foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Тернистий шлях помісності

До нас приїхав Папа і... поїхав

За два з половиною дні, коли Папа Римський був у Києві, нічого надзвичайного не сталося. Лише систематично йшов дощ, центр української столиці перекрили численні наряди міліції, а в метро роздавали запрошення на зустріч з понтифіком. Головне, що кінець світу не настав, про що віщувала Московська Патріархія; і як ще раніше передбачав Патріарх Філарет православні залишилися православними, католики – католиками, а Папа приїхав і поїхав. Тоді особливо ревні католики навіть образились на такі слова православного Патріарха, побачивши у них певну нетактовність. Але саме вони найбільше підходять до оцінки релігійного життя після візиту.

 

* * *

Водночас, пожвавлення об\'єднавчих процесів в українському православ\'ї більшість аналітиків схильні пов\'язувати з фігурою глави Римо-Католицької Церкви. Тут йдеться не про безпосередній, а швидше, про опосередкований вплив головного католика світу на життя православних віруючих України. Зараз уже, коли сплинув відповідний час, можна без зайвої ейфорії проаналізувати роль візиту Папи. Найважливіше, що Іван Папа ІІ продемонстрував, що не кожний крок у релігійному житті нашої країни звіряється з московськими кремлівськими курантами. На деякі принципові та рішучі кроки у цьому напрямі здатна йти навіть така обережна українська влада, якщо, зрозуміло, вона впевнена в тому, що отримає від цього конкретні дивіденти. Тому, коли вона і киває на білокам\'яну як на основну перепону в розв\'язанні заплутаного релігійного клубка, кажучи, мовляв, без доброї волі Московської Патріархії нічого не можна вдіяти, відверто лукавить. На практиці це означає, що влада ще не бачить своєї вигоди. На даний момент їй для самозбереження вигідніше триматися за рясу російського православ\'я, що попахує нафтою, газом і зв\'язками з керівництвом РФ, ніж будувати якусь там єдину Помісну і не знати, що з того може вийти.

Про другий момент у приїзді Папи Римського, що підштовхнув до активності роз\'єд-наних православних, говорилося більше. Він стосується не лише церковників або людей, заангажованих у релігійне життя, а всього українського суспільства. Папський візит, проведений у кращих традиціях шоу-акції, розрекламований засобами масової інформації (знову ж таки з подачі влади), зачепив широкі верстви нашого населення незалежно від релігійної приналежності та викликав зацікавлення до проблем віри, релігії. Коли ж понтифік поїхав, а за ним і трохи не більша частина католиків, які його зустрічали (принаймні у Києві), знову все стало на свої місця, Україна залишилася переважно православною країною. Відповідно люди почали глибше та пильніше придивлятися до того, що ж діється за церковною огорожею і чому з вигляду однаковісінькі батюшки навіть часом не вітаються один із одним. Духовенство, в свою чергу, після Папи відчуло на собі прискіпливий погляд громадськості. Від нього вже неможливо було і надалі ховатися в темряву паламарок і відбуватися заплутаними та пересіяними церковнослов\'янізмами, фразами, лякати людей незрозумілими канонами. Надійшов час дій. Багато хто зрозумів це. До активнішого єднання (для когось хоча б активнішої імітації єднання) підштовхувала і певна боязнь, що бездіяльність може призвести до того, що проблему зможе розв\'язати зовнішнє втручання.

Борці за чистоту православ\'я мусять усвідомлювати: православ\'я на заході України тримається завдяки існуванню Української Православної Церкви Київського Патріархату й Української Автокефальної Православної Церкви з їх національними позиціями. УПЦ Московського Патріархату, навіть замаскована та перезамаскована під українську церкву, все одно приречена бути конфесією однієї націо-нальної меншини. У випадку ліквідації вищезгаданих двох "розкольницьких" церков (а саме цього добивається Московська Патріархія) їх паства, швидше, піде до Української Греко-Католицької Церкви, ніж до філії Російської Православної Церкви. Сьогодні ще обдурити людей байками, що "ось ми – теж українська церква", можна, але загнати до неї силою, слава Богу – ні. То кому це вигідно?

Крім усього, є ще один фактор, пов\'я-заний з Папою та внутрішньоправославними процесами в Україні. Гість, якого виставляли то політичним та державним діячем, то релігійним, зустрівся з Патріархом Київським і всієї Руси-Украіни Філаретом і митрополитом Тернопільським і Подільським Мефодієм. Ця зустріч яскраво продемонструвала, що УПЦ КП і УАПЦ – рівноправні релігійні організації не лише з точки зору світського закону, а й світових релігійних центрів, що московська анафема серйозно сприймається лише Москвою, яка саме її і вигадала.

Це вже потім дехто намагався перекрутити факт, применшити його тим, що це була не зустріч віч-на-віч із Патріархом Філаретом, а з якоюсь абстрактною, Бондаренко знає її якою, Радою церков. Насправді рада була лише декорацією (хай не ображаються інші представники релігійних організацій), а зустрічався православний патріарх із католицьким Папою, господар із гостем. Якби Патріарх Філарет проігнорував цю зустріч, вона не мала б жодної мети. Як стверджують спостерігачі, є підстави вважати, що тоді б її не проводили зовсім. Не треба применшувати і постать самого київського патріарха, який свого часу не раз зустрічався з Іоаном Павлом II. За більше ніж тридцять останніх років на стіл глави римо-католицької церкви не лягло жодного звіту про релігійну ситуацію в Україні, де б не фігурувало ім\'я спершу митрополита, а тепер патріарха Філарета.

Важливим для процесу утворення єдиної Помісної Української Православної Церкви було і те, що ФСБ разом із аналітиками зі Свято-Данилового монастиря Москви, готуючи рекомендації українським церковникам із МП, прорахувалися в інформаційній діяльності. Митрополія УПЦ Московського Патріархату мовчала перед візитом Папи, мов води у рот набрала. Тому журналісти звідусіль ішли по коментарі до Патріарха Філарета на вулицю Пушкінську, що в Києві. Інформація про позицію УПЦ Київського Патріархату, більш симпатична для ліберальної Європи, пішла по всьому світу. Так глава УПЦ КП прорвав інформаційну блокаду. Можливо, саме це в свою чергу підштовхнуло Вселенського Патрі-арха активніше допомагати православним українцям в їхньому прагненні до церковної єдності.

 

Патріархати у Цюріху раду радили

Як уже повідомлялося, 14 липня цього року в місті Цюріху (Швейцарія) відбулися чергові переговори, які стосувалися долі Української Православної Церкви. Цього разу за "круглий стіл" сіли: від Вселенського Константинопольського Патріархату митрополит Пергамський Іоан, митрополит Філадельфійський Мелітон, від Московської Патріархії митрополит Смоленський і Калінінградський Кирил, митрополит Одеський і Ізмаїльський Агафангел, від Української Православної Церкви Київського Патріархату архиєпископ Рівненський і Острозький Даниїл, єпископ Переяслав-Хмельницький Димитрій, а від Української Автокефальної Православної Церкви митрополит Тернопільський і Подільський Мефодій і митрополит Галицький Андрій. У такому складі владики думали-міркували, як же бути з єдиною помісною УПЦ. Ясна річ, Московська Патріархія пропонувала свого заїждженого коника: всі "розкольники" (тобто дві національні церкви) повертаються з покаянням ("простіть Христа ради нас грішних") під руку УПЦ Московського Патріархату, а там видно буде, можливо, років так через сто щось і придумаємо... Поки ж до автокефалії не доросли!

Другий момент, який МП із піною біля рота відстоювала, було те, що Київський Пат-ріарх Філарет (Денисенко) конче мусить піти на спокій і не втручатися в церковне життя. Коли ж московських архієреїв питали, чи є гарантія, що тоді українці з рук росіян нарешті отримають автокефалію, ті не могли дати ствердну відповідь. За таких умов навіть необізнана в тонкощах релігійної політики людина може зрозуміти, що тут ми маємо справу з відвертою грою, за якою стоїть просте, мов двері, бажання за будь-яку ціну усунути від активної діяльності сильну постать Патріарха Філарета, який усіх діячів Свято-Данилового монастиря особисто знає, як облуплених, сам пройшов школу Московської Патріархії і не дасть обдурити себе обіцянками-цяцянками про якісь захмарні автокефальні перспективи. Московський варіант: надіньте спершу наше ярмо, а потім ми вас вільними зробимо – його не влаштує. Тут маємо справу не зі старою образою Москви за те, що її митрополит підняв бунт і створив альтернативу духовній монополії РПЦ в Україні, чого й понині немає, наприклад у Білорусі, а з реальним усвідомлен-ням: Патріарх Філарет і питання автокефалії Української Православної Церкви – це на сьогодні не роздільні поняття. Москва вірить (і не без підстав): якби не Філарет, то Україну вже давно можна було б повернути якщо не до білоруського церковного варіанту (Білоруський екзархат РПЦ), то принаймні до українського варіанту початку дев\'яностих (єдина УПЦ як бойовий загін РПЦ).

Ця позиція значно відрізняється від бачення релігійної ситуації в Україні, яку має Вселенський Патріарх. Він вважає (а це видно не тільки з його конкретних попередніх кроків у цьому напрямі, а й із офіційних заяв), що справу об\'єднання трьох гілок єдиного українського православ\'я не можна відкладати у довгу шухляду, сподіваючись на манну небесну, а вже зараз необхідно зробити конкретні об\'єднавчі кроки.

Константинопольський Патріарх прекрасно розуміє, що продовження роз\'єднання є великою драмою для мільйонів простих віруючих, великою раною на тілі всього православ\'я. А вихід із трагічної ситуації, що склалася, полягає в об\'єднанні всіх трьох гілок у єдину Церкву та наданні їй помісного статусу.

Із позицією Константинопольської Патрі-архії солідаризуються й УПЦ КП та УАПЦ. Вони, між іншим, виступали на переговорах разом, як це і було визначено в спільній угоді, яку перед тим підписали предстоятелі обох церков.

За таких умов Московська Патріархія зі своїм небажанням віддавати те, що їй не належить, була в меншості. Трьом іншим сторонам (серед яких була найавторитетніша в православ\'ї Константинопольська Церква) так і не вдалося умовити її піти на компроміс, навіть заради такої високої мети, як церковна єдність. Переговори не завершилися конкретними результатами. Наступну зустріч заплановано на 28 жовтня цього року. Релігійні аналітики впевнені, що такою поведінкою МП прагне затягнути час і укріпити свої позиції, використовуючи при цьому і адмінресурс в Україні.

Водночас остання зустріч у далекому та нейтральному до нашої сумної дійсності Цюріху увійде в новітню історію Української Православної Церкви. Цього разу зустрілися разом повноцінні делегації двох патріархатів і двох церков, які раніше таврували як ніким не визнані. Важливо, що переговори відбувалися на рівні єпископів. Це вже пізніше лукавив сумновідомий митрополит МП Кирил Гундяєв, стверджуючи, ніби УПЦ КП і УАПЦ не були сторонами на переговорах. Чомусь у Цюріху ніхто про це не знав і переговори велися, як і належить, на засад рівності. Бо якби не було рівності. Бо якби не було рівності, то як могли відбуватися переговори взагалі? Для делегацій трьох сторін тут усе зрозуміло, окрім Московської Патріархії, якій не вдалося залякати у Цюріху всіх своєю силою та змусити прийняти кабальні умови. Проблема, швидше, є з таким дивовижним релігійним утворенням, як УПЦ Московського Патріархату. Ця релігійна організація, коли їй вигідно, волає про свою незалежність від північного центру, а факти весь час говорить про протилежне: вона – невід\'єм-на складова РПЦ. Це продемонструвала і цюріхська зустріч. На ній, як видно, не було окремої делегації від маріонеткової УПЦ МП. Українські реалії представляв у складі делегації РПЦ російський ортодокс-шовініст митрополит Одеський Агафангел Савін. Байка про канонічне визнання УПЦ МП усім світом як окремої церкви вкотре розвіялася. Скільки не кричали батюшки з цієї філії російської церкви, а УПЦ Московського Патріархату як окремої церкви просто не існує! Всі, дивлячись, приміром, на митрополита Володимира Сабодана, бачать архиєрея Російської Православної Церкви, а так званий Синод УПЦ МП для Вселенського Патріарха (першого серед рівних у православ\'ї) – взагалі "зібрання єпископів".

 

Яка політика стирчить у Москви з-під ряси

На зустрічі у швейцарському Цюріху був іще один дуже цікавий момент, і не лише з точки зору релігійної ситуації в Україні, а й загальнополітичної. Владики, що представляли Московську Патріархію, як стверджують очевидці, хотіли злякати Константинопольську Патріархію тим, що не варто звертати увагу на "розкольників", себто УПЦ Київського Патріархату й УАПЦ, бо, за їхніми словами, в найближчому майбутньому в Україні мусять статися кардинальні політичні зміни. Виявляється теперішній Президент України Леонід Кучма розчарував Московську Патріархію, відмовившись від проросійських передвиборчих гасел зразка 1994 року. Він не зробив головного, на що сподівалися московські панотці, не розправився з розкольниками, а став грати в демократію та рівноправ\'я, заговорив (який гріх!) про потребу створення єдиної Помісної Української Православної Церкви. Хоч представники МП ще не відважилися відверто анафемізувати главу нашої держави, судячи з усього, зуб на нього заточили сильно. Зараз у них надія на те, що на парламентських виборах до влади в Україні зможуть прийти проросійські сили, які потім проведуть дострокові президентські вибори і таким чином відправлять у відставку занадто панукраїнського Леоніда Кучму. Московські батюшки моляться за те, аби потім їм вдалося посадити в президентське крісло когось на зразок білоруського "бацьки". Знаючи позицію на останніх виборах УПЦ МП і її палку дружбу з одвічними інтеграторами-комуністами, таким наполеонівським планам не здивуєшся. Спостерігачі від релігії також пригадують пункт соціальної доктрини РПЦ, прийнятий на останньому її архієрейському соборі, де йдеться про можливість соціальної непокори владі. Після цього кулуарні оповідки московських владик стають реальнішим явищем. Тому керівництву нашої країни доцільно серйозно проаналізувати ці факти та подумати про те, чи варто вже так довіряти улесливим словам російських церковників.

 

* * *

Отож, як бачимо, цьогорічне літо для релігійних відносин видалося навдивовижу гарячим. Є підстави вважати, що осінь, зима та весна будуть також досить насиченими місяцями для релігійного життя. Більшість дослідників і релігійних діячів сподіваються, що в цей період нарешті мусить вирішитися справа з утворенням єдиної Помісної Української Православної Церкви, бо чекати далі вже нема куди. Процес загострить і передвиборча кампанія. Політичні сили підуть до своїх виборців з релігійними гаслами. Багато хто прагнутиме залучитися підтримкою якщо не всієї церкви, то хоча б єпархіальних архієреїв. Добре, якщо це у політику принесе хвилю хоча б якоїсь духовності, а погано (а такий розвиток імовірніший), якщо вибори ще загострять і без того натягнуті в Україні міжправославні стосунки та загальмують процес утворення єдиної УПЦ.

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Україна молода",
7 серпня 2001 року

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2