Apologet

Як американські дядьки єднали українські церкви та себе хвалили

Чесно кажучи, попри те, що стаття "Собери нас, Соборе!" члена ради митрополії УПЦ у США доктора Анатолія Лисого в поважній американській газеті "Свобода" безпосередньо торкається моєї скромної особи, я довго вагався: а чи варто реагувати на виступ, чи доцільно продовжувати дискусію? Мої сумніви підігрівалися особливо тим, що, по-перше, допис пана Лисого до двох газет і так певною мірою є відгуком на мій матеріал у газеті "Україна молода" за 18 вересня 2000 року (про його полемічний характер говорить навіть запозичення назви), а по-друге, я маю честь бути знайомим із шановним доктором і тому можу при нагоді у Києві особисто висловити свої думки та зауваження. Але потім, поміркувавши, я дійшов висновку: реагувати таки треба! І зовсім не тому, що високодостойний член Ради Митрополії УПЦ у США охарактеризував мене як журналіста із ніби "властивим скептицизмом". Нагадаю, що він стверджує, що тон моєї статті "песимістичний" і буцімто є "наслідком багатолітніх розчарувань, створеної безнадії і розпачу". Повірте, як газетяра це мене найменше турбувало.

На мене вплинуло інше. Телефонували знайомі та друзі з американського континенту та просили висловити свої думки. Найголовніше, мені здавалося, що ці міркування можуть бути хоча б трохи цікавими більш широкому загалу не лише православних читачів, а й усіх українців, які вважають, що між нами (в Україні та поза нею сущими) повинна бути хоча б духовна єдність.

Отже, як кажуть, Платон мені друг, але істина дорожча. Мій погляд не песимістичний і розчарований, а відображає реалії, що панують у релігійному житті України. Як журналіст я не можу видавати бажане за дійсне. Читачі мають право на об\'єктивну та всебічну інформацію. А в те, що в Україні таки буде єдина Помісна Українська Православна Церква і постане вона на базі Київського Патріархату, в цьому ні на мить не сумніваюся. (Далі запозичу у пана Лисого виклад думок в пунктах).

1. Не можу не погодитися з паном Анатолієм Лисим, що зараз для Української Церкви "відкриваються нові можливості" (це свята правда), але пов\'язані вони не з внутрішнім життям однієї з українських діаспорних церков. Смішно було б повірити, що такі серйозні процеси, які останнім часом відбуваються в житті православних в Україні, ініційовані кількома ієрархами, священиками та заангажованими у церковні справи пенсіонерами з діаспори. Панове, не варто себе переоцінювати та представляти шлях до Помісності Української Православної Церкви у вигляді журналу діянь УПЦ у США, яка, між іншим, не може до цього часу ще розібратися з внутрішніми проблемами.

Для об\'єктивних спостерігачів не секрет: перспективи для створення єдиної Помісної Української Православної Церкви пов\'язані передусім із двома факторами – зовнішнім і внутрішнім; боротьбою за першість у Православ\'ї між Московським і Константинопольським Патріархатами та тим, що українці, попри протидію різних сил, за останнє десятиліття довели: їхнє прагнення до автокефалії своєї церкви досить серйозне явище. І тут важливою передусім є позиція УПЦ КП. Можна було б ще чотири століття владикам із Бавнд-Бруку (це адмінцентр УПЦ у США) "збирати історичні матеріали та територіальні докази і документи з часів існування Київської митрополії", але як би Царгород у нас не бачив сили, на яку можна було б спертися, на нас і понині не звертали жодної уваги.

Альтруїзм — річ не сумісна з політикою, нехай навіть огорненою в пишні церковні шати.

2. Також не треба займатися відвертою дезінформацією віруючої частини світового українства. А то виходить: поїхав митрополит Костянтин до свого керівника, Вселенського Патріарха, поговорив про щось там – і вже Святійший береться допомагати УПЦ. Можливо, це і красива казка, але казка. Бо якщо йти за версією доктора Лисого, треба запитати, а чому раніше предстоятель УПЦ у США не "замовив слово" за своїх бідолашних і "неканонічних" братів в Україні? Зрозуміло, що на цьому етапі справжнім ініціатором процесів таки був Константинопольський Патріарх Варфоломій І. На користь цієї тези може свідчити його загальна активізація діяльності на міжправославній світовій арені (достатньо пригадати хоча б блискучу політичну комбінацію в Естонії, коли він переміг у боротьбі за впливи свого московського колегу).

Можливо, член ради митрополії УПЦ у США не знає, що ще до того, як у травні 2000 року в Україні побували архиєпископи діаспорної церкви – Антоній і Всеволод, між Константинопольською та Київською Патріархією вже були встановлені прямі контакти. Думаю, що не буде великим гріхом повідомити про це ширшому загалу. До речі, про ефективність таких посланців, як згадані архиєпископи, свідчить хоча б той факт, що їх навіть не прийняв Президент України, а лист від Вселенського Патріарха довелося передавати лише через представників Адміністрації Президента. Позаяк відповідь Прем\'єр-міністра України Віктора Ющенка (текст якої наводить автор статті), та ще в такому вигляді, з\'явилася на світ завдяки старанням Патріарха Київського та всієї Руси-України Філарета. Саме Святійший особисто доклав зусиль, аби українська влада не відмовчувалася на звернення Царгорода. Це вже потім представникам Бавнд-Бруку легко звітувати, що ніби, виконуючи уповноваження Вселенського Патріарха, владики УПЦ у США, "започаткували двосторонні контакти між Вселенською Патріархією та Президентом і урядом України, що створює нову фазу державного сприяння об\'єднавчим процесам в Україні, відкритій для всіх трьох гілок Православної церкви".

Про "державне сприяння" об\'єднавчим процесам ми спеціально тут не говоритимемо – це окрема історія. "Нехай не допомагають, аби лише не заважали", – так українські владики характеризують ситуацію з тією "підтримкою", що часом для останніх обертається прямою залежністю. Не секрет, що влада (в особі окремих її чиновників від релігії), допомігши УАПЦ провести на широку ногу Собор, фактично зробила її єпископат підконтрольним. "Приємно вражали добра організація, порядок, святковий настрій делегатів і учасників Собору", – вигукує замиловано пан Лисий. На думку деяких спостерігачів, саме держава (нехай хоч і неофіційно) взяла на себе покриття витрат на Помісний Собор. Відомо ж: хто платить, той і музику замовляє. Отож і співали владики дифірамби голові Держкомрелігій Віктору Бондаренку, а той, немов дівчина, присоромлено червонів.

3. Наш колишній апологет атеїзму на автокефальному Соборі впрівав не тільки від надмірної сором\'язливості. Швидше за все, Віктор Дмитрович хвилювався. Ще б пак! Йому трохи не самому доводилося керувати Собором. Без зайвих церемоній він щоразу під час роботи високого духовного зібрання викликав із президії владик за лаштунки на "наради". Між іншим, наявність тиску на УАПЦ підтверджує й Анатолій Лисий. Про зустріч з В. Бондаренком він пише: "Розмова тривала понад годину. У ній була обговорена позиція Президента і уряду України в справі міжцерковних відносин та вислухані побажання держави відносно регламенту Собору". Якими були ті "побажання" і хто говорив від імені держави, ми знаємо.

Історичні паралелі – річ невдячна, але таки спробуємо вдатися до них. Бачачи, як на Соборі передаються "побажання", багато хто згадував слова зі щоденника академіка Сергія Єфремова про Собор УАПЦ 1927 року: "Взагалі було два Собори, не один. Перший засідав у св. Софії внизу, був численний і багато говорив. Другий був на хорах, складався з трьох гепеушників і мовчки слухав. Але ухвалював, власне, цей другий "Собор". У відповідний момент з хорів кивали пальцем, голова нижнього Собору слухняно дибав на хори, там йому нашіптували, що треба, і потім унизу дружно голосували так, як всепотужний палець накивав". Собор УАПЦ 2000 року виявився не повністю підконтрольним, чиновники були розчаровані, і в цьому був його історичний успіх.

4. Трохи сумно, що стаття пана Анатолія Лисого, претендуючи на солідний рівень викладу (певну навіть програмовість), шкутильгає не тільки на пересмикування, а й на відверті помилки. Бог із тим, що пан доктор плутає Будинок профспілок України з колишнім Жовтневим палацом (нині — Міжнародний центр культури та мистецтв), але церковному діячеві (нехай і мирянину, лікарю за освітою) варто знати: у серпні в Москві відбувся архиєрейський Собор, а не Синод, як ідеться в матеріалі. Не варто замовчувати і того, що ідея підписання спільного листа від єпископів двох церков до Вселенського Патріарха народилася не вночі в готелі "Дніпро", де мешкали представники УПЦ у США. Її озвучив ще з трибуни Собору в перший день його роботи, виступаючи з привітанням від Київського Патріарха Філарета, єпископ Дмитрій (Рудюк). Чи ви, пане Анатолію, цього не помітили? Якщо так, то даремно.

* * *

Наприкінці хотілося б сказати про наступне. Керівництво УПЦ у США натякає на те, що мусить бути "об\'єднання", а не "приєднання" двох церковних структур. Згоден. Наскільки мені відомо, за це виступає і Київський Патріарх Філарет. Ось тільки головне, щоб воно було, а то поки ми бачимо лише спекуляцію термінами та те, як архиєреї УАПЦ (одні знаходяться під тиском Бавнд-Бруку, а інші – Держкомрелігій) намагаються вигадати відмовки та причини, що ніби перешкоджають цьому. Деякі навіть демонструють своє небажання єднатися зі своїми братами з УПЦ КП або ведуть подвійну гру. Хіба це конструктивний шлях?

Маю надію, що зміг пояснити, чому я, як і мільйони віруючих українців, ще не стрибаю від щастя та намагаюся тверезо дивитися на речі. Скажу відвертіше: спроби не помічати особисту роль Київського Патріарха Філарета та всієї УПЦ КП в об\'єднанні Українського православ\'я, при цьому намагання представити нечисленну УАПЦ (нехай хоч і керовану УПЦ у США через абсурдне, з точки зору канонів, "духовне опікунство") як головну рушійну силу релігійної консолідації, видаються смішними та абсурдними.

Яку самовпевненість можна мати, щоб так себе хвалити, пишучи: "Велика роль УПЦ у США у відкритті дверей для Української церкви для входу в сім\'ю Православних церков світу та в започаткуванні перших кроків до єднання (а не приєднання!) Церков в Україні є беззаперечна"? Для всіх, хто не готовий увірувати в цю тезу, її автор має застереження: Лише сліпі і хворі не можуть цього бачити". Хто ж хоче бути таким? Отож, хочеш не хочеш – вір і крапка. Звідки у пана доктора Лисого такі інквізиційні підходи? Хто вагається – у вогонь! Читаю згадані твердження та грішним ділом думаю: добре, що пан Лисий православний, а не католик, і ми з ним зустрілися в 2000 році від Різдва Христового, а не в якомусь 1415-му, а то мені точно довелося б розділити долю Яна Гуса. Дозволю собі ще раз зауважити, що поява таких статей, які нагадують звіт про виконання комуністичних п\'ятирічок, є елементарною спробою керівництва УПЦ у США виправдатися за свій вихід 1996 року від Київського Патріархату. Тоді та тепер церковні керівники з Америки чомусь вирішили, що мають право чинити все одноосібно, лише ставлячи віруючих до відома. Здається, вони і в Україні не проти так "створити" Церкву. Але як бути із соборноправністю? Дехто виправдовується, намагається використати події в Україні для підтримки свого підупалого авторитету. Але чи буде користь від такого, м\'яко кажучи, "запозичення"?

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Україна молода",
11 січня 2001 року