foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Архієпископ Лука писав, що життя людини складається із двох частин - душевно-матеріальної й духовно-душевної. Смерть тіла знаменує собою перехід душі з першої частини її життя в другу. Думаючи про кінець нашого земного існування, ми часто думаємо не про смерть тіла, а про смерть взагалі, про щось страшне й незрозуміле. Це - помилка мислення, і вона лякає. Приходить бажання сховатися: "Краще про це зовсім не думати". У результаті ми знаємо про смерть дуже мало, у той час як найстрашніше в ній саме невідомість - "а що зі мною буде?". Відмовляючись думати й дізнаватися, ми робимо невідомість ще більше темною й страшною.
Тому для багатьох людей найважчим періодом життя є переддень смерті - остання, термінальна хвороба, час від моменту, коли людина довідалась, що в неї невиліковна смертельна хвороба, і до того, коли вона уже зовсім близько підійшла до останньої миті. Однак бояться не всі. Різні люди по-різному зустрічають смерть. В "Раковому корпусі" Солженіцина є чудовий опис того, як умирав Єфрем Поддуєв, у якого був невиліковний рак (глава "Чим люди живі?"). "Йому зробили третю операцію, болючішу і глибшу... Отже, що ж було прикидатися? За раком треба було прийняти далі й те, від чого мружився й відвертався два роки: що пора Єфрему подихати... Але це можна тільки виговорити, але неможливо ні розумом уявити, ні серцем прийняти: як же таке може бути з ним, з Єфремом? Як же це буде? І що треба робити? (...) И нічого він не міг почути в допомогу від сусідів, ні в палатах, ні в коридорах, ні на нижньому поверсі. Багато було переговорене, але все не те".
Єфрем був не один такий. Він бачив, що й інші безпомічні й не можуть знайти відповіді, а "за їхнім бажанням брехати собі до останнього, що в них не рак, виходило, що всі вони слабаки й щось у житті упустили. Але що ж?". Солженіцин продовжує: "... Але от зараз, ходячи по палаті, він (Єфрем) згадував, як умирали ті старі в їхній місцевості на Камі - хоч росіяни, хоч татари, хоч вотяки. Не бундючилися вони, не відбивалися, не хвалились, що не вмруть, - всі вони приймали смерть спокійно. Не тільки не відтягали розрахунок, а готувалися потихеньку й наперед, призначали, кому кобила, кому лоша, кому зипун, кому чоботи. І відходили полегшено, ніби просто перебиралися в іншу хату. І нікого з них не можна було б налякати раком. Тай раку-то ні в кого не було. А тут, у клініці, вже кисневу подушку ссе, уже очами ледве перевертає, а мовою все доводить: не вмру! у мене не рак". Єфрему було важко, він хотів зрозуміти, звідки брався такий спокій у старих селян, як знайти шлях до нього, що було таке в його житті, що він пропустив. Він думав, розмовляв з людьми, став багато читати.Читав він різне, і гарне і погане - шукав. Прочитав й "Чим люди живі" Льва Толстого. Назва якось відповідала його пошукам, і зрештою він прийняв неминуче, знайшов якусь відповідь і до кінця життя, хворий невиліковним раком, став спокійніше чекати смерті. Напевно, Єфрему допомогли й гарні книги, але головне було не в цьому, Єфрем перестав обманювати самого себе - у мене не рак, я не вмру. Він прийняв правду, прийняв, що йому незабаром слід померти, і із цього моменту його думки прийняли інший напрямок. Замість того щоб приховувати від себе правду, він почав освоювати її. Він почав дивитися в глиб самого себе, почав думати про головне: моя життя наближається до кінця, і що я зробив? І що тепер або потім зі мною буде? І що ще потрібно зробити? І Єфрему полегшало. Але ж Єфрему було тяжче, ніж буде нам, коли прийде й наш час. Він не знав, що душа безсмертна, або, у всякому разі, міг сумніватися в цьому. В уривку, який ми навели, описані два відношення до смерті. І Єфрем і ті, що "уже кисневу подушку ссуть", бачать у смерті ворога, що хоче позбавити їх життя. Боротися з ним вони не можуть і намагаються не бачити, закрити очі, сховатися. А старому селянинові ясно, що смерть - явище настільки ж природне, як і життя, і так він її й приймає - спокійно. Звичайно, навіть зрозумівши це, боятися смерті ми не перестанемо.
Але все-таки якщо відчути й розумом і серцем, що смерть не ворог наш, а частина життєвого процесу, то шукати відповідь стане легше. Повністю позбутися від страху смерті ми ніколи не зможемо, тому що цей страх потрібний. Життя дане людині тому, що вона повинна щось зробити, виконати на землі, і страх смерті змушує її берегти своє життя. Люди, що прожили свій строк у праці і з користю для інших, часто відчували, що вони свою справу на землі вже зробили, і, коли приходив їхній час, страху смерті в них не було. Життя - дорогоцінний дарунок, і щоб його зберегти, нам разом з життям даний і страх смерті. Це природно. Але погано, коли цей страх більший і сильніший, ніж він того заслуговує. Більшість сучасних людей - чоловіків і жінок - доти, поки вони здорові й благополучні, про смерть не думають. Нема бажання подумати й немає часу, всі думки зайняті щоденними турботами. Крім того, все наше громадське життя побудоване так, щоб смерті не бачити. Важко занедужав хто-небудь із близьких. Раніше лікували вдома. Приходив Лікар, доглядали мати, дружина або чоловік. Тепер ледве щось - у лікарню. Коли він або вона вмирає, при ньому звичайно, та й то не завжди, медсестра або санітарка, рідко лікар, але не чоловік, дружина, діти, які смерті не знають і бояться. Коли вмер, тіло померлого в будинку не лежить, рідні його не бачать, з ним не залишаються й не прощаються. Потім - коротка церковна служба, а часто й зовсім без неї, кілька поминальних слів, якщо потрібна особлива пошана - жалобний марш і швидкий похорон або кремація. І на цвинтар потім ходять усе рідше, та й цвинтарі робляться усе більш незатишними й голими. Наша сучасна цивілізація спрямована на заперечення смерті. Для багатьох зараз сенс життя в погоні за насолодами - у тій або іншій формі одержати задоволення або хоча б розважитись. А це зі смертю зовсім не в`яжеться. У результаті ми не бачимо смерті й звикаємо не думати про неї, і не тільки про свою смерть, але й про смерть взагалі не думаємо. Добре це або погано, не будемо зараз вирішувати. Не думаючи жити легше. Але зате коли смерть раптом виявляється близькою і неминучою, занедужала людина невиліковною хворобою, - то зустрічати її особливо важко. До симптомів хвороби - болю й іншого - додається дуже важкий психічний стан - страх смерті, страх невідомості. Загроза виявилася несподіваною. Людина не підготовлена, вона нічого не знає, і починається найважчий період людського життя. Що ж робити? Чи можна хоча б чимось допомогти? Як полегшити цей передсмертний тягар, глибоку тугу безнадійно хворої людини?
Є, звичайно, різні заспокійливі ліки, але їхня дія тимчасова, вони нічого не міняють, і дають тільки забуття, після якого на душі ще важче. Іноді потрібні й ліки - про це трохи пізніше, - але чи не можна просто по-людськи? Раніше завжди намагалися допомогти священики. Чим могли, допомагали лікарі й медсестри. Кілька років назад знайшлися лікарі, які серйозно зайнялися цим питанням. Один з піонерів цього - лікар Єлизавета Кюблер-Росс. Вона народилася у Відні, але зараз працює в Чикаго, в Америці. У неї багато послідовників і співробітників. Вона створила свою школу в тій галузі науки, що вивчає смерть. Насамперед потрібно було довідатися й вивчити, що, властиво, так сильно тривожить хворого, чого він боїться, чого йому не вистачає, чого він хотів би, адже в кожної людини свої турботи. Довідатися це можна тільки з розмов з невиліковно хворими. Але як до цього підійти? Чи захочуть вони взагалі розмовляти? Якщо просто сісти поруч і почати розпитувати, то він або вона, швидше за все, повернуться лицем до стіни або скажуть кілька не дуже привітних слів - відстань, мовляв. Лікар Кюблер-Росс знайшла дуже простий і чесний метод. Вона говорила хворому, що ведеться наукова праця на тему про смерть, щоб допомогти важкохворим, і що для цього потрібна допомога самих хворих, потрібно, щоб вони розповіли про те, що вони відчувають, думають, чого хотіли б. Вона просить допомогти в цій роботі. Звичайно, обиралися тільки хворі, що вже знали про характер своєї хвороби. Майже завжди, побачивши, що тут не проста цікавість, а щось серйозне, хворі починали розмовляти й незабаром розкривалися. Вони були раді, що у своєму жалюгідному стані вони все-таки можуть бути корисними іншим. І виявлялося, що у хворих завжди було багато на душі такого, про що хотілося говорити, розповідати, розпитувати. До цього родичі, що приходили, і знайомі не могли допомогти їм. Вони боялися говорити про смерть, говорили про що завгодно, боячись навести думки хворого на те, що, на їхню думку, він намагається забути. Вони самі не знали смерті, ховалися від неї й замовчували, вважаючи, що так краще і їм і самому хворому. А хворому хотілося поговорити про головне, запитати, і він теж не міг і полегшення не одержував. Виразити щиру симпатію, горе, навіть поплакати родичі не могли, боячись усугубити стан хворого. І в рідних горе не одержувало виходу, і хворому легше не ставало.
От і початок розуміння - відповідь на перше питання. Умираючий перебуває в стані емоційної самотності, і йому важко. Він покинутий. Довкола нього створилася змова мовчання. Навіть найближчі люди говорять із ним про всякі дрібниці, а не про те, що його тривожить. Хворому потрібні відверті, прямі розмови, і йому дуже потрібно щире співчуття. Не шаблонні слова начебто "нічого, минеться" або "не сумуй", а реальна правда для істинного спокою.
З таким хворим потрібно не ховатися, а, якщо є щире співчуття й любов, можна й потрібно говорити про головне, не боячись. Звичайно ж, і підбадьорити й зміцнити надію, а не хоронити раніше строку. Все це нелегко, але можливо. Ну а якщо не приходять слова, то найкраще помовчати посидіти поруч. Гарне мовчання теж породжує співчуття й близькість, і незабаром прийдуть і потрібні слова. Лікар Кюблер-Росс й її співробітники пишуть, що психічний стан людини, яка захворіла смертельною недугою, не залишається постійним, а проходить через кілька стадій. Багатьом хворим, в остаточному підсумку вдається прийти до більш-менш спокійного сприйняття неминучого. Віруючому християнинові це, звичайно, легше, але й багато хто з тих, хто не вірив у Бога й безсмертя душі, змогли стати умиротвореними в останні хвилини свого земного життя. Про ці стадії, або етапи, через які проходить умираючий слід поговорити набагато докладніше. Лікар Кюблер-Росс й її співробітники розрізняють п`ять стадій. (Вони пишуть головним чином про сучасну невіруючу людину).
Перша стадія - заперечення, неприйняття важкого факту. "Ні, не я". "Це не рак". Ця стадія потрібна, вона зм`якшує шок. Без неї страх і горе були б занадто великими. На хворого раптом налягло щось загрозливе й страшне. Зрозумійте це й ви й розділіть це з ним. Дайте надію. Коли стихає перший шок, з`являється гнів, збурювання. "Чому я?" Чому інші, старші від мене люди будуть жити, а я повинен умерти?" Це друга стадія - протест. Обурення хворого може бути спрямоване проти Бога - Бог несправедливий. Таке відношення до Бога може вас обурити й відштовхнути від хворого. Але так робити не треба. Часто це - неминуча стадія; вона важка, але вона пройде. Незабаром спалах протесту стихає й приходить третя стадія - прохання про відстрочку. Він уже зрозумів, але - "не зараз, ще трошки". Він уже просить Бога, говорить із Ним, хоча, можливо, ніколи раніше до Бога не звертався. Він обіцяє стати кращим, жити краще, якщо йому дадуть якийсь час. Приходять початки віри, йому хочеться вірити, і тепер любляча близька людина, особливо віруюча, може добре допомогти. Четверта стадія - депресія. Хворий слабшає й бачить це. "Це я вмираю". Протесту більше нема, а є жалість і горе. Йому жаль залишати близьких і все, що він любив при житті. Він шкодує й про свої погані вчинки, про прикрості, заподіяні іншим; він намагається виправити заподіяне їм зло. Але він уже готується прийняти смерть.
Він став спокійним. Він хоче іноді залишитися один, не любить відвідувачів з порожніми розмовами. Він не хоче відволікатися ні на що стороннє, він покінчив із земними турботами й занурився в себе. Остання стадія - прийняття. "Тепер уже незадовго, і нехай буде". Це - спокій, людина змирилася. Це не стан щастя, але нещастя тут теж немає. По суті, це його перемога. У цих останніх стадіях особливо потрібна допомога близьких. Він може бути й один, але йому легше, коли близька людина з ним поруч. Нехай і без слів. Навіть коли спить, він відчуває, що хтось поруч.. А іноді хоче залишитися один, подумати, наблизитися до Бога, помолитися. Звичайно, описані стадії - це тільки схема. Далеко не завжди вони йдуть одна за одною. Іноді їх і зовсім нема, як, наприклад, при смерті в момент автомобільної катастрофи. Люди глибоко віруючі звичайно не мають потреби в цих попередніх стадіях. Вони знаю, що після смерті тіла вони будуть жити далі, і, імовірно, краще, і із самого початку хвороби не бояться смерті; вони зустрічають її мирно, а іноді й з радісним очікуванням. Люди, що побували "на тій стороні", але повернуті до життя на землі й, виходить, що випробували на власному досвіді вмирання й смерть, більше не бояться смерті. Один з них сказав: "Якщо це була смерть, то це не погано".

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2