foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Намагання вивести Євангеліє і християнство із релігійних вірувань, етичних вчень і культів дохристиянського поганства або із юдейства, що відчуло на собі вплив поганства, не знаходить підтвердження з боку безпристрасної критики і об’єктивного дослідження історичних даних. Безсумнівно, є чимало аналогій і схожостей, але зовнішня схожість не доводить, що ми маємо справу з внутрішньою і генетичною залежністю. Аналогію не можна звести до генеалогії. Ідейна спорідненість релігійних поглядів не дає підстави для висновку про історичний зв’язок між ними. Особливо відносно питання про історичну основу християнства подібний висновок не має сенсу, оскільки схожості помічаються тільки у другорядних пунктах, наприклад в обрядах і термінології. Ці схожості є наслідком не запозичень, а здебільшого однакових психологічних причин і схожих соціальних умов. Цілий ряд ідей, звичаїв і обрядів виник у різних народів і в різних релігіях самостійно, і вони розвинулися паралельно.

Кожна людська дія — це зовнішнє вираження певної думки, що є, так би мовити, її душею. Це саме стосується і кожної релігійної дії, тобто обряду. Всі обряди виражають зовнішньо деяку релігійну думку чи певне релігійне почуття. Іншими словами, кожен обряд є символом. Але, як показує досвід, ця символічна мова дуже небагата; тому не дивно, що однакові зовнішні дії чи обряди виражають часто різні думки і почуття. Наприклад, вбивство людини може бути з причини помсти, чи з метою пограбування, чи з політичних міркувань, чи внаслідок канібалізму, чи з почуття жалості до хворого, чи з бажання принести божеству жертву подяки чи умилостивлення і т.д. Так само, як було вже сказано, священні трапези мали в різних релігійних культах відмінне значення, виражали цілком різні думки, почуття і наміри — вони служили, наприклад, вираженням братських відносин між членами релігійного суспільства, чи були заключним актом жертвопринесення, чи з ними були пов’язані спогади про події, що повідомлялись у міфах, тощо. Звідси ясно, що зовнішня схожість обрядів і звичаїв не вказує на схожість релігійних ідей, зовнішнім вираженням чи символом яких ці обряди були. Звичайно, у християнській релігії є запозичення з інших культів, але ці запозичення не можуть служити доказами проти її (релігії) надприродного походження. Надприродний характер християнства не виключає наявності в ньому людського елементу, оскільки і в християнстві людина залишається людиною, котра свої релігійні думки і почуття виражає символами, що відповідають людській природі. Марне намагання надавати християнству характер синкретичної релігії, бо першохристиянство запозичило щось із юдейства і поганства не з метою пристосування, а з усвідомленням того, що християнство є єдиною істинною релігією, якій належить все те істинне, що було в інших релігіях. З усвідомленням цього моменту апостол Павло запозичував деякі терміни поганських містерій, а древньохристиянські апологети тлумачили у християнському смислі деякі ідеї поганських філософських систем. Далі кожна релігійна ідея являється тільки складовою частиною цілого релігійного світогляду. Відповідно всі інтелектуальні, моральні і літургійні частини певної релігії можуть бути зрозумілими лише в їхньому зв’язку і в їхньому ставленні до цілого (всього) світогляду цієї релігії. Тому культ святих і культ героїв, не дивлячись на їхню зовнішню схожість, не можуть і не повинні розглядатися як споріднені явища, оскільки культ героїв має древньопоганську анімістичну основу, а християнський культ святих є висновком із догмату про Церкву.

Богослужбові обряди, поклони, омовіння, жертвопринесення тощо, бувши схожими в різних релігіях, вказують не на їхню генетичну залежність, а тільки на однакову у всіх людей психіку і на схожий в усіх людей символізм мови. Зовнішні вираження релігійних ідей і почуттів однакові, тому що вони є схожими проявами спільного для усіх людей релігійного почуття і однакових духовних потреб.

Чи зменшує своєрідність і самобутність творіння Гете «Фауст» та обставина, що його матеріал запозичений із древнього оповідання? Звичайно, ні! Таку ж заперечну відповідь ми повинні дати, коли стверджують, що залежність різних культових обрядів однієї релігії від обрядів іншої релігії знищує своєрідність і самобутність релігії, що запозичила деякі обряди. Немає ніякої необхідності, щоб нова релігія створювала абсолютно нові обряди і символи. Навпаки, вона, пристосовуючись до однакової людської психіки, може запозичувати зовнішні форми і вислови релігійного почуття, з’єднуючи з ними нові ідеї, надаючи їм іншого змісту і нового значення. Тому, якщо ми маємо справу з обрядами чи навіть словесними формами релігійної думки, які, певно, запозичені з іншої релігії, ми завжди повинні з’ясовувати: чи не пов’язана з цим обрядом чи словесним символом нова релігійна ідея, що є творчою власністю засновника нової релігії.

Звичайно, дохристиянський світ, юдейство і поганство не були позбавлені світлих прозрінь. Апостол Павло, попри його різко негативне ставлення до поганства, говорив, що він благовістив поганам того Бога, Котрого вони, не знаючи Його, шанували: «Бо, проходячи та оглядаючи святощі ваші, я знайшов також жертівника, що на ньому написано: «Незнаному Богові». Ось Того, Кого навмання ви шануєте, Того я проповідую вам». У древніх релігіях ми знаходимо багато ідей, що близькі і дорогі нам, християнам. І в дохристиянському світі була відданість божеству, пов’язана з духовноморальними намаганнями до спілкування з Богом. Ми вже не можемо стати на точку зору тих древньохристиянських письменників, котрі, захоплюючись полемікою, викликаною впертою боротьбою з поганством, стверджували, що поганський культ є лише бісівським служінням. Ми повинні визнавати, що у проявах релігійного почуття древніх народів чувся голос духовної природи, моральної свідомості і ностальгії за Богом і вічним життям у Божому царстві. Але, як правильно говорив С. Трубецькой, «релігійна свідомість у натуралістичних релігіях не задовольнялася ані своїми богами, завжди обмеженими, ані самою формою релігійних відносин, ані окремими культами окремих богів, ані величезною кількістю храмів, ідолів, свят і жертвопринесень, а в той же час людина ясно відчуває і усвідомлює гріх і внутрішню неправду свого життя, і ось вона шукає очищення, викуплення і безсмертя, намагається уявити нового бога, котрий торжествує над природою, бога спасителя і воскресителя, бога звільнюючого, яким був, наприклад, Діоніс, намагається з’єднатися містично зі своїми богами, котрі народжуються, приєднатися до їхньої таємниці, їхньої плоті і крові, увійти у самий життєвий процес божественних сил» (Метафізика в Древній Греції). «Звідси виникають містерії, — продовжує Сергій Воїнов. — Але в них релігійна свідомість не відрікається від свого поганського натуралізму, від великої матері-природи, навпаки, вона намагається ще глибше зануритися в цю стихійну основу, щоб у ній народити такого бога, знайти його. Але … марно. Істинне боголюбство залишилося постулатом філософської і релігійної свідомості, її надією і вищою вимогою, яку поганство неспроможне було виконати, як не плодило своїх боголюдей. І ось, коли воно, поганство, билося у передсмертній агонії, у знеможенні від безплідних пошуків, коли Ізраїль, впершись у глуху стіну на шляху зовнішньої праведності, обезсилювався духовним голодом і спрагою викупителя, тоді з’явилося християнство. Бог став людиною, щоб людина стала богом» (Воїнов С. Християнство і культура. — М., 1911. — С. 68—69). Християнство було не природним продовженням розвитку релігійної свідомості дохристиянського людства, а новим Божественним Об’явленням, для прийняття якого містерії підготували необхідні благоприємні умови. «Християнство було не тільки новим вченням, але воно було і новою силою, новим життям, яке з’явилося у світі. Воно було «подарунком неба». Воно було другим створенням «людини». Другий Адам не був продуктом попереднього історичного розвитку людства, як і перший Адам не був прямим відтворенням біологічного процесу. Як в тому, так і в іншому випадку підготовлювалися лише умови, за яких була можлива поява нового початку».

Професор Зелінський, торкаючись питання про підготовку християнства релігією еллінізму, говорить: «Виходячи із безсумнівного факту, що тільки область елліністичного всесвіту була спочатку охоплена рухом до християнства, ми запитуємо, в чому виявилося, так би мовити, виховне значення еллінізму; до яких релігійних поглядів він встиг привчити людство, полегшуючи цим сприйняття ними християнства; які пробудив у ньому релігійні потреби, що мали знайти своє задоволення у християнстві. По-перше, релігія таїнств поставила у центр релігійної свідомості питання про спасіння людської душі, що розумілося як спасіння або від подальшого кола втілень і смертей, або від сірого напівсвідомого існування, або ж від адських мук на тому світі; але в будь-якому випадку спасіння — вічне блаженство… Впевненість у можливості цього спасіння почерпується із подвигу того божества істоти, котре дало людям таїнства… Умовно ж його придбанням стає сакраментальний акт, за допомогою якого той, що шукає його, приймається у громаду сповідників релігії таїнств, причому цим сакральним актом може бути священна трапеза або намащення. По-друге, та ж релігія таїнств в її різноманітних формах доручає поклонінню посвячених образ богині-матері: вона є тією, котра своїм самовідреченням спасла улюблену божественну істоту і подала цим обнадійливий приклад такого торжества над смертю і своїм шанувальникам. По-третє, релігія древнього Олімпу, що розвивається і розповсюджується паралельно релігії таїнств, висуває, на збиток іншим його богам, образ бога-сина, якраз Аполлона. Цей бог-син розуміється як посередник між богом-отцем, тобто Зевсом, і людьми; він звіщає людям його обов’язкову для виконання волю, приносить зцілення від недугів і взагалі своєю порадою допомагає їм покращити земне життя. Поряд з цим образом бога-сина утримується і ще давніше уявлення про боголюдину, сина бога, тобто про Геракла. По-четверте, визнання посвячення необхідною умовою спасіння повинно було підказати висновок, що поза громадою посвячених спасіння неможливе, а з ним і один із принципів, на яких базується інститут Церкви. По-п’яте, отримує все більше і більше визначеності уявлення про потрійну участь душ на тому світі, а саме про вічні муки для невиліковних грішників, про викупні кадри для виліковних, про вічне блаженство для добрих… По-шосте, виникає думка і вірування, що божество може, не втрачаючи повноти свого потойбічного єства, втілитися в людському образі і жити земним життям разом з іншими людьми, з тим, щоб лише після смерті з’єднатися зі своїм потойбічним єством: так Зевс Переможець був на землі Селевком, Царем Сирійським…Ось такі ті головні догмати релігії еллінізму, котрі підготували її прибічників до сприйняття вчення, котре стало канонічним у християнській Церкві»(Рел. еллінізму. — Пб, 1922. — С. 128—130).

Древньопоганський світ, як помітив ап. Павло, поклонявся «невідомому Богу», Котрий після виповнення часів відкрився у Христі. У всезагальному прагненні спасіння виразилися духовні страждання і шукання, усвідомлення провини. Поганські містерії були безсилими спробами наповнити слабку людську природу вищою благодатною силою. Поганські містерії були «останнім словом поганських релігій» не тільки хронологічно, але й по суті. Однак вони не були тим словом, що дає людям спокій і духовне щастя. Це спасительне слово — Божественне Євангеліє — було сповіщене людям тільки Ісусом Христом, ім’я Котрого не можна помістити у список звичайних засновників релігій, оскільки Він вище всіх, як Об’явлення Бога, який послав Свого Сина у світ заради спасіння всіх.

Хто Він — євангельський Христос? Може міф? Чи може образ, написаний фарбами, які взяли з палітри дохристиянського світу, фарбами, взятими із Старого Завіту, парсизму, мітраїзму, із міфів про Аттіса і Кибелу, про Адоніса і Астарту, про Ізіду і Озіріса тощо? Якби це було так, то ми стояли б перед новим чудом створення картини небесної краси і святості із фарб людських блукань і самообманів, марновірств і безплідних мрій і фантазій! Євангельський образ Христа був би чудом, подібного якому не знає світ! Відомі художники, поети, мислителі намагалися знову відтворити Євангельський образ Христа. Брали участь у цьому намаганні і досвідчені руки, і найкращий матеріал, і творча фантазія, і священне натхнення, і одухотвореність, і щире благочестя, і багатство знань, віра, надія, любов! Марним усе це було! Копія не була здатна передати зміст оригінала. Чи могли автори наших Євангелій творити цей ідеальний образ божественної святості, чистоти, краси, величності, правди, милосердя і любові, якби Христос дійсно ніколи не існував? Чи могли б вони зробити те, що було не під силу юдейству і поганству, світилам філософської думки, мистецтва, науки і літератури? Звичайно, ні! Тільки в тому випадку, якби вони писали зі слів тих, котрі бачили Христа, були очевидцями Євангельських подій, бачили славу Христа, як Єдинородного від Отця — тільки в цьому випадку вони могли показати у своїх писаннях Євангельський образ Христа. Іншими словами, саме існування Євангельського образу Христа пропонує існування не тільки дохристиянського юдейства і поганства, дохристиянських релігійних ідей, надій — очікувань, обрядів, а, перш за все, історичне існування Христа.

Правда, є твердження, що Церква створила Євангеліє. Але тоді з’являється нове запитання: хто або що створило Церкву? У посланнях апостола Павла до коринфян, достовірність і древність котрих не підлягають сумніву, дається ясне зображення першохристиянської Церкви, її богослів’я, благочестя і, частково, культу. Релігійно-моральне життя перших християн було новим і вищим ступенем у релігійному життєвому розвитку людства. Тут ми бачимо повне переродження життя і мислення. Все це трапилося впродовж приблизно 25 років. Все це могло викликатися тільки життям і вченням реальної історичної особи. Існує думка, як християнська Церква виникла. Вона почалася в Єрусалимі, але розповсюдилася з великою швидкістю у світі. Де вона з’являлася, там надзвичайним чином запалювала благочестя і ентузіазм у тих, котрі ставали її членами. Християни були готові витерпіти смерть за Церкву. Все їхнє життя змінювалося. Їхній світ думок змінився чудесно. Вони набули нової сили. Все це, вірили вони, було справою життя і вчення Ісуса. Книги — Євангелія — не могли бути джерелами християнства і основою Церкви. Народні маси збирає і організовує не книга, а тільки жива сила. Іншими словами, корені християнства, Церкви і віри в Христа повинні бути в живій, конкретній історичній особі Христа. На це твердження говорять, що виникнення християнства можна пояснити, пов’язуючи його з певною історичною особою, котра є засновником. Достатньо знати поганську міфологію, античні містерії, древню філософію і, головним чином, політичний і соціально економічний стан давнього світу, — все це є достатнім для пояснення виникнення християнства. Але й ці судження не можуть привести до заперечення історичного існування християнства і Христа. Припустімо, навіть, що першохристиянство є тільки продуктом політичного, культурного і економічного занепаду давнього світу, як релігійно-моральне вчення, тільки результатом змішування релігійних та етичних поглядів і вчень давніших століть і відображенням моральних поглядів різних прошарків римського суспільства. Але чи означає це, що Христос не існував, що Він міф? Звичайно, ні! Христос міг жити, навіть якби християнство взагалі не існувало. Адже жив і діяв в образі лже месії юдейський революціонер Вар-Кохба. Він не залишив ніяких послідовників, і саме юдейське повстання можна пояснити, посилаючись на політичне і соціально-економічне становище в Юдеї давніх часів, а в той же час всі визнають, що ВарКохба був історичною особою, хоча його життя не більше засвідчене, ніж життя Ісуса Христа. Іншими словами, Христос міг жити навіть у тому випадку, якби християнство не пішло від Нього, аби лишень ми мали історичні вказівки на Нього, а таких, як ми бачили, є в достатній кількості. Немовби для сучасних заперечувальників існування Христа св. Ігнатій Богоносець писав: «Якщо Він (тобто Христос), як говорять деякі безбожні, тобто невіруючі, страждав тільки удавано, то чому я у кайданах? Чому (для чого) я бажаю бути вкиненим звірям? Марно я йду на смерть, тому що говорю про Господа неправду» (Послання до тралійців). Так, далеко недостатньо обмежуватися тільки запереченням земного існування Христа; ні, якщо Христос не жив, то історія ставить нам нову проблему: як трапилося , що увесь світ навернувся у віру в розп’ятого Сина божого, прийняв у свою моральну свідомість нагорну проповідь, у якій кожне слово звертається до людини з найригористичнішими моральними вимогами, вимагає від людини відмови від усього, навіть готовності на жертву власним життям? Як пояснити все це? Невже можна припустити, що увесь світ був обдурений, що людство, починаючи з перших днів нашої ери, було нещасною жертвою не правди, обману, свідомого чи несвідомого міфоутворення? Ні! Здоровий глузд, безпристрасний голос людського розуму знає тільки одне вирішення цієї загадки історії: багатовікове існування Церкви, мучеництво перших християн і перемога християнства над древньопоганським світом можна пояснити лише в тому випадку, якщо Євангельська історія не міф і дійсно жив Христос.

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2