foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Лiтописи – один з найважливiших видiв джерел вiтчизняної iсторiї та культури. З найдавнiших часiв до початку XIX ст. лiтописцями та працелюбними "книгописьменниками" було створено багато самостiйних творiв; велика кiлькiсть їхнiх редакцiй та спискiв, що вiдобразили роздуми упорядникiв про iсторичну долю Русi-України та дали оцiнку сучасним для них подiям. Не одне столiття нараховує й iсторiя вивчення давньоукраїнських лiтописiв. Проте обсяг i складнiсть лiтописання настiльки вагомi, що потiк вiдкриттiв у цiй галузi не вичерпується й дотепер i, ймовiрно, буде мати продовжен-ня ще тривалий час. Ранiше вважалося, що головний етап лiтописання "згасав" вже наприкiнцi XVI cт. Мiж тим в останнi десятилiття було вiдкрито та вивчено багато лiтописних пам’яток наступного XVII cт.
Серед українських icторiографiчних творiв XVII cт. помiтне мiсце посiдають хронiки, що мiстять короткi лiтописнi замiтки, пов’язанi з певною мiсцевiстю, окремими мiстами, монастирями (лiтописи Київський, Острозький, Львiвський, Чернiгiвський, Межигiрський, Пiдгорецький, Добромильський та iн.). До подiбного роду пам’яток давнини вiдносять докладний Густинський лiтопис, який поєднує давню хронографiчну та лiтописну традицiї та зачатки нових форм icторiографiчної творчостi. Своїй назвi даний твiр зобов’язаний Густинському монастиревi бiля м. Прилук, де було знайдено основний його список. Укладення цього лiтопису вiдносять до 1623-1627 р.р. i з певною мiрою ймовiрностi приписують о. Захарiї Копистенському.
Зберiгся Густинський лiтопис у списках 2 пол. XVII cт. Основний його список був укладений з благословiння iгумена Густинського монастиря Авксентiя Якимовича (1665-1703) iєромонахом тiєї обителi Михаїлом Павловичем Лосицьким 2 серпня 1670 р. Список цей примiтний для української церковної iсторiографiї тим, що в ньому окрiм хронiки подiй, пов’язаних з icторiєю Київської Русi, пiвденно-руських князiвств XII-XIV cт., Литовської Русi та Польсько-Литовськiй державi подано "Лiтописець про заснування ... Густинського монастиря...".
Цей "Лiтописець" передусiм розповiдає про icторiю Густинської Свято-Троїцької обителi, Ладинського Покровського скита i Лубенського Мгарського Спасо-Преображенського монастиря, якi вiдiграли важливу роль у справi збереження Православ’я вiд тотального наступу католицизму на українських землях, що перебували у складi Речi Посполитої. Вiн мiстить чимало вiдомостей про життя їхнiх фундаторiв, жертводавцiв та мешканцiв, що, почасти, були постатями загальноцерковного та загальнодержавного значення. Також у цьому творi подано деякi факти з iсторiї таких давньоукраїнських чернечих осередкiв, як Києво-Печерський, Межигiрський, Терехтимирiвський монастирi. Багато цiкавих деталей з життя церковних iєрархiв 1 пол. XVII ст., що поданi у "Лiтописцi", слугують корисним матерiалом для дослiдження як окремих персоналiй, так i загалом icторiї Київської митрополiї зазначеної доби.
Хронологiчнi межi цього твору становлять перiод мiж 1600 та 1671 роками, а саме вiд заснування обителi до її другого спустошення вiд пожежi. Головна частина "Лiтописця" присвячена життєдiяльностi Iсаiї Копинського – вiдомого монаха-аскета, представника українського iсихазму, активного церковного дiяча, єпископа, Київського митрополита (1631-1633), котрий доклав величезних зусиль для розбудови в умовах свавiлля католицької Речi Посполитої трьох православних обителей "Заднiпровської Вишневеччини": Троїцької Густинської, Преображенської Мгарської та Покровської Ладинської. Наступна частина твору стисло оповiдає про долю тих монастирiв за митрополитства св. Петра Могили, доводячи хронологiю подiй до 1641 року, щоправда, наприкiнцi додано iнформацiю з приводу пожежi та вiдбудову соборної Троїцької церкви з роками 1671 та 1674. Таким чином, можна зробити висновок, що упорядник "Лiтописця" о. Михаїл Лосицький використав якийсь давнiший зразок монастирської хронiки, ймовiрно, вiдредагувавши та доповнивши його.
Що стосується самого екземпляру "Густинського лiтопису" ("Кронiкi Руской"), а також Лiтопису Густинського монастиря, то вiн являє собою книгу у шкiрянiй обкладинцi бiльш пiзнього часу, яка складається з 215 аркушiв, списаних дрiбним але красивим швидкописом, з багатьма кiноварними заголовками та майже всюди – такими самими прописними лiтерами. У цiй книзi, окрiм згаданих лiтописiв, зiбранi грамоти на заснування монастирiв, тестаменти двох Густинських iгуменiв, рiзнi фундушнi записи, оповiдання про чудеса вiд iкон у рiзних мiсцевостях, "Наука св Кирила Фiлософа, надiслана... князю Володимиру..."(фрагмент), "Правдива повiсть про Київський монастир святого Михаїла Золотоверхого", грамота царя Олексiя Михайловича до гетьмана Самуйловича, два унiверсали Чернiгiвського архиєпископа Лазаря Барановича, а також коротенька "Вiдомость про перше заснування та розбудову монастиря Свято-Троїцького Густинського, написана, згiдно Указу 25 лютого 1765 р.". На вихiдному аркушi пiд заголовком твору написано дрiбним бiльш пiзнiм почерком "Олександра Раковича". Це свiдчить про те, що рукопис пiсля закриття Густинського монастиря (1793 р.) опинився у, представника роду Раковичiв, що обiймали визнчнi посади в Козацькiй Малоросiйськiй службi. Ця книга пiзнiше потрапила до якогось пана Орлая, що був членом Товариства Iсторiї та Старожитностей Росiйських при Московському унiверситетi. Саме вiн передав лiтопис до бiблiотеки Товариства, про що свiдчитьчить запис зроблений на зворотi передуючого вихiдному аркушi Головою Товариства А. Писаревим 12 лютого 1824 р.
У 1843 р. цей твiр був використаний у якостi додатку Археографiчною комiсiєю, що займалася публiкацiєю Київського та Волинського лiтописiв за Iпатiївським списком. Щоправда, "Лiтописець" Густинського монастиря тодi не був оприлюдненений.
Це цiнне iсторичне джерело стало вiдомим для широкого загалу лише завдяки ентузiазму Йосипа Максимовича Бодянського (1808-1877) – українського та росiйського фiлолога, iсторика, письменника та перекладача, одного iз засновникiв славiстики в Росiї, члена-кореспондента Петербурзької академiї наук (з 1854 р.). Вiд 1845 р. вiн був секретарем Московського товариства icторiї та cтарожитностей при Москвському унiверситетi. Зокрема в часописi "Чтения Московского общества истории и древностей российских" 1848 року (№ 8. Вiд. 2. С. VI, 1-76.) був опублiкований Лiтопис Густинського монастиря. Дана публiкацiя була здiйснена мовою оригiналу, а саме церковнослов’янською, що подекуди мiстить суто українськi слова, iмена та географiчнi назви.
Враховуючи цiннiсть та унiкальнiсть даного твору для української церковної icторiографiї i, водночас, його малодоступнiсть, позаяк вiн зберiгається в рiдкiсних уцiлiлих примiрниках щойнозгаданого журналу, нами було здiйснено спробу його перекладу сучасною українською мовою з деякими коментарями, поясненнями та уточненнями, що i пропонується читачам.
 
Лiтописець
про перше заснування та будiвництво святої обителi монастиря Густинського, спiльножительного храма Святої Живоначальної Троїцi, в рiк вiд створення свiту 7108,
 вiд втiлення ж Бога Слова – 1600-й, мiсяця травня, п’ятого дня.
 
Починається ж так:
Найперше розпочався спiльножительний монастир цiєї святої обителi вiд святої обителi Межигiрського монастиря пiклуванням чесного чоловiка iгумена Афанасiя1 та преподобного отця iєросхимонаха Йоасафа2, котрi прийшли зi святої Афонської гори у святi мiсця мiста Києва, до чудотворної обителi Пресвятої Богородицi, Печерської Лаври, де ранiше мешкали чудотворнi, преподобнi й богоноснi отцi нашi Антонiй i Феодосiй – її засновники та спiвжителi, а також будiвничi цiєї святої обителi.
Року 1600-го прийшов зi cвятого Афону блаженний отець Афанасiй, наслiдувач i послiдовник цих святих отцiв. Невдовзi по прибуттi зi святої Афонської гори зробив вiн уклiн преподобному архимандриту, промовивши: "Молю святиню вашу, аби ви наказали менi знайти для себе пристановище в Палестинi cлаветного мiста Києва, що сприяє святостi cпасительного чернечого життя. З доброї волi та благословiння преподобного отця архимандрита, за молитвами Пресвятої Богородицi й пiклуванням Пресвятого Утiшительного Духа знайшов вiн те мiсце: вгору вiд мiста Києва близько п’ятнадцяти поприщ3, що має назву Межигiр’я. Обiйшов бо блаженний всi пагорби та гори понад Днiпром, але не знайшов подiбного мiсця для усамiтнення, як там.
За Божим благословiнням, блаженний Афанасiй зi своїми учнями, котрих було тодi дев’ять, почали будувати помешкання для себе i попрацювали багато часу, щоб звести храм Преображення Господа Бога i Спаса нашого Icуса Христа. Через деякий час дiзнались про них дуже вiдомi особи з мiста Києва, якi посприяли їм. З Божою допомогою, вони побудували той храм Преображення Господнього. Разом з тим, навколишнiми мiстами й селами рознеслася чутка про блаженного, що будується монастир iз вельми вишуканим спiльним життям. Невдовзi зiбралась немала кiлькiсть братiв, котрi все облаштовували найкращим чином.
Побачивши, що множиться братiя, шанований старець Йоасаф помiркував сам та порадився з блаженним отцем iгуменом про те, як би ще поширити хвалiння Боговi Творцевi. Не бажаючи лежати коштовним каменем у гною лiнощiв, але отримавши благословiння вiд блаженного отця й начальника свого, iгумена Афанасiя, шанований чоловiк i старець Йоасаф промовив: "Нехай же буде, отче, благословiння твоє та святої Афонської гори i на тому святому мiсцi, де я оселюся та запроваджу громаду й встановлення ладу". Блаженний Афанасiй вiдповiв йому: "Йди, брате, туди де Бог зволить: там на тобi i на мicцi тому нехай буде благословiння святих отцiв Святої Гори – за молитвами Пречистої Богородицi та преподобних отцiв наших, Антонiя i Феодосiя Печерських!". Вклонивши обличчя до землi та отримавши благословiння вiд отця i начальника свого, преподобного Афанасiя, вiн з двома своїми учнями – iєромонахом Євфимiєм та монахом Генадiєм – вирушив у схiднi заднiпровськi краї, що були пiд владою шляхетного князя Михаїла Корибута Вишневецького4.
Вони обiйшли тодi багато пустельних мiсць вiд верхiв’я рiчки Удая аж до її гирла, де вона впадає у рiчку Сулу, але повернулись назад i бiля мicта Прилук, будiвництво якого лише розпочиналося, знайшли острiв, що називається Густиня. На цьому островi, що був у володiннi мiста Прилук, тримав пасiку один московитин з московського мiста Путивля5.
Коли вони обходили верхiв’я рiчки Удаю, то знайшли вибране мiсце, тобто острiв Густиню, де й зупинились на деякий час. Дiзнались про них православнi християни та багато iнших вiдомих людей. Вони подякували Боговi за те, що вiдвiдав їх благодаттю Своєї вишньої правицi та не залишив їх у невiданнi про спасiння. Їм надходили всiляка допомога та пожертви на будiвництво святої обителi. Тодi, 1614 року, розпочалося спорудження малої церкви в iм’я Пресвятої Життєдайної Троїцi. Перебуваючи у тiй святiй обителi у великiй працi та подвигах, вони все робили власноруч, терпiли, на скiльки було можливо, всi випробування та нестатки. Вони отримували вiд правовiрних християн їжу та одяг, завжди дякуючи Боговi за свої особистi нестатки.
Блаженний старець Йоасаф, побачивши як мало по малу збiльшується чисельнiсть братiї i серед них є старанне пiклування про кожну рiч, навчав усiх про волю Божу i терпiння. Зодягаючи їх в образ монашеський, вiн додавав їм теплоту до теплоти, сумлiння до сумлiння, а їм все вдавалося з успiхом – за благодаттю Божою. Того часу люди сприймали їх радiсними душами, немов ангелiв земних, i щедрими руками давали їм все на потребу. Блаженний отець мав такий повсякденний звичай: коли вiн починав чи щось робити, чи їсти й пити, чи вирушав у дорогу, то завжди говорив: "Браття й отцi! За молитвами Пречистої Богородицi та благословiнням святих отцiв святої Афонської гори, отця нашого Афанасiя та начальникiв наших, преподобних i богоносних отцiв Антонiя i Феодосiя Печерських та за їхнiми святими молитвами, ‑‑ все нехай подасть Бог i виконає, i здiйснить".
Через надмiрну працю блаженний старець iгумен Йоасаф почав знемагати тiлом. Вiн скликав братiв та старцiв своїх, Євфимiя та Генадiя, i довго наставляв їх, кажучи: "Улюбленi мої брати у Христi та учнi мого смирення, котрi обранi Cамим Христом сюди, на це святе мiсце! Благаю вас оберiгати любов мiж собою, мати старанне пiклування про себе та про це святе мiсце, на якому навiть i пiсля вiдходу мого вiд вас явить Бог багато монахiв та тих, хто славлять Його святе iм’я. Бачу бо, мої брати та отцi, що близько вихiд душi моєї зi союзу тiлесного, тому сповнене бажанням серце моє щодо вас, аби нiхто з вас не вдався до руйнуваня, щоб ви не залишили у занепадi це святе мiсце пiсля моєї смертi, щоб не сталася остаточна зневага православними християнами. Тому благаю вас, майте сумлiння i пiклуйтесь про те, улюбленнi мої, щоб не залишились ви без наставника, вчителя та отця. Тож мершiй iдiть у святу Київську обитель Печерську Лавру,‑ там ви знайдете благоговiйного та досвiдченого чоловiка на ймення Iсаiя6, сповненого чеснот, котрий мешкає у святiй печерi. Вiн 16 рокiв служить Господевi у повсякденних молитвах i постах, догоджаючи Христовi. З дитинства залишив вiн своїх батькiв i був монахом, i буде в подальшому сильним ревнителем благочестя, i досягне святительського сану, i в тутешнiх краях пiднесе Бог багато монастирiв. Його ж, браття мої, ублагайте, щоб вiн був вам отцем замiсть мене. Нехай вiн подасть вам руку допомоги для всякого улаштування вашого i для будiвництва цiєї святої обителi".
Почувши цi слова вiд блаженного старця i отця свого, Йоасафа, брати розчулились, а серця й душi їхнi сповнилися жалем. Послухавшись отцiвського повелiння, вони в скорому часi написали хартiю, отримали благословiння отця та вирушили до блаженного отця Icаiї у святу обитель Печерську Лавру.
Знайшовши його там, де i казав старець, вони вручили йому хартiю, наполегливо прохаючи, щоб став для них отцем i захисником. Цей же блаженний отець сказав їм: "Мир вам, отцi й брати! Ось вже рокiв шiстнадцять сиджу я тут, у святiй печерi преподобного й богоносного отця нашого Антонiя. Я багато попрацював i будiвлi, якi ви бачите, звiв. I не сам я тут, а з дванадцятьма братами, яких ще бiльше маю пiд своєю владою. Але сам я перебуваю пiд владою блаженного отця архимандрита7. З його доброї волi, а надто – благословiння, тут перебуваю. Тож ходiмо зi мною до блаженного архимандрита".
Коли вони розповiдали йому про все те, то блаженний архимандрит не заперечував їм, але згодом сказав: " Я накажу йому вiдвiдати вас там i все для вас владнати".
Коли минуло свято Успiння Пречистої Богородицi, вирушив до них отець Iсаiя i, за допомогою Божою та благословiнням отця архимандрита, дiстався до цього новоствореного монастиря. Того часу вiн знайшов блаженного старця iгумена Йоасафа ще живим. Вiддавши Боговi хвалу, обидва вони з усiма братами сповнились радiстю i ходили островом разом, всюди оглядаючи його мальовничi краєвиди. Побачивши красу боговгодного мiсця, що було придатним для чернечого життя, блаженний отець Icаiя уподобав його. Спiльно зi старцем та всiма братами вiн довго шукав належне мicце де було б попросторiше. Але, не бажаючи через це зволiкати, а пiднесши подяку Господевi, почав вiн заснування мурiв, келiй i другої теплої церкви Благовiщення або Рiздва Пресвятої Богородицi, що була при трапезнiй, а також всiх iнших потрiбних для монастиря будiвель. Вся братiя працювала тодi з великим зявзяттям, старанно прикрашаючи.
Отже, блаженний отець Iсаiя, пробувши з братiєю нетривалий час, помiркував, помолився Господевi та звернувся з проханням до шляхетних православних панiв. Блаженний отець печерний Icаiя зi cтарцем iгуменом Йоасафом вблагали князя Симеона Лика та Симеона Свяцького, Iоана Белькевича та iнших шляхетних панiв, а також Якуба Маркевича, щоб дали їм грамоти до князя Михаїла Корибута Вишневецького. Невдовзi їм були наданi посвiдчувальнi та прохальнi хартiї до князя. З тими ж грамотами вирушили отцi до князя на Волинь8 та, з Божою допомогою, отримали там усе, чого бажали, позаяк князь був доброчинцем. Його ж княгиня, Раїна Могилянка9 була вельмишановною, побожною та благочестивою. Вона дуже любила Христових слуг – калугерiв10 i вдалася тодi до духовної опiки блаженного отця Iсаiї. Князь тодi передав усiх своїх заднiпровських священикiв пiд владу отця Iсаiї, про що видав йому власну хартiю. Князь наказав надати нашим отцям привiлеї та охороннi листи для того святого мiсця, Густинського монастиря, щоб у мicьких околицях та навколишнiх селах нiхто з людей не чинив жодної шкоди монастиревi та його грунтам.
За молитвами Пресвятої Богородицi та шанованих братiв повернулися звiдти отцi здоровими, знайшовши все цiлим та неушкодженим. Трохи вiдпочивши вiд працi, вони знову пiшли до князя Лика в Лубни, маючи до нього лист вiд великого князя Михаїла Корибута, котрий наказував, щоб вiн мирно там усе влаштував та розмежував святе мiсце – монастир. Благочестивий князь Симеон Лико з Симеоном Свяцьким прагнули виконати це з великою радiстю, тож вирушили для впорядкування меж монастирських грунтiв.
Брати й отцi тодi надзвичайно старанно працювали над собою. Чисельнiсть братiї, яка сумлiнно клопоталась про будiвництво монастиря, дедалi зростала.
Влаштувавши для них усе належним чином, блаженний отець Iсаiя попросив блаженного старця Йоасафа та шанованих братiв про святу молитву i повернувся до себе у печеру11.
Через рiк та три мiсяцi пiсля цього знову сильно занедужав блаженний старець Йоасаф, позаяк був дуже старим. Того ж мiсяця жовтня, 8 дня, вiдiйшов вiн з цього свiту, переселившись вiд братiї до Господа року вiд Рiздва Христового 1616. З великою тугою й плачем ховала братiя блаженного отця. Поховали ж його в церквi, праворуч вiвтаря. Праведний його учень, старець Євфимiй, що був тодi заступником свого спочилого отця, порадившись iз братiєю, невдовзi вирушив до Києва, у святу Лавру Печерську, в печеру до блаженного отця Iсаiї.
Вiн знову просив блаженного, щоб надiслав їм замiсть себе iгумена, або й сам до них пiшов i влаштував усе за чином. Той же дав для них вельмишанованого iєросхимонаха Варлаама. А з ними пробув вiн нетривалий час, тому що за порадою блаженного i найпреподобнiшого архимандрита Єлисея, блаженного отця та печерного начальника Iсаiю було взято на iгуменство в Межигiрський монастир.
Року 1613 преставився преподобний отець Афанасiй, головний начальник святої Межигiрської обителi. Пiсля нього роки зо три був там iгуменом Гедеон12, котрий за якусь провину був вигнаний звiдти, позаяк став неприйнятним для братiї. Тодi ж пiсля нього на тiй посадi, тобто на iгуменствi у святiй Межигiрськiй обителi, блаженний отець Iсаiя пробув роки зо три. Залишивши печеру, вiн завжди був сповнений суму через працю, що дicталась iншому. Однак, хоч вiн i не бажав цього приймати, але його силомiць змусили Межигiрськi старцi й братiя, а особливо – блаженний архимандрит.
Коли вiн там керував, то нашу землю вiдвiдав святiший патрiарх Єрусалимський Феофан13, що був посланий iз Московської землi наче роса з небес. Коли святiший патрiарх їхав з Путивля, то вiдпочив у святiй обителi, монастирi Густинському. Вiн дав тодi тому святому мiсцю своє пастирське благословiння вiд Гробу Господнього. Звiдси пiшов святiший патрiарх до святого мiста Києва у супроводi багатьох воїнiв-козакiв. Гетьман Петро Сагайдачний14 був дуже войовничим чоловiком та страшним для всiх ворогiв.
I поставили святiшого отця патрiарха в Братськiй церквi cвятого Богоявлення15 посеред люду київського, оточивши його сторожею. Наче бджоли матку свою охороняли духовнi учнi святiшого отця й пастиря вiд вовкiв. Трохи менше року пробув у святому мiстi Києвi cвятiший патрiарх 1621 року. До нього сходилися за благословiнням православнi з усiх країв.
Блаженний отець Icаiя, тодiшнiй iгумен святої Межигiрської обителi, що того часу не мiг прибути в монастир – святу Густинську обитель, був сповнений радiстю через вiдвiдання його святiшим патрiархом. На спiльному зiбраннi всiєї у Христi межигiрської братiї було вирiшено вiдрядити на iгуменство в Густинський монастир шанованого iєромонаха Коментарiя16. Пробувши на iгуменствi рiк, за наказом блаженного отця Iсаiї, вiн знову повернувся у Межигiрську обитель. Пiсля нього отець послав четвертого Никифора, також iєросхимонаха, котрий пробувши два роки, знову прийшов у святу Межигiрську обитель. Пiсля нього був п’ятий Євфимiй, котрий також був тут намiсником пiсля блаженного старця Йоасафа. Цей, також мало побувши, пiшов у скит, що зветься Пiдгорським, у селi Ладинському, яке знаходиться на вiдстанi близько 10 верст вiд святої обителi i тепер там мешкають iнокинi. Не маючи зовсiм часу для вiдвiдин цiєї святої обителi, блаженний отець Iсаiя, через такий безлад, вдруге послав туди для керiвництва найшанованiшого iєросхимонаха Варлаама. Цей Варлаам був у святiй Межигiрськiй обителi намiсником за блаженного отця iгумена Iсаiї.
Того часу блаженний отець був поставлений на єпископство святiшим патрiархом. Це сталося у святому мiстi Києвi в Братськiй церквi cвятого Богоявлення, року 1622, за порадою багатьох благочестивих панiв шляхецького роду, особливо ж гетьмана вiйська Запорiзького Петра Сагайдачного та всiх посполитих17 християн з усiх країв: волинських, подiльських, пiдгiрських, покутських, пiдляських князiвства Литовського та благочестивих українських – як духовних, так i свiтських. Було тодi багато дивних та невимовних мiркувань i порад не лише в духовних, але й у свiтських питаннях. Тодi ж i земля тряслася в недiлю вночi. Всi благочестивi люди благали святiшого патрiарха, щоб посвятив їм єпископiв18. Але святiший патрiарх вiдмовлявся, позаяк боявся короля та ляхiв. Тодi ж благочестиве вiйсько i гетьман Петро Сагайдачний взяли пiд опiку й захист святiшого патрiарха. На Київську митрополiю обрали блаженної пам’ятi шанованого та благочестивого чоловiка Iова Борецького19, iгумена монастиря святого архистратига Михаїла Золотоверхого – церкви, що над Києвом20. Блаженного отця Icаiю посвятили на Перемиське єпископство21 о четвертiй годинi ночi, року 1622, мiсяця жовтня, шостого дня. Блаженного ж отця Iова Борецького – через тиждень пiсля нього, того ж мicяця дев’ятого дня.
Побачивши, як вiдновлюється святиня, всi благочестивцi були втiшенi Христовою благодаттю. Почувши про це, волиняни прийшли до святiшого отця патрiарха з великими та багатими дарами, щоб i їм подав святиню вiдновлення. Хоч святiший отець довго противився, але на прохання цих святителiв, шляхетних панiв тiєї землi Литовської, всiх тамтешнiх загальновiдомих християн i мешканцiв, звершив для них це, посвятивши їм того, кого вони самi побажали й обрали, Мелетiя Смотрицького22, через вiciм тижнiв пiсля цих святителiв. Коли ж вiдбувалось посвячення, то сталося знамення його вiдступництва вiд благочестя. Коли подали йому читати Євангелiє, то випало таке зачало: як iшов Iсус через посiви, а Його учнi рвали колосся23. Коли вiн читав, то випустив з рук Євангелiє. Святiший отець патрiарх дуже засумнiвався щодо нього i промовив до трьох святителiв: митрополита Iова, єпископа Icаiї, єпископа Авраамiя24: "Бачите, що це є – не довго йому бути з вами, позаяк в скорому часi вiн стане дуже сильним противником Церкви Христової схiдного Православ’я". Так i сталося незебаром.
Пiсля цього святiший патрiарх вирушив з Києва з великою кiлькiстю народу й духовенства. Цi ж святителi та гетьман Петро Сагайдачний з вiйськом супроводжували його до Терехтимирiвського монастиря25. Пробувши там нетривалий час, посвятили тамтешнього iгумена Йоасафа Корцевича26на єпископство Володимирське i Берестейське. Звiдти вiн вирушив у дорогу з великим вiйськом: самих лише козакiв з гетьманом Сагайдачним, окрiм осiб шляхетського та духовного роду, було три тисячi. Вiдпочивши чотири днi в королiвському мiстi Бiлiй Церквi, вiн посвятив там Iсаакiя Борискевича27 з волинських країв на єпископство Луцьке i Острозьке та знову вирушив у подорож. Дiставшись мiста Животова, що належало благочестивому князю Стефану Четвертинському, вiн пробув там днi зо три, а зима була тодi дуже люта, i посвятив на єпископство Хелмське шанованого чоловiка Паїсiя Iполитовича28. Звiдти з усiма тими святителями вiн продовжив подорож. Супроводжували ж його до мiста, що зветься Буша, а звiдти взяли його волохи до свого столичного мiста Ясс. Коли ж розлучалися православнi, тодi i преосвященний митрополит з єпископами, i гетьман з усiм вiйськом лементували вельми й плакали, бо зворушив серця всiх святiший патрiарх своїм вiд’їздом. Було стiльки жалю, неначе тодi, коли Христос возносився на небо. Вiн же навчав своїх святителiв дотримуватися iстинного благочестя, смирення та любовi, терпiти з усiлякою покорою скорботи та гонiння. Так само благословив вiн i все благочестиве вiйсько. Ставши на торгiвельному майданi в центрi мiста, вiн з великим усердям виголосив повчання, а також прощальнi та вiдпускнi молитви перед усiма, що схили доземно свої голови. Пiсля цього вiн попереджав їх, щоб вiд того часу не ходили вiйною проти Москви, проти народу християнського. Вiн сказав їм: "Якщо знехтуєте моїм проханням, то знищить вас Бог, але не робiть цього зла вiрним християнам". Вони ж обiцяли, але не дотримались цього, наче й не давали обiцянок. Потому всi розiйшлися кожен до себе.
Пicля прощання зi святiшим патрiархом блаженнi святителi нашi та митрополит повернулися в Київ з тим же вiйськом Запорiзьким, а блаженний отець Iсаiя вирушив на Волинь. Трохи пробувши задля деяких потреб, вiн знову повернувся до себе у Київ.
По прибуттi вiн зупинився у дворi Межигiрського монастиря29, де завжди мешкала братiя, що охороняла своє подвiр’я. Побачивши отця-святителя свого iгумена, вони зрадiли та сповiстили отцю, промовивши: "Нинi велика розпуста в монастирi, що з’явилася нещодавно. Прийняли бо за iгумена давнього Гедеона. Про тебе ж, отче святий, говорять, що єпископ не може бути в них iгуменом, та не бажають пустити тебе в монастир". Блаженний же через те анi трохи не засмутився, але промовив: "Нехай буде благословенний Бог!", – i зранку пiшов до них у монастир. Вони ж прийняли його як гостя. А вiн дав їм своє святительське благословiння: тим, якi були достойнi. А тi, хто були недостойнi, вийшли геть з монастиря i вештались навколишнiми київськими обителями, проголошуючи про лихi намiри та сварячись на блаженного отця. Не бажаючи благословiння, вони пiшли вiд них. Близько року тривав розкол та великий заколот, втiм, гомiн злих вирувань не стихав, але все бiльше розпалювався вогонь лютi. Проти блаженного повстали всi, що немов леви гарчали, 30 звiдусiль згуртувалися супротивники.
Блаженний отець i смиренний cвятитель побачивши, що нiщо не налагоджується, а чутки все бiльше поширюються, поклав на Господа свiй жаль i пiдтримала його правиця Вишнього31. Скликавши до себе своїх учнiв та рукопокладателiв32, вiн iз розчуленням промовив до них: "Як в скорому часi cпiткала Господа наруга вiд близьких людей, так i менi вiд братiв моїх нинi трапилось приниження. Дивiться, нехай Бог буде їм суддею!". Вiн розповiв братiї, як йому пiд час посвячення трапилося таке Євангелiє: "Марфо! Марфо! ти турбуєшся i клопочешся про багато що, а одного лише треба"32. Сказавши це, вiн зiтхнув, просльозився i, подякувавши Боговi за те, що швидко зазнав спокуси у тому святительському станi. Вiн промовив до братiї: "Отцi й брати! Отримавши благословiння, йдiть iз миром за Днiпро до святої обителi, там сподiвайтесь мене побачити на дванадцятий день. Вiрю ж Господевi, що не залишить нас: у малому будемо жити там, як тут – у великому". Братiя, в кiлькостi двадцяти шести, отримавши благословiння, вирушила вранцi. А iншим межигiрським вiн33 промовив: "Господнi отцi й брати! Якщо я чимось вас засмутив або обтяжив святу обитель – не сумуйте через мене. Сподiваючись на ваше прощення i я вас прощаю: живiть з миром. Я не хотiв йти до вас, аби ви мене прийняли. Ви ж мене витягли з мого житла, взявши собi за начальника. Сьогоднi ж, як ви вiдкидаєте мене, так i Бог – вас". Охопив їх сильний плач i почали його благати, кажучи: "Ми не знаємо цього, таке тут лише шестеро чинять", – i хотiли самi завдати їм якоїсь бiди. Але блаженний заборонив їм творити жодне зло проти них.
Третього дня пiсля цього, подавши їм мир i благословiння, покинув їх та пiшов за Днiпро, отримавши благословiння вiд блаженнiшого митрополита Iова Борецького. Року 1624, мiсяця вересня 21-го дня, прийшов вiн у цю Густинську обитель Святої Живоначальної Троїцi, що була передана пiд його керiвництво.
Знайшовши там усю свою братiю у здоров’ї та мирi, зрадiв вiн спiльно з братами, бо знайшлося пристановище для прибулих. Там вiн прожив з ними пiвмiсяця, влаштовуючи усе найкращим чином. Був бо вiн тодi вельми улюбленим: як дiтьми своїми батько, також i вiн любив їх, немов батько своїх дiтей. Хто ж бо може засвiдчити, наскiльки тодi зросла любов братiї до отця та до цього святого мiсця?!
Пiсля цього, порадившись iз братiєю щодо будiвництва великої церкви, отець наказав до зими наготувати деревину. Отримавши у отця благословiння на цю справу, вони обiцяли виконати її з палким бажанням. Пiсля цього отець залишив їм iгумена Фiларета, чоловiка досвiдченого та чесного. Сам же вiн пiшов до Лубен, де також, порадившись iз христолюбними городянами, знайшов красиве мiсце для монастиря, що викликало їхню спiльну радiсть. Вiйськовi люди тодi ще були благочестивими, тому всi cтаранно долучились до цiєї справи i дуже прославляли шанованого святителя за те, що пiклується про їхнє спасiння. Написавши грамоти, вони надiслали їх до князя Константина Корибута Вишневецького, прохаючи його про дозвiл та привiлей. Князь не мав жодних заперечень, позаяк здавна знав отця. Посланцi, отримавши бажане, принесли його отцевi. I всi радiли вiд такої благодатi Божої та княжої, бо все створювалось найкращим чином.
Отже, почав отець на тому мiсцi звершувати молебни та молитви. По закiнченнi водосвяття вiн звернувся у церквi до християн та подякував Боговi за те, що завiтав до них зi cпасительним вiдвiданням.
Найперше ж почав отець копати печеру та заготовляти деревину для будiвництва келiй. Будiвництво обителi святого Мгарського монастиря розпочалося 1624 року. Блаженний єпископ Iсаiя Копинський залишив там братiю: iєромонаха Феодосiя, iєромонаха Харлампiя, монаха Севастiана – економа, монаха Афанасiя, монаха Серафiона, монаха Єзекiїла, монаха Доментiана, монаха Йоїла, котрих з благословiння отця-єпископа братiя послала з монастиря Густинського до новоствореної обителi, давши їм все потрiбне для церковного служiння в Мгарському монастирi: священне облачення та книги для рiзних служб, крiм того плуг, волiв усiм принаддям, щоб орати з челяддю, пiвтораса овець, також сиру, масла i все що для них було потрiбно. Зi cвятої Густинської обителi упродовж зимового часу до святої обителi Мгарської надсилали також хлiб: скирту пшеницi. Влаштувавши все найкращим чином у тiм святiм монастирi, блаженний отець повернувся у Ладинський скиток, де перебував на помешканнi учень блаженного отця Йоасафа шанований старець Євфимiй. Разом з послушником Генадiєм так само власноручно вони викопали печеру. Того часу преставився Генадiй, а мощi його знаходяться у печерi й до цього дня.
У тому скитi блаженний отець-старець почав жити з власним причтом. Вiн також почав будувати там келiї та iншi необхiднi примiщення. Залишивши у тому скитi якогось Афанасiя, сам вiн знову пiшов до святої Густинської обителi. Побачивши, що все потрiбне для будiвництва було готове, вiн порадився з братiєю про закладини великої церкви. Блаженний святитель звершив благословiння та пiднесення хреста. Будiвництво та заснування розпочалося 3-го дня мicяця травня, в пам’ять преподобного i богоносного отця нашого Феодосiя, засновника спiльного життя в Русiї` 34, i того ж дня (пам’ять)35 святих мученикiв Тимофiя й Маври, року 1625. Того часу архимандритом у святiй Печерськiй Лаврi був Захарiя Копистенський36. За благодаттю Христовою почали вони поспiхом будувати, а стару (церкву)37 руйнувати, яку невдовзi перенесли до Ладинського монастиря. Там пробула вона тривалий час, аж поки iгумен Мефодiй, пiсля смертi святителя та по смертi сестри його, iгуменi Олександри38, поставив на тому мiсцi велику нову, а ту церкву дав на третє мiсце: до села Подища, яке знаходиться неподалiк, – її через багато рокiв спалили татари.
Цю церкву у святiй Густинськiй обителi на честь Святої Живоначальної Троїцi, дiєю Пресвятого Утiшительного Параклiта39, за рiк побудували вельми красиву, з усiлякими Зуграфськими прикрасами. Згори до низу її було облаштовано прекрасним начинням. Коли ж розпочалося будiвництво церкви, то iгуменом був Iов, котрий доклав багато зусиль i працi для її збудування.
Наш блаженний отець-святитель, що завжди багато працював, вiдвiдував та старанно наглядав не лише за цiєю святою Густинською обителлю, але й за Ладинським монастирем та Лубенською Мгарською обителлю. Вiн будував на Мгарi всi оселi та всiєю душею пiклувався про всiх, молячи Бога про допомогу. У Мгарський монастир вiн призначив шанованого старця iєросхимонаха Василiя та отця Фiларета.
Пicля того, як почали будувати церкву Святої Живоначальної Троїцi та як одразу по завершеннi будiвництва освятив її блаженний отець-єпископ, то, воiстину, сталося чудо. Коли святитель хотiв освячувати церкву, то забув узяти з Ладина камiння алябастру, яке вiн завжди мав при собi, але того часу забув його. Через якусь потребу почали копати землю поза монастирем i знайшли камiнь-алябастр. Посланець, прибiгши, принiс знайдений камiнь, що був значно красившим (за попереднi)40. Воiстину, це був знак Божий. Святитель i всi брати подякували Боговi за те, що так учинив для них та без жодного неспокою освятили вони новозбудований святий храм на прославлення й ушанування Всемогутнього Єдиного у Святiй Троїцi Бога. I була тодi велика втiха для всiх братiв у Христi. Вчинивши це, святитель благословив братiю та наказав вiдслужити 12 лiтургiй у новозбудованому храмi. Сам же вiн знову пiшов у Ладинський монастир, де зазвичай жив в усамiтненi, не бажаючи обтяжувати братiю власним клiром та собою особисто.
В скорому часi пiшов вiн у Мгарський монастир, де також була заснована церква41. Поставивши хрест, почав вiн будувати храм Преображення Господа нашого Iсуса Христа року 1628, мiсяця червня у 8-й день. Збудували ж її, з Божою допомогою, вельми гарною. Також святитель освятив її в скорому часi . I всi похвалили Бога за таку благодать. А пiд час молiння братiї святої Густинської обителi святитель поставив для них iгуменом шанованого та вельми сумлiнного чоловiка – iєромонаха Феодосiя. Цей блаженний отець був боговгодною людиною, смиренним та улюбленим усiма братами. Вiн як батько шанував усiх однаково i був вельми духовним та вправним у всiх своїх справах: як душевних, так i тiлесних. Блаженний отець-святитель любив його за те, що вiн був митцем та талановитим художником, золотоковачем. Вiн забрав його з цiєї святої обителi та поселив поряд з власним помешканням на Мгарi. Був бо вiн iгуменом у цiй святiй обителi близько пiвтора року i братiя не бажала його вiдпускати, але не маючи змоги противитись владi свого святителя й отця, – з великим жалем вiдпустила його.
Прийшов блаженний до свого отця-святителя, гадаючи, що отримає полегшення вiд бiд, що охопили його. Але через повелiння отця вiн цього не одержав. Його було поставлено iгуменом у Мгарський монастир. Втiм, невдовзi вiн почав противитись, благаючи святителя, щоб звiльнив його з тiєї посади, але отець того нiяк не дозволяв. Однак, з волi Божої, на тiй посадi перейшов вiн до Бога свого року 1630-го.
Тут же, у святiй Густинськiй обителi, отець поставив пiсля нього iгуменом шанованого чоловiка Iсаiю, котрий пробув пiвтора року i все виконував зi смиренням та лагiднiстю, позаяк за характером був тихим i сумирним, нiкого не сердив.
Потiм, через якийсь присуд Божий, на керiвництво в Густинську обитель святителем був знову поставлений Iов.
Пiсля цього блаженний святитель Iсаiя, по смертi великого серед святителiв митрополита Київського блаженного Iова Борецького, року 1633-го42 був поставлений на митрополiю Київську. Вiн перебував на митрополитствi близько двох рокiв з усiлякими бiдами i, позаяк занедужав через старiсть, то, за якимось присудом Божим, залишив престiл.
По ньому року 1636-го43 посiв престiл благочестивий та вельми видатний чоловiк блаженний Петро Могила, що був Печерським архимандритом44. Вiн почав панувати боговгодно та святоподiбно, немов пильний пастир турбуватися про святе благочестя i розбудову Церкви. Цей же блаженний святитель Петро Могила поставив для нашої святої обителi iгумена Iринарха45.
Того ж 1636 року, пiд час його керiвництва, за попущенням Божим та через грiхи нашi, тая церква Божа згорiла вщент серед бiлого дня. Так само згорiли нова трапезна, де була тепла церква, а також новi келiї, що були побудованi пiд час керiвництва та iгуменства блаженного чоловiка – отця Феодосiя. Були зруйнованi та знищенi вогнем i всi iншi монастирськi будiвлi. Не лише саму братiю, але й навколишнiй християнський люд охопили тодi cильний плач та сердешнi муки.
Втiм, усi вони вiднесли цi милостi до Божого милосердя i обнесли згарище огорожею, щоб це мiсце не запустiло. На колишньому мiсцi престолу було встановлено хрест для загального знамення та, якщо зволить Бог, для можливого будiвництва якогось храму. Пiсля цих негараздiв знову, року 1637, по спаленнi тiєї святої обителi, той самий iгумен Iринарх, радився зi своєю братiєю, щоб збудувати на мiсцi першого заснування дуже велику монастирську огорожу , де й ранiше, згiдно з повелiнням святого отця – єпископа Icаiї та iгумена Йоасафа: понад рiчкою, поблизу колишнього фундамента, що на шляху до села Борщної. Але братiя тодi вперто не хотiла, не послухавшись отцiвських повелiнь. Тому через жорстокосердя їхнє отцi дозволили їм чинити за власною волею. Насправдi, це була дуже дивна справа, коли не було отчого благословiння, що Бог в скорому часi i зруйнував: чи за грiхи, чи за злочини сталась на те воля Божа.
На тому ж фундаментi року 1638 збудували теплу церкву Успiння Пресвятої Богородицi, а при нiй – трапезну зi складом та iншими необхiдними примiщеннями, також обабiч – келiї. Перенесли сюди й встановили дзвiнницю старого монастиря, яку Бог зберiг вiд вогню. Тривалий час жили вони в усьому благочинно та вправно, мало по малу будуючи те чи iнше, як то кажуть: "Сьогоднi час – мир i тиша".
Тодi зiслав Бог на землю гнiв Свiй, тобто мiжусобну вiйну. Повстали бо ляхи на народ росiйський46, що звуться козаками. Вони вдалися до великої ворожнечi мiж собою. Тож, воiстину, виконалися тодi євангельськi слова: "Видасть же брат брата на смерть",47‑ так це й збулося: вони немилосердно рiзали мечами благочестивих i неповинних людей, а особливо озброїв їх сатана проти чернечого роду. Казали бо всi, що калугери постачають порох для своїх козакiв та лютували вельми. Дуже сильно постраждала братiя святої обителi Мгарського монастиря. Сiмдесят iз них були засудженi до смертної кари i всi брати готувалися тодi до неповинної загибелi. Iгумен Калiстрат був узятий та спроваджений до ляського обозу48, до гетьманiв,49 де його допитували. На нього виголошували неправдивi свiдчення, наполягаючи на тому, що вони є iстинними. Блаженний старець-iгумен з десятьма iншими братами, що стояли на судищi, iз сердечним жалем закликали до Бога про їхню неповиннiсть. Тодi почув їх Господь i спрямував хворобливу брехню їхню50 на голови їхнi та обернулася мова їхня на неправду для них. Отже, через пiклування Боже про їхню неповиннiсть, за молитвами Пречистої Богородицi, звiльнено їх вiд смертi; також i братiю, що залишилась у монастирi та зверталась до Бога на небо i благала за свого отця та за братiв своїх.
Тут же, у нашiй святiй Густинськiй обителi, був тодi iгуменом старець Василiй, а також проiгумен51 Iринарх разом з братами своїми, котрi розпорошилися через небезпеку, що насувалася. Так само i в Ладинському монастирi iгумен Мефодiй зi своїми iнокинями, почувши про те, що Мгарськi ченцi та iгумен потерпають вiд бiд, злякались вельми, i охопив їх тодi великий жах, бо вони гадали, що i їх спiткатиме таке саме лихо. Отож, сповненi жахом, хоча не були тодi гнанi нiким, вони злякалися страху там, де його не було. Але через невiрство та малодушнiсть захиталися, немов тростина вiд вiтру, дали собi необачну та легковажну раду: наче п’янi та нерозсудливi, стали на шлях втечi до чужої Московської землi, залишивши все пусткою52. Вони обдерли церковнi будiвлi, все внутрiшнє й зовнiшнє монастирське начиння. Немов безумнi, вони все розграбували та звели нанiвець через власну злiсть. Коли ж вони тiкали до московського мiста Путивля, то зазнали великого лиха. У них було вiдiбране все майно, усi речi церковнi, котрi взяли з собою, тобто iєрейськi та дияконськi облачення й усе iнше церковне начиння, срiбнi хрести, кадильницi, книги та все iнше – залишили на люте розкрадення рукам ляським та невiрним жидам. О, як нерозумно й необачно вчинили вони! Серця всiх вiрних, не лише святителя-пастиря й отця митрополита, але й ктиторiв тiєї святої обителi, а саме князя, та всiх iнших навколишнiх православних християн були сповненi cердешним плачем, гiркотою, болем i смутком, коли побачили таке безумство й нетерпеливiсть. Тому через їхнiй лихий учинок навiть i дотепер у багатьох правовiрних занепала любов та милiсть до нас, як i до цього святого мiсця.
Але залишивши все це на милiсть Христову та заспокоївши засмучене серце, почну бiльше говорити про те, що пiсля їхньої втечi святе мiсце, свята обитель залишались спорожнiлими наврядчи понад рiк. Нiкого з людей там не було, будiвлi, наче надгробне камiння, позаростали травами й чагарниками. Городяни ж спустошували весь острiв. I тiшився з цього найлукавiший ворог, котрий i справдi реготав на дзвiнницi та у храмах. Також i супротивники вiри Христової сильно радiли через їхнє безумство та тогочасний занепад тiєї мiсцевини. I справдi, яка велика туга охопила того часу вiрних, коли прийшли римськi законники, себто барнадини,53 з мiста Лубень: з великим числом народу та колiсниць, щоб навiть до пiдвалин розграбувати всi тi будiвлi. Але Бог через Своє предивне милосердя заборонив їм це Своєю правицею.
Тодi у святу Мгарську обитель прибули тогочасний блаженний сповiдник, старець-iгумен отець Калiстрат зi своїми братами, що залишилися неушкодженними за смертельної загрози та через благодать Божу безперешкодно оселилися в своєму монастирi.
Почувши про те, що запустiла наша свята Густинська обитель i що так званi барнадини хочуть вщент сплюндрувати її, цей блаженний отець-iгумен з братiєю дуже затужили. Вчинивши раду, вони обрали з помiж себе братство шанованих iєромонахiв: старця Лiверiя та з ним iєромонаха Євстафiя, монаха Серафiона й iнших потрiбних послушникiв, котрi поспiхом вирушили до того спустошеного мiсця i не дали лихим ворогам довершити грабунку та плюндрування. З Божою допомогою, вони заборонили їм здiйснювати цей лихий та лукавий задум. Це ж сталося за молитвами Пресвятої Богородицi та за пiклуванням шанованого старця-iгумена з братiєю.
Того часу старець Сильвестр54 був на послуху в далекiй країнi. За його вiдсутностi у святiй обителi трапилось усе те злодiйство, про яке вiн не знав. Коли ж вiн повернувся з послуху у монастир i знайшов усе зiпсованим, то душа його сповнилась великого смутку. Тож почав вiн з тими братами радитись i мiркувати, щоб можна було зробити корисного для того занепалого мiсця. Вседаруючий Бог, побачивши їхнiй сердечний жаль, в скорому часi втiшив Своїх рабiв, котрi у смутку своєму завжди зверталися до Пресвятої Дiви Богородицi та старанно молили її, щоб не було вкрай зневажене те святе мiсце, на якому прославлялося iм’я Пресвятої Животворчої та Нероздiльної Троїцi.
Поклав Бог жаль у серце преосвященному кир Петру Могилi задля пiклування про це святе мiсце. Того ж 1639 року, за молитвами тих же шанованих братiв, на iгуменство та заступництво у святу обитель був посланий досвiдчений та добропорядний чоловiк блаженний отець Iлля Торський, котрий був спiвжителем у святiй чудотворнiй Печерськiй Лаврi, а також вiрним пастирем свого добропорядного в усьому учня й охоронця чернечих заповiдей. Вiн був дуже обтяжений i не волiв сюди прийти, однак не хотiв противитись пастирському повелiнню: взяв на себе хрест терпiння та просив усiх святих братiв Печерських про святу молитву. Швидко дiставшись сюди, вiн знайшов цих шанованих братiв, згаданих вище iєромонахiв та iнших, що там перебували й охороняли ту святу обитель вiд супротивних ворогiв i cтаранно молилися до Господа, щоб послав їм доброго та досвiдченого начальника. За бажанням їхнiх сердець дав їм Бог та святiший отець i пастир-митрополит такого отця: шанувальника вбогих, вправного упорядника спiльного життя та завзятого послiдовника стародавнiх отцiв, боголюбця. Побачивши його, брати поклали смуток на Бога та припинили хвилювання. Цей же блаженний отець, побачивши, що мiсце монастиря мало чимось забудоване, але є красивим i придатним до рiзноманiтного прикрашення та для чернечого спiвжиття, спонукав себе i тих братiв до всiлякої працi.
На початку була велика потреба не лише в їжi, але й у будь-якiй речi, коли перебували лише завдяки молитвi Христовiй. Багато днiв i часу живилися вони з навколишнiх сiл, також i у власному городi знаходили для себе харчi. Втiм, вони не втрачали жодного пiдбадьорення не лише вiд Бога, але й вiд православних християн, а також Пречистої Божої Матерi, до якої вони завжди молилися, щоб виконала кожне їхнє прохання у обителi, позаяк у бiдах проминув рiк. 1639 року вони були наляканi варварами55, тому блаженний отець iгумен звелiв копати рiв навколо монастиря, що було здiйснено з великими труднощами. Також були спорудженi iншi великi будiвлi.
Того ж року з волi Божої святiший отець, православний митрополит кир Петро Могила прибув до цiєї святої обителi. Вiн оглянув монастирськi будiвлi та втiшився, що все чинно було збудовано. Поставивши хрест, вiн дав благословiння на будiвництво великої церкви i з миром вiд’їхав, утiшивши братiю своїми настановами. Блаженний отець iгумен з братами дуже зрадiли через те, що Бог вiдвiдав їх пастирським благословiнням. Сповнившись благої надiї, маючи велике сумлiння, прагнення i старання до розбудови святого монастиря, братiя час дедалi чисельно збiльшувалась.
Побачивши це, блаженний отець дуже завзято докладав зусиль у власних повсякчасних повчаннях по вiдношенню до самого себе i до братiї. Вiн радився з братами, звiдки б їм можна було дiстати допомогу для будiвництва великої церкви. Сам же Всевидець та Промислитель Бог зволив усе це влаштувати. Отець послав до благочестивого государя Василiя56, воєводи Молдовлахiйського, благаючи його, щоб ущедрив святу обитель своєю милiстю. За молитвами Пречистої Дiви Богородицi, а також нашого блаженного отця, Бог вклав у серце благовiрному государевi милiсть та любов до святої обителi. Вiн дав необхiдну милостиню не лише грошима, але й облаченнями та всiм iншим, у чому була потреба.
Пiсля цього 1641 року був заснований храм Пресвятої Живоначальної Троїцi, який почали будувати дуже красивим та мистецьким, так що усi дивувалися.57
Ось ще дивне й чудове, що вчинив Бог для цього святого мiсця. Коли прийшли з вiйною варвари, то християнський люд з остраху тiкав до мiста. Напали на них звiроподiбнi варвари, схопивши багато чоловiкiв, жiнок та трьох нещодавноохрещених немовлят, якi були ще при грудях материнських. Цих немовлят лютi варвари жорстоко посiкли своїми мечами та кинули їх на роздорiжжi. Зима ж тодi була дуже люта i тiла тих немовлят лежали на роздорiжжi три днi й три ночi. Втiм, за благiстю Божою, нiщо не ушкодило тих святих тiл: нi мороз, нi звiри, нi щось iнше, але були вони немовби сьогоднi порубанi. Такими їх i було знайдено. Якiсь християни принесли їх у святу обитель i поховали їх немов вiдкинутих, у неналежному мiсцi, позаяк вiд морозу земля сильно затвердiла. Тому то пiд кутком однiєї з келiй викопали яму, куди й поклали їх. Блаженного отця iгумена тодi не було у святiй обителi, бо вiн через якусь потребу перебував у Києвi, тому все це сталося без нього. У скорому часi пiсля цього прибув отець у святу обитель i, не знав анi трохи про те, бо нiхто через забуття та недбалiсть братiв не повiдомив йому. Але Бог, не бажаючи, щоб було нехтування цими святими немовлятами й мучениками, вiдкрив це блаженному увiснi. Немов живi явилися йому цi немовлята i промовили: "Чому, авва58, так нехтуєте нами у недбальствi вашому? Ми бо заступаємося за це святе мiсце та за вас перед Господом i молимо, щоб подав вам усiлякi cвої блага тепер та у день суду." Сказавши це, вони зробились невидимими. Блаженний отець швидко прокинувся i розмiрковував у собi, а вранцi cпитав одного брата-iєромонаха, щоб могло означати таке видiння або привид. Той брат вiдповiв йому: "Ми поховали тут трьох немовлят, що були порубанi варварами, в кутку однiєї з келiй". Отець захотiв побачити це мiсце. Той брат показав йому, де їх поховано. Побачивши це, отець жахнувся, бо те мiсце було негiдним, та й затужив через братiю. Вiн повелiв розкопати – i знайшли тiла, що були цiлими та неушкодженими, наче сьогоднi померли. Подякувавши Господевi, повелiв їм отець, щоб зробили для них домовини. Поклавши тiла, з почестями поховали їх на тому мiсцi, де був закладений святий вiвтар. I на тих святих мучениках збудували святий храм. Споруджували ж його близько трьох рокiв, дуже красиво та мистецьки оздобивши. О, i справдi, дивним чином, за Божим пiклуванням постала ця свята церква. Не зважаючи на вишину, зберегли її Бог та молитви Пречистої Богородицi, так що навiть жоден будiвничий не був ушкоджений, але всi вони були збереженi правицею Вишнього: вiд заснування до завершення. У цьому є велика Божа благодать!
Але й ця велика церква, храм Пресвятої Живоначальної Троїцi року 1671, мiсяця жовтня, двадцять восьмого дня, з суботи на недiлю, о третiй годинi ночi, з волi Божої та через грiхи нашi, згорiв з усiма своїми дуже вишуканими витворами, рiзьбленням та малярством. Також згорiли дзвiнниця з великими дзвонами та багато iнших споруд.
Залишивши все це на волю Божу, повернiмося до теперiшнього.59
 
Примiтки:
1. Афанасiй – iгумен Межигiрського монастиря (1599-1612). В icторичних джерелах згадується з прiзвиськами "Святогорець" та "Московитянин". Походив iз знатного Московського роду. Був полонений польсько-литовським вiйськом ще у дитинствi та вiдведений в Україну, де був вихований при дворi князя Василя Острозького. Здобувши гарну освiту та досягнувши повнолiття, вiн прийняв чернечий постриг вiд духiвника – схимонаха Варсонофiя. Згодом вiн побував на Афонi, де вчився у мiсцевих ченцiв мистецтву аскетичного життя. Наприкiнцi XVI ст. о. Афанасiй повернувся в Україну, вiдвiдавши багато монастирiв. З волi князя Костянтина Острозького, 1599 р. вiн був покликаний з м. Острога для вiдновлення запустiлого Свято-Миколаївського Межигiрського монастиря. У 1599 та 1600 р.р. отець Афанасiй отримав вiд князя привiлей на пожиттєве iгуменство в Межигiр’ї. У монастирi ним було запроваджено Афонський чернечий статут, що побутував у обителi до її лiквiдацiї (1786 р.). Зусиллями братiї та на кошти благодiйникiв у монастирi було споруджено три храми: надбрамний Петропавлiвський (1607), трапезний Микiльський (1609) та соборний Преображенський (1611), котрi були освяченi 19 квiтня 1612 р. архиєпископом Софiйським Неофiтом. 1610 р. iгумен Афанасiй домiгся ставропiгiйного статусу для свого монастиря, про що був виданий вiдповiдний документ екзархом Константинопольського патрiарха Матфеєм, архиєпископом Мир Лiкiйських. Незадовго до своєї смертi вiн прийняв схиму з iм’ям Агафон. Преставився 7 травня 1612 р. i був похований у притворi Межигiрського Преображенського собору.
2. Йоасаф – iєросхимонах, також мав прiзвисько "Святогорець", подвизався на Афонi. Згодом керував Густинським Свято-Троїцьким монастирем до своєї кончини 8 жовтня 1616 р.
3. Поприще – давньоруська мiра довжини, що дорiвнює 690 саженям, а 1 сажень дорiвнює 1,94 км; таким чином, 15 поприщ – близько 20 км.
4. Михаїл Михайлович Корибут-Вишневецький (+1618 р.) – князь з роду нащадкiв Корибута Дмитровича (Сигiзмунда Корибута), чеського короля, котрий був братом Ягелла – короля польського, староста Овруцький. Рiд Вишневецьких є гiлкою українського княжого роду Несвiцьких з Волинi, котрi походять вiд турово-пiнських Рюриковичiв. 1563 р. Михаїл, спiльно iз запорозькими козаками та бiлгородськими татарами, напав на Сiверську область, завдавши їй спустошень. Польський король призначив його старостою Черкаським та Канiвським(1559-1580). У цьому званнi вiн був присутнiй на Люблiнськiй унiї 1569 р., коли було утворено Рiч Посполиту – федеративну польсько-литовську державу, до якої увiйшли землi Пiдляшшя, Волинi, Брацлавщини та Київщини. Пiсля цiєї подiї Михаїл Вишневецький отримав посаду кастелана Київського, тобто управителя київського замку. Його син, Олександр, староста Черкаський (1580-1594) у 1590 р. одержав грамоти вiд польського короля Сигiзмунда III Вази на Посулля (територiю вздовж рiчок Сули, Удаю, Снiпороду), де згодом були заснованi монастирi Густинський , Ладинський та Мгарський. У величезнiй заднiпровськiй маєтностi Вишневецьких знаходились мiста Лубни, Прилуки, Пирятин, Золотоноша, Миргород та iншi поселення з 40 тисячами дворiв.
5. Мiсто Путивль, що в XI-XIII ст. ст. входило до Чернiгiвського князiвства, а вiд 1462 р. – до складу Сiверського князiвства Литово-Руської держави, з 1502 р. було приєднане до Великого князiвства Московського, мешканцiв якого традицiйно називали московитами або московитинами.
6. Icаiя Копинський – вихованець волинських училищ, бл. 1598 р. був пострижений у чернецтво в Києво-Печерськiй Лаврi, де до 1614 р. був начальником печери преп. Антонiя (Ближнi печери). Вiд 1615 р. був першим ректором Братської Богоявленської школи на Подолi та першим iгуменом однойменного монастиря, заснованого при тiй школi. У 1616-1620 р.р. був iгуменом Межигiрського монастиря, а у 1616-1619 р.р. одночасно й Густинського. Пiсля того, залишивши настоятельство, повернувся на начальство в Антонiєву печеру. В 1620 р. був посвячений Єрусалимським патрiархом Феофаном IV (1608-1644) на єпископа Перемишського, але через утиски вiд унiатiв,‑ вимушений був покинути кафедру та повернувся у Київ. Пiсля цього мешкав у Густинському та Мгарському монастирях, а також у Ладинському скитi, облаштовуючи цi обителi за привiлеями, наданими князями Вишневецькими. Вiд 1628 р. Iсаiя був призначений архиєпископом Смоленським та Чернiгiвським. У 1631-1632 р.р. був митрополитом Київським, пiсля чого – усунений з кафедри св. Петром Могилою та ув’язнений у Печерському монастирi. Пiсля звiльнення в 1634-1635 р.р. утримував за собою Михайлiвський монастир, з якого подався у Мгарський монастир вивiзши усi цiнностi з обителi. Там вiн керував трьома належними йому обителями, iменуючись "єпископом Лубенським". 1636 р. князь Єремiя Михайлович Вишневецький передав тi три монастирi пiд владу митрополита Петра Могили. Потiм Icаiя Копинський переселився на Волинь, де у Володимирському судi безуспiшно домагався права на володiння Київським Михайлiвським монастирем. Помер 5 листопада 1640 р.
7. Мова йде про Єлисея Плетенецького, що був архимандритом Києво-Печерської Лаври у 1599-1624 р.р. Вiн народився бл. 1554 р. на Львiвщинi, навчався в Острозькiй школi, був священиком, прийняв чернецтво у Києво-Печерськiй Лаврi. Був архимандритом Пiнського Лiщенського монастиря у 1595-1599 р. Ставши архимандритом Лаври, повернув їй право ставропiгiї, вiдновив у нiй спiльножительний статут, реконструював монастирськi храми та будiвлi. Його зусиллями створено Києво-Печерську типографiю та наукове братство. Преставився 29 жовтня 1624 р.
8. На Волинi, в м. Вишнiвцi знаходилась резиденцiя князiв Вишневецьких.
9. Раїна (Iрина) Вишневецька-Могилянка (1589-1619),‑ мати українського князя Є. Вишневецького, двоюрiдна сестра Київського митрополита св. Петра Могили. Була дружиною київського кастелана, князя Михаїла Вишневецького, пiдтримувала Православ’я, культуру. Вона фундувала монастирi Густинський, Ладинський та Мгарський. Син її, що перейшов до стану католикiв, вiдомий як жорстокий гнобитель православних українцiв.
10. Калугер – вiд грецького слова καλουγερος – шанований старець, монах.
11. Мається на увазi Ближнi (Антонiєвi) печери Лаври.
12. Гедеон – родом з м. Галича, за що був прозваний "Галичанином". Тривалий час був ченцем Межигiрського монастиря, вiдзначався працелюбнiстю та сумлiнним дотриманням правил спiльножительства. 1612 р. був обраний братiєю монастиря на iгуменство. 1613 р. отримав королiвську грамту на пожиттєве iгуменство в Межигiр’ї. Через конфлiкт з ченцями, був вигнаний з монастиря наприкiнцi 1615 р. Пiсля iгуменства Iсаiї Копинського (1615-1619), о. Гедеон знову був прийнятий на iгуменство до Межигiрської обителi. На цiй посадi вiн пробув до дня своєї смертi – 16 вересня 1623 р., прийнявши невдовзi перед тим схиму з iменем Герасим. Його було поховано в Преображенському соборi монастиря.
13. Єрусалимський патрiарх Феофан IV (1608-1644), до патрiаршества – єпископ Вифлеємський. Ще у 1603 р., коли був архимандритом, вiдвiдував Москву для зiбрання пожертв для Схiдної Церкви. Навеснi 1619 р. з тiєю ж метою вiн прибув у Москву з пiдтверджувальною грамотою iнших православних патрiархiв. Дорогою до Москви вiн мав нагоду налагодити зв’язки з козацтвом, коли через польсько-московську вiйну його було затримано в Тулi, де знаходилося польське вiйсько, серед якого було багато запорожцiв. Ймовiрно, саме тодi його було поiнформовано про становище Київської Церкви та її потреби. У 1620 р. в Москвi Феофан посвятив на патрiарха Фiларета Романова. Пiсля висвяти iєрархiв Київської митрополiї тривалий час жив у Яссах та Константинополi.
14. Петро Конашевич Сагайдачний (?‑ 1622). Народився в с. Кульчицях пiд Самбором у шляхетнiй родинi. По закiнченнi Острозької школи працював у Києвi домашнiм вчителем, пiсля чого подався на Запорiзьку Сiч, де завдяки вiйськовим здiбностям швидко висунувся спершу у кошовi, а у 1614 р. був обраний гетьманом. Пiд проводом Сагайдачного козаки завдали кiлька вiдчутних ударiв по Османськiй iмперiї та Кримському ханству, зокрема у 1616р. здобули Кафу. У 1618 р. допомагаючи королевичу Владиславу, здiйснив похiд на Москву. Сагайдачний був непересiчним полiтичним лiдером, вдало поєднуючи в собi принциповiсть з компромiсами. Дотримуючись "захiдної орiєнтацiї" України, водночас пiдтримував православне Київське братство, записавшись до нього з усiм реєстровим козацтвом. У 1620 р. саме присутнiсть козакiв Сагайдачного допомогла уникнути ексцесiв при вiдновленi православної Київської митрополiї. Був смертельно поранений у битвi з турками пiд Хотином. Помер у Києвi. Похований у Братському монастирi 10 квiтня 1622 р.
15. Богоявленське православне братство – створене з метою культурно-iдеологiчного протистояння тиску католицизму та унiатства. Воно було засноване 1615 р. групою священнослужителiв, навколо яких об’єдналися ремiсники, купцi та козаки. Вiд самого початку своєї дiяльностi Братство користувалося значною пiдтримкою української шляхти мiщан та козацтва. Ще 15 жовтня 1615 р. Галшка Гулевичiвна подарувала Братству велику земельну дiлянку на Подолi, на якiй були заснованi школа, шпиталь та монастир. Близько 1618 р. доскладу Братського училища увiйшла парафiяльна школа, заснована при Воскресенськiй школi о. Iваном Борецьким. Визначним ктитором монастиря був гетьман Петро Сагайдачний, коштом якого 1620 р. споруджено дерев’яну Богоявленську церкву. Головною справою Братства та його монастиря було забезпечення дiяльностi школи, яка швидко перетворилася на значний осередок розповсюдження освiти та полемiки з унiатами, а 1632 р.‑ з’єдналася з Лаврською школою, утворивши славетну Могилянську колегiю, (з 1701 р. – академiю). Професори колегiї стали визначними лiдерами антиунiйного iдеологiчного руху. Рядовi братчики брали участь у мiщанських заворушеннях та козацьких збройних повстаннях. Але дiяльнiсть Братства мала сенс лише в умовах дискримiнацiї Православ’я. Коли ж на поч. 1630-х р.р. права православних у Речi Посполитiй було вiдновлено, Братство як iдеологiчна органiзацiя поступово вiдiйшло в тiнь, а згодом взагалi припинило дiяльнiсть, лишивши в Києвi на спомин про себе Братський монастир та Могилянську академiю.
16. Коментарiй – iєромонах. Разом з iгуменом Афанасiєм Святогорцем прибув у Межигiр’я 1589 р., де брав участь у вiдновленнi монастиря. Близько 1612 р. вiн, з групою монахiв начолi з о. Йоасафом Святогорцем вирушив з монастиря з метою заснування нових обителей. У 1614 р. вiн брав участь у заснуваннi Густинського монастиря, де, з благословiння iгумена Icаiї Копинського, був настоятелем у 1617-1618 р.р., пiсля чого повернувся у Межигiр’я. 1623р., по смертi iгумена Гедеона (Герасима), був обраний братiєю на настоятельство в Спасо-Преображенському Межигiрському монастирi, яким керував до 1630 р. Перед смертю прийняв схиму з iменем Кирило.
17. "Посполитими" називали нижню верству суспiльства в Польсько-Литовськiй державi, тобто простий люд.
18. Пiсля Берестейської церковної унiї 1596 р., починаючи з 1610 р., єдиним православним архиєреєм у Київськiй митрополiї залишився Львiвський єпископ Єремiя Тиссаровський (1607-1641). Це ставило пiд загрозу icнування Православної Церкви в межах Речi Посполитої. Хоча на територiї України тривалий час мешкали архиєреї грецьких Церков, проте їх становище не було легальним, що не давало змоги законного посвячення єпископiв на вакантнi кафедри, яких би визнав та легалiзував польський уряд. Разом з тим вiдсутнiсть правлячих архиєреїв, а особливо – митрополита, унеможливлювало повноцiнне релiгiйне життя клiру та пастви, що й без того зазнавали утискiв з боку католикiв.
19. Iов Борецький – свiтське iм’я Iоан, народився в галицькому селi Бiрчi, в сiм’ї дрiбного шляхтича Матвiя Борецького. Здобув освiту в Острозькiй школi та Кракiвськiй академiї. У 1604 р.став ректором Львiвської братської школи. З 1610 р. був священиком у Києвi, де з 1613 р. став настоятелем Воскресенської церкви. На своєму обiйстi заснував храм св. Пантелеймона. Брав участь у роботi Київського братства, став першим ректором заснованої у 1615 р. Братської школи. Цю посаду вiн залишив 1619 р., коли прийняв постриг i був обраний (спочатку нелегально) iгуменом Михайлiвського Золотоверхого Монастиря. Вiд жовтня 1620 р. – Київський православний митрополит, який, однак, не був визнаний польським урядом. Брав участь у перекладi з грецької "Анфологiона" (1619), був спiвавтором "Протестацiї"(1621), в якiй обгрунтовується законнiсть вiдновлення православної iєрархiї в Речi Посполитiй та пiдноситься роль козацтва у цiй справi. Разом зi cв. Петром Могилою брав участь у переговорах з унiатами щодо примирення , але водночас захищав конфесiйну незалежнiсть Православної Церкви вiд унiатiв. У 1620-х роках здiйснив капiтальну реставрацiю Михайлiвського собору, що був його кафедрою. Упокоївся 2 березня 1631р. Похований у Михайлiвському Золотоверхому соборi.
20. Рiч у тiм, що того часу "Києвом" називалась лише теперiшня його Подiльська частина, а "Гора" або "Городище старе Київське", де знаходились Михайлiвський монастир та Софiйський собор, спорожнiла ще пiсля руйнiвного наскоку хана Менглi-Гiрея (1482). З того часу, аж до 2 пол. XVII ст. ця мiсцевiсть виконувала функцiю лише релiгiйного центру.
21. Перемишське єпископство: по смертi єпископа Михаїла Копистенського (1596-1610) ця православна єпархiя, розташована на заходi воєводства Руського Речi Посполитої, залишалась без архиєрея протягом 10 рокiв. Однак, посвячений туди Icаiя Копинський не змiг керувати розпорошеною православною паствою, що потерпала вiд унiатiв, а тому невдовзi повернувся в Київ.
22. Мелетiй (у свiтi – Максим) Смотрицький (бл. 1578-1633) – син Кам’янецького мicького писаря Герасима Смотрицького, автора передмови до Острозької Бiблiї (1581), ректора Острозького училища. Народився бл. 1578 р., навчався в Острозькiй школi та Вiленськiй єзуїтськiй колегiї, слухав лекцiї в Лейпцигу та Вiттенберзi. У 1610 р. пiд псевдонiмом Феофiла Орфолога видав у Вiльнi полемiчний твiр "Фрiнос", спрямований проти унiатiв та католикiв. Був членом Вiленського православного братства. Мiж 1618-1619 р.р. прийняв чернецтво. У 1619-1620 р.р. о. Мелетiй був ректором Богоявленської Братської школи. У 1620 р. патрiархом Феофаном вiн був посвячений на архиєпископа Полоцького, Вiтебського та Мстиславського . Пiсля цього вiн вирушив у Вiльно, де при храмi Cвято-Духiвського братства розпочав архиєрейське служiння. Але через гонiння з боку католикiв Мелетiй покинув Вiльно у 1624 р. та подорожував по Схiдних Церквах. У 1626 р. вiн повернувся до Києва, але в свою єпархiю не поїхав, а просив магнатiв Заславських про надання йому Дерманського монастиря на Волинi. Тi дали згоду за умови переходу Смотрицького в унiю, що й вiдбулося в липнi 1627 р. Пiсля цього Мелетiй робив спроби нав’язати Православнiй Церквi нову унiю з Римом. Але на Київському Соборi 1628 р. його було засуджено за вiдступництво та зраду Православ’я i примушено до прилюдного каяття зi зреченням унiї. По вiд’їздi з Києва вiн продовжив унiйну дiяльнiсть. Рим надав йому титул архиєпископа Iєрапольського, але без єпархiї, з правом проживання в Дерманському монастирi, де 17 сiчня 1633 р. вiн i помер.
23. Мф. 12.1.
24. Авраамiй Еадiц, єпископ Страгонський (Стогонський) Лариської митрополiї в Елладi. У 1609 р. зрiкся кафедри й покинув Османську iмперiї. Був в Українi вже у 1612 р.: жив у Дерманському монастирi. У 1619-1621 р.р. супроводжував патрiарха Феофана у подорожi разом з екзархами Константинопольського та Олександрiйського патрiархiв: архимандритом Великої церкви Арсенiєм, протосинкелом Йосифом, а також колишнiм Софiйським митрополитом Неофiтом. Окрiм того, що спiльно з патрiархом брав участь у посвятах українських православних архиєреїв, владика Авраамiй був призначений Пiнсько-Турiвським єпископом (1620-1632), у 1633 р. титулувався "архиєпископом Смоленським", хоча даною єпархiєю не керував. Мешкав у Львiвськiй єпархiї пiд опiкою єпископа Єремiї Тиссаровського. Упокоївся 8 червня 1640 р.
25. Терехтимирiвський (Трахтемирiвський) монастир – Успенська чернеча обитель, що була заснована на мicцi давнього Зарубинського Пречистинського монастиря, iсторiя якого разом з м. Зарубом сягає поч. XI ст. За привiлеєм польського короля Стефана Баторiя 1576 р. при Трахтемирiвському монастирi було створено шпиталь для старих i немiчних козакiв, також обителi надано прибутки з перевозу через Днiпро та з мiсцевих кам’яних кар’єрiв, де добували камiнь на млиновi колеса. Монастир був мiсцем зiбрання селян i козакiв пiд час повстань пiд проводом К. Косинського (1593) та С. Наливайка (1595). За рiшенням сейму 1596 р. права Вiйська Запорiзького на монастир були скасованi. З 1617 р. запорозьке козацтво повернуло собi Терехтимирiв на пiдставi Ольшаницької угоди, де застерiгалося, що монастир повинен обмежитися функцiями шпитального. Особливого розквiту монастир набув за iгуменства Йосифа (Єзекiїля) Корiятовича-Курцевича (1616-1620), представника старовинного князiвського роду Булиг-Курцевичiв, вихованця Падуанського унiверситету. З 1618 р. монастир отримав статус архимандрiї. Тут вiдбувалися ради за участю вищого духовенства, переховувалися скарбниця та клейноди Вiйська Запорiзького. Пiсля придушення селянсько-козацького повстання 1637-1638 р.р., Трахтемирiв, згiдно з Ординацiєю Вiйська Запорiзького 1638 р., визначено мiсцеперебуванням польського урядового комiсара за наглядом над реєстровими козаками. Монастир був зруйнований пiд час придушення народних повстань в Правобережнiй Українi 1662-1665 р.р.
26. Йосиф Корiятович-Курцевич (Корцевич) (1594-1642). Єдиний представник аристократiї серед єпископату висвяти 1620 р. Прийняв чернецтво на Афонi, був iгуменом Спасового монастиря в Четвертинi на Волин, з 1616 р. – настоятель Терехтимирiвського монастиря. Був посвячений на Володимиро-Берестейську кафедру, але через переслiдування польської влади не змiг туди дiстатись. Згодом владицi Йосифу вдалося отримати настоятельство в Дерманському монастирi. Втiм, через несприятливi обставини у червнi 1625 р. вiн виїхав у Московiю. Там у 1626 р. вiн отримав Суздальське архиєпископство, яке очолював до 1634 р. За негiдну поведiнку був вiдданий церковному суду, позбавлений сану та засланий до Сiйського монастиря бiля Архангельська. Є припущення, що своє життя Йосиф закiнчив 1642 р. у Зилантовському монастирi бiля Казанi.
27. Icаакiй Борискевич – єпископ Луцький та Острозький (1620-1632). Був iгуменом Черчицького монастиря, перед тим 15 рокiв подвизався на Афонi та мешкав у Олександрiйського патрiарха Мелетiя Пiгаса (1590-1601), котрий у 1597-1600 р.р. водночас був наглядачем Константинопольської патрiаршої кафедри. Через протидiю унiатiв та католикiв владика Icаакiй був вигнаний поляками з Луцька та жив у Києвi. У 1624 р. за дорученням митрополита Iова Борецького вiн їздив до Москви.
28. Паїсiй Iполитович ‑1620 р. був посвячений на єпископа Холмського i Белзького, але не був визнаний польським урядом, через що не мiг керувати єпархiєю. Пiсля цього жив пiд охороною козацтва та на утриманнi Києво-Печерської Лаври. Був на Соборах у Городку 1628 р. та в Києвi 1629 р., де в документах пiдписався "будiвничим монастиря Мелецького", де, ймовiрно мешкав. У 1633 р. був офiцiйно позбавлений титулу, позаяк Холмська єпархiя стала виключно унiатською.
29. Подвiр’я межигiрського монастиря ‑знаходилося на Подолi, поблизу Воскресенської церкви. Було засноване мiж 1613 та 1615 р.р. Перша його земельна дiлянка була подарована Самiйлом Андрiєвичем, а друга продана Богданом Гребениковичем у 1615 р. Отець Iван Борецький, що був тодi настоятелем Воскресенської церкви, влаштував при власному Черкашенiвському дворi парaфiяльну школу, де заснував домову Пантелеймонiвську церкву. Там дiяла митрополича типографiя. Цей двiр згiдно заповiту митрополита Iова вiд 1 березня 1631 р. був переданий Межигiрському монастиревi. Пicля спустошення Терехтимирiвського монастиря, коли Межигiрський Спас став "козацьким" монастирем, то у його подiльському подвiр’ї почали мешкати перестарiлi та покалiченi запорожцi.
30. Порiвн.: 1 Пет. 5.8.
31. Тих, хто брав участь у єпископськiй хiротонiї Icаiї Копинського.
32. Лк. 10.41.
33. Мається на увазi Icаiя Копинський.
34. Русїi`а або Русiа – тогочасна традицiйна назва українських земель, яка згодом закрiпилася за територiєю Московського царства.
35. Уточнення перекладача.
36. Захарiя Копистенський (?-1627) – український письменник, культурний i церковний дiяч. 1616 р. вступив до Київського братства, де розвинув видавничу й полемiчно-лiтературну дiяльнiсть. Автор полемiчних творiв проти латинян "Книга про вiру" (1619-1621), "Палiнодiя" (1629). У 1624-1627 р.р. вiн був архимандритом Києво-Печерської Лаври.
37. Уточнення перекладача.
38. Дiвочий Ладинський Пiдгiрський Свято-Покровський монастир був уфундований за привiлеєм Раїни Могилянки, княгинi Вишневецької, старостини Овруцької на прохання iгумена Густинського монастиря Icаiї Копинського 18 сiчня 1619 р., коли обитель була переведена з чоловiчої на жiночу. За монастирем були закрiпленi с. Ладин, р. Ладинка з усiма приналежними землями та селянами. Першою iгуменею там була сестра о. Icаiї – Олександра (+ 1631).
39. Йдеться про Св. Духа: Параклiт – вiд грецького слова παράκλητος – утiшитель, заступник, прикликаний на допомогу.
40. Уточнення перекладача.
41. У церковнослов’янськiй редакцiї пiд текстом поданої сторiнки мiститься примiтка: "Котра стояла 57 рокiв, а потiм – перебудована, спорудження котрої почалося за гетьмана Iоана Самойловича року 1684. Звiдси Мгару 60 рокiв, а Густинi – 84".
42. Хронологiчна неточнiсть: Icаiя Копинський був митрополитом Київським у 1631-1633 р.р.
43. Насправдi св. Петро Могила очолював Київську митрополiю у 1633-1647.
44. Св. Петро Могила був архимандритом Києво-Печерської Лаври з 1628 р.
45. 1636 р. князь Єремiя Михайлович Корибут-Вишневецький (1612-1651) передав власнi монастирi – Густинський, Ладинський та Мгарський – у вiдання митрополита Св. Петра Могили, з яким вiн був родичем по лiнiї матерi, Раїни Могилянки. Єремiя, що 1631 р. перейшов у католицтво, вiдомий як переслiдувач українського православного населення з 1630-х р.р. З 1646 р.‑ воєвода руський, з 1649 р.‑ коронний гетьман. У вiйнi з Б.Хмельницьким очолював прихильникiв найбiльш реакцiйного крила польської шляхти, уславився нечуваною жорстокiстю, зокрема на Волинi.
46. Ймовiрно, йде мова про придушення повстання козакiв начолi з гетьманом Я. Остряницею 1638 р., яке спричинило до жорстоких репресiй з боку польської влади та Католицької Церкви.
47. Мф. 10.21.
48. Обоз – полкова канцелярiя.
49. Гетьмани – тут: начальники польського вiйська.
50. Тобто ляхiв.
51. Проiгумен – помiчник iгумена.
52. Рiч у тiм, що владика Iсаiя Копинський, втративши iгуменство у трьох згадуваних монастирях, а також у Михайлiвському Золотоверхому, почав вiдверто шкодити дiючому Київському митрополиту св. Петру Могилi. Зокрема навеснi 1638 вiн надiслав настоятелям тих обителей листа, в якому поширювалась чутка про те, що митрополит Петро перейшов на унiю з Римською Церквою i що Київськi православнi монастирi перетворювались на католицькi. З цього витiкав висновок, що суперник Iсаiї Копинського прагне знищити Православ’я на теренах Польсько-Литовської держави. Такi обставини, до того ж засвiдченi cамим "владикою Лубенським", дуже збентежили насельникiв Заднiпровських монастирiв. У квiтнi 1638 р. їхнi настоятелi надiслали в Московiю послiв iз запитом про дозвiл на переселення українських ченцiв у Московське царство. отримавши схвальну вiдповiдь, у червнi того ж року у Путивль прибули iгумен Густинського монастиря Василiй з братiєю в в кiлькостi 66 осiб та приних 11 селян з дружинами та дiтьми; iгумен-духiвник Ладинського жiночого монастиря Мефодiй з настоятелькою монастиря Єлизаветою Лiтинською та 50 сестрами, а при них 16 осiб служок та з третього, Лубенського Мгарського монастиря, 14 чоловiк братiї, позаяк сам iгумен Калiстрат з iншими братами схаменувся та, незважаючи на домовленiсть, не захотiв кидати своєї обителi. Хоча до густинських втiкачiв приходили з Прилук священики, войт та багато мiщан умовляючи їх жити в обителi й надалi та сам князь Вишневецький присилав свого урядника й слуг з метою переселити iгумена й братiю з усiм майном до Прилук, але вони втекли. Їхнє церковне й монастирське майно було розграбоване дорогою слугами князя. Так само вчинив Соснiвський урядник з сестрами Ладинського монастиря, вiдiбравши в них 20 возiв майна. Iгумен Мгарський Калiстрат безуспiшно писав у Путивль до iгуменiв Густинського та Ладинського, а також до своїх лубенських старцiв-утiкачiв, аби тi повернулись, бо нiякої загрози знищенню Православ’я в Українi не iснувало. Московський цар Михаїл Федорович наказав поселити українських монахiв спершу у Бєлєвський Преображенський монастир, згодом перевiвши їх у Дудинський Амвросiївський монастир. Колишнiх Ладинських черниць було розмiщено в Брянськiй Вознесенськiй обителi, а пiзнiше їх було переселено в Алатирський Микiльський, аж поки (1640 р.) їх не оселили в спецiально збудованому в тому мiстi Київському Микiльському Новодiвичому монастирi.
53. Барнадини – чернечий орден Римо-Католицької Церкви, що був заснований абатом Бернаром Клервоським (1090-1153) на основi реорганiзованого братства цiстерiан. У ХIII ст. цей орден був одним з найбагатших та найвпливовiших католицьких чернечих орденiв. Ця спiльнота вперше з’явилася у 2 пол. ХV ст. на Галичинi. Проте їхня мiciя в Українi особливого успiху не мала. Лише у XVII ст. орден значно активiзував свого дiяльнiсть, спираючись на пiдтримку польського уряду.
54. Сильвестр – на полях церковнослов’янського тексту подано його прiзвище: Губаревич.
55. Варвари – тут: чужинцi, iноземцi. Пiсля повстання козакiв пiд проводом Остряницi та Гунi, вiдбулися жорстокi репресiї проти козацтва, яке було позбавлене прав i свобод. Православне населення Польської України було обкладене рiзноманiтними податками. Багато християнських храмiв було передано в оренду євреям. Саме 1638 р. мало мiсце масове переселення козакiв та селян у московськi володiння. Вони пзапочаткували слободи у т. зв. Українi Московськiй (Острогозьк, Чугуїв та iн.), якi потiм тривалий час називалися Слободськоукраїнською областю.
56. Государ Василiй Лупул (1593-1661) – Молдовлахiйський господар у 1634-1654 р.р. Спочатку прихильник Польщi, згодом союзник Б. Хмельницького, з яким вони стали сватами. За часу його правлiння в урядових грамотах вперше з’явилась румунська мова, а 1640 р. в м. Яссах вiдкрита слов’яно-греко-латинська академiя. 1642 р. в м. Яссах Василiй на свої кошти провiв спiльний Собор грецького єпископату та iєрархiв Молдовської та Київської митрополiй, де розглядався кальвiнiстський твiр "Сповiдання вiри", авторство якого приписувалось Кирилу Лукарiсу, а також "Виклад вiри русiв", упорядкований св. Петром Могилою.
57. Примiтка пiд текстом слов’янського варiанта: "Та церква простояла рокiв 30 i згорiла; пiсля цього почав будувати муровану гетьман Iоан Самойлович 1674".
58. Авва – з сирiйської мови "отець". Цей титул надавався начальнику обителi, тобто iгумену.
59. Далi в "Лiтописцi" вмiщено розповiдь "Про чудеса, що були ранiше в Густинському монастирi", котра вже не має вiдношення до iсторичної хронiки.
 
Диякон Данило Кондратенко,
кандидат богословських наук

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2