foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Постподієві думки про те, як українці
люблять усі разом, а ненавидять кожен окремо

Нещодавно українці знову згадали, що жи-вуть у ювілейний—2000-й—рік від Різдва Христо-вого. Приводом для цього стало проведення уро-чистої ювілейної Академії та концерту в столично-му Палаці "Україна". Основними учасниками захо-ду стали архиєреї, священики, ксьондзи, релігійні діячі та представники регіональних управлінь у справах релігій. У фойє палацу, окрім номенклатур-них костюмів із обов\'язковими краватками, чорніли ряси, біліли митри, поблискували хрести та панагії. Духовні особи в кулуарах демонстрували зразкову толерантність і навіть дехто наважувався по-друж-ньому спілкуватися з колегами з інших конфесій. Щоправда, в цілому трималися купками, залежно від юрисдикції. Усюди делегати академії право-славно тричі цілувалися зі знайомими так, що ляскіт від цього розлягався по всьому мармуровому палаці. Клерки з периферійних управлінь у справах релігій поспішали зайняти чергу в буфеті. На мить усе змішалося: православні, католики, уніати, а про те, щоб відрізнити московського панотця від, наприклад, автокефала, й мови не могло бути. Біля входу стояв ще поки що голова Державного коміте-ту в справах релігій Віктор Бондаренко (його доля у новому уряді Віктора Ющенка ще вирішується), очікуючи перших осіб у державі та християнських церквах. Один московський владика, чекаючи, коли з\'явиться на порозі його духовний начальник мит-рополит УПЦ МП Володимир Сабодан разом із неодмінним єпископом Вишгородським Павлом Лебедем, активно вирішував свої фінансові пробле-ми через мобільний телефон.

Загалом панувало відчуття невимушеності: батюшки в рясах і за кермом автомобілів під\'їжд-жали до Палацу "Україна", ксьондзи ділилися вра-женнями з ченцями. Всі обмінювалися адресами та свіжими останніми церковними плітками. Чинов-ники з периферії зиркали на годинники та домовля-лися, коли б знайти час і пробігтися морозними сто-личними вулицями. Словом, у кулуарах клерикаль-но-номенклатурна тусовка вийшла на славу!

 

* * *

Зовсім інша атмосфера панувала в залі. Урочисту Академію відкрив своїм лаконічним словом віце-прем\'єр-міністр із гуманітарних питань Микола Жулинський. Окресливши значення Різдва Христового для життя українського народу, він надав слово Президенту України Леонідові Кучмі.

"З приходом християнства світ вступив у но-вий етап, нову парадигму розвитку. Християнство стало камертоном, за яким і нині звіряють своє життя слов\'янські народи. Воно визначило європей-ський шлях розвитку і українського народу", — заявив Президент. Він також підкреслив, що наша держава вже з перших днів стала на шлях захисту прав і свобод людини, серед яких на першому місці знаходиться право на свободу совісті. "Церква повертається в суспільний розвиток, із якого свого часу була брутально виштовхнута. Етапною віхою на шляху повернення вважаю заяву про моральну й етичну реабілітацію церкви. Сьогодні є всі підстави для розширення параметрів співпраці між церквою та державою", — сказав глава держави. На його думку, відокремлення церкви від держави, закріп-лене Конституцією, зовсім не заперечує поглиблен-ня співпраці між цими інституціями. Саме навколо цього в суспільстві точаться дискусії: чи повинна, наприклад, держава відбудовувати зруйновані хра-ми, і чи церква має право висловлювати своє бачен-ня державного розвитку? Президент вважає, що церкву та державу єднає спільне завдання — консо-лідація нації. З цим, а також із тим, що це дуже нагальне питання, важко не погодитися. Ось тільки закрадається сумнів: як може консолідувати народ церква, що сама роз\'єднана? І тут Леонід Кучма сказав фразу, яку б багато хто не хотів би чути, але без якої вся його промова втрачає логіку. Це були такі слова: держава буде сприяти міжконфесійному діалогові та процесам, які можуть призвести до утворення єдиної помісної Української Православ-ної Церкви! Попри те, що після цього зал бурхливо аплодував (як колись писали у звітах із партійних з\'їздів), але згадану фразу, між іншим, все одно обминули кореспонденти навіть такої поважної агенції, як "Інтерфакс-Україна". Там є лишень згадка про "об\'єднавчий" процес. Прикладів "коригу-вання" президентських виступів у нас чимало.

Президент Кучма на Академії вкотре висло-вив занепокоєння у зв\'язку з "внутрішньоправо-славним конфліктом, відсутністю єдності в україн-ському православ\'ї". Втрачаючи час і сили на з\'ясу-вання внутрішніх відносин, "наше православ\'я ос-лабляє себе, втрачає свої позиції", — підкреслив глава української держави. Важко не погодитися з керівником держави, коли він відзначає, що розбрат між людьми, які вірують в одного Бога, є алогіч-ним, ненормальним і навіть аморальним.

На жаль, джерело конфлікту не завжди відзначається внутрішньоукраїнським характером. Маємо приклад борні у православ\'ї двох сил, ідей україноцентричної та спрямованої на сторонню, іноземну допомогу й опіку. Цікаво, що територія конфлікту наша, а сили задіяні у ньому, походять як із нашого, так і з іншого боку кордону. Та й саме міжконфесійне непорозуміння має не церковний, тим паче богословський характер, а цілком політич-ний. Сьогодні Україна пришвартована до Росії при-наймні двома мотузками: колишньою економікою Радянського Союзу та Московською Патріархією. Розривати стосунки такого рівня завжди важко, і часом доводиться це робити навіть "по-живому". Це також, напевно, розуміє Президент України. На жаль, це не завжди розуміє його оточення.

Далі, після Леоніда Кучми, виступили керів-ники найбільших і найвпливовіших християнсь-ких релігійних організацій України: митрополит УПЦ МП Володимир (Сабодан), Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет (Денисенко) УПЦ КП, єпископ-помічник глави УГКЦ Любомир Гузар, архиєпископ Римо-католицької церкви Мар\'ян Яворський, єпископ Вірменської церкви Натан Оганесян і від протестантів — пастор Григорій Комендант.

Патріарх Філарет, мовби підтримуючи думку Президента, сказав: "Наша жорстока реальність свідчить, що Україні потрібна єдина помісна Ук-раїнська Православна Церква, без якої ніколи не буде політичної стабільності в державі. Господь допоможе нам, українцям, якщо ми будемо звер-татися до нього щиро та нелицемірно". Патріарх Філарет також нагородив відзнакою Української Православної Церкви Київського Патріархату – орденом Христа Спасителя – Президента України Леоніда Кучму, Прем\'єр-міністра Віктора Ющен-ка та міського голову Києва Олександра Омель-ченка за заслуги перед церквою та народом.

Навряд чи це викликало захват предстоятеля УПЦ Московського Патріархату Володимира Сабодана, але робити нічого, йому разом із усіма довелося аплодувати керівникам країни. Його промова була більш відстороненою від українських реалій. Він виокремив три аспекти Різдва Христо-вого: історичний, пророцький і присутності Гос-пода в житті кожного з нас. У такій собі типовій проповіді митрополит Володимир лише під кінець поділився спогадом, "коли глава нашої християнської держави розділив радість свята у святих місцях". Хочеться вірити, що його слова були щирими: "Впевнений, Леонід Данилович молився у місці, де на світ прийшов Ісус Христос, про те, що і я: процвітання нашої держави". Добре було 6, якби митрополит УПЦ МП у Віфлеємі прочитав ще і другий гімн України — молитву "Боже великий, єдиний, нам Україну храни", де є золоті для українців слова: "Боже, нам єдність подай!".

 

* * *

Насамкінець хотілося б розповісти ще про кілька спостережень, зроблених на урочистій Ака-демії, присвяченій 2000-річчю Різдва Христового. За задумом організаторів, Академія мусила б вигля-дати як найурочистіший і представницький з\'їзд всієї християнської України. Цього досягти так і не вдалося. Єпископат УПЦ Московського Патріарха-ту в своїй масі проігнорував загальнодержавний за-хід. Можливо, багатьом владикам було важко диви-тися у вічі зрадженого ними свого часу колишнього Київського митрополита Філарета, а нині Патріарха — хтозна? А може, з білокам\'яної була чергова "ре-комендація" не їхати? Так чи інакше, але єпископат УПЦ Московського Патріархату вкотре відмежу-вався від української держави. Подейкують, що ніби навіть Президент запитав у митрополита Во-лодимира, чому його владики проігнорували подію, а той ніби сказав, що не готовий відповісти на це запитання. До честі митрополита, він молився разом із анафемованим Московською Патріархією предстоятелем УПЦ КП Патріархом Філаретом, а не стрибав із президії, мов дідько від ладану, як свого часу сумновідомий Одеський митрополит Агафангел. Це для забобонних ортодоксів Російсь-кої Православної Церкви вже великий злочин. Ад-же Московська Патріархія вже в "Акті про відлу-чення від Церкви монаха Філарета (Денисенка)" попереджала всіх "дерзающих иметь с ним о6ще-ние в молитвах, о том, что, по святым канонам, они в случае, если не прервут такового общения, подле-жат отлучению от Церкви".

Може, саме з таких маленьких кроків до при-мирення починається великий шлях до єднання, бо як можна любити Бога, ненавидячи брата свого? Чи не час уже відвернути камінь ненависті, покладе-ний лукавим на нашому шляху, порвавши подібні політичні акти, хоч і прикриті церковними ризами, що підбурюють одну частину народу проти іншої? Залишається сподіватися, що поведінка глави УПЦ МП митрополита Володимира (Сабодана), рано чи пізно стане таки прикладом для всього єпископату, який хоч на порозі Різдва Христового звернеться до вічного та всезагального поняття любові, забувши свої матеріальні, номенклатурні інтереси.

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета "Україна молода",
2 лютого 2000 року

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2