ПРАВОСЛАВНИЙ АПОЛОГЕТИЧНИЙ ПОРТАЛ — ВСТУП

foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Актуальність теми. Сучасний стан релігійної напруженості в світі характеризується існуванням великої кількості різних псевдохристиянських релігійних організацій. Будучи позбавленими в своїй діяльності літургійної практики та таїнств головний акцент вони переносять на дослідження та тлумачення Священного Писання. Звісно, що таке тлумачення підкоряється в своїх висновках тим ідеям, на яких засновується діяльність цих організацій. Можна неозброєним оком помітити недостатність глибини цих тлумачень та їхню невідповідність Православному Віровченню.
З іншої сторони, лише нещодавно завершився багаторічний період утисків Православної Церкви в її діяльності взагалі, і богословській та екзегетичній зокрема. В теперішній ситуації цих перепон немає і з’явилась можливість задовольнити релігійні пошуки багатьох верств людей в їхньому потязі до Священного Писання, яке є головним матеріальним джерелом Православного Віровчення. Тому в цій складній релігійній ситуації є нагальна необхідність роз’яснити різницю між православною традицією підходу до вивчення Священного Писання і будь-якою іншою. Це дасть змогу християнину відхиляти будь-які неправославні тлумачення Слова Божого і повністю зосередитись на тих скарбах екзегетичних надбань, які пропонує багатовіковий досвід Православної Церкви.
Тому є потреба сформувати весь досвід православної екзегетичної практики в зручній до сприйняття для сучасного християнина формі.
Предмет дослідження: весь комплекс тих явищ з життя Церкви, які у своїй взаємодії формують певну Традицію, і розгляд такого аспекту цієї Традиції, що має відношення до екзегези Священного Писання.
Об’єкт дослідження: екзегетичні твори святих отців та вчителів Церкви. При цьому звертається головна увага на твори тих отців, що особливо прославились як своїм подвижницьким життям, так і церковною діяльністю та писемною плодовитістю, збагативши Церковну скарбницю глибоким розумінням та тлумаченням Священного Писання.
Мета. В процесі цього дослідження ставиться мета виявити та охарактеризувати такі сторони цієї Традиції, як часова неперервність, преємственність, рух до вдосконалення, цілісність, досконалість в головних принципах розвитку екзегетичної практики, зв’язок екзегези з іншими сторонами християнського життя, залежність від них та значення екзегези в житті християнина. Також є необхідність уяснити значення та змісту способів, прийомів, що використовуються в процесі тлумачення Священного Писання.
Хронологічні рамки дослідження мають початок з періоду апологетів, коли вже сформовано було канон Священного Писання Нового Завіту, і воно широко тлумачилося отцями та вчителями Церкви для захисту християнського віровчення. Але безпосереднє звернення до конкретних видів тлумачень у певних отців починається з III століття, коли сформовано було Олександрійську і Антіохійську школи екзегези в їх головних ознаках. Дослідницька увага розподіляється нерівномірно на часовій шкалі історії Церкви, і прив’язується до тих періодів, що виявили найплодовитіших та найяскравіших церковних діячів.
1. Священне Писання і православна Традиція.

Очевидним фактом є історичність християнства: вона доведена фактично, не міркуваннями, а фактами, доведена широтою та глибиною його впливу на просторі стількох віків, незважаючи на відмінність рас, культур, місць та часів. Чи можливим та мислимим було це, якби в християнстві не була закладена така колосальна здатність до розвитку серед нових і нових умов життя людства? Як Євангеліє є вічною книгою, невичерпною на протязі всієї довгої еволюції всесвітньо – історичного процесу, так і християнство, більше аніж будь що інше в історії, є універсальним по Божественному плану, в основу його покладеному, і невичерпним за можливостями та силами для виконання цього плану. Отже, в історичному смислі можна говорити з підставою лише про розвиток, але не про заміну християнства.
Наступний очевидний факт – це психологічна постійність християнського шляху та досягнень. Після сумлінної та поширеної перевірки на досвіді минулого та майбутнього обов’язково виявляється, що навіть шляхи та засоби релігійних устремлінь та переживань в християнстві, там, де вони щирі та благотворні, лишаються в своїй сокровенній сутності подібними, щоб не сказати тотожними, відповідно до незмінних початків та вищих цілей релігійного процесу, що розуміються та переживається по–християнськи. Змінюється зовнішність, історичне зафарбування, але психологія духовного процесу, його внутрішнє життя лишається тим же[58, с. 693].

1. 1. Відношення святих отців до Священного Писання.
На православному Сході Писання та Передання ніколи не розглядались як два самостійних джерела християнської віри. Є лише одне джерело - Передання, а Писання являється його частиною [44, с. 63]. Писання не є основою релігійної віри: воно саме опирається на релігійний досвід та відображає цей досвід. І це є основа у відмінності головного канону герменевтики раціоналістів від принципів, на котрих засновується православний досвід екзегези Святого Писання.
Будучи частиною Передання, Біблія, проте, відіграє в житті Церкви особливу, виключну роль. Якщо Старий Завіт прообразує християнські істини, то Євангелія стали після смерті безпосередніх учнів Христа єдиними джерелами, що доносять до християн живий голос Ісуса. Також послання, що написані апостолами та прийняті Церквою як насліддя першого покоління християн - ось три основні частини, складові канону Писання:
Будемо прибігати до Євангелія, як до плоті Ісуса, і до апостолів, як до пресвітерства Церкви. Будемо любити також і пророків, бо і вони сповіщали те, що стосується Євангелія, на Христа надіялись і Його чекали й спасались вірою в Нього [50, с. 130].
Ці слова священномученика Ігнатія Богоносця узагальнюють головні принципи підходу до Священного Писання в ранній Церкві: Євангелія розуміються як «плоть Ісуса», Його втілення в слові; послання апостолів - як церковний коментар до Євангелій, а творіння пророків, або ширше, - Старий Завіт, - як очікування та передбачення Пришестя Христа. Святоотецька Традиція – скарбниця засобів та способів досягнення головної мети християнського життя.

Святоотецькі творіння – не лише історичні пам’ятки минулих віків, але й безцінні настанови життя духовного для теперішніх та майбутніх віків. Тому звертатись до них потрібно не через науковий інтерес, а виключно заради тієї мети, яка безсумнівно стоїть вище наукової, – мети духовно–настановчої [58, с. 690].

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2