foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Дослідження екзегетичної практики святих отців виявило неможливість розділення екзегетичної Традиції окремо на Традицію тлумачення Священного Писання Старого Завіту, і окремо – Нового. Причина цього полягає в тому, що Богоодкровенна Істина, захована в символах Священного Писання, є єдиною, неперервною, і охоплює історично період і до, і після пришестя Ісуса Христа. Немає відмінностей в методах та практиках екзегези Старого і Нового Завітів, але є різні принципи, згідно яких тлумачення цих завітів нерозривно поєднує їх між собою.
Щоб дослідити преємственність православної екзегетичної Традиції необхідно було розглядати вплив видів екзегези конкретних святих Отців на формування цієї Традиції, а також таке явище, як преємственність їхнього подвижницького життя. Вияснено, що характер екзегези є відображенням особистого містичного досвіду її носія, а також залежить від мети, яку переслідує тлумач.
Саме тлумачення може бути як односмисловим, так і мати декілька смислів.
Онтологічною причиною формування різних шкіл екзегези Священного Писання, - Олександрійської та Антіохійської, - можна вважати різні характери самих народів, видатні вчені представники яких ще задовго до появи християнства сформували певні філософські школи на національних теренах. Формувалися різні філологічні традиції в екзегезі класичних текстів та різні види релігійного сприйняття історії. Подальше укріплення цих характерних ознак в підході до категорії смислу та до характеру тлумачення відбувалося в певних сприятливих для цього умовах, які можна назвати другорядними чинниками. Це такі причини:
1) національний, загальнокультурний та расовий “ клімат ” ;
2) психологічні чинники:
- субординаціонізм в підході до розуміння Троїчності Бога, що проявлявся по-різному у представників цих шкіл і відкидав їх до протилежних полюсів богослів’я;
- боягузництво, малодушність, млявість та боязке “плазування” богословської думки;
- гординя тих, хто впадає в богословське заблудження;
3) логічний чинник – відсутність єдиної термінології.
Недоцільно характеризувати Олександрійську школу екзегези за її ознакою алегоризму тлумачення. Насправді, ця школа визнавала значимість буквального смислу Писання, але головну увагу зосереджувала на духовному смислі, а також встановлювала відповідне співвідношення між ними.
Пошуком відповідних термінів, а також встановленням логічних зв’язків для усвідомлення Божественного Одкровення займається богослів’я. І це також є процесом розгортанням богоспоглядань в людській свідомості. Процес тлумачення слідує за богословським усвідомленням Богоодкровенної істини, ще далі розгортаючи в людському умі усвідомлення сприйнятої істини. А саме богословствування йде за актом Богоодкровення. Кожен з цих трьох етапів богорозуміння, згідно вчення святих отців, має певні критерії, згідно яких можна встановити їхню дійсність чи хибність. Саме тлумачення не є завжди односмисловим, а частіше – багатосмисловим.

В дослідницьких працях, предметом яких є досвід екзегези, при означенні тих чи інших її феноменів часто зустрічаються розбіжності в їхній термінологічній характеристиці. Автор цієї роботи пропонує наступне запровадження певних (небогословських) термінів для однозначного розуміння екзегетичних феноменів:
1) вживаємо термін Школа екзегези, коли говоримо про антіохійську і олександрійську екзегези;
2) вживаємо термін Напрямок догматики, коли говоримо про антіохійську чи олександрійську догматику;
3) вживаємо термін Стиль богослів’я коли говоримо про антіохійське чи олександрійське богослів’я;
4) вживаємо термін Принцип екзегези, коли маємо на увазі ставлення тлумача до предмету екзегези – Писання. Наприклад:
- Старий Завіт є тіло, а Новий Завіт – душа, дух і ум Священного Писання;
- душа Старого і Нового Завіту – це смисл, що стоїть за буквою (тілом);
- буквальний, моральний та духовний (анагогічний) смисли відповідають трьом складовим людини (тіло душа й дух).
5) вживаємо термін Форми екзегези, коли говоримо про способи зовнішнього оформлення тлумачення, наводячи такі приклади форм:
- бесіда;
- гімн;
- піснеспів;
- молитва;
- проповідь;
- богословський трактат;
- власне прямі тлумачення тексту Священного Писання та інші форми.
6) вживаємо термін Метод екзегези, коли говоримо про:
- історично-реалістичний (або історико-граматичний), буквальний, прямий;
- герменевтичний (або філологічно-граматичний);
- аналогічний;
- типологічний, або прообразуючий;
- алегоричний, або іномовлення;
- анагогічний, або внутрішній, таємний, духовний;
- містагогічний;
- агіографічний.
Методи історично – реалістичного та герменевтичного тлумачення засновуються на понятті смислу, як чогось предметно – об’єктивного, тоді як інші напрямки тлумачення засновуються на понятті смислу, як чогось психологічно-суб’єктивного. Дослідження характеру історично-реалістичного методу було доцільно провести в рамках дослідження екзегези св. Іоана Златоуста, бо саме він був найдовершенійшим її виразником. Цей метод може включати в себе також типологічний метод, а через останній зв’язуватися і з алегоричним. Алегоричний метод не займає центральне положення при історично-реалістичному тлумаченні, але допускає відкриття в історії вищого, духовного смислу. Історично - реалістичний метод відкидає грубий “ вербалізм ” , властивий юдейству, але широко використовує історичний раціоналізм, філологічні прийоми розуміння тексту, насамперед, його другого, профітичного смислу.
Метод аналогії при тлумаченні полягає в порівнянні якихось двох паралельних аспектів. Наприклад, порівняння того, як головні заповіді утримують в собі всі часткові заповіді, з тим, як головні чесноти збирають в собі всі часткові чесноти. Це порівняння можна пов’язати з теорією різноприродних символів.
Типологія відрізняється від іномовлення тим, що пояснює події, а не слова. Цей метод широко застосовується для пояснення прообразувань, коли окремі події вказують на інші майбутні події. В типологічний метод часто включається алегоричний (або стає типологічно - алегоричним), особливо при тлумаченні Старого Завіту. Символами тут виступають не слова, а факти, події. Але при тлумаченні Пророків цей типологічний алегоризм торкається навіть самих слів, як символів, а самі пророцтва вміщують в своїх типах багато реалій, що взаємно пояснюють одна – одну. Псалми та Новий Завіт мають подвійний смисл для такого метода. Крім історичного - ще морально-сотеріологічний. Тобто типологічний метод алегорично описує закони та послідовність особистого спасіння, якими має керуватись кожен християнин.

Алегоричний метод може поділятись на такі типи: традиційний алегоризм і автобіографічний алегоризм. Причому, якщо присутній другий тип, то тлумач часто починає з першого, а потім переходить до другого, але не навпаки. При такому підході до тлумачення предметом екзегези стає не Писання, а сам суб’єкт, тобто тлумач, - його духовний досвід. Ірраціоналізм алегоричного методу полягає в тому, що з однієї сторони, для алегориста Старий і Новий Завіти являються не двома етапами історії домобудівництва спасіння людства, а двома світоглядами, двома системами тлумачення; а з іншої сторони - алегоричний метод, розглядаючи один і той же символ в Старому і Новому Завіті, розрізняє не різні плани дійсності, а різні розуміння одного й того ж символу. Під Біблійними розповідями алегоричний метод бачить лише чисті символи, притчі. Ще можна розподілити алегоричний метод на морально-алегоричний і умоспоглядально-алегоричний. Перший властивий алегоризму при застосуванні історико-реалістичного методу, яким, скажімо, користувалися представники антіохійської школи. Другий властивий при анагогічному тлумаченні.

Всі методи, що грунтуються на розкритті небуквального смислу символів (аналогічний, алегоричний, типологічний, анагогічний, містагогічний, автобіографічний), керуються головними принципами – Гармонії (Краси) та ієрархічного ладу в Творінні. Ці методи характеризуються баченням під символом Писання феноменів внутрішнього духовного життя кожної людини зокрема, і всієї християнської спільноти (Церкви) загалом.
Анагогічний метод водночас може включати в себе і типологічний, і алегоричний методи. Шлях анагогічного методу тлумачення простягається від символу до його духовного смислу, - і знову до символу. В ін полягає в переході від історично-реалістичного розуміння Писання до духовного розширення смислів. Тобто, - від зовнішньої ιστορία подій Священного Писання до внутрішньої θεωρία християнської історії. Далі через містичний досвід богоспілкування реалізується ця θεωρία у власному житті. А це призводить до алегоричного відображення всієї ιστορία подій Священного Писання в нашому житті. Це можна висловити таким чином: під час містичного богоспілкування, тлумачення слів Писання й виконання заповідей Господніх, пов’язаних з розумінням витлумаченого тексту людина сприймає благодать Святого Духа, - нетварні Божественні енергії - логоси, що супроводжують ці дії, Вони воіпостазуються в людську природу. Ці енергії цілком відповідають по смислу тому, що було прочитано в Священному Писанні та як це прочитане було витлумачено. Надалі людська особистість вже виявляє себе в діяльному житті через дії цих енергій у вигляді намірів, слів, почуттів, вчинків. Ці життєві дії супроводжуються в своїх початках (мотиваціях) посиланням на слова Священного Писання, які людина алегорично прикладає до себе. Таким чином її власна ιστορία ототожнюється з подіями та словами Священного Писання.
Сприятливою умовою реалізації анагогічного методу є виконання того, що написано в Писанні. Це яскраво висвітилося під час дослідження саме чернечої практики екзегези, наприклад, у преп. Максима Сповідника. Дослідники вказують на дві причини появи крім буквального, ще і анагогічного (духовного) тлумачення. Зовнішня причина – це дійсне стяжання Духа Святого. Внутрішня – належність до споглядального типу подвижництва. Але друга причина є відносною, бо цей споглядальний тип яскраво проглядається і в житті подвижників діяльного типу в той час їхнього життя, коли вони згідно життєвих обставин припиняють церковну діяльність і переходять до образу життя споглядального. Також і подвижники споглядального типу часто переходили до образу діяльного подвижництва (церковна діяльність) і при цьому не втрачали здібності тлумачити Писання духовно.
Агіографічний метод полягає в аналізі життя якогось святого з посиланням на Священне Писання. При цьому символи Писання і події життя подвижника взаємно пояснюють одне-одного. Користується цим методом Симеон Новий Богослов, тлумачачи, наприклад, життя Антонія Великого. Джерелами такого методу являються агіографічна література та власний містичний досвід, схожий до досвіду подвижника, чиє життя пояснюється в символах Писання;
7) вживаємо термін Практика екзегези, коли говоримо про життєві форми, в яких зосереджуються, через які виражаються і якими підтверджуються надбання екзегези:
- чернечу практику;
- літургійну практику;
- наукову практику.
Досліджуючи ці види практик, можна зробити висновок, що вони синтезували в собі характерні риси як антіохійської, так і олександрійської екзегетичних шкіл. В основі літургійної практики лежить єдність богослужіння, містичного життя та пояснення їх через символи Священного Писання, і ця єдність базується на спільності їх внутрішнього смислу;
8) вживаємо термін Рівні екзегетичного споглядання, коли застосовуємо анагогічний чи містагогічний методи. Ці рівні споглядання, згідно практики преп. Максима Сповідника, стоять у відповідності з Теофанією, або процесом Творіння. Різні рівні споглядання від першого до наступних відповідають такому налаштуванню споглядального процесу, коли символ порівнюється аналогічно чи духовно до більшого, первинного, а потім до вторинного та похідного. При цьому порівнюються дії, якими характеризуються ці символи. Підносячись від явленості (феноменальності) буття до його ідей (логосів), ми знову повертаємося до цього буття, але тільки вже не в його явленості, а в його смисловій та духовній сутності, і замикаємо тим самим коло пізнання;
9) вживаємо термін Принципи екзегетичного споглядання, коли говоримо про такі принципи:
- літургійне споглядання, коли тлумачиться Священне Писання через посередництво розгляду духовного смислу літургійних дій;
- природне споглядання, яке є богоугодним природнім розмірковуванням ума про життєві феномени;
- споглядання Священного Писання: через відбір потрібних місць, або через поступовий перегляд тексту;
- споглядання через типи подвижництва, коли аналізуємо характер тлумачення, враховуючи тип подвижника – тлумача: діяльний чи споглядальний. Кожен із цих типів виносить свій смисловий пласт із тлумачення, і воно вже відповідає його образу подвижницького життя. Найбільшої досконалості та глибини досягає екзегеза у тих подвижників, де органічно й нерозривно синтезувались в їхньому житті обидва типа подвижництва – споглядальність і дієвість;
- молитовне споглядання, коли екзегеза звершується безпосередньо в процесі молитви, а всі тлумачення набувають характеру спрямованості до об’єкта молитви;
- автобіографічне споглядання – пошук в Біблії образів власного духовного життя. Тут характерним є пояснення власного життя за допомогою цитат зі Священного Писання.
Молитовне і автобіографічне споглядання яскраво відобразилися в екзегетичній творчості таких отців - св. Григорія Богослова (з характером антиєретицького богословствування); преп. Андрія Критського (з покаянним мотивом); Симеона Нового Богослова (з характером радісного богоспілкування);
10) вживаємо термін Тип екзегези, коли говоримо про поєднання під час тлумачення різних складових: принципів, методів, практик, форм;
11) вживаємо термін Вид екзегези, коли говоримо про тлумачення Священного Писання конкретною особою і наслідки цього тлумачення за їх впливом на співбесідника чи читача;
12) вживаємо термін Символічна система екзегези, який означує класифікацію символів за різними принципами.
Під час дослідження творів святих отців виявлено такі системи поділу символів: “вещественні” і “невещественні”; єдиноприродні, іншоприродні та неприродні; іпостасні, неіпостасні та воіпостасні. При цьому, єдиноприродні символи несуть на собі суттєві ознаки того предмету, який вони означують. Скажімо, символи, що позначують Божество, самі є безпочаткові та безкінечні;
13) вживаємо термін Точки зору екзегези, коли розглядуємо певні події Священного Писання за їх певною алегоричною характеристикою. Наприклад, в 1 - му та 2 - му «Нравственних Словах» преп. Симеон вияснює історію Адама та Єви з христологічної та маріологічної точок зору .
Православна Традиція екзегези нерозривно вплетена у всю Православну Традицію: це і аскетика, і літургіка, і еклезіологія, і душпастирство, і, безумовно, саме богослів’я, що логічно пов’язує всі сторони християнського життя.
Існує повна відповідність між яскравістю, повнотою, духовною “ плодовитістю ” життя святого Отця і глибиною його проникнення в смисл Священного Писання. Умовою тут являється повнота втілення ним божественних істин у власному житті.
На прикладі містичної типології Орігена та інших олександрійців, а також чернечої та літургійної практик Православної Церкви ми бачимо, що метою біблійної екзегези являється не стільки просте роз’яснення окремих фрагментів, скільки пошуки прихованого смислу для безпосереднього втілення в особисте життя слухача (читача, чи того, хто молиться). Святі Отці, інтерпретуючи той чи інший текст із Священного Писання, передавали читачу свій духовний досвід та запрошували його розділити цей досвід. Відшукуючи «прихований» смисл в священних текстах, вони намагались встановити прямий зв’язок між Писанням та духовним життям. При цьому завжди переслідувалась одна мета - перетворити ιστορία окремого людського життя в θεωρία Божественних таємниць, - в неперервне пізнання Бога через Писання .
Різні практики екзегези, - чернеча, літургійна та наукова, - вживають одні й ті ж методи та принципи екзегези, але результат їхнього тлумачення має різний характер. Він виявляється під час передачі того, що було усвідомлено. Якщо це є наукова праця, то характер один, якщо це спілкування з паствою – характер інший, але мета екзегези завжди лишається єдиною – спасіння і обожнення людини.
Святі отці відкидали буквалізм екзегези, якщо за ним не слідував пошук духовного смислу. Процес тлумачення вони розуміли не просто як виклад теорії, але як акт передачі всієї цілості своєї думки, глибоко розуміючи його: коли думка не просто чується, але й “бачиться” умом слухача. А в найдосконалішому вигляді передачі - думка, будучи сповнена благодаттю Святого Духа, ще й переживається співбесідником. Тому великої ваги надавали отці відповідному налаштуванню аудиторії.
Тип найдосконалішого, істинно неперевершеного виду тлумачення явив св. Серафим Саровський, коли не просто розповів чи показав в процесі умоспоглядання якусь істинну думку, але передав співбесіднику сам містичний стан богоєднання. Перебуваючи в цьому стані, Серафим пояснив його словами Священного Писання, а потім богословськи обгрунтував їх; сполучив цей вид тлумачення з молитвою. Хоча тут не було літургійних моментів, але чи може бути щось в літургії, чого не вмістив цей цілісний акт Гнозису, де містично звершилась вся літургія? Чи може існувати якийсь інший вид тлумачення, де б так досконало передавалось розуміння Божественної Істини, і так тотожно до переданого воно сприймалось співбесідником?
Якщо подивитись на екзегезу з точки зору глибини розуміння предмету, то ні в якому разі не можна порівняти глибину пізнання Божественних речей у тих, що роблять це через дослідження символів Писання, з тими, які одкровенно споглядають божественне світло. Але від розчленованості цих символів також можна восходити до цільності їхніх первообразів, возводячи ці символи до їх священної повноти, і освячуватись через них, отримуючи вседосконале видіння й духовне підняття.
В процесі дослідження показано, що екзегеза Священного Писання є одним із пов’язаних між собою аспектів – складових християнського Гнозису. Крім неї можна назвати ще такі аспекти: богоспілкування, споглядання, богослів’я, погодження з Православною Традицією і дії християнського життя. Всі ці аспекти синтезуються в цілісному процесі, який можна назвати духовним вдосконаленням. Чим повніше взаємопов’язаність цих складових, тим вищої досконалості в кожній них досягає християнин. Саме така точка зору пояснює важливість і характер, які має екзегетична практика в житті людини, а також напрямок, в якому вона може розвиватися. Між цими складовими Гнозису відбувається постійний причинно - наслідковий кругообіг. Реалізація одного аспекту спонукає та вимагає реалізації всіх інших аспектів, що вдосконалює характер Гнозису. Як екзегеза, так і інші складові є різними видами дій людської особи, а всі вони синтезуються в єдиній універсальній дії – Гнозисі. З цієї схеми видно, що характер екзегези може залежати, і дійсно залежить від відсутності в процесі Гнозису якоїсь складової (в сторону погіршення) Також характер екзегези залежить від характеру кожної з цих складових. Так, якщо аскетичне богослів’я є віссю світогляду преп. Максима Сповідника, то екзегеза поглиблює богословське усвідомлення самої аскези і має відповідний характер; якщо св. Іоан Златоуст є діяльним типом подвижника, то його екзегеза сприяє його діяльності і теж має відповідний характер. Тлумачення Божественних слів завжди йде вслід за їх розумінням, а розуміння божественних речей є ніби розгортанням в людській свідомості через розмірковування тих моментів споглядання, що є за межами дії людського розмірковування. Це розуміння є не абсолютним, а суб’єктивним, бо споглядання є невимовним, його неможливо передати людськими поняттями, а можна лише висловлювати, уподібнюючи до якихось понять.
Вказуючи на важливість екзегези, як складової Гнозису, отці прирівнювали її до першого щаблю ліствиці духовного восходження і казали, що неможливо досягнути вершини, оминаючи її. Вона є такою складовою Гнозису, яка вміщує в себе весь комплекс дій людського ума, направлених на смислове розкриття словесних символів Священного Писання.
Божественна благодать Богоспілкування і дії християнського життя є двома “ ключами ” , що “ відчиняють ” скарбницю Божественного Писання. Багаторівнева система споглядання, яка відповідає рівням Теофанії та ієрархії Творіння, спричинює різні рівні екзегетичного споглядання та всю систему логічних та онтологічних символічних зв’язків між сущим і Надсущим.
Погодження з Церковним досвідом, або церковність, є одним із головних критеріїв істинності екзегези, бо невидиме Божественне Одкровення виражене видимо, як Священне Писання, Церквою, в Церкві і для Церкви. Вселенська Церква тримає ключі розуміння духовного, є “ стовпом і утвердженням істини ” і тлумачить все, що є в Писанні. Через недотримання цілісності акту Гнозису виникали всі єресі.
Досліджуючи неперервний ланцюг святоотецької преємственності в прикладенні до екзегетичної практики, можна зробити висновок, що були конкретні святі отці та визначні діячі Церкви, які поступово формували всю сукупність екзегетичної Традиції, кожен вносячи та розвиваючи ті чи інші її елементи. Одні отці доповнювали екзегезу новими досконалими формами; інші впроваджували в неї нові типи, методи та принципи; ще інші виражали та підтверджували надбання екзегези в різних практичних сторонах християнського життя, а деякі розбудовували символічну систему тлумачення. Нарешті, були й ті, які в своєму житті синтезували та втілили це надбання так яскраво, що твори їхні стали справжніми перлинами. Вони охоплюють та освітлюють досі всі сторони християнського життя, ставши актуальними і взірцевими для всіх наступних поколінь християн. Узагальнюючи значення неперервності та святості цього «золотого святоотецького ланцюга», можна сказати, що тими подвижниками було сформовано досконалу науку християнського Гнозису, в яку включено було всі сторони християнського життя, всі найдосконаліші способи найкоротшого шляху обожнення людини. Однією ж із складових частин цього християнського Гнозису є екзегеза Священного Писання.

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2