foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Епізод із фільму  Останнім часом немає щонайменшого бажання включати телевізор. І навіть не з релігійних чи якихось інших переконань, а просто… нецікаво. Звісно, і там, у глибоких нетрях реклами трапляються корисні сюжети і фільми, проте для їх перегляду потрібно підлаштовувати свій власний час. А час, як відомо – одна з небагатьох речей, які не можна ні купити, а ні повернути. Тому, зазвичай, коли у вільну хвилину вмикаєш телевізор, змушений „споживати“ те, що тобі „подають“. Слова „Читатель газет – глотатель пустот“, які Марина Цвєтаєва адресувала читачам жовтої преси, сьогодні повною мірою можна віднести до телеглядачів, які значну частину свого життя проводять біля екранів телевізорів. Не хочу образити людей, які без жодної відрази споживають сьогоднішню телепродукцію, однак слід нагадати, що поряд із сьогоденним телесвітом існує світ вищий і цікавіший.

  

Залежно від морального стану і духовного настрою, кожна людина має улюблений жанр, улюблених режисерів, композиторів та акторів. Проте, аби зрозуміти, який саме жанр кіно або режисер тобі до вподоби, насамперед слід з’ясувати чого ти прагнеш:  отримати духовну насолоду, моральне, естетичне задоволення, просто скоротати час, посміятися, чи попереживати...
   На суб’єктивну думку автора цих рядків, справжнє мистецтво обов’язково має нести смислове і духовне навантаження. Річ здавалося б проста і очевидна, однак сучасні кіномитці у переважній більшості цим принципом нехтують, розвиваючи своє твориво у ключі видовищності і мегаломанії. Сьогодні, на жаль, не так вже й багато режисерів, які моральні та духовні цінності виводять на перший план у своїх фільмах. А розібратися, чия у тім вина, правду кажучи, непросто. Чи попит породжує пропозиції, – кіношники показують людям те, що вони хочуть бачити; чи глядачеві нав’язується інфантильність мислення сучасною режисурою – незрозуміло.
    Якщо спробувати розділити кінопродукцію на умовні категорії: ті, які негативно впливають на глядача, і ті, які впливають позитивно, то виявиться що існує і третя, найобширніша, категорія кінопродукції, яка взагалі не несе ніякого ані смислового, ані духовного навантаження. Здебільшого сучасну телепродукцію спрямовано на побудження тимчасових емоцій, але в решті-решт вона  залишає в душах телеглядачів порожнечу.
   Однак є митці, які своїми творами намагаються пробудити людство від байдужої сплячки і цинізму, про одного із таких майстрів і поведемо розмову у цій рубриці.
   Всесвітньо відомий режисер Андрій Арсенійович Тарковський був тісно пов’язаний родинними зв’язкми з Україною. Надія Карлівна Тарковська – рідна сестра дідуся Андрія Тарковського, була дружиною Івана Карповича Тобілевича (Карпенка-Карого). Саме на її честь видатний український драматург назвав своє рідне гніздо „Хутір Надія“. 
   Батько режисера – Арсеній був відомим свого часу поетом і перекладачем, у 41-ому пішов на фронт, звідки повернувся без ноги. Малолітній Андрій виховувався самою матір’ю Марією Вишняковою, якій згодом завдячував своїм вихованням і творчим натхненням.


   Судячи зі шкільного атестата Андрія Тарновського, він не мав зацікавлення жодним з природничих предметів, і ледь терпиме ставлення виявляв до гуманітарних наук. І хто б із тодішніх його вчителів міг помислити, що в цьому „двійочнику“ живе всесвітньо відомий геній мистецтва кіно.
   За своє життя Тарковський зняв порівняно небагато фільмів, які він принципово називав картинами. Повнометражних картин вийшло всього сім. За сучасними мірками –  небагато, але кожна з кінострічок була у повному розумінні слова вистражданою режисером.
   Багатьом „кіношникам“ вдавалося знімати за життя десятки стрічок, більшість яких після перегляду ніхто не пам’ятає. Тарковський же не знімав „прохідних“ стрічок. Навіть його студентський дипломний твір „Каток і скрипка“ приємно дивує сучасників.
   Голівудський кінематограф намагається вразити глядача видовищем, – ефектами, кількістю масовки, виготовленої за допомогою комп’ютерної графіки, такими ж графічними краєвидами, фантастичними побудовами, чудернацькими істотами. Але при колосальних затратах на „обрамлення“ фільму жалюгідна частка зусиль приділяється формуванню ідейного та морального аспекту картини. Отже, „король залишається голим“, щось на кшталт капустини: розвиваєш листок за листком, а там… немає нічого.
   Андрій Тарковський знімав свої картини по-іншому. Скрізь, де лише можна було уникнути видовищності, її відкинуто. Здавалося б, при зйомках таких фільмів, як „Іванове дитинство“, доречно було б показати військові баталії, проте вони там відсутні; у фільмі „Соляріс“, де події розгортаються на борту космічного корабля, просто необхідно було б показати космічний антураж, але й тут нічогісінького немає. Режисер уникає всього, що може відволікти увагу глядача від головного – людини перед лицем вічних питань, або проблематики поставленої самим режисером. Тарковський свідомо уникає у своїх картинах побутових сцен, які могли б розсіяти увагу глядача своєю буденністю.  Його картини переносять глядача в інший світ,  – світ роздумів, позбавлений будь-якого поспіху. А розмірковувати у картинах Тарковського є над чим, у кожній із відзнятих ним картин постають глибинні, правічні питання. Починаючи із того, для чого ми живемо, і аж до питань людського щастя та жертовності, кожна картина порушує перед глядачем свої запитання. 
   Перша картина Тарковського „Іванове дитинство“ принесла йому світове визнання і „Золотого лева“ на Канському кінофестивалі.
   Знімати цей фільм дістались Андрію Арсенійовичу випало досить несподівано. Власне, це були перезйомки, оскільки більшу частину фільму зняв інший режисер, але відзняту раніше плівку було забраковано. Молодому режисерові Тарковському доручили перезняти усю кінострічку на залишки бюджету.
   Сам Тарковський так висловлювався про цю картину: „Тут усе дуже глибоко, страшно і правдиво, тут немає місця для пригодницької романтики. Хлопчик головний герой фільму С.Ц.) тут не повинен бути гордістю і славою, він горе полку... Іван – це хлопчик, який втратив дитинство на війні і загинув, через те, що жив, як дорослий. В сюжеті знайдено чітку деталь – гра у війну – що може бути страшніше!” 
   У цій кінострічці огидний світ війни зустрічається зі світом дитячих зруйнованих мрій. Війна змушує дітей ставати дорослими, мислити по-дорослому, дивитись у вічі смерті дитячими очима. Дивитися так, як неспроможні дивитися на неї дорослі за віком.
   Жодного разу Тарковський не знімав за готовим сценарієм, оскільки, на його думку, режисер повинен сам бути автором сценарію, в іншому разі він залишатиметься всього-на-всього екранізатором чужого бачення. Так, коли Андрію Тарковському випало знімати фільм „Соляріс“ за книгою польського фантаста Станіслава Лема, режисер настільки сильно „перекроїв“ сценарій, що від авторської ідеї залишилось мало-що.
   Станіслав Лем говорив, що хотів показати „світовий розум“, що іде назустріч людині, і загалом показати космос у всій його загадковості і привабливості. Тарковський же, приступивши до екранізації фільму, розставив акценти по-своєму. У „Солярисі“ Лема погляд людини спрямовано в неосяжний космос, у Тарновського, навпаки, – весь космос звернений своєю неосяжністю до людини з її „проклятими питаннями“.
   Про цей фільм сам Андрій Тарковський висловився так: „Головний зміст фільму я вбачаю у його моральній проблематиці. Проникнення в сокровенні таємниці природи має бути у нерозривному зв’язку зі зростанням духовним. Зробивши крок на новий щабель пізнання, другу ногу необхідно поставити на новий щабель морального зростання. Я хотів показати своєю картиною, що проблема моральної стійкості, моральної чистоти пронизує все наше існування, проявляючись навіть у таких сферах, які, на перший погляд, не пов’язані з мораллю, наприклад, таких, як проникнення у космос, вивчення об’єктивного світу та інше“.
   Внаслідок непорозуміння автора з режисером цим двом митцям довелося розійтися. Згодом Станіслав Лем згадував: „Соляріс“ – це книга, через яку ми дуже посварились із Тарковським. Я пробув шість тижнів у Москві, доки ми сперечалися навколо того, як знімати фільм, потім обізвав його дурнем і поїхав додому… А, по-друге (і це я сказав Тарковському в одній із наших суперечок), він зняв зовсім не „Соляріс“,  а „Преступление и наказание…“ І хоча „Соляріс“ Тарковського вийшов відмінним від бачення Лема, картина вийшла самобутньою і успішною. Згодом голівуд зняв „Соляріс“ у своєму стилі, проте картина не мала успіху, на той час глядач уже переситився антуражем космічних кораблів і зоряного неба.
   У кінострічці „Сталкер“, яка мала зніматися за книгою братів Стругацьких „Пікнік на узбіччі“, довелося кілька разів переробляти сценарій, і з рештою вилучити з нього усі фантастичні моменти. Фільм „Сталкер“, на відміну від „Соляріса“, знімався у тісній співпраці зі сценаристами, якими виступили самі брати Стругацькі. І авторам самим довелося докорінно змінювати образ головного героя – сталкера. Як згадує Аркадій Стругацький, в одній із творчих бесід Андрій Тарковський, сказав: „від сталкера-хулігана у сценарії не повинно залишитись і сліду“.  Так і вийшло, в оригіналі твору „Пікнік на узбіччі“ сталкер вирізняється своєю спритністю, силою, винахідливістю, пристосуванством і до певної міри цинізмом. Нічого цього немає у сталкера Тарковського. Під його режисурою сталкер стає радше схожим на князя Мишкіна з „Ідіота“ Достоєвського. Зовсім непрактичний, непристосований до життя, і „не від світу цього“. Йому належить вести двох зневірених людей у зону, де, за переказами, існує кімната, яка виконує найзаповітніші бажання. Один із них поет, інший – науковець. На відміну від першопочаткового твору братів Стругацьких, у фільмі цілковито відсутня видовищність, тут практично немає жодних із описаних раніше письменниками пригод. Як уже зазначалося, це особливий почерк Тарковського, що вирізняє його з-поміж інших режисерів. 


   У фільмах Андрія Арсенійовича не побачимо ні зовнішніх баталій, ані катаклізмів. Найголовніше відбувається у душах його героїв, у цьому творчість Тарковського дуже подібна до творчості Достоєвського. Їх обох, понад усе земне, цікавила душа людини, її внутрішнє життя, її прагнення до Вічного.
   Людство у своїх пошуках намагалося перетворити неблагородні метали на благородні, непотріб на достаток. Христос же, який без жодних зусиль міг перетворювати воду на вино, найбільше цінував переміну в людині.  Бо в дійсності найбільше чудо з можливих на землі – це переродження людини, зміна способу її мислення і життя.
   У кінострічці „Сталкер“ її основні герої, упродовж усього шляху до заповітної кімнати розмірковують над суттю людського щастя і змістом людського буття. Зрозумівши ж, що у кімнаті збуваються найглибинніші і найпотаємніші бажання людини, а не те, що вона кричатиме вголос, ніхто не насмілюється увійти туди. Кожен розуміє, що у нього в душі є багато замаскованого і прикрашеного бруду, який може проявитись у своїй оголеності. Це своєрідний Страшний Суд, де наші пристрасті стануть явними. Тому герої картини, не бажаючи цього „остаточного розрахунку“, повертаються із зони ні з чим, але внутрішньо збагаченими водночас.
   „Мені необхідно уяснити в цій стрічці те специфічно людське, незнищенне, що кристалізується в душі кожного і становить його цінність. – Говорив Тарновський. – Адже при тому, що зовні герої картини зазнають фіаско, насправді кожен із них набуває чогось неоціненно більшого: віри, відчуття в собі найголовнішого. Це найголовніше живе у кожній людині...”
   Питання людського щастя вважається одним із головних питань „Стаклера“, але разом з тим режисер порушує низку інших питань, на які не ставить собі за мету давати відповіді. Глядач сам у власній душі має дати відповіді на ці питання.
   Глибоке враження справляє кінокартина Тарковського „Андрій Рубльов”, переглядаючи яку можна відчути те, що практично відсутнє в сучасному кінематографі – дух православного християнства.
   Сьогодні можна знімати будь-що, але... майже ніхто не береться в позитивному ключі знімати фільми на духовну тематику, і це, напевне, добре. Адже знімати про святість набагато важче ніж про гріховність. Важко передати внутрішній світ інока-подвижника і при цьому уникнути шаблонності і в певному розумінні іконічності образу. Важко передати душевні боріння святого, його пошуки, страждання і при цьому його не спаплюжити. 


   І сьогодні є спроби показати подвиг чернецтва, і навіть досить серйозний. Однак ці фільми позначені сучасною тенденцією кінематографа – наглядністю і поверховістю. Більше уваги приділяється якимось зовнішнім вчинкам героїв, чудесам-пророцтвам, юродству – тому, чого зажди шукали люди. Причиною легковажного підходу до зйомок таких фільмів, напевно, є примітивізація мислення сучасного людства. Те, що західне релігійне мислення вкрай примітивізоване, зрозуміло давно, та й релігійне відчуття нашого народу дедалі більше забарвлюється „простакуватістю”. 
   Слід зазначити, що тенденція до спрощення простежується не лише в релігійному, а й у інших сферах психологічного життя. Художні твори стають дедалі схематичнішими. Сучасне суспільство дедалі менше цікавлять музичні твори на 60 інструментах, сьогоднішні хіти можуть грати два бубони і один барабан, а тексти пісень – що примітивніші і коротші, тим краще. Тому, людям, нездатним споживати тверду їжу, дають ріденьку. І релігійні фільми знімаються так, щоб бути максимально доступними і зрозумілими глядачеві. Отож постає питання, для кого знімав Тарковський свої метафоричні, релігійно-філософські фільми? Невже глядачі радянської епохи, виховані в атеїстичному дусі, були освіченішими у сфері духовного життя? Кінофільм „Андрій Рубльов” (1965 р.) – скорочена критиками версія першопочаткових „Страстей по Андрію” вийшов у прокат Франції у 1969 р., через два роки – у 1971 р. на теренах колишнього СРСР. Судячи з тодішніх відгуків, фільм справив на глядачів неабияке враження. І це не дивно. Увесь фільм сповнений духовних роздумів героїв, цитат Святого Писання та творів святих отців. У кожному реченні – глибина думки, у кожному погляді головного героя – чистота духу.


   Беручи до уваги, що фільм знімався у 60-х атеїстичних роках, все це здається фантастичним. Тарковський показує, як люди у давнину без слів уміли благовістити: через ікони, дзвони; сам режисер при цьому благовістить через свої кінострічки. У часи войовничого атеїзму Тарковський під прикриттям історичного або фантастичного жанрів доносить до глядача євангельські істини. І, що, найбільш вражає і відчувається, ці істини для режисера не є теоретичними і відстороненими. Він доносить їх до глядача як особисто пережиті, тим самим змушує проникнутися його баченням.
   Кінокритики цінують у Тарковському генія метафоричного жанру кіно. Серед них є і цілковиті безбожники, які анатомічно розглядають кінострічки Андрія Арсенійовича кадр за кадром, розмірковуюють про  його новаторські прийоми у режисурі, про сильні і слабкі сторони, однак поза рядками залишається глибина його духовної проникливості – це, безперечно, найсильніша його риса. Знову ж таки це ріднить його із Достоєвським, який вшановується не стільки за красу слова, скільки за проникливість у глибини людської душі. 
   Можливо, дещо крамольно сприйматиметься озвучене автором враження від переглянутих кінострічок Тарковського, але Андрій Арсенійович цих рядків багато в чому з духовного життя розумівся значно краще і глибше від сьогоднішніх людей, наближених до Церкви. Деякі питання духовного життя він так загострює перед глядачами,  що ніби поділяє тим самим нас на два табори: ті, хто пропускають повз себе переглянуті стрічки, не бажаючи ускладнювати, і без того складного життя, і тих, хто після переглянутих картин тривалий час має над чим замислитись.

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2