foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Історію руського старчества варто почати з життя преп. Антонія. Багато невідомого залишається для нас в житті цього засновника Печерського монастиря, але відомим є його зв’язок з традиціями аскетів-ченців Афону. Він належав до тих подвижників, що надають яскравий приклад своїм власним життям, але не мають покликання до наставництва та вчительства. Із житія св. Феодосія та з Печерського Патерика видно, що Антоній віддавав перевагу лишатися в тіні і управління своєю новою обителлю передав до рук інших братій, одним із яких став св. Феодосій. В його особі ми бачимо вже справді духовного наставника та засновника руського чернецтва. Роль Феодосія незрівнянна з роллю Антонія. Його житіє, написане ченцем Печерського монастиря Нестором в 80 – ті рр. ХIст., в час, коли там подвизався Никон Великий, змальовує нам Феодосія, як аскета, що втілив у життя ідеал християнського благочестя. Постать Феодосія постає зі сторінок житія такою цілісною та живою, такою простою та природною, що в розповіді Нестора неможливо вже бачити лише наслідування агіографічних взірців [65, с. 26]. Повільно і поступово утверджувався в свідомості руського народу християнсько-аскетичний світогляд і будь-які надмірні суворості могли нашкодити монастирському життю. Це, очевидно, розумів Феодосій, тому твердо і наполегливо, вважаючи на людські немочі, вводив Феодосій в життя монастиря суворі правила Студійського Статуту, при цьому сам ведучи аскетичний образ життя. В часи Феодосія можна взнати, що в монастирі проміжки між щоденними богослужіннями ченці проводили в рукоділлі, а за виготовлені та продані речі купували все необхідне для життя. Їжа була простою та убогою [65, с. 31 - 32]. Чуда св. Феодосія, – його дар пророцтва, – представлені в житії як наслідок його аскетичних чеснот. Там же ми бачимо ряд прикладів його служіння світу через милосердя. Святий ігумен Печерського монастиря став правилом для віри не лише для своєї братії та своїх сучасників, але і для всього давньоруського чернецтва. В його образі давньоруське аскетичне благочестя набуло свого національного вираження, ідеальну міру подвижництва. Коли після деякої перерви давньоруське чернецтво переживало свій найвищий розквіт, в розумінні аскези воно зберегло внутрішній зв’язок зі св. Феодосієм. В багатьох подвижниках Північної Русі жив дух перших десятиліть Печерського монастиря [65, с. 33].

4. 1. Розуміння Священного Писання в життєвій справі преп. Сергія.
Досі ми краще знаємо життєву справу Сéргія, аніж самого Сéргія. У випадку Сéргія, на відповідній глибині, людина є більш значимою, аніж її справа. Мова не йде про якесь протиставлення, а навпаки, про якнайтісніший зв’язок одного з іншим. Але є в особистості Сéргія деякий таємничий “ залишок ” , який явно не проявився в його «Житії». Але, хоча і прикровенно, але в ньому проглядується той тип, що сполучив у собі і богоспоглядання, і пастирську діяльність, і глибоке розуміння Божественного Писання [68, с. 343].
Будучи стяжателем смиренномудрості, Сéргій довго не погоджувався на прохання братії стати ігуменом для них. Навіть до погроз вони вдавалися, але не від неповаги чи грубості, а від смутку, який охоплював їх при думці, що Сéргій не буде їх окормляти. Їхні прохання не без Промислу Божого перемогли і він поставлений був на ігуменство. Відмітимо кілька характерних моментів, що висвітлюють його преємственність в рамках Православної Традиції і ставлення його до Священного Писання [68, с. 436].
Повчаючи братію, Сéргій вчився і сам, шукаючи приклади з історії християнської святості, зокрема, візантійських подвижників та духовних учителів. Джерелами, до яких звертався Сéргій, були Священне Писання та житія святих. Він в умі воскрешав їхні життя, неначе б переживаючи їх сам. Божественну Літургію він служив щоденно і так же щоденно возносив до Бога ранішні та вечірні молитви, молячись за весь світ. Община його була спочатку апостольською і по числу братії (12 келій), і по духу першохристиянської простоти та убогості, і по ролі, яку їй належало відіграти в поширенні чернецтва. Невдовзі число братії значно збільшилося [68, с. 441 - 442].
Про характер тлумачення Сéргієм Священного Писання говорить такий епізод з життя їхньої общини. Одного разу закінчились всі запаси їжі і дехто з братії ремствував, що Сéргій не дозволяє виходити за межі монастиря просити хліба. Він їх не соромив і не гнівався на їхню ультимативність, яка вже переходила в нападки, бачачи за цим зневіру та малодушність, які треба заспокоїти, і говорив:

Въскую прискърбни есте, братие? Въскую смущаетеся? Уповайте на Бога; писано бо есть: “ Ищите и просите прежде Царствия Божия и правд ы его, и сия приложится вам. Възрите на птица небесныя, яко ни сеютъ, ни жнутъ, ни збираютъ в житницы, но Отецъ небесный кръмит я: не паче ли васъ, маловерии? Тръпети убо, тръпения бо потреба есть: въ тръпении вашем стяжите душа ваша; претръпевый бо до конца и спасется”. И вы ныне глада ради оскръбистеся, еже на мало время на искушение вам съключающеся. Но аще претръпите съ верою и съ благодарениемъ, то на плъзу вам будетъ искушение то и на болший приб ы ток обрящется. И в ы убо н ы не оскудение хлеба имате, и недостатокъ всякаго брашна днесь имате, и заутра умножение брашен всехъ потребн ы х и всякаго обилия ястья и пития насладитеся. Тако бо верую, яко не оставитъ Богъ места сего и живущихъ въ немъ.

І коли Сéргій не закінчив ще говорити про цю свою віру, то те, у що він вірив, здійснилось. Хтось постукав у ворота і воротар побачив, що принесено було багато їжі на возі…[68, с. 451].

В цій промові Сéргій буквально прикладає євангельські слова до потреб братії, неначе Сам Господь через його вуста промовляє до них і підтверджує невідмінність, дійсність і дієвість Своїх слів. Навряд, що хтось із братії сам не читав цих слів і не знав напам’ять. Але ці слова не перейшли в їхній внутрішній Гнозис, не стали такими словами, які являються мотивами життєвих вчинків. Братія знала про ці слова, але не вірила, що ними можна в дійсності жити, що ними можна і потрібно керуватися у власному житті, і навіть в час скрути. Причому, можливість зробити ці слова частиною власного Гнозису через їх здійснення може і не повторитися. На цьому прикладі бачимо, як слова Писання, будучи втілені в особистому Гнозисі ігумена Сéргія, перейшли в особистий Гнозис кожного з братій, але у кожного був різний характер сприйняття їх.

Недарма Сéргій сполучає слова з притчі про птахів небесних з іншими словами Священного Писання, які не несуть внутрішнього смислу. Цим він дає приклад поєднання різних місць Писання, коли одні прямі слова стають ключовими для розуміння інших, символічних, притчових. Це тлумачення відбувається не просто на словах, у вигляді бесіди, розмірковування, а через підтвердження їх життєвою промислительною ситуацією. На цю ситуацію можна глянути глибше. Тобто, Сам Господь розкриває смисл слів Священного Писання для братії, користуючись смиренням та терпеливістю Сéргія, вкладаючи в його вуста Свої слова [68, с. 451].

Різні чуда, що відбувалися навколо Сéргія, говорять про містичний склад його душі:

И абие зритъ видение чюдно: светъ бо велий явися съ небесе, яко всей нощней тме отгнанней быти; и толицемъ светомъ нощь она просвещена бе, яко дневный светъ превосходити светлостию [68, с. 463].

«Житіє» Сéргія дає небагато матеріалу про особистість преподобного в тому смислі, який вкладається в це слово християнською антропологією. Історичні факти, на основі яких можна було б скласти уяву про нього дані в «житії» в роздрібненому вигляді і при всій їхній цінності не можуть в достатній повноті це показати. Але про його особистість говорить той масштаб, з яким все, що можна назвати особистісним у святого, було засвоєне соборною народною свідомістю.
В образі Сéргія воскресла православна святість у всій її повноті. Від уходу в пустелю, через фізичну аскезу, саморозп’яття, смирення до наступних осяянь Фаворським світлом, до “ вкушення ” Царства Небесного, - таким є шлях преп. Сéргія і таким є шлях всіх великих свідків Православ’я з перших його віків. Головним в Сéргії є той “ абсолютизм ” християнства , той образ досконалого переображення людини Духом Святим, устремління до горнього, вищого, “ життя в Бозі ” , чим характеризується глибина та цілісність особистого Гнозису. Це зробило Сéргія зосередженням руського Православ’я і надихнуло соборну думку руського народу до духовного осмислення своєї життєвої мети [68, с. 572 - 573]. Своє боговідання заключив він не в книжки, а в події життя свого. Не словами, а справами та цими подіями мовчки вчить він нас боговіданню. Бо мовчанка – це мова майбутнього віку, а нині вона є словом тих, хто ще в цьому віці вступив у майбутній [68, с. 593].
4. 2. Цілісність Гнозису преп. Ніла Сорського та роль в ньому Священного Писання.
ХV-те століття знаменується проявленням деякої антиномії в Православній Традиції на Русі. В той час в церковному житті існувало дві можливості розвитку: або наслідувати застиглі форми візантійської церковності, або з духу древньої Східної Церкви почерпнути свіжі сили. Преподобний Ніл Сорський був головним представником другого напрямку (1433 – 1508рр.). Родом будучи з благородної сім’ї, він обрав шлях чернецтва, який почав в обителі преп. Сергія Радонезького. Але тут його багато обдарована та містично спрямована душа не могла знайти задоволення. Тому він звершив паломництво на Афон, де під керівництвом старців – святогорців отримав необхідні уявлення про сутність аскетичного життя, про те, що таке πρâξις та θεωρία, про умну молитву, про храніння серця та про тверезіння ума. Він вивчив все багатство аскетичних передань, «перелітаючи, подібно до бджоли, в квітучому саду з однієї квітки на іншу, щоби оживити свою зчерствілу душу та приготувати її до спасіння». Саме тут він вперше пережив красу погруження в Бога, духовну радість «райської трапези», - Божої благодаті, - котрою нагороджуються подвижники відречення [65, с. 394].

Переповнений глибокими враженнями, Ніл нарешті повернувся на батьківщину і в гущавині дівственних лісів, неподалік від Кирило – Білозерського монастиря де текла річка Сора, разом зі своїми учениками поставив келії та часовню. Невдовзі виникла обитель з новим на той час скітським статутом. Ніл та його учні встановили в своєму монастирі суворі правила життя, повернувши насамперед всі маєтки, що мали, державі. Тому їх називали нестяжателями. Якби вони мали успіх під час соборного спору з «йосифлянами», то відбулися б великі зміни в церковному житті (і можливо не було б Святійшого Синоду замість Патріарха, секуляризації церковних земель і взагалі, - безбожної революції). Але Русь Православна пішла іншим шляхом за іншими сучасниками Ніла, - преподобним Йосифом Волоцьким ( = 1515р.) та митрополитом Даниїлом ( = 1547р.). Ніл же повернувся з собору ні з чим. Невдовзі до нього зібралися в невеликій кількості подвижники, бо завжди в древній Русі знаходилися люди, які прагнули до рівноангельського життя [65, с. 395].

Ніл встановив суворі аскетичні правила для кожного і вимагав повної нестяжательності. Братія жили поодинці, або вдвох в маленьких келіях, розсіяних неподалік одна від одної, в лісі. Лише для богослужінь збиралися разом. Це була перша спроба провадити в північних лісах життя, подібне до життя єгипетських самітників. За такими монастирями закріпилася єгипетська назва “скит”.

Ніл Сорський залишив після себе дуже цінні твори та деякі листи, що дають нам можливість глибше зрозуміти характер давньоруського аскетизму та роль в ньому Священного Писання. В одному з листів до старця Інокентія він пише:

…Ти знаєш сам ще з того часу, коли ми жили разом в монастирі, як я завжди віддалявся від суєти світу цього і всіма силами вивчав Священне Писання, котре за своєю неміччю я все ж не вивчив. Після повернення з паломництва я збудував собі келію поза монастирем і так живу тут, наскільки дозволяють мені мої сили. По Божій благодаті це місце мені дуже подобається, бо воно є важкодоступне для мирян, як ти сам знаєш. Головним чином, я вивчаю Божественні Писання, переважно заповіді Господні, потім Послання святих апостолів, а ще житія святих та вчення святих отців. І все це з великою увагою, надіючись догодити Господу та принести користь своїй душі. В цьому моє життя й моє дихання. І якщо мені буває потрібно щось зробити, а в Священному Писанні я про це нічого не знаходжу, то я відкладаю цю справу, щоб нічого не зробити по своїй волі та розумінню. Якщо хто в духовній любові звертається до мене, я раджу йому робити так само, а особливо тобі, бо ти був сповнений любов’ю до мене з самого початку. Отже, якщо ти бажаєш слідувати вищесказаному, вивчай Священне Писання і попіклуйся, щоби в тій мірі, як ти розумієш заповіді Божі та передання святих отців, - їх виконати.

В цих простих та конкретних словах вміщено мудрість, значення й роль Священного Писання в християнському спасінні й обожненні. В творах Ніла видно живий струмінь, неперехідність та неперервність «золотого ланцюга» Православної Традиції: “ Один у нас учитель – Господь і Бог Ісус Христос, Син Божий, котрий дав нам Божественне Писання… ” [65, с. 396]. Далі Ніл говорить про свою віру, згідну з Православним символом віри, про єдність з Церквою в усіх її аспектах і відрікається від єретиків. Стосовно вступу в обитель бажаючих каже:

Через невідступність їх ми розміркували, що ті, кому є Божа воля прийти до нас, повинні всеціло прийняти вченя святих отців і творити Божі заповіді. Мета і суть цього писання полягає в тому, щоб показати, як іноку, котрий дійсно в наш час хоче спастися, подобає звершувати своє аскетичне дíяння, узгоджуючи внутрішні й зовнішні свої вправи зі Священним Писанням та життям святих отців. Якщо ми будемо так діяти, то досягнемо вічного життя в Ісусі Христі…

Зупинимося пильніше на цих словах. Ними дуже стисло і конкретно описується процес становлення власного християнського Гнозису. Мета Гнозису - “ хто хоче спастись ” ; засоби - “…звершувати власне аскетичне дíяння”; методи - “…узгодження внутрішніх (умственних) і зовнішніх (життєві дії) своїх вправ зі Священним Писанням (практична екзегеза) а також із життям святих (перевірка всього цього на суді Православної Традиції, тобто узгодження з Церквою)”; кінцева мета Гнозису - “…досягнення вічного життя в Ісусі Христі…(тобто богоспілкування)”.

Можна стверджувати, що преп. Ніл розумів цю кінцеву мету, яку можна і необхідно досягнути ще за життя, так само, як і преп. Симеон Новий Богослов, оскільки він неодноразово посилається на приклад Симеона в своїх творах [65, с. 397 та ін.]. Про свої твори преп. Ніл зі смиренням пише: “Подібно до пса, що збирає крихти, які падають зі столу, зібрав я це мале від великої трапези писань святих отців, щоб і нам хоча б частково стати їх наслідувачами” [65, с. 398].

4. 3. Період кризи і наступне оживлення Православної Традиції в “лоні” руського старчества ХVIII – ХIХ стт.
Наступні два століття (2 пол. ХVI – 2 пол. ХVIII-го) можна назвати кризовим періодом для руського аскетизму, що виражався через повільний розклад давньоруського монастирського життя. За два століття скити й монастирі перетерпіли сильне обмирщіння, їх релігійне життя з’єдналося з політичним та господарським життям країни. Суворий аскет не міг знайти там спокою, віддалитися від миру. Він втікав у нові “пустині”, ховався в сибірських лісах, на березі Білого моря. Аскетизм віддаляється від міст: зв’язки його з Москвою стають випадковими. В церковному календарі Руської Церкви ми знаходимо мало святих імен, що відносяться до цього періоду.
Виникає реакція на обмирщіння: народ звертається до початків свого релігійного минулого, до суті православної аскетики – духовного багатства древніх отців. Лише в 70 – 80 роках ми помічаємо новий розквіт монастирського життя. Поштовху до цього сприяв Гавриїл, митр. Новгородський і Петербурзький ( = 1799р. ), один із найвидатніших ієрархів синодального періоду історії Руської Церкви, а головною опорою його стала велика школа руського старчества, пов’язана з іменем смиренного старця Паїсія Величковського. Старець Паїсій в одному з молдавських монастирів випадково знайшов уривок із творінь Ніла Сорського та пройнявся глибиною й гостротою аскетичної думки древніх отців, зрозумівши її актуальність. В часи Паїсія (2 чверть ХVIII ст.) були майже забуті багато з древніх аскетів, як, наприклад, Макарій Єгипетський, Ніл Синайський, Єфрем Сирін. Все своє життя присвятив старець Паїсій відновленню того, що могло бути втраченим. У старця Паїсія було багато смиренних учнів та послідовників, що утворили «школу» руських старців в останній чверті ХVIII та 1-й пол. ХIХ ст. Древо старчества, пересаджене Нілом Сорським на терени руського благочестя, хоча з часом дещо зав’януло, знову ожило й зазеленіло через Паїсія Величковського. Більше століття росло це древо, аж до самої революції і пізніше, опинившись в тіні, напівсховане, воно продовжувало поширювати своє віття і приносити все нові й кращі плоди християнського життя [65, с. 403 - 405].

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2