foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Віра у пришестя Месії підтримувала народ ізраїльський у дні найтяжчих випробувань, вона мала найбільше життєве значення; у цій вірі було зосереджене тверде переконання, що Ізраїлю відкривається славне майбутнє, що він возвеличиться і буде царювати над усім світом.

Уже в самих найдревніших канонічних писаннях Старого Завіту ми знаходимо вказівки на грядущого Месію. В книзі Буття ІІІ;15 Він називається лише нащадком жінки, Котрий вразить голову змія. Але вже в обіцянках, даних старозавітним патріархам, вказується на Месію, як на певну (визначену) особу: «в Ньому поблагословляться всі народи землі» (Бут. ХІІ;3, ХVІІІ;18, ХХVІ;4, ХХVІІІ;14). У книзі Числа ХХІV;17—19 Месія зображається в образі царя, котрий походить від Ізраїлю і покорить собі поганів. У Повторенні Закону ХVІІІ;15 Він називається пророком, подібно Мойсею. У великих пророків очікуваний Месія зображається як князь світу і цар месіанського царства, Котрий походить із дому Давида. Ця ідея розкрита і в багатьох псалмах, наприклад: псалми 2,108,109 та ін. Таким чином, ми бачимо, що месіанські надії дійсно пройшли процес розвитку, але вони існували в певній формі ще до вавилонського полону. Пророки, вказуючи на грядущого Месію, тільки більше оформили і поглибили давні месіанські уявлення, що існували в народі.

Хоча пророки вказували на страждання, як момент подвигу Месії (див. Мих.V;1, Зах.ІХ;9, ХІІ;10, Іс.LІІІ), але, безсумнівно, вже дуже рано з месіанськими надіями пов’язувалася ідея про відновлення ідеальної монархії дому Давида (див. Амос ІХ;11, Ос. ІІІ;5, Ієремій (Єремій) ХІІІ;5). Ізраїль був незначною величиною в сім’ї стародавніх народів. Він часто знаходився під ігом (тягарем) ганебного рабства, але ніколи не гасла віра у світле майбутнє, зосереджена на образі ідеального царя, котрий колись звершить перемогу правди.

За часів Маккавеїв ця віра зменшилась. Дійсність була багата блискучими успіхами; царство Маккавеїв здавалося здійсненням вікових надій юдейського народу. Тому думка про майбутнє відступила на задній план. Крім того, вожді народу не були із дому Давида, а належали до коліна Левія. У дні первосвященика пророка і царя Івана Гіркана склалося навіть уявлення про Месію із дому Левія, викладене у «Заповіті дванадцятьох патріархів», хоча ця думка не знайшла широкого розповсюдження в літературних пам’ятках цього часу, там говориться про предтечу чи вісника останнього періоду Царства Божого. Одні писання вважали тим предтечею Іллю, котрий згідно з книгою Єноха з’явиться перед судом. У Мішні (І;15, VІІ;7) говориться, що Ілля закличе народ до покаяння і приготує його до появи Месії. За іншими писаннями, крім Іллі, з’являться й інші древні пророки, в їхньому числі, наприклад, Мойсей. Але все ж пророцтва про пришестя Месії здебільшого були усунуті на задній план. Навіть титул «Месія» не використовується в апокрифах.

Але падіння династії Хаємонеїв, особливо жорстокість Александра Янная, були насміханням над старозавітним теократичним ідеалом і вбили в народі почуття задоволення дійсним становищем країни і народу. Радісний ентузіазм змінився розчаруванням. «Тільки твоя смерть принесе нам спокій і мир!» — відповів народ, коли Александр Яннай запропонував йому мир. Тому благочестиві юдеї зосередили свої думки знову на пророцьких обіцянках (обітуваннях) про Месію — царя із дому Давида. Після падіння царства Маккавеїв і приєднання Палестини до римського царства месіанські надії знову звернулися до майбутнього (майбутності). Хоча саддукеї із політичних міркувань не підтримували цього напрямку релігійної думки, але фарисеї були переконані, що явлення Месії вже близько. Навіть Ірод Великий підкорився цій вірі.

Зміст месіанських надій юдеїв у цей період був, головним чином, таким: перш за все до месіанських надій домішувалися чисто земні і політичні надії і елементи древньосхідної есхатології. Грядущий Месія уявлявся в образі політичного і національного спасителя і царя. Релігійно-моральний момент пророчих обіцянок відступив на задній план. Тому ідея про страждучого Месію не знайшла співчуття і розуміння у широких колах. Ні в апокрифах, ні в псевдоепіграфах ми не зустрічаємо думки, що Месія принесе «царство не від світу цього», кругом на першому місці стоїть матеріальна сторона грядущого блага спасіння. Із релігійно-моральних моментів зустрічаються тільки вказівки на відсутність ідолослужіння, перелюбства, вбивства немовлят тощо. У псалмах Соломона грядуще царство має явно політичний характер. Такими ж політично-матеріальними рисами зображується грядуще царство у Мішні.

Більш високе змалювання Месії міститься у книзі Єноха. Месія буде праведним царем, помазаником Божим, він не буде воювати; він знищить ворогів Божих словом уст своїх. Він сам чистий від гріха. Його сила — в силі Духа Божого. Він сподівається (надіється) тільки на Господа і пасе свій народ у страху Божім (кн. Єноха ХVІІ;32—41).
Але з образом Месії не пов’язувалася думка про його викупні страждання. Хоча Прем. Сол. ІІ;12—21 (та ін.) є немовби паралеллю до пророцтв про страждучого Отрока (Юнака) Господнього у Ісаї (розділ 53), але тут ми маємо тільки вторинну вказівку на страждучого Месію.

Згідно з писаннями офіційного юдейства справа Месії включає в себе такі моменти: а) знищення безбожного всесвітнього царства, яке очолює особа, як антимесія; у деяких пізніших писаннях центром цього царства є Рим; б) зібрання розсіяного Ізраїлю; в) звільнення духів померлих із шеолу і воскрешення із мертвих усіх праведних до життя на цій землі; г) відновлення Єрусалима, Храму і священного культу; ґ) Месія дасть народу виправдання перед Богом своєю власною праведністю і своїми молитвами і повчанням дотримання закону; д) владарювання Месії над народами світу.

Але в деяких, правда дуже тісних, колах юдеїв древньопророцький ідеал продовжував жити після Маккавеїв. Ці кола надіялися не на пришестя національного героя, який звільнить народ від римського іга і відновить земне юдейське царство, а на явлення Месії — Спасителя від гріха і звинувачення, котрий принесе нове богопізнання, відпущення гріхів, благодать і святість. Навіть ідея про страждучого Месію не зникла цілком. Юдей Трифон у діалозі Іустина Мученикана заперечує, що Месія повинен буде страждати. Але і цей образ Месії не був цілком вільним від націоналістичних рис.

Як юдеї, так і самаряни розділили месіанські надії. На основі ряда місць із П’ятикнижжя вони надіялися на Месію, тобто знову грядущого царя. За вірою самарян він буде царем і священиком, але головним чином учителем, котрий володіє даром пророцтва, він сповістить їм істину.

Найчистіше збереглися месіанські надії серед юдеїв розсіяння, котрим був чужий раввіністичний дух. Вони віддавалися духу (духові) древніх пророків. Серед них же давня релігія з’єдналася з релігійно-філософською думкою. В ІІІ книзі сивільських оракулів, написаній єгипетськими юдеями бл. 140 р. до Р.Х., говориться, що Бог пошле з неба зі сходу сонця царя. Він усуне війну на землі, судити буде кров’ю і вогнем, дотримається завітів Бога і зацарює над усією землею навіки. У Філона месіанські ідеали також зосередилися у вірі в пришестя Месії-царя.

Висловлювалися сумніви в існуванні таких месіанських надій у юдеїв, тому що Йосиф Флавій нічого не говорить про це. Але що такі месіанські надії існували, доводять не тільки пізніша юдейська література і наші Євангелія, а й часті повстання під керівництвом лжемесій. Ці повстання були б незрозумілими явищами, якби юдеї не були натхненими месіанськими надіями.

На час пришестя Ісуса Христа юдеї жили вірою в грядущого Месію, хоча його образ уявляли собі по-різному. Найрозповсюдженіше уявлення, що Месія буде надприродною істотою — Сином Божим і Сином Людським, Господом Ізраїлю. З цією думкою пов’язувалися есхатологічні очікування: Ізраїль буде царювати над усіма поганськими народами або ж прийде світло, яке просвітить поганів, і вся земля визнає єдиного Бога. Можливо, щоб виключити думку про страждучого Месію із дому Давида, була розвинена ідея «про Месію — сина Йосифа, чи сина Єфраїма», котрий передує Месії із дому Давида і помре у боротьбі з ворогами Ізраїлю. Коли з’явився Ісус, в юдействі Його часу існували подвійного роду месіанські надії. Одна надія широких мас і друга езотерична месіанська надія — очікування, що жила у широких колах. Месія широкого натовпу був другим Давидом, Царем-Месією. Він виступить у ролі героя-завойовника, знищить у переможній битві полчища своїх ворогів, дасть Ізраїлю довгоочікувану свободу від владарювання римлян і відновить у Палестині щасливе і праведне владарювання над зібраними із розсіяння колінами Ізраїлю... Цілком інакшою була езотерична месіанська надія, пов’язана з думками, викладеними в Іс.VІІІ і Дан.VІІI, що очікувала страждучого Месію. Цей образ зображений, до речі, в ефіопській книзі Єноха. Тут іменем Месії було позначено Сина Людського, чи точніше, нову людину. Месія є тут не людиною, наділеною особливими дарованнями, подібно до другого Давида, а предковічним Сином Божим, котрий відкривається і пройде через страждання, а потім знову прийде як суддя усіх людей, розповсюдить своє царство над усім світом і відкриє скарби Божої Премудрості. Пророцтво ж про приниження і страждання Отрока Господнього у другій частині книги Ісаї було зазвичай віднесене до юдейського народу. Тому широка народна маса не знала і не розуміла вчення про викуплення і спасіння жертвою і кров’ю Месії. Цим пояснюється нерозуміння учнів Христа, коли Христос говорив про Свої страждання (див. Мф. 16;21 і далі: «З того часу Ісус почав відкривати Своїм учням, що Він мусить іти до Єрусалима і постраждати багато від старших, і первосвящеників, і книжників, і вбитому бути — і воскреснути третього дня», св. Іоанна 12;32: «І, як буду піднесений з землі, то до Себе Я всіх притягну» і далі інше).

Цілком неправильне твердження, немовби месіанські уявлення юдеїв були пов’язані із зміною пір року і з астрологічними уявленнями. У ранішніх месіанських очікуваннях ще немає ідеї про чисто земне політичне царство. Месія уявляється не як податель земного щастя, а як той, Котрий знищить вину (провину) і принесе як Ізраїлю, так і всім народам загальне благословення. Переважно земне, чуттєве у змісті прийняли ці надії тільки після часів пророків.

Юдейська Пасха не мала ніякого зв’язку з людськими жертвоприношеннями. Це свято має первісну спорідненість з весняними жертвоприношеннями древніх арабів, котрі приносили в жертву первенців худоби, а пізніше і польові плоди. Людські жертвоприношення були юдеям цілком невідомі. Так само юдейська Пасха не мала відношення до сонячних богів. Це видно з того, що свято святкувалося приблизно через 14 днів після весняного рівнодення. Якщо 14 Нісана рівнодення ще не настало, то свято переносилося на цілий місяць. Врешті, немає зв’язку між святом заккеїв і вавилонським святом Нового року і юдейським святом «Пурім».

Які думки викладені у канонічних Євангеліях про месіанську гідність Христа? Перш за все, Він — Син Божий. «Ти Син Мій Улюблений» — говорить голос Божий при хрещенні Ісуса. На запитання первосвященика: «Чи Христос ти, Син Божий?» — Христос відповів: «Ти сказав...» Але тут же Христос відніс до Себе і пророцтво Даниїла. Він — обіцяний Син Людський. « А навіть повім вам: відтепер ви побачите Людського Сина, що сидітиме праворуч сили Божої і на хмарах небесних приходитиме!» (Мф.26;64).

Згідно з Євангельськими оповіданнями Христос говорив часто про себе як про Сина Людського. Це явище знаменне, тому що цей титул зустрічається рідко в останніх писаннях Нового Завіту. У Старому Завіті вислів «Син Людський» зустрічається в одному місці для позначення Людини взагалі («то що є людина, що Ти пам’ятаєш про неї, і син людський, про якого Ти згадуєш?»(Пс.VIII;5)). Але вже у Езеєкііля і, особливо, Даниїла термін «Син Людський» означає вище небесне єство (істоту) у людському образі, котре знаходиться у зв’язку із Всемогутнім. На основі Даниїлового пророцтва цей вислів став одним із імен Месії, як небесної особистості, котра гряде на землю. Таке розуміння ми знаходимо у книзі Єноха. Христос, додаючи до Себе титул «Син Людський», вказав цим на своє небесне походження і месіанську гідність. У книзі Єноха говориться, що Син Людський прийде для суду. Христос також говорив, що Йому дана влада суду. Коротко кажучи, Христос, розкриваючи Свою месіанську гідність, користувався термінами і образами, запозиченими із Старого Завіту, із світу юдейських релігійних уявлень, які були знайомі народу. Дехто вважає, що Христос користувався переважно висловом «Син Людський» замість терміна «Месія», тому що останній був менше у використанні, ніж перший, який був більш зрозумілим і виразним. Але на одну обставину варто звернути увагу: давні письменники бачили у цьому понятті «Син Людський» вказівку на велич і прославлення Месії. Христос же говорив про Себе, як про «Сина Людського», вказуючи на Своє приниження: «Коли перебували вони в Галілеї, то сказав їм Ісус: «Людський Син буде виданий людям до рук» (Мф.17;22). Прославлення настане після приниження.

Христос вказав у Назаретській синагозі на те, що він той Отрок Господній, про Котрого говорив пр. Ісая — Лк.4;18, порівняти Іс. ХLІІ;1. На ті ж слова Він посилався у Своїй відповіді учням св. Іоанна: «Сліпі прозрівають, і криві ходять, стають чистими прокажені, і чують глухі, і померлі встають, а вбогими звіщається Добра Новина...» (Мф.11;5). «І промовив Ісус їм у відповідь: «Ідіть і перекажіть Іоаннові, що ви бачили й чули. «Сліпі прозрівають, криві ходять, очищуються слабі на проказу, і чують глухі, воскресають померлі, убогим звіщається Добра Новина» (Лк.7;22). У цьому пророцтві говорилось про страждання Отрока Господнього, Котрий спасає народ. Точнісінько так само Христос говорив про Свої страждання і викупну смерть: «Бо Син Людський прийшов не на те, щоб служили йому, але щоб послужити і душу Свою дати на викуп за багатьох» (Мк.10;45), що є в ідейному зв’язку зі словами: «Він через муки Своєї душі буде бачити плід та й насититься. Справедливий, мій Отрок, оправдає пізнанням Своїм багатьох і їхні гріхи понесе» (Іс. LІІІ;11).

Ще раз варто звернути увагу на ту обставину, що термін «Син Людський» використовується майже тільки у канонічних Євангеліях і передається тільки у висловах Христа (виключаючи св. Іоанна 12;34). В останніх новозавітних писаннях він зустрічається тільки 4 рази: один раз Діяння 7;56: «і промовив: «Ось я бачу відчинене небо і Сина Людського, що по Божій правиці стоїть!» і три рази, як посилання, наприклад, Євр.2;6: «Але хтось десь засвідчив був, кажучи: «Що є чоловік, що Ти пам’ятаєш про нього, і син людський, якого відвідуєш?»; Пс.VІІІ;5: «то що є людина, що Ти пам’ятаєш про неї, і син людський, про якого Ти згадуєш?»; Об’яв. І;13: «а посеред семи свічників, Подібного до Людського Сина, одягненого в довгу одежу і підперезаного по грудях золотим поясом». Об’яв. Х’V;14: «І я глянув? — і ото біла хмара? а на хмарі сидить подібний до Людського Сина. Він мав на своїй голові золотого вінця, а в руці його гострий серп» — Дан.VІІ;13.

Очевидно, св. Павло уникав терміна «Син Людський», тому що він був незрозумілий поганам і міг бути витлумачений у іншому значенні. В Євангелії від св. Іоанна вислів «Син Людський» трапляється 12 разів. Крім того, зміст цього Євангелія про «Сина Людського» цілком відповідає езотеричним месіанським очікуванням пізнішого юдейства. Все це говорить про історичну достовірність цього Євангелія.

Апостольська Церква надавала перевагу у називанні Ісуса Христа більш елліністичним титулом «Господь». Але варто помітити, що і титул «Господь» використовувався Ісусом, тому що цей вислів мав корені у старозавітних писаннях. «Бо зо слів своїх будеш виправданий, і зо слів своїх будеш засуджений» (Мф.12;37) — Іс. СІХ;1:«Боже слави моєї, не будь мовчазливий».

Але «Сином Давида» Ісус Христос не називав Себе, хоча і цей вислів був загальнорозповсюдженим і знайомим юдеям. Та й сам народ вітав Його. «А народ, що йшов перед Ним і позаду, викрикував, кажучи: «Осанна Сину Давидовому! Благословенні, хто йде у Господнє Ім’я! Осанна на висоті!»(Мф.21;9); «Благословенне Царство, що надходить, Отця нашого Давида! Осанна на висоті!» (Мк.11;10). Очевидно Христос уникав цього титулу, тому що з ним були пов’язані чуттєві месіанські уявлення і надії на відновлення політичного царства Давида.

Таким чином, ми бачимо: месіанська сама свідомість Христа, як вона викладена у наших канонічних Євангеліях, відрізнялася суттєво від загальнорозповсюджених в Юдеї месіанських надій. Але, розкриваючи народу таємницю своєї особистості, Христос користувався звичною і знайомою народу термінологією, виходив із старозавітних пророцтв, понять і уявлень. Він вклав у них новий вищий духовний зміст. Відсутність у пізнішому юдействі уявлення про страждучого Месію, як вже сказано, пояснює відзначене в Євангеліях нерозуміння учнів, коли Христос говорив про Свої майбутні страждання і смерть.

Загальні надії на відновлення Царства Божого пов’язувалися із думкою про грядуще торжество Божої правди, з ідеєю вселенської теократії. Плодамицього царства буде користуватися, перш за все, обраний народ. «Створю нове небо та землю нову... Тож навіки радійте та тіштеся тим, що творю Я, бо ось Я створю Єрусалим на радість, а народу його — на веселість! І буду Я Єрусалимом радіти і втішатися буду народом своїм...» (Іс. LХV;17—19). А пророк Даниїл говорив: «А за днів тих царів Небесний Бог поставить царство, що повіки не зруйнується, і те царство не буде віддане іншому народові. Воно потовче й покінчить усі ті царства, а само буде стояти повіки» (Дан.II;44). «А царство, і панування, і велич царств під усім небом буде дане народові святих Всевишнього. Його царство буде царство вічне, а всі панування — Йому будуть служити й будуть слухняні» (Дан.VII;27). Коли юдейський народ був під іноземним гнітом, месіанські очікування і ідея Царства Божого, так би мовити, матеріалізувались, стали переважно земними, тілесними, чуттєвими. Більшість народу, особливо в Галілеї, уявляла собі Царство Боже як зовнішнє земне царство, як відновлення юдейської незалежності. Народ позбавиться(звільниться) від поганського гніту і вже не буде носити важкого ганебного податкового тягаря. Не юдеї будуть рабами поганів, а навпаки, погани будуть служити Божому народу. Ці нові очікування (надії) привели навіть до утворення релігійно-політичної секти галілеян і виразилися у численних революційних повстаннях і, нарешті, призвели до війни з римлянами, що закінчилась зруйнуванням Єрусалима.

Поряд з такими чуттєвими надіями продовжувало існувати і більш духовне розуміння Царства Божого. Більш помірковані і розсудливі розуміли, що навряд чи можна надіятися на всесвітнє політичне владарювання юдейського народу. Час Маккавеїв, з його натхненнями і високими ідеалами, певно, пішов безповоротно. Ці кола вірили, що світ йде назустріч кінцю. Прийде вища божественна істота, Месія, Помазаник Божий, і звершить свій суд; тоді зупиниться (закінчиться) старий порядок, і почнеться новий світ. Месія закличе до себе усіх вірних, прийме їх у своє царство, де царює тільки Бог. Але і в цьому розумінні золоте майбутнє мислилося у чуттєвих фарбах.

Врешті, існувало ще третє уявлення. «Царство Боже» мислилося як владарювання Бога на землі в тому розумінні, що на землі визнається Божа воля як вищий закон і людина визнає свою моральну відповідальність перед Богом. У цьому смислі Царство Боже є теократією і послухом закону.

Важко сказати, в якому розмірі ці, більш духовні, розуміння Царства Божого знаходили співчуття в юдейському народі. Безсумнівно, широка народна маса, особливо в Галілеї, очікувала Царства Божого як відновлення політичного царства. Тільки після зруйнування Єрусалима, коли рабини знову організувалися, могла пробитися думка, що Царство Боже означає універсальне владарювання Божої волі, без політичного владарювання юдейського народу. Але до цього часу народ жив чуттєвими політичними месіанськими очікуваннями, як доводять революційні спалахи і, врешті, велике повстання проти римлян.

Який зміст ідеї Царства Божого в наших канонічних Євангеліях? Євангельський Христос, коли Він говорив про Царство Боже, завжди використовував вислови і образи, запозичені із Старого Завіту і з ідеології народу. Саме поняття «Царства Божого» запозичене із народної мови «Благословенне Царство, що надходить, Отця нашого Давида! Осанна у вишніх !» (Мк.11;10). Тому Його заклик «наблизилось Царство Боже» знайшов відгук у народних мас. Але Христос пов’язував з цією ідеєю виключно духовний смисл. Він відкинув всякі думки про земне політичне царство, що відновлене земними засобами — повстанням і зброєю. Христос народився і жив у бідності, відмовлявся від усяких земних бажань, підкорився поганській римській владі, вимагав від своїх учнів відмови від земних благ і обіцяв їм тільки незгоди, переслідування і хрест. Він приніс не земне щастя, а спасіння від гріха і прокляття. Але все ж Царство Христове було не тільки есхатологічним благом, ні, воно вже на цій землі. «Царство Боже вже прийшло», — сказав Христос. Але яким чином? Де воно? Христос відповів ясно, що Царство Боже — Його Благовістя. Воно є, перш за все, виконанням Божої волі, шуканням і здійсненням Божої правди. «Шукайте ж найперш Царства Божого й правди його, — а все це вам додасться» (Мф.6;33). Христос прийшов, щоб вчинити, як жити за Божою волею. Царству Божому належать тільки ті, хто визнає царювання Бога у своєму серці. Царство Боже приходить не зовнішнім, помітним чином. Воно — насіння, що приносить плід, коли воно впаде на добру землю. Пришестя і Відкриття Царства Божого залежить від росту Божого слова в людських серцях, і цей ріст є повільним, таємним розвитком. Ці основні думки Христа про Царство Боже розкриті, головним чином, у притчах. Говорячи коротко, Царство Боже є основним моральним законом, що діє в людському серці і згідно з яким людина живе. Воно — не видима величина, а перш за все внутрішній розвиток, шлях спасіння і той новий стан, що починається із проповіді Христа. Далі Царство Боже є християнством, Церквою, як видимий результат Євангельської проповіді, навернене до Христа і об’єднання віруючих в ім’я Його. Врешті, як показують деякі вислови Христа, що мають апокаліптичний характер, Царство Боже є грядуще звершення усього! У земному Царстві Божому є не тільки добрі, праведні і святі, але і злі, грішники і невірні. Царство Боже є немовби полем, де росте не тільки пшениця, але і плевели, сіть, в якій не тільки добрі, але й погані риби. Тільки в кінці часів завершиться повне відділення добрих від злих і тоді Царство Боже буде тільки Царством правди, любові, святості і вічного життя. Але тут на землі Христос хотів не викоренити зло посередництвом зовнішньої сили, а тільки боротися з ним (злом) силою Духа Божого.

Вказують на певні вислови, де Христос висловив апокаліптичне розуміння Царства Божого: «І сказав Він до них: «По правді кажу вам, що деякі з отут присутніх не зазнають смерти, аж поки не бачитимуть Царства Божого, що прийшло воно в силі» (Мк.9;1). У Матфея сильніше: «По правді кажу вам, що деякі з отут приявних не скуштують смерті, аж поки не побачать Сина Людського, що йде в Царстві Своїм» (Мф.16;28). Тут Христос, безсумнівно, вказав на пришестя Духа в день П’ятидесятниці і на переможне крокування Церкви у світі. Далі, під час Таємної Вечері, Він сказав: «По правді кажу вам, що віднині не питиму Я від плоду виноградного до того дня, як новим буду пити його в Царстві Божім!» (Мк.14;25). Тут Христос скористався уявленням народу, котрий пов’язував з ідеєю Царства Божого думку про чуттєві радощі. Подібне запозичення із області народних релігійних уявлень ми бачимо і в словах Христа: «Кажу ж вам, що багато хто прийдуть від сходу та заходу і засядуть у Царстві Небеснім із Авраамом, Ісаком та Яковом»(Мф.8;11). Врешті третій вислів: «і Я вам заповітую Царство, як Отець Мій Мені заповів, щоб ви в Царстві Моїм споживали й пили за столом Моїм, і щоб ви на престолах засіли судити дванадцять племен Ізраїлевих»(Лк.22; 29—30) — порівняти: «А Ісус відказав їм: «По правді кажу вам, що коли, при відновленні світу, Син Людський засяде на престолі слави своєї, тоді сядете й ви, що за Мною пішли, на дванадцять престолів, щоб судити дванадцять племен Ізраїлевих» (Мф.19;28), також не викликає непорозумінь, якщо визнати, що Христос користувався образними уявленнями народної релігійної думки для висловлення Своїх ідей.

Заперечують, що всі ці думки про розвиток Царства Божого і розповсюдження Його, Церкви і Його благовістя у всьому світі могли бути висловлені Христом, вважаючи, що в наших Євангеліях відображаються ідеали Церкви пізнішого часу, яка стала на месіанську дорогу. Але запитується, чому Христос не міг уявити собі майбутню Церкву в образі дерева, яке накриє увесь світ? Христос розумів, що в Ньому виконалися старозавітні об’явлення, а у Старому Завіті говорилося про універсальне Царство Боже; в цьому смислі всі юдеї розуміли старозавітні пророцтва. У цьому смислі зрозумів їх Христос. Він тільки очистив ці надії від чуттєвих елементів, розкрив їх духовний смисл. Уже у Старому Завіті говорилось, що всі народи прийдуть до Святої гори Сіон. Чому Христос не міг висловити думку, що Його Євангеліє розповсюдиться в усьому світі? Вся нагірна проповідь Христа є проповіддю про нову моральність. Але який смисл мало все це? Ніхто не приносить нової моральності, що назначена для всього світу, тільки для обмеженого числа людей (в даному випадку юдеїв і тільки для небагатьох років). Правильне розуміння нагірної проповіді показує, що вона є проповіддю всесвітнього Євангелія і духовне розуміння Царства.

Проти ствердження, що ці Євангельські думки є в дійсності ідеями, які склалися тільки в пізніший час і тільки згодом були перенесені на особистість Христа, виникає заперечення: ми не можемо собі уявити, що такі думки розповсюдились в апостольський час, якщо б вони не були успадковані від Ісуса... Засновником релігії є той, хто має творчу думку, завдяки якій він справляє враження на своїх послідовників. Послідовники є тільки тлумачами. Виключаючи Павла і, під певним оглядом, автора четвертого Євангелія, апостоли не були людьми, обдарованими великою силою і творчою оригінальністю. Крім того, слова Христа витлумачились у буквальному смислі: кругом вірили у раптове пришестя Сина Людського, була схильність, щоб змінити передання в цьому напрямку. Відповідно неможливо, що в апостольський час виникло уявлення, схоже на мрію про далеке майбутнє. Вчення Христа, розкрите в Євангеліях, є основою для різноманітних поглядів у апостольський час, але сама Церква не могла їх утворювати. В Євангелії від св. Іоанна ми маємо витлумачення слів Христа, котре відповідає поглядам пізнішого часу. Тут замість «Царства» застосовано вислів «життя» і «вічне життя», на що вказували натяки Христа. Ап. Павло говорив про «праведність», а першохристиянська громада, бажаючи висловити протилежність між старим і новим домобудівництвами спасіння, починала говорити про християнську Церкву, і в цьому випадку вона виконувала натяки, дані Самим Христом. Вчення апостольського часу є подальшим природним розвитком Євангельського вчення, воно тільки висловлене новою мовою. Але перетворення юдейської думки про Царство повинно було бути власною справою Христа.

На основі усього сказаного ми можемо вважати безсумнівним: по-перше, в наших канонічних Євангеліях дається правильне зображення світу думок, уявлень, надій і релігійно-політичних ідеалів юдеїв того часу, коли сталися Євангельські події, тобто початку нашої ери. По-друге, Христос скористався способом вираження, поняттями і уявленнями, взятими із загальнонародного релігійного світогляду. По-третє, хоча християнство виникло на юдейській землі і в юдейському середовищі, але все ж у суттєвих пунктах Євангеліє Христа відрізняється від юдейства. Правильно говорить С.А. Жебєлєв: «Тепер все більше і більше укріплюється переконання, що Творець християнства міг знайти у Мойсеєвих книгах, у пророків слова для своїх думок, але не для поштовху до них. Благовістя Христа утвердилося на відомих пропозиціях, що були в юдействі, корінилися в юдейських поняттях, в юдейському світоспогляданні, звичайно не в фарисейському світогляді, з котрим Христос постійно і настійливо боровся, а в світогляді, що знайшов своє вираження у старозавітних книгах. Хоча і тут старі, віджилі своє форми юдейства були заповнені новим змістом, джерелом якого була елліністична культура, що царювала тоді. Однак і в даному випадку в духовний горизонт першопочаткового християнства проблеми і думки цієї культури навряд чи глибоко проникли» (Євангелія канонічні і апокрифічні. — С.106 – 107).

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2