foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

У своєму «Додатку» до книги В. Вреде «Походження книг Нового Завіту» (Гомель, 1925. — С. 57) професор Н.Н. Нікольський говорить: «Питання про те, чи є у Синоптичних Євангеліях достовірний матеріал, тобто такий матеріал, який з більшою чи меншою точністю передає події життя Ісуса і зміст Його проповіді, є найголовнішим, на яке нарешті повинна відповісти євангельська критика. Від тої чи іншої відповіді на це запитання залежить і вирішення питання про Ісуса: чи знаємо ми про Нього що-небудь достовірне, чи не знаємо, чи, як більш рішуче ставлять питання деякі вчені, — був Він чи не був». Іншими словами, проблема існування Ісуса Христа знаходиться в залежності від вирішення питання про достовірність наших канонічних Євангелій.

Критерієм достовірності історичного твору і, відповідно, наших канонічних Євангелій є перш за все узгодження змісту з тими історичними даними, якими ми володіємо на основі інших джерел. Чи достовірні наші Євангелія, якщо ми розглядаємо їх з цієї точки зору? Так. Форми державного і суспільного життя, наукові уявлення, світогляд, народні вірування, настрої, потяги і надії тощо — все це зображається у Євангеліях у повній відповідності з історичною дійсністю.

На користь древності і достовірності канонічних Євангелій говорить, врешті, історія канону. У Новому Завіті містяться тільки чотири Євангелія. Ця обставина дуже важлива, тому що вона свідчить про те, що Церква чинила дуже обережно, коли вона складала канон священних книг Нового Завіту.

Дуже рано з’явилися серед християн невірні Євангелія та інші апокрифічні писання, які були приписані апостолам. Наприклад, Євангеліє євреїв: про нього свідчать Климент Олександрійський, Оріген, Євсевій, Ієронім (Ієронім). Воно було написане на арамейській мові близько 140 р. Євангеліє Ебонітів: про нього згадується тільки у Епіфанія, написано також у ІІ ст. Євангеліє Петра — про нього свідчать Серапіон Антіохійський, Ориген, Євсевій, Феодорит, Ієронім, було написане в Сирії в середині ІІ ст. Автор цього Євангелія знав добре наші канонічні Євангелія. Друге Євангеліє Петра знайдене, як і перше, у гробниці в Ахмімі у верхньому Єгипті (написане близько 150—180 рр.). Євангеліє єгиптян згадується у Климента Олександрійського, Оригена, Іполита і Єпифанія, написане у Єгипті у першій половині ІІ ст. Євангеліє Матфея — на нього ми знаходимо вказівки у Орігена і Євсевія. На думку Шлаттера, воно написане восьмим єрусалимським єпископом Матвієм близько 120 р. Євангеліє Фоми («Оповідання Фоми, ізраїльського філософа про дитинство Христа») було відоме, можливо, вже Іринею Ліонському, ясно свідчать про нього Оріген, Євсевій, Іполит та Кирило Єрусалимський. Написано у другій половині ІІ ст. Протоєвангеліє Якова («Історія Якова про народження Марії») — згадується у Орігена і написано, можливо, у середині ІІ ст. Уривок із апокрифічного Євангелія, знайденого у Оксирінхі (верхній Єгипет) в 1205 р., відноситься до ІІ ст. Крім того, існували ще так звані Логії Ісуса Христа, тобто зібрання висловів Ісуса, що зберігалися в усному переказі. Найвідоміші Логії знайдені в Оксирінхі (оксирінсі), які написані між 150—300 рр. У цих Логіях відтворюються, до речі, вислови із наших канонічних Євангелій.

В. Вреде помічає: «Всі ці твори, в розумінні древності, поступаються, на мою думку, чотирьом Євангеліям Нового Завіту. Але можна думати, існували ще євангельські твори, які зникли і були настільки ж древні і древніші, ніж новозавітні Євангелія чи, в крайньому разі, більша їхня частина. У короткій передмові, яку Лука подає до свого Євангелія, він говорить, що раніше за нього вже робили справи скласти оповідання про життя Ісуса» (Походження книг Нового Завіту. — С. 37). С.А. Жебєлєв написав про походження і призначення апокрифічних Євангелій: «Приводи до складення апокрифічних Євангелій могли бути найрізноманітнішими. Частково вони переслідують ту саму мету, що і Євангелія канонічні, і на основі усного переказу, а також і при посередництві письмових джерел ставлять своєю метою зобразити життя, «слова» і «справи» Христа. Частково апокрифічні Євангелія мають на увазі дати детальніші свідчення про такі моменти в житті Христа, про які у канонічних Євангеліях мало розповідається або ж зовсім не розповідається. Такими моментами є, переважно, дитинство і юність Христа, події, які були після Його Воскресіння...

Деякі апокрифічні Євангелія ставлять завданням немовби підкріпити історичність євангельського оповідання детальнішими повідомленнями. Врешті значна частина апокрифічних Євангелій переслідує певну тенденцію — виправдати і укріпити ті чи інші богословські і релігійні погляди. Ця тенденційна точка зору призвела, перш за все, до виникнення гностичних Євангелій... Але все ж найчастіше автори апокрифічних Євангелій намагалися спиратися на канонічні Євангелія, переважно на синоптиків. Ті події із життя Христа, на які в останніх давалися лише натяки, в апокрифічних Євангеліях розроблялися з усією ретельністю. Траплялося і так, що який-небудь вислів Христа, що був у синоптиків, перетворювався в апокрифічних Євангеліях в справжню подію, цим висловом обумовлену» (Євангелія канонічні і апокрифічні. — С. 101—102). Таким чином, саме існування апокрифічних Євангелій вказує на існування канонічних Євангелій і свідчить про древність і загальновідомість останніх.

Коли Церква, в інтересах захисту християнської істини від всяких змін і помилок, була змушена скласти список достовірних євангельських оповідань, вона займалася ретельним дослідженням і перевіркою походження і змісту древньохристиянської літератури і, на основі позитивних даних, прийшла до висновку, що дійсно зразкові і достовірні тільки ті Євангелія, означені у каноні, ця перевірка була проведена дуже рано. Чим керувалися Церкви при складанні канону новозавітних писань? Перш за все безсумнівним авторством. Ось, наприклад, що говорив Серапіон, єпископ Антіохійський про Євангеліє Петра: «Браття, ми визнаємо Петра та інших апостолів як і Самого Христа; але що неправдиво носить їхнє ім’я, ми відкидаємо, як добре обізнані, оскільки ми знаємо, що нам цього не передано». Авторитет Євангелій від Марка і Луки, які не належали до числа дванадцятьох апостолів, засновувався на авторитеті апостолів Петра і Павла.

Стародавні християни були настільки обережні, що вони ставилися протягом порівняно тривалого часу з підозрою навіть до деяких писань апостолів, наприклад до послання Павла до євреїв, до книги об’явлення св. Іоанна Богослова. Сама Церква не допускала користування підміненими писаннями. Тертуліан, згідно з повідомленням бл. Ієроніма, говорив, що один пресвітер в Асеї був знятий із своєї посади за розповсюдження якихось підмінених писань, які він видавав за послання апостола Павла.

Всі новозавітні писання мали спочатку тільки приватне призначення. Але дуже рано, ще у апостольський час, Церкви обмінювалися наявними у них апостольськими писаннями, оскільки вони, завдяки їх авторам і змісту, мали не тільки місцеве, але і загальноцерковне значення. Зокрема, про канонічні Євангелія В. Вреде говорив: «В той момент, коли Євангелія стали носіями переказів про життя Христа, вони, звичайно, спочатку вважалися лише посудинами, що містять у собі цінний скарб, але тут вже відчувається, що нарешті посудини самі перетворяться у скарб. З іншого боку, і апостольський авторитет не міг завжди залишатися таким же невизначеним, як і раніше (спочатку). Як тільки з’явилася апостольська література, вона повинна була отримати особливу цінність... Відносно Євангелій ми повинні прийняти, що з самого початку кожна громада мала тільки одне Євангеліє, якщо тільки вона взагалі його мала; потім, з часом, воно ставало відомим і іншим громадам. Яким чином наші Євангелія були з’єднані разом, це ще не з’ясовано належним чином. В усякому випадку, це зібрання і обмін не були справою лише приватних осіб. Тут найважливіше те, що християнські писання стали читатися під час богослужіння, і саме заради цієї мети намагалися їх добути. Завдяки цьому звикли також поступово, звичайно, відноситися до цих писань з особливою повагою» (Походження книг Нового Завіту. — С. 99—100). Таким чином, древні християни збирали апостольські писання, зберігали їх і читали під час богослужбових зібрань, як про це повідомляє Юстин Філософ. Кінець першого і початок другого століть є, так би мовити, часом, коли готувалося утворення новозавітного канону.

Перше визначене свідоцтво про визнання канонічного достоїнства наших чотирьох Євангелій у Римській Церкві ми маємо у так званому «Мураторієвому Фрагменті», що містить у собі перелік книг Нового Завіту. У ньому перераховані чотири Євангелія, книга «Діяння святих Апостолів», 13 послань апостола Павла (немає послання до євреїв), послання Юди, 2 послання Іоанна і Апокаліпсис. Автор цього фрагмента жив ймовірно під час єпископства Пія І (142—157). Далі наші чотири Євангелія містяться у сирійському перекладі книг Нового Завіту, відомому під назвою «Пешіто» і складеному також у ІІ ст., який свідчить про визнання наших канонічних Євангелій у малоазійсько-сирійських Церквах. Врешті про наші Євангелія, як про загальноприйняті і зразкові писання, згадують учителі Церкви ІІ і початку ІІІ століть: Юстин Філософ (+163 р.), Феофіл Ант. (+бл.181 р.), Іриней Ліонський (+202 р.), Климент Олександрійський (+215 р.), Терту ліан (+бл. 223 р.). Св. Іриней Ліонський писав: «Неможливо, щоб Євангелій було числом більше чи менше, аніж є. Бо, як чотири сторони світу, в якому ми живемо, і чотири головних вітри, і оскільки Церква розсіяна по всій землі, а стовпом і ствердженням Церкви є Євангеліє і дух життя, то належить їй мати чотири стовпа, які звідусюди віють нетлінням і оживляють людей» («Проти єресей». — ІІІ; 9,8). У подальшому Іриней говорить про канонічні Євангелія. На ці Євангелія посилалися також єретики ІІ ст., як видно, до речі, із твору Іринея «Проти єресей». Якщо ж секта алогів відкидала Євангеліє від Іоанна, то саме це заперечення свідчить про церковне використання цього Євангелія. Сама боротьба проти єретиків змусила частково Церкву укласти канон достовірних апостольських писань.

«Головне значення тут мала боротьба Церкви проти гностицизму і інших ворожнечих їй напрямів», — говорить В. Вреде. «У цій боротьбі Церкві потрібні були тверді докази, надійні документи, на основі яких вона могла б довести свою власну правоту і неправоту противників; це мало вирішальне значення для підняття рівня поваги до цих книг, оскільки одного Старого Завіту в якості зброї у цій боротьбі було замало. Потрібно було мати можливість доводити це саме вченням Христа і апостолів і спростовувати багато чого із того, що видавалося за апостольське. Крім того, самі противники Церкви дали їй, вірогідно, і прикладу цьому відношенні.

У крайньому випадку Маркіон склав свій канон, здається, раніше, ніж це зробила Церква» (Походження книг Нового Завіту. — С. 102). В. Вреде дає таку оцінку якості роботи Церкви над складенням новозавітного канону: «Загалом ми можемо безпомилково стверджувати, що із найдавніших християнських книг, відомих тоді, найцінніші в релігійному значенні, а з цінних найдавніші, були включені у Новий Завіт. І якщо б тепер комусь доручили вибрати приблизно двадцять книг із загального числа усіх відомих тоді творів, йому довелося б, по суті, вибрати ті самі, які вибрала тоді Церква» (Там само. — С. 104).

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2