лукавство. Послухаємо все ту ж дослідницю Зою Хижняк: "Але треба зазначити, що безтитульну Колегію сучасники ще з 30-х років XVII ст. визнавали академією. Ось лише кілька прикладів. Перебуваючи на початку 30-х років XVII ст. у Києві, французький інженер і картограф Гійом Левассер де Боплан записав, а потім помістив у своїй книзі "Опис України" (Париж, 1650) такі слова: "У Києві, на Подолі, при Братській церкві міститься університет, або академія". Львівський підкоморій В. М\'ясковський, який у складі посольства був присутній на зустрічі Б. Хмельницького з киянами 1648 р. після перемоги під Замостям, записав у своєму щоденнику: "Увесь народ, який вийшов із міста, вся біднота вітала його. Академія вітала його вигуками й промовами, як Мойсея". Таких прикладів дійшло до нас чимало.

Що ж до російського монарха Петра І, якого так любить ректор КДА УПЦ Московського патріархату Микола Забуга та його колеги, то роль царя у житті Києво-Могилянської академії більше ніж сумна. "Відомо, що, починаючи від Петра І, ведеться наступ на українську мову, мета якого — її знищення. Проводиться низка заходів, "даби народ малороссийский не почитал себя отличным от великороссийского", в тому числі приймаються закони про заборону друку (1720), а потім – і викладання українською мовою. Академії спочатку "рекомендується" перейти на російську мову, а з 1784 р. суворо забороняється читати лекції "сільським діалектом" (тобто українською мовою), а лише російською й обов\'язково "с соблюдением выговора, который соблюдается в Великороссии", – пишуть учені. Коли це читаєш, одразу стає зрозумілим, чому саме цей період облюбували новітні інтегратори у рясах. Вони й нині намагаються реанімувати старі петрівські традиції в Духовній академії. Не вірите? Підіть і самі послухайте, якою мовою і про що читають лекції в семінарії та академії УПЦ МП.

Насамкінець пропонуємо ще кілька дат, які з чистим серцем може починати бучно святкувати УПЦ Московського патріархату. Насамперед це 14 серпня 1817 року, коли за розпорядженням уряду, указом Синоду академію було зовсім закрито. Не виключено, що представникам згаданої конфесії сподобається і 1934 рік, коли був зруйнований більшовиками (тепер вони є вірними політичними соратниками Московської патріархії) Богоявленський собор – у стилі козацького бароко – головний храм монастиря й академії, який побудував підданий анафемі цією ж церквою гетьман Іван Мазепа. Отож таких "червоних" дат в антиукраїнському календарі вистачить. Було б бажання святкувати, а привід знайдеться.

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Столиця",
11-17 січня 2001 року

СІМ РОКІВ ПІСЛЯ "ЧОРНОГО ВІВТОРКА"

Деталі

Автор: Юрій ДОРОШЕНКО

Перегляди: 828

Сьогодні про часи, коли предстоятеля Української Православної Церкви Київського Патріархату, багаторічного дисидента, борця за незалежність України Володимира Романюка проводжали в останню путь гумовими кийками, не любить згадувати не лише влада, а й церква. Православна церква – це особливий інститут, що керується власними принципами, серед яких чільне місце, як відомо, займає вимога прощати кривдникам і не відповідати злом за зло.

Але факт залишається фактом: у липні 1995 року зіткнулися лобами держава з Церквою. Тоді остання виграла, бо на її бік стало суспільство, прості громадяни, яких обурили варварські дії міліції щодо мирної процесії та зневага до Патріарха. Тільки не дай Боже нашим батюшкам через відчуття своєї моральної переваги впасти в гріх гордині.

18 липня 1995 року українська інтелігенція повернулася до своєї Церкви, згуртувалася навколо неї. Цією церквою стала Українська Православна Церква Київського Патріархату (до того часу був широкий вибір: УГКЦ, УАПЦ, УПЦ МП). Того ж таки дня українці отримали нового релігійного лідера — митрополита Філарета. Образ людини, що за будь-яких умов готова сліпо, керуватися вказівками влади, трансформувався, і на Софійському майдані, серед зламаних хоругов і хрестів, залитого кров\'ю асфальту з\'явився рішучий і незламний пастир. Фактичне його возведення в патріарший сан відбулося саме під лайливі слова оскаженілих міліціонерів, брязкіт кийків, оформилося на церковному Соборі та довершилося під склепіннями Володимирського кафедрального собору. Ми торкнулися політичного аспекту "чорного вівторка", а ще є й особистий. Маю в своєму журналістському архіві три "експонати": номер "Літературної України" від 20 липня 1995 року, де вміщені некрологи двом патріархам: суспільному – письменнику Олесю Гончару та православному – Патріархові Володимиру (в миру – Василю Омеляновичу Романюку); 29-й номер газети "Дзеркало тижня", де є фото, на якому мене зафіксував фотооб\'єктив у момент, коли люди ще панічно, руками й уламками розтрощених стільців загортали землю на могилі Святійшого, та брошурка, написана поспіхом, після поховання, де возвеличується роль митрополита Філарета.

Я не тікав, коли розчахнулася брама Софійської дзвіниці. Не тому, що герой. Просто не очікував того злочинного наказу, вірив у розум все тієї ж влади, а тому й опинився за п\'ять кроків біля могили. Біля темної, ще не засипаної ями було всього з десяток людей. Сонце сідало, і за всяку ціну, за християнським звичаєм, треба було засипати яму з нашвидкоруч кинутою труною.

Не вдаватимуся в подробиці того дня. Скажу лише, що вже міліцейське коло розступилося, аби пропустити до могили (яка попри протидію була майже повністю зарита руками людей) митрополита Філарета та єпископат, який пішов площею. Сутеніло, мокрий асфальт відблискував від прожекторів, і митрополит у білому клобуці впевнено йшов зі своїм почтом, люди ще залишалися поза кільцем оточення, що замикалося аж біля пам\'ятника Хмельницькому. На шляху блаженнійшого опинилася шеренга з десяти беркутівців у шоломах та зі щитами, готових миттєво виконати будь-яку команду...

Хтось із єпископів поспішив сказати: "Владико, давайте обійдемо". На це була рішуча відповідь: "Ні, ми підемо прямо!". Це вже для наступника патріаршого престолу була справа принципу. І міліція розступилася... Про цей епізод історії церковно-державних відносин ніколи не читав у спогадах, але мені пощастило його побачити на власні очі...

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Столиця",
26 липня 2002 року