foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Ця глава про те, що можуть зробити родичі й друзі важкохворої людини, щоб полегшити її страждання й допомогти їй, наскільки це можливо, примиритися з неминучим. Передсмертна хвороба триває деколи, іноді тривалий час. Це не тільки процес ослаблення й умирання. Ми вже писали, що термінальна хвороба може бути періодом росту особистості й розвитку духовності. Проте вона приносить із собою душевні й тілесні, страждання. Важко хворому, важко і його рідним. Варто зробити все можливе, щоб якось допомогти. У минулому смерть часто приймалася як явище природне, про неї знали й робили все так, як потрібно. Зараз все це змінилося.
Смерть намагаються не бачити і її не знають, а коли вона все-таки підходить близько, то стає особливо важко не тільки хворому, але і його рідним. Ми часто вважаємо, що вмираючому потрібні тільки догляд і комфорт; це не так. Трапляється, що, коли занедужала літня людина - батько, мати, чоловік або дружина, рідні, зрозумівши, що хвороба невиліковна, швидко відправляють його або її в лікарню або іншу установу. Раніше такі притулки називали "будинок для невиліковних" або ще гірші, тепер їм дають інші, більш гуманні назви. Про жахливі умови існування в такому будинку для людей похилого віку, безнадійно хворих, пише Людмила Медведєва в статті
"Прийде лагідність на них" у журналі "Прапор" (1988. № 8). Вона описує один з порівняно гарних будинків для людей похилого віку, і все-таки: "Живуть у поверсі... без черевиків і верхнього одягу... їхній світ - ліжко й тумбочка. Двері на сходи замкнені. Персонал бідний, важко працює злиться, свариться... потрібно лестити, догоджати... самотність". Говорити ні про що й ні з ким. "Сварки біля телевізора, доходить до бійки - напівсліпі, глухі, злі". Старі люди, чоловіки й жінки, підходять до найважливішої години свого життя без любові, занепокоєними й не примиреними, а приниженими, нещасними й іноді озлобленими. Родичі вважають, що там йому буде краще, там знають, що робити. Час від часу дружина або чоловік відвідають хворого й думають, що зробили все, що можливо й потрібно. Але бачити хвору людину їм важко, і чим далі заходить хвороба, тим тяжче. Візити робляться коротшими й все рідше.
Діти теж зайняті своїми; думають, звичайно, і про хворих батька або матір, але загалом, все це сприймається, головним чином, як ускладнення їхнього власного життя. Про такі ситуації ми писати не будемо, тут нічого змінити не можна. На щастя, таке зустрічається не часто. Навіть у наш час, коли сімейні зв`язки слабшають, хворий найчастіше не залишиться самотній. Його або її горе розділять дружина, чоловік, мати, діти. Незабаром все-таки прийде вирішувати питання - де вмирати, у лікарні чи вдома. Умирати важко в будь-яких умовах, але вмирати в себе будинку, коли біля тебе ті, кого ти любиш і хто тебе любить, легше. Подумайте кожен і кожна про себе; коли прийде ваша черга - де? Лікарня може бути неминучою й необхідною для обстеження й для технічних лікувальних процедур. Але коли ця стадія вже в минулому, хворому краще бути в знайомій обстановці, у себе в будинку, в оточенні люблячих рідних.
Лікарня забезпечує порядок, ефективність, стерильність і кваліфікований догляд, але є в ній бюрократизм і пов`язана з ним байдужність. Ми молимося в церкві про дарування " безболісного, бездоганного, мирного " кінця життя нашого. Людина хоче зберегти своє достоїнство до самої смерті. У безликій обстановці лікарні це особливо важко. От термінально хвору жінку, дружину й матір, відправляють у лікарню. У приймальню її вносять на носилках. Перед цим міг бути поспіх в автомобілі "швидкої допомоги" з виючою сиреною. Суєта, шум, яскраве світло. Перевіз у лікарню часто дає перше серйозне відчуття близькості смерті. Процес знеособлювання починається з моменту прибуття. Очікування прийому, заповнення різних формулярів, роздягання - навіть якщо це не необхідно. А потім лікарняні правила, яким вона повинна підкорятися. Її позбавляють індивідуальності, волі, права вирішувати й поступати по-своєму; нею командують, як дитиною, і притім без любові і яких-небудь емоцій, виконуючи холодну рутину влади над нею.
Із дружини й матері вона перетворюється у хвору на ліжку номер 4 у палаті номер 6. Увесь час щось відбувається: лікарі, сестри, лаборантки, насоси, трубки, рентген і так далі. Вона може хотіти спокою, миру, якоїсь поваги, а одержить: уливання, переливання, апарати й уколи за графіком. Розвивається пригнобленість, пригніченість. "Я повинна поводитися зразково, інакше за мною не будуть добре стежити". Хвора увесь час на людях, але почуває себе самотньою. Обхід хворих звичайно відбувається в такий спосіб: спереду професор або завідувач відділенням, за ним - лікарі, медсестра й група студентів. Підійшовши до ліжка хворого невиліковним раком, професор запитає: "Як себе почуваєте? Апетит? Чи діяв кишечник?" Пощупає пульс, швидкий огляд і призначення сестрі. Професор відразу пояснить студентам, що можуть наступити те чи інше ускладнення. Невиліковний, але продовжити життя можна. І пішли далі. Все нормально, дуже по-діловому, але у хворого після обходу настрій гіршає, ніж до нього, і почуття самотності стає ще гострішим. Чим ближче смерть, тим холодніше в лікарні. Навколо чужі й часто байдужні люди й незатишні стіни. Останні години життя вмираючого не освячені любов`ю, а він хоче бути із близькими, відчути їхню любов і дати їм свою. Перебуваючи в себе будинку, хворий зможе довше зберегти свій звичайний спосіб життя. Дещо прийдеться міняти, йому потрібно навчитися приймати опіку без прикрості, а рідним зуміти так доглядати за ним, щоб він не дуже сильно помітив зміну й не відчував свою безпорадність і залежність від інших. Дайте йому можливість продовжувати трудитися, піклуватися про родину й брати участь у рішеннях питань, що стосуються його самого і його родини, якомога довше.
Потрібно забезпечити хворому максимально можливий фізичний комфорт. Болю бути не повинно. Тепер є засоби, які можуть усунути будь-який біль. В основному, це, звичайно, справа лікаря, але також і родичів. Лікар бачить свого пацієнта не щогодини й навіть не щодня. Він забезпечить потрібні знеболюючі засоби - не ін`єкції, а таблетки або мікстури, але вміле користування цими ліками - справа родини. Не потрібно нав`язувати їх хворому й давати регулярно, скажемо, чотири рази в день. Якщо біль зовсім легка й хворий не хоче ліків, то й не потрібно. Хворий часто боїться, що, якщо біль стане сильнішим, він буде дуже страждати. Він повинен бути впевнений, що в будь-який момент, як тільки він попросить, його біль буде усунута, і притому повністю. Не потрібно занадто боятися звикання до ліків. При уважному користуванні й зміні ліків можна не допустити серйозної залежності від них, а якщо й звикне трохи, не так вже й страшно. А змушувати людину, близьку до смерті, страждати від болю з остраху, що вона звикне до ліків, жорстоко й не потрібно.
Уважний лікар може сильно зменшити побоювання хворого і його родини, якщо він скаже: "Я вас не залишу, я вам допоможу". Виписавши рецепт, він піде, але повернеться через кілька годин, а потім знову повернеться, щоб установити дозу й тривалість дії ліків. Часто перша доза буває недостатньою, і її потрібно буде збільшити. Раніше в лікарнях або вдома за хворими іноді доглядали черниці. Можна було почути думка, що, раз біль посланий Господом, його не слід заглушати. Зараз, звичайно, ніхто так більше не думає. Ліки теж дані нам Господом. Усе, що було сказано про болі, відноситься й до інших неприємних симптомів хвороби. Ми вже писали, що можна застосовувати болезаспокійливі засоби, але не слід давати ніяких заспокійливих (транквілізаторів), голова хворого повинна залишатися ясною. Снотворні засоби припустимі, але без зловживання ними й тільки у випадках дійсної необхідності.
У хворих іноді буває почуття занепокоєння й навіть провини. "Я обтяжую моїх близьких". Зробіть так, щоб це почуття зникло. Якщо в інший світ іде глава сімейства, його буде тривожити багато чого. Що потім буде з його родиною? Чи зможе дружина (або чоловік) добре виховати дітей? Як будуть поводитися діти? Чи збережеться мир в родині? Дружний догляд всіх членів родини полегшить сумніву вмираючого. Його душі й думкам потрібний спокій. Якщо немає земних тривог і турбот, легше піти з миром. Про що говорити з безнадійно хворим? Чи можна говорити про хвороби? Чи можна говорити про смерть? Звичайно, можна але не завжди. Йому самому важко почати таку розмову, але він часто хоче. Порожні розмови друзів і відвідувачів його тільки обтяжують. Якщо вдасться порушити змову мовчання, і йому й рідним полегшає. Але як це зробити? Тут потрібний великий такт і розуміння настрою й стану хворого. У сфері емоцій безнадійно хворі часто стають майже як діти; вони шукають в інших розуміння, співчуття й любові. Дайте їм це, якщо зможете. Стан хворого добре описав Лев Толстой в "Смерті Івана Ілліча": "Головною мукою Івана Ілліча була неправда, - та, всіма чомусь визнана неправда, що він тільки хворий, а не вмирає... він же знав, і його мучила ця неправда... і змушувала його самого брати участь у цій неправді. Він бачив... що ніхто не хоче навіть розуміти його положення. Один тільки Гарасим розумів це положення, і тому Івану Іллічу було добре тільки з Гарасимом... Івану Іллічу дуже хотілося, щоб його жаліли... щоб його приголубили, поцілували й поплакали б над ним. Він знав, що він поважний член сім’ї, що в нього сивувата борода... але йому все-таки хотілося цього".
Одна із хворих лікаря Кюблер-Росс незадовго до смерті написала лист лікарняним сестрам, що доглядали за нею. "Я вмираю, і я боюся. Ви приходите, міряєте мій кров`яний тиск, і я відчуваю, що ви, знаючи, що я незабаром умру, боїтеся, і це робить мій страх ще сильніше. Ви боїтеся й не знаєте, що робити. Але просто зізнайтеся, що ви думаєте, і піклуйтеся про мене. Це те, чого ми шукаємо". Постарайтеся полегшити страх людини, близької до смерті. Це може бути важко, але якщо є щире бажання, допоможе ваша інтуїція. Хворому розкритися не так легко. Часто краще не говорити, а слухати. Йому хочеться розповісти про себе, зустріти розуміння й поділитися своїми почуттями. Нерідко вони люблять згадувати свої молоді роки. Попросіть його розповісти про себе, про те, як він раніше жив, про його друзів й інтереси.
Якщо ви близькі йому, нагадайте про важливі події його й вашого життя, згадаєте із вдячністю про важке й щасливе, пережите разом. Запитайте, як він спить, чи бачить сни, і які. Іноді легше написати, ніж розмовляти. Якщо так - напишіть хворому про ваше співчуття. Це буде оцінено, а потім він залишиться з вашим листом один на один й одержить полегшення. Написане іноді доходить краще сказаного. Іноді, особливо на початку термінальної хвороби, довідавшись про її невиліковність, хворий перебуває в стані шоку. Він відмовляється розуміти, він ще не здатний бачити жахливу для нього правду. У цей важкий час хворий потребує допомоги й співчуття більше, ніж будь-коли. Тут говорити про смерть не можна. Навпаки - погодьтеся з ним: "Так, це не те, на рак не схоже". Завжди потрібно намагатися зберегти у хворого надію на видужання, а якщо зумієте, навіть зміцнити її. Бажання видужати й віра в це іноді роблять чудеса. Відомі випадки видужання хворих із запущеними раковими захворюваннями. Розповідайте про це хворому.
Важко для хворого буває також стадія протесту й гніву. Хворий дратівливий, вимогливий і може стати неприємним. Якщо ви зрозумієте його стан, ви й тут знайдете потрібні слова. У більш пізніх стадіях, коли хворий уже хоча б частково прийняв неминуче, можна й потрібно говорити відкрито, адже він увесь час думає про це й багато чого його тривожить. Можна розповісти йому про це, що зараз відомо науці про життя після смерті тіла, дати йому прочитати книгу про це або, якщо можливо, познайомити з людиною, що мала особистий досвід виходу душі з тіла. Ми вже писали, що Кюблер-Росс говорила хворим, що вона пише наукову працю про смерть й просить його або її розповісти про їхні переживання й відчуття. Вона пише, що хворі не лякалися, а, навпаки, охоче погоджувалися, розповідали й одержували полегшення. З людьми, що знають, що їхня хвороба невиліковна, можна говорити не ховаючись. Запитаєте в них, що вони відчувають, чого вони хотіли б? Що ще хочуть встигнути зробити? Хворому можуть прийти думки про інших, турбота про них, і йому полегшає. Іноді можна запитати й прямо: "Ти боїшся?", "Ти молишся?"
Один із хворих сказав, що, коли він довідався, що його рак невиліковний, йому полегшало. Невідомість до цього викликала коливання, зміну надії й розпачу, і це було гірше всього. Американці, як звичайно, не тільки радять, а йдуть далі. У Сполучених Штатах є спеціальна організація, назва якої в перекладі звучить - "Рак - це не кінець". Члени цієї організації - хворі і їхні родини - збираються разом, розповідають про свої думки й переживання, дискутують. Беруть участь і лікарі, ті з них, які зрозуміли, що традиційне відношення медиків до смерті (замовчування) їхнім пацієнтам не допомагає. Ціль цієї організації допомогти невиліковним хворим перебороти прагнення піти від людей і продовжувати жити повноцінним життям якомога довше. Тепер такі організації є й в інших країнах. Відвертість може допомогти й хворому і його рідним. Я знаю випадок, коли чоловік і дружина страждали окремо, а почавши говорити без таємниць, обоє одержали полегшення. Коли хворі слабшають, їх починає обтяжувати самотність. Це ще одна із причин, чому їм буває так важко в лікарні, особливо ночами. Будьте з ними. Тут уже не потрібно багато слів. Не призивайте хворого непохитно переносити нещастя, триматися й бути сильним. Йому не потрібно намагатися бути сильним; краще зізнатися у своїх побоюваннях і страхах. Це народжує взаємну довіру, і він прийме ваше співчуття, що йому дуже потрібно.
Добре, якщо хворий поплаче. Не заважайте йому в цьому, а, навпаки, - допоможіть. Іноді хворому корисно й розсердитися на кого-небудь, навіть на вас. Не ображайтеся. Не залишайте його або її надовго одних. Просто будьте в одній кімнаті, посидьте поруч. Мовчки. Торкайтесь його руки, плеча, волосся. Контакт, коли він не тільки емоційний, а й фізичний - повніший. Якщо ви його дружина - Спіть в одному ліжку або хоча б в одній кімнаті. Коли він спить, він теж відчуває, що ви близько. Навіть якщо він в забутті або без свідомості, він однаково відчуває; говоріть з ним, навіть якщо він не розуміє. Є ще одна причина не залишати вмираючого одного. Вгадати час смерті важко. Хворий може вмерти, коли вас не буде, і ви потім будете дорікати собі - зробили не все, що могли. Коли хворий починає відчувати, що смерть не за горами, його думки стають глибшими й серйознішими. Тепер йому потрібно зрозуміти те, про що він раніше не думав. Допоможіть йому. Прочитайте йому лист Феофана Затворника до його вмираючої сестри.
Ми вже приводили цитати з нього, а зараз даємо його повністю: "Прощай, сестро! Господь хай благословить відхід твій і шлях твій по відході твоєму. Адже ти не вмреш. Тіло вмре, а ти перейдеш в інший світ жива, пам`ятаючи себе й увесь навколишній світ. Там зустрінуть тебе батько і матінка, брати й сестри. Поклонися їм, і наші їм передай привіти й попроси потурбуватись про нас. Тебе оточать твої діти зі своїми радісними вітаннями. Там краще тобі буде, ніж тут. Тож не жахайся, бачачи смерть, що наближається: вона для тебе двері в краще життя. Ангел-хоронитель твій прийме душу твою й поведе її шляхами, якими Бог повелить. Гріхи будуть приходити - кайся у всіх і будь міцна вірою, що Господь і Спаситель всі гріхи тих, що розкаюються загладить. Загладяться й твої, коли покаялася. Цю віру якнайсильніше оживи в собі й перебувай із нею нерозлучно. Хай дарує тобі Господь мирний відхід! День-другий, і ми всі з тобою. Тому не тужи за тими, що залишаються. Прощай, Господь із тобою!" Багато потрібного і розраджуючого можна знайти в християнській й у добрі світській літературі. Останнє, але й найважливіше. Потрібно молитися й, якщо можна, молитися родичам і хворому разом. От кілька молитов про зцілення: "Господи Ісусе Христе, на одрі хвороби лежачого й страждаючого раба Твого (ім`я) відвідай і зціли: Ти бо поніс недуги й хвороби роду нашого і все можеш, як Многомилостивий". "Пресвятая Богородице, всесильним заступленням Твоїм допоможи мені ублагати Сина Твого, Бога мого, про зцілення раба Його (ім`я)". "Всі святі й ангели Господні, молите Бога за хворого раба Божого (ім`я)". Бувають обставини, коли потрібно молитися не про видужання, а вже про інше. Можна молитися про спасіння хворого від страждань, про прощення йому гріхів, про мирну й спокійну кончину й про дарування його душі Царства Небесного. Кілька молитов було наведено в 14-й главі. Можна молитися й своїми словами. Постарайтеся забезпечити вмираючу сповідь і причастя. Якщо він досяг миру душевного, попросіть його молитися за вас у загробному світі.

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2