foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Святий пророк Ісая

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Сьогодні свята Церква відзначала день пам’яті  св. пророка Ісаї. Ісая жив у VIII ст. до Різдва Христового. Це був час, коли віра в Бога перебувала у занепаді. Внутрішній потяг до Бога замінявся формальним виконанням обрядів. Люди більше покладалися на свої власні сили. Успіх у справах вони приписували собі.

З падінням віри з’явилося прагнення до збагачення. А це призводило до пригноблення слаб­ких сильними, до розкішного життя сильних і бідно­сті слабких. З’явилося багато лжевчителів, які ви­прав­до­вували ці пороки. Храм і богослужіння втратили колиш­нє значення. Люди приносили багаті жертви, дотриму­валися постів і свят і цим сподівалися дого­дити Богу, а про те, щоб позбутися пороків, не турбувались.

У цей час Ісаї було видіння. Він бачив Бога, Який сидів на Престолі, оточеному шестикрили­ми серафимами. Серафими співали пісню: “Свят, свят, свят Господь Саваоф, виповни і небо, і землю слави Твоєї”. Усвідомлюючи свою гріховність, Ісая з жа­хом вигукнув: “Горе мені! Пропав я! Бо я лю­дина з нечистими устами, і живу я між людьми з нечистими устами, мої ж очі бачили Царя, Господа Сил” (Іс. 6, 5).

Тоді один із серафимів узяв кліщами з жертовника гаряче вугілля і доторкнувся до вуст Ісаї. При цьому серафим сказав: “Доторкнулось оце до твоїх уст, і взято від тебе твою беззаконність, і зник гріх твій” (Іс. 6, 7). Після цього Ісая почув голос Бога: “Кого пошлю і хто піде до цього народу?” Сповнений ревності щодо слави Божої, Ісая вигукнув: “Господи! Пошли мене!”

З цього часу пророк Ісая став нещадно викривати пороки і закликати людей до покаяння.

Дуже гостро викривав Ісая неправосуддя, утиски, нестриманість і розкіш. “Горе тим, – говорив пророк, – що додають дім до дому та прилучають поле до поля... Горе тим, що тільки-но вставши вранці, женуться за напоями хмільними і що увечері заси­джуються за вином. Арфа і гуслі, бубон і сопілка та вино у них на бенкетах; а на діяння Господні не      зважають і діл рук Його не бачать... Горе тим, що   за гостинець роблять винного правим, а право­му відмовляють у його правах. Тож як вогонь жере   солому і як від полум’я згорає сіно, корінь їхній візметься гниллю, їхній квіт розвіється як порох...” (Іс. 5, 8, 11-12, 23-24).

Ісая нікого не боявся. Звинувачуючи князів і начальників, він говорив, що вони зробилися відступниками і спільниками злодіїв; усі вони “полюбляють хабарі, сироту не захищають, а справа вдовиці до них не доходить” (Іс. 1, 23).

З обуренням говорив пророк Ісая про жінок, які втратили скромність і чистоту. “За те, що дочки сионські горді, що ходять, витягнувши шию, і принаджують очима, ходять дрібненькою ходою і побрязкують на ногах обідцями... того дня Господь відійме їхню оздобу... І буде: замість пахощів – гнилизна, замість пояса – мотузка, замість завитого волосся – пліш, замість широкого плаща – мішок, тавро – замість краси” (Іс. 3, 16-23).

Викривальні промови пророка Ісаї викликали гнів у серцях царя, князів і розбещеного наповпу. І пророк був перепиляний дерев’яною пилою. Так закінчив своє славне життя св. Ісая. Гнів і лють людська були причиною його смерті.

За що загинув пророк? За те, що вчив людей правди і добра! А люди чим віддячили?!...

Ніщо не потьмарює так розум людини, як гнів і лють. Екклезіаст говорив про це  : “Гнів гніздиться у серці дурнів” (Ек. 7, 9). Св. Касіян стверджував, що гнівливий муж стає без розуму, тому що розум затьмарюється від гніву. А св. Григорій Богослов ніби на доповнення до цього писав: “Там, де гнів наводить темряву на розум, Бог віднімає промінь Свого світла, і буває, що як сліпий не знає куди йти, так і затьмарений розумом не знає, що він робить”.

Смішний гнів царя Ксеркса, коли він став карати батогами море за те, що у ньому під час битви потонули його кораблі з військом.

Подібно до цього вчинив і цар Кир, кінь якого потонув у річці. Розгнівавшись на річку за коня, він звелів з метою покарання розширити русло. А в житіях святих читаємо, що, коли звірі не торкалися тіл мучеників, мучителі у гніві наказували вбивати цих звірів.

“Важке каміння, тяжкий пісок, – та гнів дурня тяжчий за те й інше” (Пр. 27, 3). Навряд чи хто з нас може сказати, що він не випробував особисто на собі тягар гніву. Гнів не робить людей праведними, а зла він завдає багато. Від гнівливого начальника страждають підлеглі, а сварливий сусід розпалює постійні чвари.

“Якщо ти в зарозумілості своїй вчинив дурницю і помислив зле, – говорить премудрий Соломон, – то поклади руку на вуста; тому що як збивання молока робить масло, поштовх у ніс призводить до крові, так і збудження гніву викликає сварку (Пр. 30, 32-33).

Екклезіаст говорить: “Не поспішай гніватися духом, бо гнів гніздиться в серці дурнів” (Ек. 7, 9). Гнів і лють, за словами іншого старозавітного мудреця – Сираха, – скорочують дні життя людини (Сир. 30, 26). Хоча б турбота про своє життя і здоров’я приборкувала гнівливих людей і стримувала їх від нападів люті!

Гнів потрясає весь організм людини. Гнівливий може переконатися у згубних наслідках цього гріха, якщо подивиться на себе під час нападу гніву в дзеркало. Він здригнеться з жаху від свого вигляду: такий він лютий, багровий і огидний.

Хай гнівливий під час гніву прикладе руку до свого серця: воно б’ється, наче молот об ковадло. Таке кипіння крові, такий струс нервів чи може не подіяти згубно на здоров’я і життя? Від того гнівливі люди звичайно бувають досить сухі, жовті, неначе їх спекли на вогні.

Знаючи про шкідливі наслідки гріха гнівливості, послухаймо мудру пораду Соломона, який говорить, що гнів можна відвернути лагідною відповіддю (Пр. 15, 1).

Амінь!

 

 

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2