foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Цього року основному документу, який регулює церковно-державні стосунки, – Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" виповнюється десять років. За цей час, ясна річ, наше суспільство просунулося значно вперед, а тому деякі його положення застаріли.

Нещодавно відбувся "крутий стіл" "Церква як духовна інституція і як інститут громадянського суспільства: права та гарантії діяльності", організований Українським цент-ром економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова, представництвом Фонду Конрада Аденауера в Україні та Державним комітетом України у справах релігій.

Розмова стосувалася змін до законо-давства про свободу совісті та, зокрема, надання церкві статусу юридичної особи.

Гостра полеміка точилася довкола надання церкві статусу юридичної особи. Відповідно до чинного законодавства, нині суб\'єк-том правових відносин є релігійна громада. Себто місцева релігійна організація віруючих громадян одного й того ж культу, віроспові-дання, напрямку, течії або толку, які добровільно об\'єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб. Фактично держава бачить церкву не як єдине ціле, а як набір громад. Лише останні в повному обсязі реалізують свою правосуб\'єктність.

До речі, поняття "юридична особа" законодавці визначили так: "Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов\'язки, бути позивачами й відповідачами в суді, арбітражі чи третейському суді (див. статтю 23 Цивільного кодексу). Тобто йдеться про передачу майна церкві.

Надання прав юридичної особи церквам цілком відповідає європейським стандартам. Більше того, запроваджувати норму в Україні потрібно, але за однієї умови – створення єдиної Помісної Української Православної Церкви. Саме їй держава мусить надати такого статусу. У протилежному випадку, коли згадані зміни законодавства будуть запроваджені до появи помісної церкви, матимемо консервацію наявного розколу в українському православ\'ї.

На практиці це дасть більшу владу та повноваження єпископам, які міцніше триматимуть громади. Скажімо, громада Московського Патріархату захоче перейти до національної церкви – УЦП Київського Патріархату. Люди перейти зможуть, але церква залишиться у власності іноземної релігійної організації. Навіть якщо жодна людина не відвідуватиме її. Хіба за таких умов можна буде говорити про утворення єдиної Помісної УПЦ? Вірнопідданість єпископату гарантуватиме присутність Російської Православної Церкви в Україні. Такі зміни зроблять керівництво УПЦ Московського Патріархату (й інших релігійних організацій) ще менш податливими до впливу української держави.

За твердженням експертів, це неминуче призведе до загострення конфліктів та протистояння у релігійному середовищі. Бо на шляху природного бажання (а воно є, про це свідчать численні соціологічні опитування) українського народу з\'явиться законодавча перепона. Це може спровокувати вибух.

Відтак позиції основних конфесій розділилися: Московська Патріархія обома руками "за", митрополит УПЦ МП Володимир (Сабодан) навіть не приховує своїх очікувань, стверджуючи: "Церкві має бути надано статусу юридичної особи, внаслідок чого церква стане власником майна, що використовується або ж передається церкві". Тоді претензії на новозбудований Успенський собор Києво-Пе-черської лаври стануть ще наполегливішими.

Греко-католики теж не проти зміцнитися за рахунок отримання статусу юридичної особи. Це дасть їм можливість закріпити храми й навіть ті, які перебувають у почерговому користуванні. Між іншим, зараз активно обговорюється можливість скасування почергового користування як форми, що не виправдала себе.

Характерно, що обидві релігійні організації наполегливо вимагають від держави повернення майна. Тут матеріальні питання виходять на перше місце. Митрополит Володимир досить безцеремонно заявляє у листі до голови Державного комітету України у справах релігії Віктора Бондаренка: "Без будь-яких попередніх умов держава має повернути у власність церкви культові споруди, інше церковне майно, яке поки що знаходиться у власності держави, включаючи господарські приміщення, будівлі, начиння, богослужбову літературу тощо". Це вже більше, аніж просто вимога. Можливо, наказовий тон московського церковника пов\'язаний з тим, що він відчуває за собою підтримку проросійських політичних кіл, які напередодні виборів заворушилися, виставляючи на торги свої імперські гасла. Дійшло до того, що Московська Патріархія в Україні вже вимагає законодавчого закріплення спеціального статусу для так званого "канонічного православ\'я". Зрозуміло, що індульгенцію на цю канонічність на свій розсуд видаватиме всім відомий бородатий дядько з дивним для слов\'янського вуха нібито прибалтійським прізвищем – Рідігер.

За таких умов Київський Патріарх Філарет займає досить виважену позицію. "Загалом Церква повинна мати статус юридичної особи, – каже Святійший. – Але сьогодні Православна Церква в Україні розділена. Саме це розділення заважає наданню статусу юридичної особи окремим частинам. Надавши такого статусу усім гілкам раніше єдиної Церкви, держава закріпить за ними й майно. Саме воно стане каменем спотикання та предметом суперечок, які й заважатимуть об\'єднанню в єдину Церкву. Наведу приклад. Якщо в селі один храм, а село захоче перейти до помісної Української Православної Церкви, то чиновники скажуть людям: "Ви переходьте, але майно з храмом залишиться у власності Московського Патріархату". Тому наша церква вважає, що сьогодні ще не час приймати закон, який закріпить юридичний статус Церкви. Це треба зробити тоді, коли матимемо єдину Помісну Українську Православну Церкву. Таку, яку мають росіяни, румуни, греки й інші народи".

Тож питання зміни законодавства в галузі релігії не таке вже й просте, як здається на перший погляд. Аналітики сходяться в одному: прийняття змін до згаданого закону обов\'язково призведе до релігійного протистояння. Тому можна втішатися хіба що з одного: Верховна Рада України, як показує досвід, навряд чи у нинішньому складі зможе добратися та ще й прийняти такий неоднозначний закон. Тоді чому ж це питання виноситься на поверхню суспільного життя? Радше, тут винні вибори, що насуваються на Україну. Дехто хоче прозондувати такими питаннями конфесії, аби потім знати, що й кому обіцяти, вимагаючи підтримки.

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Столиця",
16-22 листопада 2001 року

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2