foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

На порозі тисячоліть ми навіть мимохідь намагаємося замислюватися про вічне та високе, звертатися за порадою до Церкви, оцінювати роль християнства. Віруючі та невіруючі розуміють, що поріг тисячоліть навіть формально пов\'язаний із релігійною датою – народженням Ісуса Христа. Сьогодні бути войовничим атеїстом вже необов\'язково, а глибоко віруючою людиною також ще не популярно. Наші посадовці взяли за звичай обходити на великі свята з десяток церков, синагог або молитовних будинків (у залежності від того, на чиїй віросповідній вулиці свято), ніде не прихиляючи низько своєї душі. Наша розмова – з Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом про складні реалії духовного відродження нашого народу. Можливо, погляд Церкви для когось видасться занадто складним для сприйняття, але саме з такими думками та сподіваннями, вірою та надією живе значна частина наших співгромадян. Крім того, православне світосприйняття – це світогляд не одного покоління наших предків. Воно і понині залишається для частини наших співгромадян не примітивною баєчкою (як вчили сімдесят років), а джерелом духовних сил.

 

— Ваша Святосте, Ви часто говори-те про потребу відродження моралі. Давай-те почнемо нашу розмову саме з цього. Людство вже завершує святкування визначної події 2000-річчя Різдва Христового. Чи на належному рівні був відзначений цей ювілей?

— Думаю, що все-таки християнський світ достойно відзначив 2000-річчя Різдва Христового. Якщо говорити про Православну Церкву, то було, зокрема, зібрання православних у Єрусалимі на початку 2000 року, куди з\'їхалися глави майже всіх православних церков. 25 грудня минулого року у Стамбулі, Нікеі (місті, де відбувся перший Вселенський Собор 325 року) також зустрічалися глави та представники всіх православних церков, окрім російської. В Україні теж пройшли святкування. Були численні конференції, виставки, концерти, асамблеї. Тема 2000-річчя Різдва Христового прозвучала досить голосно. Інша справа, як це відіб\'ється на подальшому відродженні духовності. Якщо говорити про Україну, то всі бачать, що у нас після сімдесятирічного панування державного атеїзму ознаки такого відродження є. Не тільки в тому, що останнім часом побудовано близько двох тисяч тільки православних храмів (не рахуючи католицьких і протестанських), бо це зовнішній прояв потягу до віри та вічних цінностей. Одночасно відбуваються суттєві зміни в самому суспільстві. Набагато більше до церкви стало ходити дітей. Відкриваються недільні школи. Важливо, що все це відбувається непримусово. Візьмемо молодь. З одного боку, саме в її середовищі панують пороки, а з іншого – значна її частина тягнеться до церкви. Навіть запеклі атеїсти різних поколінь уже починають робити переоцінку цінностей, повертатися до віри, задумуватися над сенсом свого життя. Це добрі ознаки. Вони говорять про відродження духовності.

— Напередодні ювілею Ви казали, що ця дата повинна стати моментом повернення людства від матеріальних цінностей до духовних. Цього, як бачимо, не сталося. Більше того, дехто стверджує, що ми опинилися на порозі третього тисячоліття з нижчим рівнем моралі та духовності, ніж будь-коли.

—Якраз мене як Патріарха дуже турбує те, що матеріальні цінності мають пріоритет над духовними в житті та діяльності людей. Чи будуть переважати в третьому тисячолітті духовні цінності – це велике питання. Саме від відповіді на нього залежить, буде існувати європейська цивілізація чи ні. Якщо не станеться переоцінки цінностей, то вона піде до завершення своєї історії. Якщо не поставити Бога в центр буття, історії, якщо замість нього буде людина, ми зайдемо в глухий кут.

— Ваша Святосте, а як Ви ставитеся до думки, що сьогодні не тільки суспільство перебуває в кризі, а й Церква потребує очищення (зрозуміло, не як тіло Господнє, а як соціальна інституція)? Вже нікого не здивуєш скандалами, де головними дійовими фігурами виступають якщо не єпископи, то священики. Московська Патріархія займається далеко не богоугодними фінансовими оборудками...

— Це стосується не тільки духовенства, а й мирян. Саме миряни складають більшу частину Церкви. З них повинне розпочатися духовне відродження. Йдеться, зрозуміло, не про Церкву, що пишеться з великої літери, яка свя-та, єдина, непорушна та незнищенна. Ми говоримо про земну спільноту. Починати треба з індивідуума. Якщо ти християнин, то не дивись, як живуть інші, а сам живи за вченням Господа нашого Ісуса Христа. Також важливо розпочати цей процес саме з відродження християнської сім\'ї. Зробимо ми це – буде омріяне відродження. Не зможемо зробити – перебуватимемо в такому становищі, про яке Ісус Христос, знаходячись на землі, сказав, що коли Він прийде вдруге , то навряд чи знайде віру на землі, а любов в останні часи буде в занепаді.

— У всі часи в Україні джерелами духовності були монастирі. Саме вони підтримували віру в суспільстві, давали стандарт тієї любові.

— Так, монастирі – це осередки духовного життя. Вони були зразком для християн. Люди приходили в монастирі, аби побачити результати боротьби людини з гріхом. Результати цієї боротьби монахи показували усім. У монастирях були люди святі, подвижники, які свідчили про реальне єднання людини з Богом. Монастирі освячували навколишній світ, а тому люди тягнулися до них. Таким чином, ми повинні подбати про відродження монастирів, але робити це мусимо не кількістю, а якістю чернечого життя.

— Ви сказали про якість. Справді, попри динаміку зростання кількості відроджених і заснованих монастирів, щось у нас не видно новітніх Антоніїв, Феодосіїв, Аліпіїв, Агапітів. Чому?

— Не можна сказати, що зовсім немає. Вони є. Якби їх не було, то світ уже не існував би. Є таємні раби Божі, про яких ми не знаємо. Чому їх мало? Як кажуть, "оскудє преподобний". Чернече життя сьогодні справді у занепаді. Наше завдання — відродити його. Надія у тому, що нині є молоді люди, які йдуть у монастирі та хочуть жити за чернечими правилами попередніх віків.

— Люди, які завжди вірили, часто кажуть парадоксальну річ, що ніби Церква навіть за радянських атеїстичних часів була більш міцною та монолітною, ніж зараз. Чи це правда?

— До певної міри правда. Тому що, попри всі свої негативні сторони, атеїзм робив відбір. До церкви йшли ті, котрі справді не боялися сповідувати свою віру. Священиками ставали не пристосуванці (бо це було небезпечно), а за покликанням. Тепер же ми часто спостерігаємо, що священство приймають ті, кому бракує такого покликання та хисту до пастирського служіння. Вони бачать у священстві спосіб життя у цьому світі, навіть своєрідну професію.

— Чи не вважаєте Ви, що проблема морального стану суспільства полягає ще у нівелюванні та розмиванні поняття гріха? Воно вже не звучить так страшно: ну згрішив, ну грішний... І вже навіть заповіді Божі не є для людини тим страшним бар\'є-ром, який не можна порушувати.

— Це є результатом бездуховності. Люди втрачають різницю між добром і злом. Що є добрим, а що поганим, зараз уже не всі розуміють. Раніше люди також вчиняли злочини та грішили, але при цьому розуміли свою неправоту. А зараз вони грішать, але думають при цьому, що це нормальний спосіб життя. Наприклад, можна часто почути облудливу фразу: "Живемо, як усі". У втраті різниці між добром і злом криється велика небезпека. Завдання пастирів Православної Церкви полягає якраз в тому, щоб показати протилежність цих понять. Церква мусить принципово (незважаючи на те, подобається це суспільству чи ні) свідчити правду про святе та гріховне.

— Ми з Вами говоримо про кризу, занепад, панування гріха. Якщо Господь усе це бачить, то для чого попускає? Яка думка Православної Церкви з цього приваду?

— По-перше, це дія диявола, який впливає негативно на людину (бо диявол і злі духи, повірте, існують реально, і це не якась вигадка). Є духовний світ: добрий і злий. По-друге, на нас тисне гріховна природа самої людини. Кажуть що ніби людина досконала та все в ній природне. Не все природне! Бог створив людину доброю, але існує закон зла та гріха. Тому всі негативні почуття, що живуть у людині, також над нею тяжіють. По-третє, впливає світ, який оточує кожного з нас. Візьмемо, наприклад, телебачення, радіо, літературу, засоби масової інформації – це все світ! Раніше всі негативні явища були десь далеко від людини, а тепер завдяки досягненням науки та техніки зло заходить просто до вашої квартири, хати. Діє на вас постійно. Колись спокус було набагато менше. Отож, ми повинні боротися проти впливу цих трьох чинників. Не варто забувати і того, що Бог наділив людину свободою. Вона сама мусить обирати між добром і злом. Дехто каже: міг же Господь зробити людину, аби вона не грішила? Міг! Але то була б не людина, а тварина, що не має вибору. Тварини живуть інстинктами та законами, відповідно до яких вони створені. Людина якраз і відрізняється від тварини тим, що має свободу. Саме тому ми зараз так цінуємо різні свободи (наприклад, преси, слова, зборів). Свобода – це дар Божий, відібрати її означає позбавити людину блаженства. Бог лише допускає до якоїсь межі. У нашому житті він так керує людиною, що іноді вона сама починає замислюватися над своїм буттям, сенсом існування. Окрім євангельської істини, яку проповідує Церква, нас спонукають до роздумів навіть такі факти з побутового життя, як хвороби, смерть... Це змушує людину згадати про вічне, про Бога. Отож, Бог керує. Він іноді через зло веде до добра. Згадаймо Другу світову війну. Скільки страждань, крові! Але через страждання люди в умовах державного атеїзму, що панував у Радянському Союзі, приходили до Бога. Так зло Господь перетворює на добро. Це не поодинокий приклад. Візьмемо історію давніх євреїв, тобто іудеїв. Бог, покаравши їх, послав у вавилонський полон, де вони сімдесят років пробули і через страждання навернулися до нього. Страждання не завжди є негативним явищем в історії. Через них Господь веде нас до Себе, до добра. Якими ж саме шляхами нам випаде йти на цьому шляху, лише йому одному відомо, а ми можемо тільки спостерігати духовними очима за діями Промислу Божого.

— Чи відбулося на порозі третього тисячоліття хоча б якесь примирення релігії та науки? Спершу релігія не визнавала науку, пізніше наука відкидала релігію. На якій стадії зараз ця конкуренція?

— Тут можна сказати одне: сьогодні переважна більшість науковців усе-таки схиляється до того, що Бог існує. Це позитивно. Бо, справді, між наукою та релігією не може бути протиріччя, адже істина одна. Про неї говорять і релігія, і наука, але підходять до неї з різних боків. Наука вивчає, як відомо, матеріальний світ, а релігія говорить про надприродні та потойбічні явища. Хоча б через це тут не може бути суперечки. Сьогодні навіть науковці визнають, що існує вищий розум, але багато з них сприймає Бога як щось безлике, яке не є особою. Тут полягає велика помилка. Віра у вищий розум – це своєрідний пантеїзм, уже давно засуджений історією. Подумайте самі: людина є особою, хоч і нижчим створінням, якщо порівнювати з вищим розумом, то чому ж вищий розум не може бути особою? Вищий розум також особа – Бог, один у трьох іпостасях. Це одкровення Боже, бо людина ніколи не могла додуматися, що Господь може бути самотнім. Він є Любов, а Любов не може існувати і не виливатися на когось. Виливається ж вона завжди на рівне, подібне до себе. Рівним, за вченням Церкви, по відношенню до Бога-Отця є Син і Святий Дух і навпаки.

— Знаю, що Православна Церква мас принциповий погляд на таке породження науки, як клонування...

— Клонування – це отримання генетич-них копій тварин, яким займаються вчені, що відкинули Бога-Творця і поставили себе на Його місце. Цей намір вчених викликає протест в усьому світі, бо він може стати руйнівною силою для людства. Клонування відкриває можливість маніпуляції з генетичною складовою особистості і може сприяти подальшому її знеціненню. "Тиражування" людей може бути бажаним лише для прихильників тоталітарних ідеологій. Однак клонування ок-ремих клітин і тканин організму не є замахом на особистість і в деяких випадках може бути корисним. Загалом же людина не може претендувати на роль Творця всесвіту. Клонування є викликом Богу і створенню Ним за своїм образом і подобою людини, невід\'ємною частиною якої є свобода й індивідуальність особи.

— І, насамкінець, Ви як глава Укра-їнської Православної Церкви завжди багато уваги приділяли проблемам екології. Напевно, зараз ця тема особливо актуальна?

— Так, це є найсерйозніша проблема сучасного світу. Однією з головних причин забруднення навколишнього середовища е небачене і невиправдане зростання суспільного споживання у високорозвинених країнах, де стремління до необмеженого достатку та розкоші стало нормою життя. Екологічна криза є наслідком гріхопадіння людей і їх відчуження від Бога. Відвернувшись від Бога, люди забули, що "володарювання" над природою і "панування" над землею, до якого покликана людина, за Божим задумом, не означає вседозволеності. Криза душі призвела до екологічної кризи. Тому відповідь на проблеми навколишнього середовища лежить не стільки в площині економіки, біології, технології або політики, скільки в людській душі. Вихід з екологічного тупика може бути лише через духовне відродження людської особистості.

Розмовляв Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Україна молода",
7 лютого 2001 року

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2