foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Військова сила і примусове підкорення вірних своєму релігійному центру – стало поширеним методом спілкування одних етнічних груп з іншими. Церква тут виступала не як самоціль, а як елемент державної конструкції домінуючого етносу. У Бога така поведінка не залишається без уваги – агресивна Візантійська імперія, яка прикривалася вченням Христа, була розгромлена мусульманськими варварами.

Болгарська Церква тричі втрачала свою незалежність, поділяючи долю свого народу. Але не втрачала надії на Бога. Відновлення самоуправління (автокефалії) Болгарської Церкви втретє було розпочатковано в 1872 році. Болгарські єпископи оголосили, що вірних буде очолювати болгарський архіпастир – Патріарх. Константинопольський Патріархат оцінив це прагнення так само як імператор Болгаробойця. Якщо колись візантійці просто могли фізично вплинути на непокірних болгар, то на той час таку можливість Господь вже забрав. Тому греки були вимушені витворювати якісь інтелектуальні причини для впливу на болгар-автокефалістів та ізоляції Болгарського Патріархату.

Така передісторія терміну «етнофілетизм».

Зникла державна влада, спираючись на яку Константинополь міг придушити опір чисто земними, світськими методами. Коли ж ці методи було втрачено, ось тут довелося включати фантазію і софістику. Був скликаний собор Константинопольського Патріархату, який і виніс рішення щодо болгар. Виніс рішення не компліментарне – звинуватив їх у розколі («схизмі») і анафемствував на цій підставі. Результатом став семидесятирічний розкол БПЦ, яка і до сьогодні заліковує наслідки «мудрого рішення» греків. Зрештою автокефалію болгар все одно визнали. «Етнофілетизм» історичний таким чином – переміг, а всі рішення про анафемствування були денонсовані. Тобто «єресь» етнофілетизму перемогла, про неї офіційно забули. А термін залишився без нагляду. Але не надовго…

Етнофілетизм, проблема визначення
Отже Церква Христова потребує більш глибокого богословського осмислення терміну «Етнофілетизм» для подальшого використання у канонічній практиці.

Щоб відійти від історичного болгарського прецеденту, розглянемо етнічний склад керівництва найчисельніших і найвпливовіших історично Патріархатів.

Православний Константинополь, етнічна база: греки, самоназва «елліни». Абсолютна більшість патріархів – етнічні греки.

Православна Москва, етнічна база московити-русичі, вони ж з 1710р – «росіяни» (великороси), самоназва «русскіє» Абсолютна більшість патріархів – етнічні росіяни. Виключення – до автокефальні патріархи і Алексій ІІ Рідігер (німець з культурного поля основної етнічної бази).

Католицький Рим – наймасовіший і найвпливовіший Патріархат, який самопроголосив свою першість, «непогрішимість» і вважає себе єдиною істинною Церквою. Етнічна база – римляни, сучасні італійці. Абсолютна більшість патріархів – етнічні італіки. Виключення: 17 французів, 8 німців, 1 поляк. Важливе виключення…

Чи можна вважати ці основні християнські спільноти винними в єресі «етнофілетизму»? Звісно ні!

Церква просто висувала на перші ролі представників тої «сім’ї-нації», яка найбільше довела свою вірність Святому Богу. Тобто відповідно греки для Константинополя, русичі-московити-росіяни для Москви, римляни для Риму стали джерельною базою через «благе (благочестиве) дерзновення», властиве цим націям. Тобто усвідомлюючи велич Господа Ісуса Христа і прагнучи йому послужити всім своїм життям певні нації сподоблялися благословення Божого на керівництво Святою Церквою. Можна констатувати заслуги грецької, московської, римської сім’ї, яка з покоління в покоління передавала у спадок щиру любов до Господа і вірність Його волі.

Але це аж ніяк не є «етнофілетизм». Було б дивно, якби Московську Церкву очолювали, скажімо, православні ефіопи, Константинопольську – православні єгиптяни, а Римську – індіанці-католики Південної Америки чи чорношкірі аборигени Полінезії. І тут справа не в тому, що вони не могли досягти успіху, якомусь навмисному блокуванні інонаціональних елементів у Церкві. Просто кожен представник кожного етносу прагнув очолити свою релігійну спільноту, мав благе дерзновення служити вірою і правдою в своїй Церкві.

Таким чином «етнофілетизм» і «благе дерзновення» є повною протилежністю в теорії, але абсолютно ідентичні за практичними наслідками. Це знову ставить проблему переосмислення терміну «етнофілетизм».

Етнофілетизм і благе дерзновення
Пропоную визначити
етнофілетизм у Церкві
як проникнення в світогляд християн синтетичної світської філософії націоналізму та етатизму (державництва) та релігійного антитеїзму (войовничого безбожництва).

Потребуємо визначення цієї світської філософії як культу : Етнічна націоналістично-державницька (імперська) релігія – є не- (анти, чи пост) християнською релігійною системою (культом) на основі псевдонаукового атеїстичного світогляду і гордовитому прагненні всесвітнього панування над Цивілізацією і принципову зміну Людського богоподібного образу до рівня суперзвіра («супермавпи,»).

Етнофілетизм, за цим визначенням, як частина даного культу, проявляється в свідомому ігноруванні представниками Церкви явних, прямих і зловмисних вчинків проти Бога і Людини, Його творіння, як систематичних акцій, від певної привілейованої нації та її світської організації (дежавної влади).

Емпіричні докази даної теорії.

Ми потребуємо як прикладів дійсної святості Церкви і історичному контексті так і певних прикладів етнофілетизму реального.

До перших подій, тобто тих, в яких Свята Церква в повну силу заявила і ствердила перед вірними та цілою цивілізацію загалом Благу Вість і Волю Божу треба зарахувати:

1). ХІV століття, Московське Царство. Патріарх РПЦ Филип (Количев) виступає проти кампанії масових убивств Московського царя Івана IV Грозного. У відповідь світський правитель заарештовує святого і послідовно катує його. Таким чином цар Іван Грозний прагнув зламати і залякати Патріарха, коли ж зрозумів марність цих спроб, то позбавив його життя;

2). ХVIII століття, королівство Франція. Патріарх (Папа) РимоКатолицької Церкви (РКЦ) Пій VI ) виступає проти кампанії масових убивств, здійснюваних французами-антихристами і урядом імператора Наполеона І Бонапарта. У відповідь світський правитель заарештовує святого і піддає його психологічному тиску. Врешті Папа гине в ув’язненні;

3) Специфічно українським прикладом таких дій є вчинок єпископа Арсенія Мацієвича, який виступив проти антицерковної кампанії імператриці Катерини ІІ, яка грабувала Святу Церкву. Кілька раз цариця пропонувала святому «покаятись», але не зустрівши співчуття, наслідувала приклад Івана Грозного та Наполеона. Святий Арсеній помер від голоду в казематі Петроградської в’язниці.

ХХ століття принесло нам приклади іншого ставлення до царства кесаря. Їх можна і слід трактувати згідно вищенаведеної теорії як етнофілетизм. Якщо перші три лідери Церкви зійшли на свою Гологофу, то вже їх наступники вирішили домовитись з розпинателями. Причому ці домовленості стосувались лідерів конкретних націй і держав – явний схильність до спокушання гріхами певних націй, за нашим визначенням:

1)ХХ століття. Російська імперія. Цар Микола ІІ Романов, офіційний лідер держави і Церкви,(після «реформи» Петра І, який був протестантом і за протестантськими зразками змінив устрій Православної Церкви), доводить країну і суспільство до величезної кризи (релігійної і державної).

В результаті цар добровільно зрікається своєї присяги. Внаслідок цього вчинку громадянин Романов гине разом з сім’єю від рук віруючих в комунізм одноплемінників. Громадянин Микола, вінчаючись на царство, приносив присягу перед Богом і людьми. Але воля людей переважила обітницю. Його одноплемінники, росіяни, дали наказ зрадити обітницю – і колишній цар держави і голова церкви став громадянином.

Явно етнофілетичне рішення – якби люди якоїсь іншої нації вимагали б зрадити Бога (скажімо, німці, потугальці чи японці) – Микола б навряд чи погодився б.

2)Той самий час. Та само держава. Церква, обезголовлена Миколою Романовим, обирає нового керівника, патріарха Тихона. Маючи перед собою трагічну долю попередника, громадянина Миколи Романова, підпадає під переслідування з боку антихристиянської (комуністичної) державної влади, злочини якої настільки масштабні, що Івана Грозного можна перейменовувати на Милого, Білого і Пухнастого водночас.

Патріарх Тихон, тим не менше, шукає компроміс. Спроба домовитись з ворогами Бога закінчилась так само як і попередника. Але саме прагнення до компромісу з власним етносом, власним народом, який в масі перейшов на антихристиянські позиції – є чистим етнофілетизмом.

3). ХХ століття. Європа – театр ІІ світової війни. Німеччина, Австрія. РКЦ.

Укладена угода між католиками та диктатором Німеччиини Гітлером (конкордат). Саме страхом і переляком від подій ХІХ можна пояснити компромісну позицію Пія ХІІ щодо антихристиянської (нацистської) державної влади Німеччини, але лише частково. Ясно, що приклад Пія VI відклався у пам’яті. Та не лише самими примітивними емоціями і почуттями мотивувалась позиція РКЦ – німці (понад третину) та австрійці(абсолютна більшість) є католики і були папи, представники даних етносів. Тут явно зіграв свою роль етнофілетизм.

4) ХХ століття. Європа. Європа – театр ІІ світової війни. Хорватія (католики). Диктатор Павлєвич, Анте, псевдо християнин, псевдокатолик проводить кампанію масового знищення сербів (православних). Активність хорватських націоналістів така масштабна, що німецький диктатор Гітлер засуджує її.

РКЦ офіційно ігнорує події. (Неофіційно реакція була). Відмінність від пункту 3 – явна можливість активного канонічного втручання без значних наслідків для Церкви як такої. Павлєвич – не мав впливу Наполеона чи Гітлера. Висновок – постава РКЦ явно етнофілетична по відношенню до хорватів.

5) Український приклад є історія УАПЦ (Української Автокефальної Православної Церкви) митрополита Липківського. За відродження нашої Святої Церкви митрополит заплатив контактами з органами політичної поліції (комуністів). Він заплатив ту саму ціну що і Микола Романов та патріарх Тихон. Служіння нації без виразного служіння Христу – певний етатичний («державницько-філетичний») вплив.

Хрест – є наша зброя перемоги.

Сотні тисяч християн, православних і католиків ХХ століття не погодилися на будь-які компроміси і своєю кров’ю заплатили за свою віру.

Але біля Хреста завжди є спокуса. Це не є велика новина. Ми всі люди, нам всім страшно помирати, навіть за правду, ми всі час від часу падаємо у вірі, ми можемо зрадити всі наші ідеали і принципи, тих кого ми любимо і хто любить нас, заради простих інстинктів.

Христос переміг смерть. Але усвідомити це можна лише серцем, відчути душею. Навіть апостоли не встояли у вірі біля Розп’ятого.Але невдовзі покаялись і самі прославили Господа хресною смертю. Тобто наші попередники на Дорозі Божій грішили, але вони і каялись. Та небезпечною прикметою нашого часу стала інша звичка: самопрощення, самовиправдання та само прославлення гріхів. Етнофілетизм дійсно загрожує Церкві.

Але аж ніяк не відновлені вільні (автокефальні) релігійні спільноти хворіють на нього. Зовсім навпаки. Ми відчуваємо відсутність благого дерзновення, духовний і культурний провінціалізм, що виражається у відсутності християнської честі, справжньої християнської гідності, самоповаги, дефіциту любові до братів і фарисейства.

Такою є моя теорія, про сутність етнофілетизму. Звісно потребує підтвердження або спростування від Церкви. Так чи інакше нове розуміння необхідне, з огляду на історичну дискредитацію існуючого поняття.

Розкол
Дмитро, Ви згадали розкол як причину складних стосунків між християнами в Україні. Також Ви згадали сумнівні твердження канонізованих Зосими (Сокура) і Лаврентія (Чернігівського). Для непоінформованих – ці двоє залишили протиукраїнські «заповіти», на яких вороги України базують свої сильні емоції щодо нашого існування.

Не заперечую проти самого Вашого твердження, але хочу конкретизувати термін «розкол» в виключному стосунку до сучасного історичного етапу спасительної місії Церкви.

Українську Церкву звинувачують в розкольницьких діях. Ми умисно проігноруємо мотиви, з яких нам нав’язують ці гріхи – для нашого спасіння, чи навпаки – для нашого прокляття і знищення українців як Творіння Божого. Шановні співвітчизники і зарубіжні брати християни можуть самі зробити висновки з цього питання. Зрештою я умисно уникаю згадувати сучасну ситуацію в Україні, щоб не мати спокуси вдатись до апологетики, яку зневажаю всім серцем.

«Розкол» як богословський термін детально висвітлений в отців Церкви і я не збираюся годувати Вас, Дмитро, цитатами півтора тисячолітньої давнини. Спробую зачепити цю тему з іншого ракурсу – розкол у середовищі вірних – на базі Євангелії.

Церква, яку створив Особисто Христос, одразу зазнала атаки від людських гордощів і властолюбства. На лаври перших розкольників можуть претендувати лише двоє. Ці двоє – найближчі і найвірніші Христу, люди, святі апостоли Іван та Яків, сини Заведеєві. Вони попросили Ісуса про таке: щоб у Царстві Божому вони були праворуч і ліворуч від Нього, а решта апостолів – мала б їм відповідно підкорятись.

Христос знав, чого вони просять. Нагорода від світу – Хрест, ось місце для обраних у Бога. А ті двоє молодих хлопців думали, що їх доля – керувати іншими своїми братами з престолів, які вони мислено уявляли поряд з Самим Господом.

Ясно, що решта, десять апостолів дуже образились на вчинок братів. Ісус зібрав їх всіх і дав їм відповідь, яка є ліки від розколу на всі часи:
Ви знаєте, що ті, кого володарями народів, панують над ними, а їх вельможі гноблять їх. Та не так буде між вами. Але як хто хоче між вами бути великим, нехай буде вам слугою. І як хто хоче бути першим, хай буде для всіх рабом. Бо й Син Людський не прийшов, щоб служили йому, але щоб послужити і душу Свою дати як викуп за багатьох!
(Марка 10. 42-45)

Тобто ми всі є улюблені діти Божі, грішні і недостойні, але попри всі гріхи улюблені. Той хто хоче правити – мусить більше любити Бога і ближнього і відповідно служити так, щоб навертати людей самим своїм прикладом, а не посадою чи званням.

І тим більше, якщо не має першості в любові, то не повинен схиляти собі прибічників «як вельможі світу цього» …

Як з цим пов\'язати вчинок імператора Болгаробойця чи римських пап, деякі з яких заслужили схоже прізвисько по відношенню до православних? Це вже чисто людські гріхи, якими люди хворіли до Христа, хворіють зараз і будуть хворіти до кінця світу.

Але не можна звинувачувати Святого Бога чи якихось невгодних, «недосконалих» вірних – у власних гріхах. Не можна людям випалювати очі і душу – ні фізично, ні словесно. Бо деякі «єдиноправильні апостоли» сьогодні, втративши можливість фізичного впливу через свій етнічний державний апарат, прагнуть випалити очі і душі за допомогою анафем і проклять, вербального вираження своїх сильних емоцій і почуттів з приводу «місць праворуч та ліворуч…»

Перший розкол був подоланий Словом Самого Христа і надсвітовим, істинно духовним рівнем вимог, які Він поставив перед лідерами майбутньої земної Церкви. Іван та Яків вислухали докір і змінили своє відношення способу управління вірними. За це були винагороджені масою духовних дітей, які оберігали їх аж до мученицької смерті.
Ім’я Яків парадоксально згадується в іншому розколі, розколі часів Старого Заповіту. Але ця історія теж може стати нам в пригоді. Цей розкол відбувся, коли Церква Старого Заповіту була обмежена етнічно і являла собою велику родину, рід на чолі з головою патріархом Ісаакаом. Тобто сама родина Ісаака, його близькі родичі і слуги – ось те гірчичне зерно з якого Господь виростив всесвітню Церкву.

Ісаак мав двох синів: старшого Ісава і молодшого Якова. Ісав не дорожив своїм становищем голови роду, яке мав успадкувати по праву народження. Більше того – одного разу він зголоднів, після невдалого полювання. Прийшовши додому Ісав помітив Якова, який щойно приготував собі їжу. Старший брат попросив молодшого, щоб той відступив йому свою тарілку свіжозвареної каші, але нічого не мав дати у викуп. Один з братів повинен був залишитись голодним. Яків вирішив ризикнути і запропонував обміняти їжу на первородство, право успадкування як матеріальних так і релігійних обов’язків від голови роду, Ісаака. Ісав, не довго роздумуючи, погодився продати первородство, і підтвердив свою згоду клятвою. (Буття 25. 30-34).

Цей чи не перший розкол в прадавній Церкві. Брати довго ворогували потім, коли старший брат усвідомив, що накоїв. Але зрештою вони перепросили один одного і помирились. Не зважаючи на примирення, Яків і став головою вірних і наступним патріархом.

Так милістю Божою і сердечним відношенням до братів були залагоджені суперечки як Старого Заповіту так і Нового. Але тут ми маємо приклад, коли вірні, хоч і мають не зовсім чисте серце, та вживають зусиль до примирення з Богом і між собою.

Історія Церкви знає багато прикладів, коли розколи закінчувались по іншому. Ось тут ми повертаємось до дійсного розколу серед справжніх християн. Зосима (Сокур) та Лаврентій Чернігівський, та їх етнофілетичні ідеї – лише плід від не залікованих ран Святої Церкви. Оскільки ці люди являють собою сучасну варіацію їх попередників ми повинні подивитись на корінь проблеми.

Найбільший і найтрагічніший розкол Церкви Нового Заповіту відбувся і 1054 році, коли Святу Церкву розділили політичні амбіції двох патріархів, Константинопольського і Римського. Це насправді дуже тривалий процес, коли сторони віддалялись один від одного, критикуючи ті чи інші реальні або вигадані недоліки опонента.

Дві частини Єдиної Церкви розділились за принципом підпорядкування та географічними умовами – Рим став столицею Західної Церкви, Константинополь – очолив Східну.

Далі кожна з церков почала розділятись одна від одної певними специфічними особливостями служіння, а потім і віровчення. Зрештою Західна Церква стала жертвою розколу з боку протестантів, а Східна – від нових громад віруючих, які належали до інших етнодержавних об’єднань.

Набагато яскравіше ці наслідки розколу дали себе знати в Україні. Для порівняння візьмемо двох достойних подвижників: православного, наверненого від католиків, Гавриїла Костельника та католика, наверненого від православних, Йосафата Кунцевича.

В ХІV столітті розкол католиками та православними прийшов на землю України. Кунцевич, людина високого особистого благочестя і справжній християнин. Народжений у православній за походженням родині, навернувся до Христа в РКЦ і вирішив, що всі православні повинні повторити його шлях. Для того, щоб переконати упертих православних особистих якостей в нього не вистачило і він застосував польську поліцію і армію для навернення до «істинної» віри. З відповідними наслідками.

В ХХ столітті повністю повторив його долю ще один справжній християнин, Гавриїл Костельник. Прийнявши хрещення в Греко-Католицькій Церкві, він особисто усвідомив істинність Православ’я. Якби він обмежився особистим впливом на вірних… Але отець Гавриїл вирішив, що всі греко-католики повинні повторити його шлях. З цією метою він застосував сталінську політичну поліцію, НКВД по відношенню до братів греко-католиків. Теж з відповідними наслідками.

Таким чином обидва ці дійсні християни і справжні українці, замість керуватись волею Божою, яка вимагає свободи для Його творіння, вирішили накинути волю своїм братам через зовнішній щодо Церкви фактор. Вважаю, що цей «зовнішній фактор» – називається «антихрист», попри всю зовнішню бутафорську сакральність і священну мотивацію.

Якщо Гавриїл і Йосафат – справжні українці, то Зосима і Лаврентій – справжні росіяни. І якщо навіть українці між собою не завжди знаходять братолюбство і взаємоповагу, то чого вимагати від іноплемінників?

Та все ж подолання всього вищеперечисленого через любов до Господа – наш безпосередній християнський обов’язок. І він є абсолютно придатний до реалізації – просто не треба за вірними з сокирою ганятись, фізичною чи словесною. Ліки від розколу відомі. Сьогодні в Церкві зросло як добро і любов до Господа так і чорний двійник цих якостей – жадоба до багатопридбання та контролю над душами інших людей, попри їх волю.

Розкол є постійним супутником буття Церкви, але з нього треба робити висновки, а не кидатися емоційним оцінками. Історія Церкви показує, що наслідки конфліктів між вірними можуть бути різні.

Висновок
Ви Дмитро зосередились на етнофілетизмі та розколі як проблемах сучасної української Церкви. Дозволю собі не погодитись з Вашою думкою.

Терпіти не можу апологетику, і тому намагався не піднімати у статті найгостріші питання. Але все ж не можу обійти мовчанням той факт, що попри «неетнофілетичний» поступ вірних українців по Дорозі Божій разом з іноземними лідерами, жоден наш одноплемінник не став до керівництва Церквою ні в Константинополі, ні в Москві, ні тим більше, в Римі.

Але з усією повагою до наших братів з цих центрів євангелізації, Київ – має своє надісторичне, надчасове значення. Українці – є перворідні у Бога на цих землях. І дійсно ми можемо продати це первородство. Бо воно в нас є. І ніхто не може у нас його відняти, крім Бога. Або ж ми самі схочемо його продати. За миску каші наприклад…

Та вона мене зовсім не вабить, не ображайтесь. Більше того, я вважаю, що наші іноземні брати, часто свої конфесійні інтереси видають за волю Божу. Це породжує в нас ту саму реакцію, що і в десяти апостолів, яких хотіли випередити двоє, Яків та Іван.

Тільки сучасники мало схильні повторити подвиг братолюбства від тих молодих і амбіційних, але і мудрих співслужителів Христа. Визнавати свої помилки важче, ніж чужі. Навпаки, дуже схоже, що керуючись властивою кожному аберацією свідомості християни з-за кордноу українцям нав’язують свої власні гріхи. І змушують за них каятись. Змушують каятись в невизнанні чиєсь «непогрішимості», «убивстві царственних мучеників», «етнофілетизмі», «схизмі», «розколі» і тому подібному.

Зрозумійте Дмитро – моя ціль не в тому, щоб засудити ту чи іншу спільноту наших братів у вірі. Просто той хто багато робить, він і помиляється. А серед пріоритетів для іноземних християн Україна і її доля займають не те що другорядне, а десятирядне місце. І за це їм не можна дорікати. Ви часто турбуєтесь про долю православної Ефіопії?

От і я так само. Тож ми не можемо дорікати комусь за відсутність уваги до власне наших інтересів. Є речі, які повністю залежать від нас. Будувати своє чи чуже, торгувати спадком, чи примножувати його – ніхто не може нас примусити. А вибір робити треба.

Україна є благословенна Богом держава. Ми маємо у внутрішньо національній, внутрішньо українській релігійній палітрі всі традиційні церкви – православні різних юрисдикцій, греко-католики та римо-католики. Тобто завдання, яке поставив перед українцями Господь – вселенського, все цивілізаційного масштабу. Ми або об’єднаємо Церкву Христову в Україні або ж ще раз будемо наступати на братовбивчі граблі знов і знов, поки не навчимося шанувати один одного. Можемо самі обирати свій шлях.

І це буде велика біда для нас, віруючих українців, і для України загалом, якщо всі християни планети вже помиряться, а ми й надалі будемо ворогувати (а на це схоже, якщо виходити з реалій сьогодення).

Відповідно, особисто вважаю , що основні гріхи, які розділяють українців: відсутність благого дерзновення, взаємної любові та поваги, а через це і дефіцит авторитетних у Бога і у людей лідерів, провінціалізм, зневага до себе як до Божого творіння. В нас два українці і три гетьмани, і то постійно і скрізь…І ці гріхи ці переслідують нас від часів Київської Русі, вони не вчора до нас пристали.

І ще вважаю, що немає розколу в Україні. Є різне бачення кожного вірного себе, як українця перспективи буття України перед лицем Божим. Які таланти ми, вірні українці, примножуємо або закопуємо – так і жити будемо.

Ви пишите, Дмитро, що Церквою керує духовенство, і тому воно і повинно все вирішувати за мирян. На мій погляд – це і є така для нас характерна відсутність благого дерзновення у мирян. В РКЦ існують цілі ордени (організовані спільноти) мирян для служіння Богові та Церкві. В нашій святій Церкві просяяло багато мирян.

Один святий залишив нам таку мотивацію до написання інтелектуальних праць на користь Церкви: якщо відчуваєш, що крім тебе, це ніхто не напише – отже напиши! Зрештою, Дмитро, святе місце пусте не буває – не буде писемних праць з точки зору любові Божої, – будуть інші писати, кураєви, фролови, анісімови і їм подібні.

Ще є такий яскравий приклад: польський інтелектуал Адам Міхнік, який є відповідальним за польсько-українське примирення. Тобто вся україно-польська дружба і співпраця – результат впливу п. Міхніка й його оточення.

Не кардинал чи патріарх, а звичайний мирянин проклав дорогу між серцями двох народів. Це звісно не остаточно і ми, можливо, ще сто раз посваримося і помиримося з поляками, але сучасний досвід – дуже позитивний. Так що вважаю необхідною інтелектуальну працю мирян на славу Божу, на примноження Його дарів серед Церкви. А вищий клір має досить своїх надзвичайно важливих обов’язків, серед яких публіцистика не значиться.

Моя особиста позиція щодо Української Церкви з центром у Києві: вона є. Вона є у мріях українців, значить рано чи пізно відновиться. Якщо ми постараємось – то ще за нашого життя. Хоч зараз прощена неділя, я не потребую вибачень ні від вірних українців, ні від іноземців. В мене немає ворогів серед людей. Тих на кого я рівняюся в церкві – вони торкнулися мого серця, моєї душі і зробили моє життя кращим; тих, кого я критикую – віддаю на величну Милість Божу і вірю, що Його Спасіння більше за всі людські етичні межі. Але змішувати мучеників і колаборантів, білих і сірих християн, вважаю неприпустимим.

Причину всіх негараздів України – вбачаю в серцях самих українців, в нашому ставленні до Бога і до ближнього. Зараз, в час Великого Посту, можна зробити маленький крок до їх подолання.

PS. Прошу вибачення у всіх, кого зачепило моє гостре перо. Маю гострий публіцистичний стиль. Втім він не направлений на засудження людей, але на засудження гріхів.
Все вищенаведене є комплексом теологуменів, які відображають моє духовне життя, богословський і філософський досвід. Ці теорії придатні і потребують конструктивної критики. Дозволяю користуватись текстом для примноження братської любові між сучасними християнами, і забороняю використання тексту для утвердження ворожнечі і ненависті в спільноті вірних.
Написав на честь і славу Преблагого Бога, Господа нашого Ісуса Христа, 11 березня, 2009 року від РХ ,

вірний Української Православної Церкви
Київського Патріархату
Андрій Чмєль
 

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2