foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Церква покликана освячувати всі сфери життя людства. Військовослужбовці мають потребу у духовній опіці. Тому із початку існування України, як незалежної держави, розпочалася співпраця Церкви і держави в напрямку задоволення духовних потреб військових. В Україні співпраця Церкви з військом глибоко поєднана із духовним відродженням всього суспільства.
В умовах військової сфери процес відродження духовних цінностей набуває специфічного характеру, який проявляється у відродженні національних військово-історичних традицій. Аналіз української мілітарної культури свідчить, що виховні можливості в армійському середовищі прямо залежать від наявності та кількості позитивних традицій і звичаїв. Критерій, згідно з яким відбувається процес їх відбору, обумовлюється самою природою збройних сил. Це ті цінності, звичаї та норми, що забезпечують боротьбу проти ворога, підтримують високий бойовий дух особового складу (наприклад, ідея справжньої єдності народу та армії, міцна товариськість, вияв масового героїзму у бою, повага до командирів) (З.–С.68). Система національних військово-історичних цінностей детермінується також системою культурних цінностей суспільства, закономірностями та тенденціями її розвитку (5.– С.28–29).
Формування духовних цінностей армії України в умовах відсутності державної програми розвитку суспільства може призвести до небезпечного ігнорування універсального закону пріоритетності культури, духовного відродження суспільства. Радикальні зміни у духовному житті, що характеризуються переходом від моноідеологічної системи до ідеологічного плюралізму, змаганням і боротьбою ідей у рамках одного суспільства, різка зміна пріоритетів і ціннісних орієнтацій ускладнюють формування стійких, зрілих духовних цінностей.
Аналіз духовної ситуації в країні та в армії переконливо свідчить, що центром будь-яких пошуків і перетворень виступає людина, як міра цінностей у ситуації їх переоцінки. Самовдосконалення військовослужбовцями свого духовного світу, духовних цінностей особистісного характеру є своєрідною відповіддю на те, що в суспільстві поки що відсутня система формування духовних цінностей. Військовослужбовець, як член певної соціальної групи, відчуває на собі вплив ціннісних норм, прийнятих у даному соціокультурному середовищі і водночас у процесі діяльності створює власний світ цінностей духовної культури. Діалектика одиничного та загального утворює багаторівневий простір людського буття, в якому біосоціокультурні детермінанти породжують суперечливі стани, що виражаються специфічним самопочуттям людини (екзистенційний вакуум, загострення проблеми сенсу діяльності). Під самовдосконаленням духовного світу розуміється усвідомлення, виділення й оцінка особистістю військовослужбовця тих духовних якостей, а також їх розвиток у процесі самовиховання, що дозволяє усвідомити його соціальну і особисту значимість, необхідність повноцінної життєдіяльності і сумлінного виконання обов’язку (5. – С.98–99).
У всіх арміях розвинених країн світу є військові священики, які значною мірою сприяють і боєздатності військових формувань, і задоволенню духовних потреб віруючих в Бога військовослужбовців (6. – С.15–17). Це спостерігається і в тих країнах, де панівною або державною є якась одна Церква чи конфесія і в тих, де існує поліконфесійність. Все це законодавчо закріплено в офіційних державних документах, відображено у військових статутах.
Історія українських збройних формувань знає чимало прикладів тісної взаємодії державних та Церковних чинників. Не можна собі уявити військової служби часів Київської Русі чи козачини без проведення богослужіння, без спілкування з представниками Церкви, без освячення Церквою військових частин і з’єднань (8. – С16; 10. – С.101–103).
12 травня 1994 року у Львові на науково-практичному симпозіумі “Духовно-гуманітарні проблеми розбудови Збройних Сил України”, який проводили Національний інститут стратегічних досліджень спільно з Інститутом історії релігії, була започаткована, як консультативний орган, Міжцерковна рада з питань душпастирської роботи у збройних формуваннях України. Відбулася спроба учасників – представників УПЦ КП, УПЦ МП, УАПЦ, УГКЦ та релігійної спільноти Церкви Адвентистів сьомого дня у присутності представників Міністерства оборони України створити постійний консультативний орган різних конфесій у справі душпастирства в Збройних Силах України (4. – С.7–9).
У березні 1995 року в місті Києві була проведена міжнародна науково-практична конференція “Армія і духовність: свобода совісті та віровизнання”, яка мала значне представництво науковців, представників силових міністерств, інших органів державної влади та закордонних властей, поставила до обговорення проблему задоволення релігійних прав і свобод в армії (1. – С.15–17).
В березні 1997 року на базі Київського військового гуманітарного інституту відбулася друга Міжнародна науково-практична конференція “Християнська любов та військовий обов’язок”. На цій конференції обговорювалося питання, якою має бути душпастирська опіка військових в Україні (9. – С.24).
23–25 вересня 1999 року у місті Києві знову відбулася Міжнародна науково-практична конференція на тему: “Практика формування особи військовослужбовця та створення умов успішного виконання військового обов’язку: християнський досвід”. Основним питанням, яке розглянула конференція, було огляд шляхів співпраці та вплив релігії на життя військового. Конференція звернулася до державної влади України із пропозицією розробити концепцію духовно-пастирської діяльності військових священиків у збройних формуваннях України і внести необхідні зміни до Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” (7. – С.183).
Практичних результатів праці цих наукових конференцій дуже мало. Незважаючи на це, Церква, у тому числі і УПЦ КП, прикладає численні зусилля для вирішення проблеми задоволення релігійних потреб військовослужбовців: священики з нагоди урочистих подій відправляють молебні, благословляють прийняття присяги молодим поповненням. Багато зусиль доклала Церква до комплектування бібліотек військових частин духовно-релігійною літературою (7. – С.185).
Однак, Церкву якщо і допускають до війська, то до самих військових вона ще не допущена. Бо молебень та промова під час прийняття присяги, дня частини або великих християнських свят не задовольняють духовних індивідуальних потреб окремого військовослужбовця. Саме тому Управлінням духовно-патріотичного виховання військовослужбовців Української Православної Церкви Київського Патріархату в 2000 році при Київській Духовній Академії були організовані богословські курси для офіцерів Міністерства Оборони та Міністерства Внутрішніх справ України.
Міністерство Оборони України подекуди досить обережно, а подекуди досить індиферентно ставиться до будівництва храмів та діяльності священиків у війську, що викликає певне занепокоєння у представників державної влади. Слід зазначити, що за ініціативою командування Сухопутних військ у складі підрозділу Збройних Сил України, що виконує завдання в Іраку, присутні два священика (двох основних православних конфесій України – УПЦ КП та УПЦ МП). Як бачимо, війна все ж таки виховує потребу у військових священиках.
Отже, психологічний та історичний аналіз проблеми відродження духовності в середовищі збройних формувань України доводить реальність потреби в священиках. Зрозуміло, що діяльність священиків повинна базуватися на християнських цінностях, підтримувати дружбу і братню любов між військовослужбовцями. В діяльності священиків не повинно бути місця релігійній ворожнечі та конфліктності. Хочеться вірити, що сучасна державна влада усвідомить необхідність забезпечення релігійних прав військовослужбовців. Адже і Церква, і суспільство вже готові до цього. І аргумент “конфесійного розділення” повинен нарешті уступити місце аргументу “задоволення прав”.
 
Примітки:
 
1. Армія і духовність: свобода совісті та віровизнання. Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. К., 1995.
2. Борщевич В.Т. Українське військове духовенство // Волинський Православний вісник. №1/2. Луцьк, 1998.
3. Бульба-Боровеуь Т. Армія без держави. Вінніпег, 1964.
4. Здіорук С.І., Яремчук В.Д. Духовно-гуманітарні аспекти стратегії розвитку військових формувань України. К., 1995.
5. Коваленко І.І. Духовні цінності Збройних Сил України в умовах соціокультурної трансформації суспільства. Дисертація кандидата філософських наук. Харків, 2004.
6. Коханчук Р.М. Душпастирська опіка військовослужбовців в арміях зарубіжних країн. К., 2000.
7. Коханчук Р.М. Душпастирська опіка військових. К., 2004.
8. Крип’якевич І. Історія українського війська. Вінніпег, 1967.
9. Проблеми свободи совісті у Збройних Силах України. Матеріали наукової конференції. К., 1997.
10. Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. Т.І. К., 1990.
 
 
 
РОЛЬ СВЯЩЕНИКА У ВІЙСЬКУ
 
“Спільнота без релігії – це корабель без керма. Без релігії немає ладу. Тільки релігія дає сильну і тривалу підтримку державі. Дайте мені одного доброго священика і тоді мені не потрібно сотні поліцаїв”, – так високо оцінював роль Церкви і священиків у житті держави відомий французький імператор Наполеон Бонапарт (6. – С.4). Церква Христова із самого початку свого існування намагалася охоплювати своєю діяльністю всі сфери суспільно-державного життя. І в наші часи Православна Церква в Україні не є самозамкненою структурою. Її священнослужителі намагаються охопити та позитивно вплинути на всі сфери життя нашої молодої держави. Однак через багаторічну атеїстичну пропаганду та боротьбу із релігією ця діяльність Церкви надто ускладнюється. Особливо складною є діяльність Церкви у сучасному українському війську. Оскільки форма стосунків Церкви і війська в Україні поки що виробляється (3 – С.9), то автор пропонує своє бачення ролі священика у війську.
Початки військових священиків датуються четвертим століттям – часом, коли християнство стало спочатку дозволеною, а тоді і державною релігією у Римській імперії. Святий Римо-католицької Церкви Мартин Туровський, воїн того часу, зустрів однієї зимової ночі тремтячого жебрака. Не маючи грошей, він скинув із себе плащ-накидку, розрубав навпіл мечем і віддав одну половину жебракові. Тієї ж ночі він побачив сон – Ісус Христос був обгорнутий половинкою плаща, що дісталася жебракові. Згодом Мартин став християнином і все своє життя присвятив Церкві. Плащ святого Мартина (капелу) носили у бій біля короля, як хоругву, що означало присутність Бога. Але, коли цей плащ став реліквією Церкви, з ним, як охоронець завжди ходив священик. Цей охоронець плаща святого Мартина обслуговував також релігійні потреби короля і через це отримав титул “капелан”, а місце, де зберігався в поході цей плащ, стало називатися “каплицею” – місцем богослужіння (5. – С.6–7). Із занепадом королівської влади спочатку більші васали переймали на себе королівські почесті, а пізніше кожен лицар намагався мати при військовому підрозділі свого власного капелана (6. – С.13). Так з’явився інститут капеланів.
Пастирська турбота Церкви щодо військових пояснюється особливими умовами військового життя, яке випадає переважно молодим чоловікам, часто відірваним від своїх орієнтирів і від цивільного життя, і ця турбота Церкви проявляється здавна. У всі часи військові священики проповідували любов до Батьківщини, мужність і здатність до опору, піклування про поранених, рятували душі, хоронили вбитих, заспокоювали людей, розвивали в собі і в людях довкола потребу у молитві, виявляли готовність присвятити себе справедливій справі і ніколи не брали до рук зброю, маючи своєю зброєю молитву і християнські чесноти (1. – С.89).
Особливу увагу священик повинен звертати на офіцерів, які мають у всьому бути взірцем для підлеглих солдатів, в тому числі і у духовних питаннях (11. – С.197). Виховна робота офіцерів та духовна діяльність священика повинні взаємно доповнювати одна іншу та мати спільний знаменник – і тоді результати будуть значимими.
Одним із завдань військового священика є облаштування храму або тимчасового приміщення і проведення систематичних богослужінь, молитов. Важливу роль відіграє і особиста поведінка священика, яка повинна бути бездоганною – тоді його вплив на військовослужбовців буде значним, а авторитет – високим.
Хоча основну увагу сучасний військовий священик повинен звертати на духовно-патріотичне виховання. Адже основна сутність релігії полягає у чіткому відмежуванні добра від зла (9. – С.213). В Україні діють численні закони, які регламентують діяльність військовослужбовців. У них передбачені покарання за ті чи інші порушення. Однак в цих законах зовсім не звернена увага на внутрішню моральну відповідальність. Виховання розуміння моральної недопустимості злочинів являється також обов’язком духовенства у війську (10. – С.223).
У війську, особливо під час якихось військових дій, людина може проявити як вищі духовні риси свого характеру, які часто суперечать, навіть, інстинкту самозбереження (самопожертва, героїзм), так і найнижчі (шкурництво, жорстокість, зрада) (14. – С.298). Військовослужбовці весь час мають доступ до зброї. Духовний вплив священика повинен забезпечити обмежене застосування зброї і в мирний, і у воєнний час. Релігійне виховання воїнів сприяє пом’якшенню їх жорстокості, особливо під час воєнних дій (4. – С.23).
Практичне життя кожної людини дає чимало підтверджень того, що релігійне виховання стримує людину від морального падіння та допомагає їй виконувати свій обов’язок перед суспільством. Варто зазначити, що суто військове, професійне виховання солдатів може обмежуватися виключно армією. В той же час духовне виховання повинно розпочинатися із сім’ї та школи. Адже саме в дитячому, а ще більше – в юнацькому віці формується характер людини, її світобачення, у тому числі і релігійне. І за короткий термін військової служби істотно вплинути на людину майже неможливо, особливо в плані викорінення аморальних схильностей, які являються результатом неправильного духовного виховання, оскільки армія має справу із уже сформованими духовно особами (7. – С.211).
В наш час діяльність священика у війську є одним із видів місіонерської діяльності Церкви. Виховання військових на основах християнської моральності є одним із завдань сучасного священика(15. – С.186). Щоб богослужіння та молитви не переросли серед військових у формальність, священик повинен розтлумачувати їм їх справжній сенс. Адже молитва – це прохання, звернене до Бога, але прохання не егоїстичного характеру про задоволення своїх життєвих людських потреб, а прохання про допомогу у подоланні духовних недоліків людини, що стримують духовний прогрес. Справжні християни повинні молитися не про перемогу над ворогом (як правило, всі воюючі і ворогуючі сторони підносять саме таку молитву), а про гуманізацію війни, про пом’якшення сердець воїнів (9. – С.224). Гуманізація війни і воєнних дій неможлива без належного духовно-релігійного виховання воїнів. Вихований духовно під впливом священика, воїн буде справжнім захисником не тільки своєї Батьківщини, але і кожної слабкої та беззахисної людини (8. – С.263).
Священик у війську пропагує реальні цінності – ті, які мають вічний і духовний характер. Мужність, самовідданість, самопожертва, милостиве ставлення до переможеного ворога – все це входить до тематики проповідей священика перед військовослужбовцями (12. – С.167). Бо для справжнього християнина служба у війську – це можливість виконати у всій повноті заповідь про любов до ближнього через готовність пожертвувати своїм життям заради спокійного життя всього суспільства (13. – С.423).
Священик особливу увагу також повинен звертати на серйозність військової присяги, як свідчення військовослужбовця перед Богом та людьми про щирість свого бажання чесно і самовіддано нести свою службу (2. – С.24). Священик повинен також стимулювати покору солдатів перед керівниками-офіцерами, ініціювати дружні стосунки у солдатському колективі. Не має він права замовчувати і про недоліки, характерні для тієї чи іншої військової частини, але всі зауваження повинні мати коректну форму і реальну підставу.
Отже, змінюється життя, змінюються умови військової служби, але ніколи в людини не зникає потреба жити високими духовними цінностями, ставити їх в центр свого життя. Тому і в наш час військовослужбовці потребують реальної духовної опіки священика, через особливість своєї служби, потребують її більше за будь-який інший соціальний стан. Церква готова забезпечити духовною опікою військо. Потрібно і державі законодавчо регулювати питання священиків у військах, щоб спілкування духовенства із військовими мало постійний характер. Бо наявність священика у війську – це гарантія духовно-патріотичного виховання і офіцерів, і солдатів, це посилення духовності, відповідальності за здійснювану справу.
 
Примітки:
 
1. Дюбост М. Пастир миру: християнські погляди на війну та армію. Львів, 2000.
2. Дьяченко Г., свящ. Слова, поучения, беседы и речи пастыря Церкви на разные случаи. М., 1898.
3. Здіорук С.І., Яремчук В.Д. Духовно-гуманітарні аспекти стратегії розвитку військових формувань України. К., 1995.
4. Золотарёв О.В. Христолюбивое воинство. М., 1994.
5. Коханчук Р.М. Душпастирська опіка військовослужбовців в арміях зарубіжних країн. К., 2000.
6. Коханчук Р.М. Душпастирська опіка військових. К., 2004.
7. Краснов П.Поддерживающая и морализующая роль религии Христолюбивое воинство. М., 1997.
8. Ласкеев Ф. Ратный труд военных пастырей // Христолюбивое воинство. М., 1997.
9. Осипов А. Армия и религия // Христолюбивое воинство. М., 1997.
10. Павлов А.В. Война. Армия. Религия. М., 1998.
11. Цирук-Соболевский И. Что необходимо главным образом для поднятия религиозно-нравственного состояния среди войск // Христолюбивое воинство. М., 1997.
12. Чимаров С.Ю. Воинам о нравственности. СПб., 2000.
13. Шавельский Г.И. Православное пастырство. СПб., 1996.
14. Шавельский Г.И. Служение священника на войне // Христолюбивое воинство. М., 1997.
15. Яковлев П. Влияние веры на военное дело // Христолюбивое воинство. М., 1997.
 
 
 
ПОГЛЯД НА ВІЙСЬКОВУ СЛУЖБУ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ ХРИСТИЯНСЬКОГО СВІТОБАЧЕННЯ
 
Відразу ж після Всенародного Референдуму Верховна Рада України 12 грудня 1991 року прийняла Закон “Про альтернативну (невійськову) службу”. Цим Законом передбачена можливість не брати до рук зброю тим громадянам, які з релігійних міркувань не бажають служити у війську (4. – С.10). З однієї сторони, цей Закон ніби допомагає у всій повноті виконувати заповідь: “Не вбий”. З іншої сторони, кожна тверезо мисляча людина повинна розуміти, до яких прикрих наслідків може призвести відсутність необхідних для функціонування держави силових структур. Саме тому Православна Церква у всі часи позитивно ставилася до військової служби та діяльності силових структур. Спробуємо надати богословський аналіз даному питанню.
Антимілітаристи для захисту своїх поглядів в основному опираються на вчення Христа про непротивлення злу: “Ви чули, що сказано древнім: око за око, зуб за зуб, а Я кажу вам не противитися злу. Але хто вдарить тебе у праву щоку, підстав йому і ліву”(Мф.5,38). Противники діяльності силових структур наводять і інше місце зі Святого Письма. Коли воїни схопили Христа у Гефсиманському саду, деякі апостоли перелякалися і запитували, чи не вдарити мечем; а Петро, не дочекавшись відповіді, витяг меч і відсік праве вухо одному з архиєрейських слуг. Тоді Христос сказав йому: “Поверни меч свій на його місце, бо кожен, хто взяв меч, від меча і загине” (Мк.14,7).
Слід зазначити, що дані уривки Святого Письма тими, хто їх використовує в якості аргументів, вживаються буквально, без будь-якого зв’язку з іншими паралельними місцями Святого Письма. Крім того, повчанням Христа, які мають особистий характер, антимілітаристи намагаються надати суспільний характер (1. – С.101–102).
Христос, навчаючи не противитися злу, перетерпів знущання над Собою книжників, фарисеїв та озвірілого натовпу. Хоча Йому можна було лише подумати – і небесний вогонь спалив би і суддів, і виконавців. Він цього не зробив, давши світу невимовний подвиг покори і милосердя. В той же час Христос із застосуванням фізичної сили вигнав із храму торговців. Все це можна пояснити лише одним: там, де йшлося про особистий подвиг, Христос не противився злу, а де йшлося про суспільне, загальне, Він обурювався та за допомогою доступних засобів захищав честь і релігійні переконання Своїх співвітчизників (9. – С.94–95). Що стосується вчинку святого апостола Петра, то він спрямований виключно на захист Христа, як Учителя і не має в собі суспільного характеру: бо не Малх нападав на Петра, а Петро на Малха (8. – С.87).
Святе Письмо Нового Завіту не зафіксувало прямих свідчень Христа чи апостолів про їх ставлення до військової служби, діяльності силових структур та війни. Але у Святому Письмі є чіткі свідчення про відсутність антимілітарних поглядів у Христа чи апостолів. Так, Сам Христос похвально відгукнувся про велику віру сотника Римського війська і зцілив хворого його слугу, але жодним словом не обмовився про шкідливість чи непотрібність військової служби (Лк.7,1–10). А святий Іван Хреститель звертався до воїнів із таким повчанням: “Нікого не кривдьте, ані не оскаржуйте фальшиво, задовольняйтесь платнею своєю” (Лк.3,14). Як бачимо, і Предтеча навіть не натякає на непотрібність військової служби. Таким чином, військова служба, як і діяльність людини у будь-якій іншій сфері суспільного життя, не заборонена, а благословенна Богом. Святий апостол Павло, закликаючи християн коритися владі, визнає нормальним факт володіння зброєю її представниками (Рим.13,1–5).
Противники функціонування силових структур та війська часто наголошують, що саме в такий спосіб вони намагаються припинити збройні конфлікти, війни та застосування зброї. Однак, це є не що інше, як недовіра словам Христа, Який на Оливній горі, говорячи апостолам про останні долі людства, сказав і про війни (Мф.26,6). Отже, допоки існуватиме світ, точитимуться війни (2. – С.24).
Своє ставлення до силового способу вирішення тих чи інших питань останній протопресвітер російської імператорської армії Юрій Шавельський висловив так: “По-перше, християнство є релігією не лише любові, але й правди, синтез любові і правди: християнство проголошує не лише прощення, але й праведну відплату; по-друге, закони Христові дані для християнського релігійного суспільства віруючих і Ім’я Його – для Царства Божого, а не для держави – царства цього світу” (14. – С.489).
Поруч існують Церква і держава: Церква, як організація вища, духовна, яка перероджує душі, держава – як мирська, нижча організація, яка утримує зло силою. Обидві ці структури різними шляхами підходять до вирішення однієї мети: примноженню добра і обмеженню зла (12. – С.177). Християнин є громадянином обох царств – “Царства Божого” і “кесаревого”, зобов’язаним по відношенню до одного й іншого. При цьому, обов’язок християнина – служити у війську, а обов’язок держави – не зловживати правом застосування сили (10. – С.5). Ще святий Ісидор Пелусіотський (помер у 440 році) встановив чітку відмінність між застосуванням зброї з приватних випадків і застосування зброї в силу виконання службових обов’язків: у першому випадку – це злочин, а у другому – необхідність. Позиція Церкви стосовно застосування зброї і війни аргументовано висвітлена у богословських працях святого Амвросія Медіоланського (339–397рр.) та блаженного Августина (354–430рр.) (7. – С.23).
Святий Амвросій, як і інші отці Церкви, осуджував насильство і людиновбивство. При цьому він виправдовує будь-які дії держави, спрямовані на самозбереження. Святитель виправдовує ту війну, яка відновлює порушену справедливість. Йдучи за роздумами Цицерона, який стверджував, що є два способи здійснення несправедливості: перший – самому чинити несправедливість, другий – допускати, щоб інші чинили несправедливість і залишалися непокараними, святий Амвросій прийшов до висновку, що і війни бувають такі, які було б несправедливо не вести (6. – С.45). Учень святого Амвросія блаженний Августин розвинув межі розуміння війни, як суспільного явища. Він завершує становлення християнського ставлення до війни і надає певної завершеності ідеї війни, її вплетіння в канву історії, яка виступає Божим задумом. Головним у концепції блаженного Августина є мета – Град Божий, а не війна, як один із засобів практичного втілення цієї мети. Він не піднімає глибоких питань і не робить розлогих міркувань щодо доцільності війни. Блаженний Августин, з однієї сторони, просто констатує, що війна повинна бути справедливою, а з іншої – категорично відкидає несправедливі війни. Єдино справедливою, на його думку, може бути тільки та війна, яка має оборонний характер (11. – С.8–9).
І в наш час Церква своє ставлення до існування збройних формувань базує на Святому Письмі та вченні святих отців і вчителів Церкви. Церква не виправдовує насильство чи вбивство, вона лише благословляє збройні формування захищати інтереси держави та спокійне життя цивільного населення. Кожного військовослужбовця чи представника силових структур Церква постійно закликає виконувати у всій повноті заповідь про любов до ближнього, якій найвищу оцінку дав Сам Господь: “Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу (тобто життя своє) поклав би за друзів своїх” (Ін.15,13). Зрозуміло, що справжні, щирі військовослужбовці та інші силовики постійно перебувають у стані готовності практично реалізувати дану заповідь.
Закликаючи всіх придатних до військової служби свято виконувати свій обов’язок перед державою, Церква наголошує і на тих позитивних моментах, які мають місце у житті військовослужбовців та позитивно позначаються на формуванні їх і фізично, і духовно (8. – С.87). Бо ж військова служба для християнина є однією із можливостей його духовного удосконалення. Тому що військова дисципліна, суворі умови життя та численні випробування допомагають людині удосконалюватися не тільки фізично, а й духовно. Духовно-фізичне загартування допомагає юнаку стати не тільки справжнім чоловіком, але і справжнім християнином (5. – С.237). Бо для духовного удосконалення вкрай необхідною є наявність сили волі, загартувати яку допомагає військова служба. Випробування, які переносить військовослужбовець, як ніщо інше, допомагають йому розкрити та реалізувати численні даровані Богом таланти. Труднощі, пов’язані із військовою службою, підсилюють віру людини в Бога та Його допомогу, ілюструють реальність людських можливостей. Служба у війську для християнина – це можливість виконати у повній мірі заповідь про любов до ближнього через готовність пожертвувати своїм життям заради спокійного життя всього суспільства.
Церква також наголошує на тому, що воїн – християнин повинен істотно відрізнятися від тих воїнів, які далекі від християнського світосприйняття. Адже він на свій службовий обов’язок дивиться із позицій вічності, для нього справжніми цінностями являються виключно ті, які мають вічний і духовний характер (13. – С.159). Тому воїн-християнин мужній і самовідданий, перший у бою, але останній серед тих, хто прагне відзнаки чи нагороди (3. – С.9). Християнська свідомість обумовлює милостиве ставлення до переможених ворогів, вміння співчувати та допомагати їм. Ідучи на смерть заради блага своїх ближніх, воїн-християнин керується не тільки обов’язком перед державою чи своїм народом, а в першу чергу християнською заповіддю про любов. Ця ж християнська любов ніколи не дозволить воїну-християнину залишити пораненого побратима на полі бою, якщо це, навіть, і небезпечно для життя. У воїна-християнина за будь-яких обставин може бути тільки один страх – не виконати свого обов’язку перед Вітчизною та своїм народом. А вартість свого життя він завжди порівнює із вартістю численних життів своїх співвітчизників та інших воїнів.
Отже, благословляючи щире виконання своїх службових обов’язків представниками збройних сил, Церква не благословляє насильства чи несправедливого застосування зброї: вона лише закликає захищати мирне життя цивільного населення аж до самопожертви, закликає любити всіх своїх ближніх і милостиво ставитися до переможених ворогів, закликає засуджувати несправедливі вчинки ініціаторів збройних конфліктів і одночасно пам’ятати про людські права їх учасників. І справжні християни повинні свято виконувати свій військовий обов’язок та службу у війську використовувати для свого духовного удосконалення.
 
Примітки:
 
1. Галахов И. Христианские недоумения по поводу войны // Христолюбивое воинство. М., 1997.
2. Дюбост М. Пастир миру: християнські погляди на війну та армію. Львів, 2000.
3. Дьяченко Г., свящ. Слова, поучения, беседы и речи пастыря Церкви на разные случаи. М., 1898.
4. Здіорук С.І., Яремчук В.Д. Духовно-гуманітарні аспекти стратегії розвитку військових формувань України. К., 1995.
5. Золотарёв О.В. Христолюбивое воинство. М., 1994.
6. Ильин И. О силе, мече ы праведности //Христолюбивое воинство. М., 1997.
7. Ильин И. Основное православное противоречие войны. // Христолюбивое воинство. М., 1997.
8. Карсавин Л. Греховная необходимость // Христолюбивое воинство. М., 1997.
9. Керсновский А. Война и христианская мораль // Христолюбивое воинство. М., 1997.
10. Коханчук Р.М. Душпастирська опіка військовослужбовців в арміях зарубіжних країн. К., 2000.
11. Коханчук Р.М. Душпастирська опіка військових. К., 2004.
12. Павлов А.В. Война. Армия. Религия. М., 1998.
13. Чимаров С.Ю. Воинам о нравственности. СПб., 2000.
14. Шавельский Г.И. Православное пастырство. СПб., 1996.
 
Протоієрей Димитрій САДОВ’ЯК,
доктор богословських наук,
голова синодального управління духовно-патріотичного виховання
у зв’язках із Збройними Силами та іншими військовими формуваннями України УПЦ КП

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2