foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Провал національного угодовства в релігійній політиці

"Св. апостол Андрій – це перший архи-єпископ Константинопольський, Патріарх Все-ленський і апостол Український; на Київських горах стояли ноги його, й очі його Україну бачи-ли, а уста благословляли і насіння віри він у нас насадив… Воістину Україна нічим не менша від інших східних народів бо і в ній проповідував апостол".

З постанови
Київського собору 1621 року

Життя Церкви, а особливо православної завжди відзначалося консерватизмом. Напевно саме цим мож-на пояснити тра-гічний факт що українська дер-жава проісну-вавши дев\'ять років мусить миритися з тим, що значна час-тина її грома-дян перебуває у духовних леща-тах іноземної церкви. До речі, церкви, що часто відверто дозволяла собі демонструвати непри-язнь до самої держави. Будь-які спроби керівної верхівки української держави підкупити симпа-тію церковників чи хоча б приспати їхню нелю-бов за останні майже десять років завершували-ся лише зміною тактики останніх. Новітня но-менклатура з недовірою дивилася на паростки незалежної Помісної Української Православної Церкви, що мусила пробиватися крізь асфальт чиновницької протидії на місцях. Номенклатура будучи на загал невіруючою всіма силами хапалася за пропагандистський штамп Москов-ської Патріархії – неканонічності Української Православної Церкви Київського Патріархату. Цікаво, що у канонах номенклатура розбиралася так, як і в теорії ймовірності... Як це не сумно констатувати, держава, ставши у позу третейського судді в конфлікті між рідною, автономною церквою та іноземною, у кращому випадку лише під суджувала останній, у гіршому – відверто ставала на бік визнаної у всьому пра-вославному світі церкви.

За тверджен-ням дослід-ників за таких умов життя українського православ\'я характеризу-валося недо-розвиненіс-тю та недо-оформленістю. Його багатополюсність розпоро-шувала духовні та матеріальні сили, знесилюва-ла церкви у боротьбі одна проти одної. Керівна верхівка держави йдучи у своїй симпатії за скрипучим возом Московської Патріархії, копа-ла і собі яму. Яму непорозуміння між владою та громадянами. Можна без кінця товкти собі, що Київський Патріархат ніким не визнаний, що люди його не підтримують і Бог якийсь там не такий, навіть присипляти себе сфальсифікова-ною статистикою (відповідно до якої Держ-комрелігій і понині рахує мертві громади, мов Чичиков мертві душі), але це не змінить реалій життя. Українська Православна Церква Київського Патріархату розвивається, міцніє, за всіма соціологічними опитуваннями її підт-римує переважна більшість громадян України. А умовне канонічне визнання для церкви, що живе Божими заповідями, священнодіє, дотри-мується всіх приписів святих отців, не може бути самоціллю. Дух Божий, як відомо, не ке-рується якимись формальними регламентами. Отже і зрозумілими стають слова першого українського Патріарха Мстислава: "Щоб нас визнавати, нехай спершу самі себе визнають!". У них закладена не тільки ідея києвоцентриз-му, а й розуміння, що єдина Помісна Укра-їнська Православна Церква обов\'язково буде визнана всіма. Головне ж – прагнення до єдності всіх гілок українського православ\'я!

 

* * *

Українська Православна Церква має кілька визначальних історичних дат:

988 рік – хрещення України-Руси святим рівноапостольним князем Володими-ром Великим. Принесення таким чином з Візантії православної віри.

1620 рік – канонічне відновлення укра-їнської православної ієрархії, здійснене єрусалимським Патріархом Феофаном за підтримки запорізького козацтва на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним.

1686 рік – Київська митрополія була підпорядкована Московському Патріархату. За згоду на підпорядкування Константино-польський Патріарх із Москви отримав 200 золотих і три сорока соболів.

1921 рік — проведення першого Всеукраїнського православного церковного Собору, на якому відродилася Українська Автокефальна Православна Церква.

1992 рік — об\'єднання частини УПЦ із УАПЦ в єдину Помісну Українську Православну Церкву Київського Патріархату.

Для чого цей хронологічний перелік? — спитаєте ви, шановні читачі. Дуже просто. 2000 рік від Різдва Христового може стати не тільки ювілейним, а й роком утворення єдиної Помісної Української Православної Церкви. Між іншим, канонічно визнаної, якщо когось це найбільше непокоїть. Може втілитися тисячолітня мрія багатьох поколінь українців (і не лише тільки православних) – мати сильну єдину Церкву.

Про об\'єднання гілок УПЦ ідеться у заповіті Патріарха Мстислава, і цього прагнув Патріарх Володимир. Патріарх УАПЦ Димит-рій також заповідав вірним простягнути руку єдності один одному. Патріарх Філарет пра-цює нині над втіленням цієї ідеї, відкидаючи власні амбіції прощаючи кривдників. Саме він з усіх амвонів і трибун невтомно повторює тезу про потребу створення єдиної Помісної Церкви як консолідуючої сили українського суспільства, об\'єднавчого центру для всіх українців. Важливою була і підтримка цього процесу Президентом України Леонідом Куч-мою, висловлена ним на урочистій Асамблеї, присвяченій 2000-літтю Різдва Христового.

"Об\'єднання Української Православної Церкви треба було давно передбачити. Ці події є очікуваними. Утворення незалежної Української держави об\'єктивно передбачає створення Помісної Української Православної Церкви. Хоч ще 1992 року Московська Патрі-архія загальмувала цей процес і вчинила розкол у нашій церкві через проведення незакон-ного Харківського Собору, це не змогло повністю знищити бажання українців мати свою Помісну Церкву. Зараз для об\'єднання ми маємо сприятливі умови", – коментує події предстоятель УПЦ Київського Патріархату Патріарх Філарет. Він знає, про що говорить, йому особисто за прагнення до незалежності Української Церкви довелося витримати шалену "травлю" клерикальної Москви, пере-жити нехай хоч і абсурдну та протизаконну, але анафему. Що могло допомогти вистояти Святійшому, як не віра в Бога та рідний народ?

 

* * *

Зараз Вселенський Патріарх цілком серйозно розглядає питання надання авто-кефалії Українській Православній Церкві. Це вже ні для кого не секрет. Відбулися пере-говори між делегатцією Константинополь-ського та Московського Патріархатів стосовно долі Української Православної Церкви. Зрозу-міло, що Москва не зацікавлена в цих перего-ворах. Втрата такого ласого шматка, як Київська митрополія, для Російської Православної Церкви є трагедією. Адже вона враз втрачає і статус суперцеркви. Вже навіть не йдеться про пряму зацікавленість російської держави у тому, щоб УПЦ була частиною Московської Патріархії. Про неконструктив-ність позиції делегації Московської Патріархії говорять і кандидатури дипломатів у рясах. Так, на переговорах були: митрополит Смо-ленський і Калінінградський Кирил (Гундяев), а ніби від УПЦ МП – митрополит Одеський Агафангел (Савін). Один відомий своїми бізнесовими справами (за що й прізвисько отримав – "горілчано-тютюновий митропо-лит"), а інший – просто патологічною нелюбов\'ю до всього українського та ще колишнім сидінням у депутатському кріслі. Зрозуміло, що з такими посланцями від Московського Патріарха предметно говорити про проблему було складно.

Наприкінці серпня у Швейцарії відбу-деться зустріч, де вирішуватиметься українсь-ке питання. Окрім делегацій Вселенського та Московського Патріархатів, у переговорах візьмуть участь представники від Української Православної Церкви Київського Патріархату, Української Автокефальної Православної Церкви, Української Православної Церкви Московського Патріархату. Запрошується також і українська урядова делегація. Вже відомо, що від УАПЦ до Швейцарії поїдуть місцеблюститель Патріаршого Престолу мит-рополит Мефодій (Кудряков) і керуючий справами Патріархії архиєпископ Ігор (Ісічен-ко). Московська Патріархія ще перед "бійкою почала розмахувати кулаками", розповсюдив-ши в мас-медіа повідомлення з посиланням на якогось аноніма, яке зводилося до того, що во-на не готова до переговорів і нізащо не випустить українців зі своїх духовних обіймів.

Натомість представники України пере-конані, що зустріч може вирішити проблему. "Сподіваємося, що питання надання Українсь-кій Православній Церкві Автокефалії буде розв\'язане. Нас радує те, що і Вселенський Патріарх Варфоломій розуміє, що для зміц-нення православ\'я у світі не треба ігнорувати церкви, що намагаються здобути автокефалію. Це не порушує єдності православних церков, адже вона грунтується не на об\'єднанні всіх під зовнішнім главою, а спирається на єдність у вірі та християнській любові. Зараз ми маємо реальну можливість навіть ще ювілейного 2000-го року утворити Помісну Українську Православну Церкву. Важливо не втратити цей історичний шанс", – говорить Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. До об\'єднавчих процесів позитивно ставиться й єпископат УАПЦ.

Окрім суто церковних контактів, у Конс-тантинополі вже побували представники дер-жавної влади – віце-прем\'-єр-міністр України Микола Жулинський. Він, окрім розмови зі Святійшим Варфоломієм, передав подарунок від Патріарха Філарета – старовинну ікону Божої Матері. Позицію Вселенського Патріарха, висловлену Миколі Жулинському, можна визначити так:

1. Константинополь хоче, щоб у перего-ворах обов\'язково брали участь представники Московського Патріархату.

2. Патріарх фактично висловився за початок самих переговорів з метою об\'єднання українського православ\'я та погодився очолити їх.

3. Він дав зрозуміти, що після Все-православного Об\'єднавчого Собору Україн-ській Православній Церкві буде надана канонічна автокефалія.

4. На Соборі повинен бути обраний Київський Патріарх. Хто ним стане – справа самих українців.

5. Вселенський Патріарх вважає за необхідне, щоби всі єпископи для того, щоб узяти участь у Соборі довели канонічність своїх хіротоній.

Як бачимо в цілому позиція цілком зро-зуміла та конструктивна. Хоча Московський Патріарх дотримується зовсім іншої думки. Тому сподіватися, що розлучення двох церков (російської й української) відбудеться мирно та полюбовно – буде марно. Скандал кілька-річної давності між Москвою та Константинополем стосовно Естонської Православної Церкви на тлі майбутніх битв за Українську Церкву видаватиметься бурею в склянці.

 

* * *

Вселенському Патріархові вже відсту-пати нікуди. Москва тепер йому не пробачить навіть зазіхання на Київську митрополію. Отже вихід один – доводити розпочату справу до логічного завершення. Крім того, як нам стало відомо з достовірних джерел, Священ-ний Синод Константинопольського Патріархату нещодавно прийняв рішення, що звучить приблизно так: Визнати, що Україна є кано-нічною територією Вселенської Патріархії". Прийнято воно "у зв\'язку з початком процесу надання Автокефалії Українській Право-славній Церкві". Це, без перебільшення, історичне рішення. Воно вкладається в логіку Патріаршого томосу від 1924 року, який не визнав підступної передачі Київської митро-полії Московському Патріархатові 1686 року. На підставі томосу Константинопольського Патріарха здобула автокефалію Польська Пра-вославна Церква. Патріарх Варфоломій переконаний, що українське православ\'я мусить бути тільки єдиним, тільки канонічним і повністю незалежним, автокефальним, а не знаходитися під омофором Константинополь-ського чи іншого чужого Патріарха", – вважає Микола Жулинський.

Напевно, тільки безкінечно наївна люди-на повірить у те, що батюшки з УПЦ Мос-ковського Патріархату стануть лавами під зна-мена національної та духовної єдності. Зрозу-міло, що небажання спілкуватися з братами у Христі з посиланням на нібито їх неканоніч-ний статус було відмовкою. У випадку, коли всі стануть канонічними, все одно для декого Москва буде таки "канонічнішою".

Реально можна розраховувати, що об\'єд-наються Українська Православна Церква Ки-ївського Патріархату з Українською Автоке-фальною Православною Церквою (між ними суттєвих розбіжностей немає), а також части-на Української Православної Церкви Мос-ковського Патріархату (та, що любить свій народ, а не прикривається деклараціями). Ідеально, щоб автокефалію надала б і Московсь-ка Патріархія. Остання інформація з МПЦ свідчить про ймовірність такого повороту. Якщо ж цього не трапиться інші православні церкви на чолі зі Вселенським Патріархом (першим серед рівних) змушені будуть піти на цей крок. Як завжди, проблема в самих українцях, які безперестанку вагаються та озираються на сусідів. Помісна Українська Православна Церква може постати лише на засадах єдності. 3 цим погоджуються як церковні діячі, так і релігійні аналітики.

 

* * *

Отже, підсумовуючи все, можна зробити кілька доволі актуальних висновків.

По-перше, у випадку появи канонічно визнаної Помісної Церкви викриється справж-ня суть національного угодовства, що ховаєть-ся навіть у церковні шати. Вже ніхто, наприк-лад, серйозно не розглядає питання про те, що ніби Константинополь може визнати УАПЦ на якихось незрозумілих засадах. Тепер фак-тично буде зрозуміло, що керівництво УПЦ у США таки "полізло поперед батька у пекло", коли здалося на милість Вселенській Церкві у статусі митрополії. Діячам УПЦ Московсь-кого Патріархату не можна буде далі ховатися під парасольку канонічності, а треба буде відверто сказати, з ким вони: з Москвою чи Києвом, власним народом, пастирями якого їх настановив Господь, чи з російськими бізнесо-вими партнерами, що грають "у церкву".

По-друге, вже фактично всі розуміють, що накладення анафеми на Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета було про-ти законним діянням. Спілкування світового православ\'я з Патріархом Філаретом як впли-вовим українським релігійним діячем гово-рить про це. Зняття протизаконної анафеми – тільки справа часу та сумління тих ієрархів УПЦ МП, які тягли у Москві за це руки, голосуючи "за".

Нарешті, третє, воно ж останнє. У такій важливій справі, як створення єдиної Помісної Української Православної Церкви Державний комітет у справах релігій, на жаль, грає далеко не найкращу роль. Керівництво комітету лише спроможне констатувати події, які трапилися навіть без його відома. Комітету ледь вдається плестися за подіями, а про якусь реальну підтримку процесам годі і говорити. У такій ситуації залишається сподіватися, що Держ-комрелігій житиме хоча б за давнім гіппокра-тівським принципом: "Не нашкодь!".

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Україна молода",
14 липня 2000 року

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2