foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Перше містичне явище з Серафимом відбулося ще в його дитячі роки, коли він, тоді ще Прохор, в 10 років захворів, уві сні йому явилась Богородиця, яка обіцяла відвідати його та зцілити. І коли невдовзі біля дому його проходив хресний хід з переднесенням ікони Матері Божої, матір Прохора винесла хворого хлопчика прикластися до ікони і він одужав [17, с. 98].
Будучи вже послушником в монастирі, Прохор захворів водянкою і три роки був прикутий до одру хвороби. Знову прийшла до нього свята Діва Марія, возложила руку на хворого Прохора, після чого йому стало краще і він швидко зовсім поправився [17, с. 99].
Із факту цього повторного видіння Святої Діви видно, як прогресував містицизм Прохора. Коли він був десятирічним хлопчиком Богородиця явилася йому уві сні; тепер же видіння Богородиці відбулось вже наяву [17, с. 100].
В роки свого постриження чернець Серафим був посвячений в диякони. Звершував він своє дияконство ревно , як і взагалі все своє послушництво. Він відчував значення Престолу, біля якого служив. Під час церковної служби, віддаючись вищій споглядальній молитві, він почав відчувати духовним зором інший світ. Одного разу, під час Літургії виголошуючи «І на віки віків…» і повернувшись до західних дверей храму, він завмер на місці, ніби вражений чимось незвичайним, нічого не міг сказати й зійти з місця. Два його товариша диякона ввели його у вівтар, де він стояв непорушно біля двох годин і не міг служити. Пізніше він розповів старцям монастиря про те, що з ним відбулося [17, с. 101]. Коли Серафим після останнього свого виголосу повернувся лицем до західних воріт, він зненацька був вражений незвичайним світлом, як би від променів сонячних. І в цьому світлі він побачив Сина Людського у славі, що сяяв світліше сонця невимовним світлом, та оточеного, ніби роєм бджіл, небесними Силами… Від західних воріт церковних йшов Він по повітрю, зупинився навпроти амвону, і, піднявши руки, благословив тих, хто служив і молився. Потім Він вступив у місцевий образ Свій поблизу царських воріт…[17, с. 102].
Це містичне видіння вже було цілісним актом християнського Гнозису, що включав в свій обіг всі сили людської природи Серафима. Сучасний психолог Вільям Джеймс говорить, що містичні стани, які досягли свого повного розвитку, являються абсолютно авторитетними для тих осіб, котрі їх переживають. Вище містичне споглядання несе з собою таке повне усвідомлення реальності свого предмета і лишає такий незникаючий слід, що перед ним в очах містика зовсім блідніє почуття будь-якої іншої реальності [17, с. 103].
Без сумнівів, вже в цю порівняно молоду пору Серафим багато чого досягнув. Поряд з проходженням подвижницького життя він багато читав, вникав у Євангеліє, в духовні книги. Він говорив:
Дуже корисно займатися Словом Божим усамітнившись. За одну таку вправу, окрім інших добрих справ, Господь наділить людину даром розуміння.
Цей дар, безсумнівно, був і у Серафима. Випробувавши всі образи та ступені молитви, він восходив на вищі ступені молитовного споглядання [17, с. 105]. Залишені ним повчання починаються з наступних слів:
Бог є вогонь, що зігріває та розпалює серця й утроби. Якщо ми відчуваємо в серцях своїх холод, котрий від диявола, бо диявол є холодний, то прикличемо Господа, і Він, прийшовши, зігріє наше серце досконалою любов’ю не лише до Нього, але і до ближніх. І від лиця теплоти проганяється холод доброненависника…[17, с. 106].
Подвижницьке життя Серафима супроводжувалось дивовижними фактами. До нього часто приходив ведмідь та інші звірі: вовки, лисиці, зайці, ящірки, вужі та змії [17, с. 107].
Чим сильніше намагався Серафим позбавити себе від всього того, що заважало стяжанню Духа Божого, що чинило перепону його духовності, тим сильнішими були спокуси від нападаючої на нього сили. Тоді Серафим рішився на подвиг надзвичайний, героїчний: тисячу днів і тисячу ночів простояв він на камені, молячись. Такій титанічній натурі, яка була у Серафима, і властивий був такий титанічний подвиг. Вдень стояв він у лісі, де знайшов для цього великий гранітний камінь, а вночі - в своїй хатинці, куди він також поставив невеликий камінь. Подвиг цей Серафим здійснив, коли йому було за 40 років. Стоячи на камені, Серафим молився і молитва його до Бога була в усвідомленні своєї гріховності; як митар взивав він: «Боже, милостивий будь до мене грішного». В Четіях Мінеях говориться, що ворог був остаточно переможений і мислена боротьба припинилась [17, с. 109].
Після цього подвигу доля послала Серафиму випробування через спокусу від самих людей. В лісі на нього напали розбійники; вони почали вимагати грошей. Серафим відповідав, що ні від кого гроші не отримує, але ті не повірили. У Серафима була в руках сокира, він володів неабиякою фізичною силою і міг сокирою захиститися, але він випустив сокиру, схрестивши руки на грудях і сказав: «Робіть що вам потрібно». Ті знівечили його. Саровська братія вжахнулась, побачивши Серафима: голова його була пробита, ребра поламані, груди відтоптані… Дивно, як він після цього ще вижив [17, с. 111].
Тілесні сили подвижника похитнулись, але моральна міць залишилась несокрушимою і продовжувала зростати. До 60 років Серафим не послаблював свого подвигу. Він проходив за цей час з тією ж ревністю подвиг затворництва та мовчальництва [17, с. 113]. Нарешті, змушений внаслідок хвороби ніг жити знову в огорожі монастиря (для можливості приймати причастя Святих Таїн), Серафим зумів і в своїй монастирській келії створити собі пустельножительство. Він закрився в келії, уникаючи стосунків з людьми, весь віддаючись духовному самопоглибленню й молитві. Лише в похилому віці, переступивши на сьомий десяток років, Серафим завершив своє усамітнене життя: він почав допускати до себе відвідувачів. Лише тоді відчув він себе дозрілим до учительства. В підготовчий же період свого життя він не лише оволодів рідкісною у людей здібністю проникливості та проникнення в душі людей, але придбав ще дещо вище, аніж ця здібність, а саме – дар прозорливості, який давав можливість старцю знати те, що приховане в глибині душі [17, с. 114].
Наведемо кілька прикладів цих надприродних здібностей.
Один ігумен Антоній був свідком того, що Серафим з перших же слів зустрічі з деяким купцем, став викривати того в пороках. Коли купець після слів Серафима, що проходили в душу, вийшов з його келії весь у сльозах, то здивований цим, Антоній сказав Серафиму: «Як же ви, батюшка, не запитали жодного слова у купця і все сказали, що йому потрібно?» Старець відповів на це: “Він йшов до мене, як і інші, як і ти йшов, як до раба Божого. Я, грішний Серафим, так і думаю, що я грішний раб Божий, що мені велить Господь, як рабу своєму, те я й передаю… Перший помисел, який з’являється в душі моїй я вважаю вказівкою Божою і говорю, не знаючи, що у мого співбесідника на душі, а лише віруючи, що так мені вказує воля Божа для його користі. Як залізо – ковалеві, так я передаю себе й свою волю Господу Богу. Як Йому угодно, так і дію; своєї волі не маю, а що Богу угодно, те й передаю”[17, с. 118].
Один поміщик привів до Серафима знайомого генерала, який заїхав в Саров випадково. Це був досить пихатий чоловік, якому везло по службі і у якого склалось міцне усвідомлення своєї переваги перед іншими людьми. Як тільки вони увійшли до старця, Серафим пішов до них назустріч і несподівано для генерала вклонився йому в ноги. Генерала це вразило. Поміщик вийшов із келії, надаючи можливість генералу побесідувати зі старцем. Через кілька хвилин сталося щось зовсім несподіване – почувся з келії Серафима плач; то плакав генерал. Через півгодини двері відчинилися, і Серафим вивів генерала попід руки з келії. Генерал продовжував плакати, закривши лице руками. Ордени й кашкет він забув в келії, і їх потім виніс старець до генерала. Під час їхньої гарячої бесіди у генерала звалилися ці ордени, на що старець сказав: “це тому, що ти їх отримав незаслужено”[17, с. 121].
Стани духовної надсвідомості преп. Серафима.
Серафиму , окрім його прозорливості, були доступні й інші стани духовної надсвідомості і більше того, - здібність передавати іншим можливість сприйняття осяяння Святим Духом. І саме сила, з якою це відбувалось, а також повнота людської свідомості, що приймала в цьому активну участь і вражають нас, даючи розуміння тієї духовної височини, якої сподобився досягнути преподобний Серафим. Ось що сповіщає один зцілений Серафимом купець Мотовилов про особливе духовне просвітлення старця: «Це було в четвер. День був похмурий. Снігу була на чверть від землі, а зверху порошила досить густа сніжна крупа»… Мотовилов із Серафимом знаходились тоді в лісі в найближчій пустинці; Серафим всадовив Мотовилова на зрубаний пень, а сам знаходився біля нього. У них зайшла цікава бесіда про те, що істинна мета життя християнського полягає в стяжанні Духа Святого Божого. Серафим говорив про це багато і дуже захоплено; предмет бесіди його надихав. Він говорив про силу молитви, говорив, що Бога і благодать Святого Духа люди не вві сні бачили, і не в мріях, і не в ізступленні розладженої уяви, а істинно наяву… «Не шукаємо благодаті Божої, не допускаємо їй через гордість ума нашого вселятися в душі наші і тому не маємо істинного просвічення від Господа… Біда в тому, що ми, вдосконалюючись у віці, не вдосконалюємося в благодаті та в розумі Божому…»[17, с. 124]. Очевидно, що цей розум Божий не є розуміння тварних речей, а відання речей нетварних, Божественних.

В розпалі бесіди Мотовилов спитав його: «Яким же чином взнати мені, що я знаходжусь в благодаті Духа Святого?…» Серафим почав на це гаряче говорити Мотовилову, що це дуже просто, став наводити приклади з життя апостолів, але Мотовилов цим не переконався. «Все-таки я не розумію, чому я можу бути твердо впевненим, що я в Дусі Божому, - продовжував Мотовилов, - як мені в самому собі розпізнати Його істинне явлення?» Серафим відповідав: «Я вже, ваша боголюбність, сказав вам, що це дуже просто, і детально розповів вам, як люди бувають в Дусі Божому і як потрібно розуміти Його явлення в нас… Що ж вам, батюшка, ще потрібно?» «Потрібно, - сказав я, - щоб я зрозумів це добре!…» Тоді о. Серафим взяв мене досить міцно за плечі й сказав мені: «Ми обидва тепер, батюшка, в Дусі Божому з тобою!… Що ж ти не дивишся на мене?…» Я відповідав: «Я не можу, батюшка, дивитися тому, що з очей ваших блискавки сиплються. Лице ваше зробилося світліше за сонце, і у мене очі ломить від болю!…» Серафим сказав: «Не устрашайтесь, ваша боголюбність, і ви тепер самі таким же світлим стали, як і я сам. Ви самі тепер в повноті Духа Божого, інакше вам неможливо було б і мене таким бачити». І схиливши до мене голову свою він тихенько, на вухо сказав мені: «Дякуйте ж Господові Богу за невимовну до вас милість Його. Ви бачили, що я навіть не перехрестився, а лише в серці моєму мислено помолився до Бога і всередині себе сказав: Господи! Удостой його ясно й тілесними очима бачити те зшестя Духа Твого, Котрим Ти удостоюєш рабів Твоїх, коли благоволиш являтися у світлі величної слави Твоєї. І ось, батюшка, Господь і виконав миттєво смиренне прохання убогого Серафима…» Я поглянув після цих слів в лице його, - пише Мотовилов, - і напав на мене ще більший благоговійний жах. Уявіть собі в середині сонце, в найблискучішій яскравості його полуденного проміння, лице людини, що розмовляє з вами. Ви бачите рух його вуст, вираз його очей, що перемінюєтья, чуєте голос його, відчуваєте, що хтось вас руками тримає за плечі, але не лише рук цих не бачите, - не бачите ані самого себе, ні фігури його, а лише одне світло, що засліплює, простягається далеко, на декілька сажень навколо, і освітлює яскравістю своєю і сніговий покров галявини, і сніжну крупу, що осипає зверху і мене, і великого старця…[17, с. 126].

«Що ж ви відчуваєте тепер? » - спитав мене о. Серафим. «Незвичайно добре!» - сказав я. «Так як же добре? Що саме?» Я відповідав: «Відчуваю я таку тишу та мир в душі моїй, що жодними словами висловити не можу!» «Це, ваша боголюбність, - сказав Серафим, - той мир, про який Господь сказав учням Своїм: «Мир Мій даю вам»…»[17, с. 127].

В цих малочисельних словах бесіди зосередилась вся повнота християнського Гнозису, що дає людині в усій можливій для неї повноті сприйняти через переживання та усвідомити на власному досвіді слова Божественного Писання. Зауважимо, що перед тим, як це відбулося, старець Серафим довго і натхненно говорив із Мотовиловим про предмет їхнього наступного богоспілкування, а перед самим цим моментом старець, ніби перевіряючи готовність купця сприйняти те богоявлення, запитував: « Що ж вам, батюшка, ще потрібно?» «Потрібно, - сказав я, - щоб я зрозумів це добре!…» і лише після такої відповіді, сказаної, очевидно, від усієї щирості та простоти серця купця Мотовилова, Серафим звершив цю дію.
Ще є інше повідомлення одного з очевидців, саровського ченця Іоана, який був близьким до Серафима і випадково був присутній під час духовного екстазу іншого характеру, вищого споглядального стану, який переживав Серафим. Одного разу Серафим відкрився Іоану, що йому були відомі інші світи, він там був. «Лише не знаю, - сказав Серафим, - з тілом, чи без тіла, Бог знає – це непостижимо… А про ту радість та солодкість небесну, яку я там переживав, сказати тобі неможливо». Серафим, сказавши це, схилив голову і замовчав. Очі його закрилися, старець простягнутою долонею правої руки мирно і тихо водив проти серця. Іоан бачив, що лице Серафима дивним чином змінилося і випромінювало таке незвичайне світло, що неможливо навіть було дивитися на нього. Після півгодинної мовчанки Серафим нарешті заговорив: «Якби б ти знав, яка радість чекає праведного на небі, то ти рішився б у тимчасовому житті перенести скорботи з подякою»… Ці останні слова Серафима справили незгладиме враження на ченця Іоана тому саме, що супроводжувалися дивовижними ознаками духовного екстазу і ними підтверджувалися. І хоча сам Іоан не переживав цей стан, але, дивлячись на сяйво і благодать, що сходили з Серафима, не міг йому не повірити, і якимись силами й своєї власної душі доторкнувся до “ умного бачення ” того, про що говорив старець.

Проведемо порівняння описаного духовного екстазу з деякими положеннями, висловленими отцями церкви, св. Григорієм Ніським та Діонісієм Ареопагітом. Григорій характеризує ці стани так: залишивши все видиме, не лише те, що сприймає почуття, але і те, що бачить розум, ум неперестанно йде до більш внутрішнього, поки не проникне в невидиме і неосяжне, і там не побачить Бога. Говорячи про подібний стан, Діонісій відмічає, що при такому стані ум не існує ні для себе, ні для інших, а існує виключно для Того, Хто превище усього.

Розглянувши у св. Серафима його духовні дарування, звернемося до його відношення до Священного Писання. На протязі тижня він прочитував поступово весь Новий Завіт: з понеділка по четвер чотири Євангелія – по одному кожного дня, а в решту днів – книгу Дій Апостольських і послання. Крізь вхідні двері іноді чути було, як він, читаючи, тлумачив про себе новозавітні священні книги, і багато хто приходив і слухав слово його в своє насолодження, втіху [17, с. 33].

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2