foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Як нам відомо, складне питання про людське знання поділило філософів на дві групи: одні стверджували, що все наше знання набувається досвідом, що вся інформація постачається відчуттями і переробляється розмірковуванням; інші ж, навпаки, визнавали, що відчуття є лише складовою частиною нашого знання, адже, твердили вони, існують такі елементи знання, які не підлягають жодному чуттєвому досвіду. Кант повернувся до цього питання. Він писав: "Безперечно, що все наше знання починається з досвіду, але із цього зовсім не випливає, що будь яке знання виникає з досвіду". Тому Кант побудував цілу філософську систему, завдання якої - дослідження і критика розумових процесів.
Чому ж цьому питанню надається таке велике значення? Теорії пізнання необхідно було вирішити питання про те, чи можливе понад чуттєве пізнання про Бога, про душу, безсмертя і чи є взагалі абсолютні, загальнообов`язкові істини?
Кант Еммануїл (1724-1804) - німецький філософ, засновник критичного ідеалізму людина честі, обов`язку і високої дисципліни - він володів всіма науками. Між іншим, говорили, що годинник на соборі в Кенігсберзі, де він жив, не такий точний як Кант Еммануїл Філософія Канта має два періоди:
Доктричний. Цей період життя він присвячує питанням природознавства та філософії природи і виводить ідею про розвиток всесвіту. Так, за Кантом, сонячна система виникла з хмари частин матерії - початкової туманності. Проте нескінченний процес розвитку світу мав початок. Механічні закони проявляються в матерії, але не витікають з неї, тому причиною світу є не матерія, а Бог.
Критичний. В цей період він пише твори , які принесли йому світову популярність і велику кількість прихильників та противників : "Критика чистого розуму", "Критика практичного розуму". "Критика сили судження".
Основна думка першого твору полягає в тому, що людина перед тим як будувати свою філософську систему, повинні дослідити засоби та межі пізнання.
Пізнання складається з трьох властивостей: з чуттєвості (від контакту з предметами вона дає нам уявлення), глузду (він складає уявлення в поняттях), і розуму (він виводить ідеї).
Кант вважає, що умови нашого пізнання повинні бути дані піше нашого пізнання. Цілком зрозуміло, що досвід може бути джерелом пізнання лише тоді, коли є істота, яка пізнає (камінь не пізнається деревом). В процесі пізнання в наявності обов`язково є розум, що пізнає, з його можливостями, і це передує пізнанню, тобто існує "а пріорі" раніш, до досвіду, а вже дані досвіду йдуть згодом - "а постеріорі".
Отже, всяке пізнання складається з двох елементів: пізнавальна діяльність розуму і матеріал, який отримуємо через відчуття (чуттєвість), тобто розуму постачається відомий матеріал, і розум формує поняття, накладає на цей матеріал свої форми і умови. Ми вже говорили про те, що властивості речей - це певні сили, які здатні викликати в нас відчуття, і лише наші відчуття роблять їх якостями предметів, тобто наше знання зумовлено нашою тілесною організацією, пристосованою до сприйняття. Якщо б у нас були лише відчуття, тобто якщо б предмети діяли на нас, а ми не діяли на них, то вийшло б дещо подібне грі вітру на струнах; досвід був би неможливим, тому що не було б тієї організуючої сили, яка упорядкувала б потік інформації зовнішнього світу.
Звідси Кант робить висновок: наше знання зумовлюється зовнішніми об`єктами, але і об`єкти підпорядковуються законам нашого розуму, тобто наш розум додає дещо від себе до чуттєвого досвіду, і це дещо, що додається ним, не лише не залежить від досвіду, але має характер достовірності і все загальності, на що ніколи не може претендувати досвід. Достовірність досвіду завжди обмежена; вона ніколи не може мати характеру все загальності, яким би багатим він би не був: через тисячу років може бути доведена його помилковість.
Кант доводив, що знайомий нам світ складається за формами і законами суб`єкта, який його пізнає. Ці закони (форми пізнання) незмінні, тому що незмінна людська природа. Адже математика також є вивчення незмінних властивостей, які не існують в природі.
Отже, суб`єкт і об`єкт, знаходяться обличчям один до одного, Разом творять знання. Що ми знаходимо в суб`єкті? По-перше, чутливість - здатність відчувати вплив об`єктів. Кант називає цю здатність чуттєвістю розуму: вона цілком пасивна (коли ми вранці відкриваємо очі і сприймаємо промені сонця, то не робимо жодного вольового зусилля). По-друге, свідомість - здатність пізнавати об`єкти за допомогою уявлень, про які повідомляє наша чутливість: це здатність активна.
В процесі вивчення пізнання, ми повинні відокремити все різноманітне в наших відчуттях від того, що залишається постійно незмінним. Тому складний і різноманітний елемент, який даний в відчуттях, Кант назвав матеріалом, а незмінний елемент - формою. Що ж це за форми нашого мислення? Наприклад, простір і час. Простір є форма зовнішньої чуттєвості; час же є формою і зовнішньою і внутрішньою. Неможливо уявити собі тіло поза простором, але можна уявити простір без тіла. Якщо б вся матерія зникла, то і тоді уявлення про простір було б можливим. Тому простір є необхідною умовою відчуття - формою зовнішньої чуттєвості. Він не дається матеріалами відчуття, тому що можна уявити зникнення всіх предметів, але не можна уявити зникнення простору. І далі, ми не можемо уявити собі предмети інакше, як існуючими в часі, а існування часу можна уявити і при відсутності предметів.
Такі дві необхідні умови кожного відчуття, дві форми, в які ми втілюємо весь різноманітний матеріал нашої чуттєвості. Ці форми не виводяться з досвіду - вони апріорні, це - чиста інтуїція.
Закінчивши з цим питанням, Кант, приступив до наступного: чи має простір і час будь-яку об`єктивну реальність? Якщо простір і час не дані нам в досвіді і зовнішнім матеріалом - це означає, що вони є формальними елементами нашої думки і не мають відповідної об`єктивної реальності.
Визнавши, що формами чуттєвості є простір і час, Кант переходить до функцій розуму. Функція розуму є судження; за її допомогою, матеріал, що постачається нашою чуттєвістю, перетворюється в поняття.
Якщо у нас була б лише чуттєвість, то ми мали б відчуття, але не знання. Саме розуму ми зобов`язані своїми знаннями, тому що все різноманіття наших відчуттів він перетворює в єдність. Відчуття саме по собі може бути лише відчуттям і навіть декілька відчуттів не можуть утворювати поняття. Саме розум накладає відомі форми на матеріал, який постачають відчуття.
Знову ж таки, що ж це за форми? Для відкриття цих форуми повинні ще раз запитати себе: в чому полягає функція розуму?
В судженні. Скільки ж існує умов для того, щоб судження були можливими?
Кант визначав 12 таких умов або категорій незалежних від досвіду (апріорних), під які розум підводить будь-який зміст. 12 категорій поділяються на 4 розряди:
1.Кількість (єдність, численність, цілісність).
2.Якість (реальність, заперечення, обмеження).
3.Зв`язок (зв`язок між субстанцією і властивістю, причиною і дією).
4.Модальність (категорії можливості, дійсності і необхідності).
Ні чуттєвість, ні поняття розуму, взяті окремо, не дають знання, тому що відчуття без понять сліпі, а поняття без відчуттів пусті. Щоб виникло достовірне знання, необхідно, щоб відбулося з`єднання (синтез) чуттєвого споглядання (відчуття) з категоріями розуму.
Категорії, закони свідомості - апріорні, тобто виникли до досвіду, вони належать не самій природі, а розуму, тобто наша свідомість повідомляє невідомому в своїй сутності предмету ту форму, під якою він лише може пізнаватись.
Здоровий глузд визначається Кантом як здатність судження. Розум є здатність робити умовиводи, виводити наслідки з даних посилань. Розум приводить всі різноманітні поняття до кінцевої єдності.
Розглянемо ще одну важливу деталь у вченні Канта. Він чітко відділяє явища, доступні людському пізнанню в досвіді від "речей в собі", тобто від сутності речей, яка не може бути нам дана в досвіді, тому що матерія пізнається лише в формі явищ. Знанню доступні лише явища, але не речі, як вони існують незалежно від нашого чуттєвого сприйняття і від форми розумного мислення, які, в свою чергу, зумовлені структурою нашої тілесної організації. Звичайно, предмети - не фантазія; якийсь об`єктивний матеріальний світ існує поза нами, але що він являє собою в своїй сутності ми не знаємо - "річ в собі" (Ноумен) непізнавана. Ось висновок до якого неминуче призводить філософська система Канта: нам недоступне справжнє знання оточуючого світу і ми замінюємо його образами розуму.
Висновок. Для нас беззаперечно, що досвід допомагає пізнати оточуючий світ, але він зумовлений нашою тілесною структурою, як би ми цю структуру не вдосконалювали допоміжними інструментами, адже показники пристроїв все одно йдуть через наше чуттєве сприйняття, а глузд, у свою чергу, накладає свою форму на будь-яку інформацію. За допомогою бінокля ми бачимо далі, ніж неозброєним оком, але світ є нескінченим і в умовах тривимірного буття ми не бачимо його глибини до кінця.
Без сумніву і те, що в душу (монаду) попередньо закладені будь-які сили, які організують наш зв`язок з навколишнім світом, і ці сили конструюють світ в таких формах, в яких може його сприйняти наш пізнавальний апарат. Ми можемо назвати ці сили як завгодно - платонівськими ідеями, кантівськими формами глузду (категоріями) і т.д., але якби їх не було (до досвіду), т0 чуттєве сприйняття об`єктів нагадувало б безладні удари вітру по струнам і сам досвід був би неможливим. Лише визнавши ці сили, ми зможемо, наприклад пояснити інтуїтивне мислення і факти прозріння, коли людина відкриває істину, котра підтверджується досвідом значно пізніше.
"Критика практичного розуму" або "Вчення про Бога і моральність"
Бог, душа і світ - три ідеї розуму, але ці ідеї безпосередньо не подані в чуттєвому досвіді, і їх сутність не пізнана, це - "речі в собі". Тому не можливо ні доведення, ні заперечення Божого буття. Релігія - предмет віри, а не розуму. Ніцше писав, маючи на увазі погляди Канта: "Кант так визначив своє завдання - прокласти шлях вірі, вказуючи знанню його межі."
Етична концепція Канта виглядає трохи інакше: слабка і неспроможна в справі пізнання, людина могутня і незалежна в своїй моральній діяльності. Вихідною причиною його етики є переконання в тому, що кожна особистість самоціль, а не засіб (це вплив Руссо).
Людина, за Кантом, володіє подвійною природою: як розумна, істота, яка пізнає, вона належить царству свободи, однак як чутлива істота, включена в сферу дії законів необхідності, вона підвладна слабостям, зіпсованості і т.д. Тому в світі феноменів (явищ) існує "вічне зло", яке можна подолати лише вихованням, культурою, релігією і мораллю.
Існує моральний закон (вимога морального обов`язку). Цей моральний закон Кант назвав категоричним імперативом, тобто правилом, яке наказує діяти так, а не інакше. Це є передумова практичного розуму, але вона ніколи не може бути виконана цілком. В людині, крім морального закону, є ще вроджене прагнення до щастя і блаженства. Співвідношення між моральністю і щастям, доброчинністю і блаженством може здійснити лише вища розумна сила. Тому практичний розум вимагає Божого буття.
Яка ж природа і походження категоричного імперативу?
Ця передумова практичного розуму формальна, і без змісту приклад, "не обманюй", "не кради", "не вбий"). Якщо б в формулювання морального закону входила вказівка на зміст моральних дій і мотивів, то закон цей ніколи не зумів би отримати безумовної і необхідної вимоги, тобто кожен вкладав би в нього свій зміст.
Вчинок буде моральним лише в тому випадку, якщо він здійснюється з поваги до морального закону, тобто мотиви виключаються. Більше того, практичний розум, отримує закон моральності не від волі Бога, не від природного потягу, але від своєї особистої глибини; він сам себе зобов`язує. Мораль, що базується на велінні Бога - це закон ззовні, істинна ж мораль -автономна, воля - сама для себе закон. Ось чому в нього не моральність базується на релігії, а релігія повинна базуватися на моральності; релігія автономні моральні закони робить заповідями Божими. Ось чому вимога моралі вимагає буття Божого, а не Бог є джерелом моралі. "В мені є моральна впевненість, що Бог існує", - писав Кант. Саме на цьому побудований його, так званий моральний доказ Божого буття.
В світі немає доброчинності, яка б супроводжувалась щастям: справедливий страждає, а хибний благоденствує. Справедливість вимагає іншого світу. Лише при вічному вдосконаленні можемо досягти щастя, - отже, безсмертна душа і Бог повинні існувати. Вл. Соловйов писав з цього приводу так: "Для дійсного значення морального закону необхідна дійсність Бога і душі, тому слід визнати ці ідеї дійсними істинами".
За Кантом, нічого не проникає в людину. Сину Божому не потрібно було втілюватись - людина розділена з Богом. Син Божий - це ідеал в нас, Його страждання - наші внутрішні муки. Таке вчення вело до бездогматичності.
До Канта ми ще повернемося, коли будемо розглядати проблему оцінювання. Нам залишається лише одне запитання: Якщо моральний закон вимагає буття Божого і в той же час він є автономним, тобто не залежить від Бога і не походить від Нього, то від кого? Якщо моральність не від Бога, то чому вона вимагає буття Божого - в чому тут зв`язок і чи потрібен цей , зв’язок? Моральна теорія Канта прирікає людину на самотність безпорадність.
Хоча вчення Канта зробило великий вплив на європейську філософську думку, принципи його системи не були сприйняв однозначно. Кантіанство зупинилось на висновках на користь агностицизму: світ і Бог непізнані, надчуттєве нам не дане в досвіді, а в матеріальному світі ми пізнаємо лише явища (феномени). Отже, і світ і Бог - це непізнані "речі в собі", а наше знання відносне і не в стані охопити абсолютну істину. Тим не менше вже намітилась тенденція глибше приникнути в ці два світи і знайти найбільш тісний зв`язок між буттям і свідомістю.
Так, Якобі, в принципах критицизму Канта побачив новий шлях. Він стверджував: як почуття є здатністю сприймати матеріальні предмети, так і розум є здатністю до сприйняття надчуттєвого. Розглядав подібні питання і Фіхте.
Фіхте (1762-1814) - німецький філософ-ідеаліст, учень Канта, закінчив семінарію і отримав диплом кандидата теології, після довгих невдач отримав кафедру філософії в Ієнському університеті, а потім в Берліні. Основна праця - "Основи загального науковчення". Розробив теоретичну систему науки - "науковчення" На питання, що ж робить науку наукою, дав традиційну відповідь: достовірність знання.
На відміну від Канта, Фіхте був переконаний в пізнаваності буття, він відкидав непізнаваність "речі в собі". Однак, він критикував Канта не з точки зору матеріалізму, а з позицій ідеалізму, ще більш послідовного, аніж кантівський.
Матеріалізм іде від буття до свідомості. Фіхте заперечує цю догму, бо, вважає він, неможливо пояснити, яким чином мате­ріальне буття здатне перетворитись в свідомість.
Ось вихідна позиція філософської системи Фіхте: "Людство праве, приписуючи об`єктам реальне існування; але воно не праве, припускаючи, що об`єкт не залежить від суб`єкта. Всі філософи помилялись не тому, що визнавали реальність предметів, а тому, що визнавали реальність двох окремих сутностей, матерії і духу, тоді як є лише одна сутність, яка має дві сторони - об`єкт і суб`єкт".
Що ж це за сутність?
Фіхте починає своє вчення з безпосередньо даного факту, в якому ми не можемо сумніватись - з інтуїції суб`єкта, що діє або "Я", яке охоплює в собі все, що може бути осмислене. Крім цього вихідного "Я" повинне бути якесь "не - я", інакше кажучи, окрім свідомості повинне бути щось, що ми називаємо природою, тобто об`єкт. Але "не - я" (природа) - лише умова саморозвитку духу. Будь-яка реальність міститься в "я" і обмежується тим, що в ньому дано: розум - творець духовного і природного всесвіту. Протиставлення "я" і "не - я" виникає в лоні абсолютного "Я", яке виділяє із власної повноти ці протиставлення. Абсолютне, безкінечне "Я" здійснює себе в "я" відносному і кінцевому. Лише в останньому воно стає розумом, волею, особистістю. Поза цим кінцевим "я" воно лише відокремлений та безсвідомий процес. Тут ми підходимо до фіхтовського розуміння Бога, але про це ми будемо говорити нижче.
Вишу здатність пізнання Фіхте називає "інтелектуальним спогляданням" або "інтелектуальною інтуїцією". Він вважав, що в потаємних закутках душі лежить здатність, що знаходиться поза розумом, здатність, яка дає нам можливість пізнати абсолютну істину. "Я знайшов орган, - писав Фіхте, - за допомогою якого ми пізнаємо реальність, це - віра. Ми всі народжуємося з вірою". Світ існує не тому, що ми його уявляємо, а тому, що ми віримо в нього. Світ є об`єктивне буття нашого "я", ми створили його.
Душа, за Фіхте, - це не пасивне дзеркало, яке відображає образи, вона - активний принцип, що створює їх. Якби вона не кипіла життям і діяльністю, сприйняття було б неможливим - камені не пізнаються один одним.
Етика, вчення про Бога і право.
В етиці центральним питанням для Фіхте стало питання про свободу. Як і Спіноза він бачить в свободі не безпричинний акт, але дію, яка базується на визнанні необхідності. Однак, на відміну від Спінози, Фіхте ставить рівень свободи в залежність не від індивідуальної мудрості, а від історичної епохи, до якої належить індивід, тобто за його вченням, існують різні рівні свободи, які залежать від форми розвитку суспільства. Свобода полягає в добровільному дотримуванні індивідом моральних Законів. І у випадку "несвободи" і у випадку "свободи" людина діє за необхідністю, але у першому випадку його дія пасивна, позбавлена свідомості, а в другому - пронизана світом пізнання і тому самостійна і вільна.
Яка ж основа морального діяння?
Моральний світ, за Фіхте, в нас самих; наша місія полягає в тому, щоб перенести його на зовнішній світ. Людині наказує бути моральною необхідність його власної природи. Бути добродійним не значить підкорятись зовнішньому закону, а значить виконувати закон внутрішній це підкорення не є рабство, але свобода. Життя є боротьба. Вільний дух людини, оскільки він є кінцевим, обмежений, недосконалий; але він постійно хоче подолати зустрічні протиріччя і постійно прагне до безкінечного.
А що говорить Фіхте про Бога?
Загальноприйнятий погляд говорить: Бог створив світ 3 не одухотвореної маси матерії; очевидність доцільності в такому світі наводить нас на думку про розумного Творця. Фіхте такий погляд не влаштовував. Він писав: "У Бога ми повинні вірувати, а не робити висновки про нього. Віра є основою всякого переконання і наукового і морального. Чому ви вірите в існування світу? Світ є ніщо інше як втілення того, що ви носите в собі самі, а між тим ви вірите в нього. Так само і Бог існує у вашій свідомості і ви вірите в Нього. Він є моральний порядок світу: таким і лише таким можемо знати його. Бог - нескінчений: ось тому Він поза сферою нашого знання, яке може обійняти лише кінцеве, але Він не поза нашою вірою". Намагаючись реалізувати добре і прекрасне ми прагнемо до Бога, ми до певної міри живемо життям Бога.
Отже, вчення Фіхте про Бога виводиться з його основного принципу: безкінечне лише в кінцевому усвідомлює себе і, таким чином, лише так отримує реальність. Божеству приписується буття лише в розумі, і тому воно має лише умовне існування. У Фіхте абсолютне "Я" замінило місце Бога. Звідси - вся дійсність Божественного життя - це світовий процес.
Не важко помітити, що Бог як особистість зникає у вченні Фіхте, і Бога необхідно розуміти як принцип внутрішньої активності світу. Це дуже хитке уявлення про Бога.
Питання про моральну свободу Фіхте пов`язує з правовими проблемами. Усвідомлення свободи пов`язане в нього з визнання вільними інших розумних істот. Це визнання вимагає, щоб кожний індивід обмежив свою особисту свободу заради свободи інших; так виникають юридичні відносини і право. Моральність - абсолютна, право ж - відносне. З досягненням повного панування морального закону, право і держава стають зайвими і відмирають Необхідно сказати, що ця думка не є новою.
Філософія історії Фіхте також представляє деякий інтерес, вона розділяє життя людства на п`ять періодів:
1.Первісний час, коли інстинкт панує над розумом.
2.Загальний інстинкт придушується державною владою; люди підкоряються закону не за переконанням, - їх змушують робити це силою.
3.Влада слабшає, духовні цінності піддаються сумніву - це епоха скептицизму та розпусти.
4.Розум усвідомлює сам себе і наближається до істини. Розвинеться наука про розум.
5.Ідеал розуму перемагає і людство влаштовує своє життя згідно ідеалу розуму - це остання фаза в історії людства.
Шіллер (1759-1805) і Гете (1749-1832) про релігію. Ці мислителі ототожнювали релігію з проявами почуття краси - це так званий естетичний погляд. Згідно цього вчення в світі панує гармонія, а саме в ній слід вбачати Божество, яке осягається розумом і почуттям.
Як бачимо, Шіллер і Гете обмежують зміст релігії, зводячи її лише до споглядання та естетичної насолоди красою. Однак, не можна змішувати релігійне почуття з почуттям краси; милуватися красою може і безбожник. Віруюча людина бачить в красі лише відблиск величі Творця, вклоняється і служить не красі самій по собі, а Богу, що створив її. Гармонія і краса не зміст світу, а шлях розуміння істинного змісту та істинної мети - це лише один з шляхів до Бога.
Шлейермахер Фрідріх (1768-1834) - німецький протестантський богослов. Головні твори: "Промови про релігію до освічених людей, які зневажають її", "Християнська віра", "Діалектика" та інші. В його працях зустрічаються ідеї Платона, Спінози, Канта, Шеллінга та інші, його можна вважати еклектиком.
Вчення про буття і Бога. Основу безкінечного буття, за Шлейермахером, утворює світова єдність, "цілісність", або Бог, в якому примиряються всі протиріччя, тобто він виходить з єдності буття та мислення. Найнижча грань буття - різноманітність без єдності, вершина - чиста єдність без протилежностей - Бог, якого не можна осягнути сторонньою дужкою, тому що ми пізнаємо лише тоді, коли маємо справу з протилежностями, тобто пізнаємо в порівнянні. І всі окремі істоти, і ми - всього лише перехідний стан в житті всесвіту; виникнувши як кінцеві істоти ми гинемо, тобто з`єднуємося з нескінченним. Як бачимо, тут особистого безсмертя немає.
Загальний зв`язок з природою і є зв`язок з Богом, тобто Бог У нього не особистість, а світова єдність: Він, як і в інших пантеїстів, розчиняється в природі або природа в ньому. "Бог - пише Шлейермахер - ніколи не існує без світу. Він не існує ні до ні поза світом, ми пізнаємо Його лише в самих собі та в речах".
Вчення про релігію. Абсолютна єдність буття і мислення або "всеціле", тобто Бог, може відкриватись лише глибинному внутрішньому почуттю. Тому релігія має свою власну владу в почутті; її витоки і сутність в спогляданні безкінечного і з почутті "залежності" від нього в нероздільній з ним єдності Релігія, власне кажучи, і виникає з почуття залежності та прагнення до безкінечної, вічної і абсолютної єдності; вона - осягнення розумом світової гармонії чи краси. Ці мотиви пов`язують Шлейермахера з поглядами Шіллера та Гете. Шлейермахер досить чітко виражає свою точку зору на релігію в наступних словах: "Релігія є відчуття безкінечного в кінцевому або почуття безумовної залежності і, значить, кожна релігія є істинною релігією, оскільки вона є справою почуття, до джерел знання вона не має жодного відношення". Керуючись цією концепцією можна зробити логічний висновок: віровчення і догмати не потрібні - вони лише заважають почуттю; не потрібна і церква, оскільки її суворе ортодоксальне вчення теж обмежує вільне відчуття.
Етика. Загальна теорія буття Шлейермахера передбачає, як ми вже бачили, абсолютну залежність кінцевого від нескінченного і, природно, що на відчутті залежності побудована його етика: людина не відрізняється від інших істот ні свободою волі, ні вічним особистим існуванням, тому що діяльність Бога однакова з причинністю в природі. Правда, в своєму етичному вченні Шлейермахер намагається подолати дуалізм необхідності і свободи, природи і моральності, обов`язку та прихильності, але все це якось не в`яжеться з вченням про абсолютну залежність. Етика, за Шлейермахером, є вчення про розвиток, в процесі якого діяльний розум підкорює собі пасивну природу. Однак він тут же проголошує протилежність добра і зла, що не має значення для етики: так зване моральне зло є всього лише роз`єднання елементів, які підлягають об`єднанню, тобто зло з`явилось тоді, коли "всезагальна" єдність роз`єдналась на безкінечне та кінцеве, чисту єдність без протилежностей і різноманіття без єдності. Цe роз`єднання зникає тоді, коли знову відбудеться об`єднання, або злиття кінцевого з безкінечною "всеєдністю".
Заперечення.
1. В жодному випадку єдність буття і мислення ми не можемо розуміти як тотожність Бога і світу, оскільки Бог не лише у світі, але й над світом; Бог не зливається з природою і не пов`язаний з нею вічністю - Він є Творець і промислитель світу.
2.Зло справді з`явилось в результаті розпалу буття, тобто відділення від Бога частини тварини, але зло стало реальністю і для його подолання необхідно зусилля людей з свободою волі, яка дозволяє робити добровільний вибір. Принцип же абсолютної залежності, прийнятої Шлейермахером, призводить до детер­мінізму (зумовленості) і позбавляє людину того рівня свободи, котрий необхідний для моральної і релігійної діяльності, тому щo Господь хоче, щоб люди саме добровільно любили Його і виконували Його волю.
3.Релігія не може бути потребою лише одного серця, одного почуття. І хоча чуттєвість займає велике місце в житті релігійної людини, слід чітко та правильно розуміти все, що переживаєш, а тому будь-яке почуття мусить пройти, так би мовити, раціональну обробку. Для богоспілкування необхідне богопізнання, а для цієї великої мети слід залучати всі сили людської душі і всі сторони її діяльності: розум, почуття, волю, глибокі знання, осяяння, моральну чистоту, церковне керівництво. Церква потрібна як хранительниця переданих Богом і накопичених людством духовних цінностей, її догми необхідні як орієнтири (вказівники) найближчого шляху до Бога.
4.Шлейермахер заперечує особисте безсмертя, що суперечить християнському вченню, розчиняючись у "всезагальній" єдності, людина перестає бути особистістю і звільняється від відповідальності за свої вчинки.
Шеллінг (1775-1854) - ще один представник німецького класичного ідеалізму, як і Фіхте, закінчив духовну семінарію і теологічний інститут, у 17 років став магістром філософії.
Ідеалізм Фіхте був суб`єктивний, заснований на переконанні, що неможливо уявити собі пізнавальний об`єкт без суб`єкта, який пізнає, тобто хоча об`єкт був у нього реальним, але повністю залежав від суб`єкта. Іншими словами, Фіхте (як Берклі і Юм) конструює світ на основі особливостей індивідуальної свідомості.
Шеллінг визнав цей принцип, але висновок з нього здавався йому надто насильницьким щодо зовнішнього світу, і він шукає інший вихід. Шеллінг - об`єктивний ідеаліст, приймає за основу дійсності абсолютний дух. Хід його думок можна передати так: ми твердо віримо в існування як світу об`єктивного, так і суб`єктивного - обидва ці світи існують у дії свідомості. Ми не можемо усвідомлювати свого власного існування, не пов`язавши його певним чином з буттям, відмінним від нас самих. Так само ми не можемо усвідомлювати буття поза нами, не пов`язавши його з власною свідомістю. Отже, ми робимо висновок, ид0 обидва світи існують нероздільно один від одного, але ототожнені в чомусь вищому, а саме - в абсолюті.
Шеллінг зробив висновок: природа - це видимий дух; дух – це невидима природа. Тому філософія повинна дати відповідь на два питання:
1.Яким чином розвиток безсвідомої природи приходить до виникнення свідомості? Філософія природи мусить вивести розум з даного в природі - суб`єкт з об`єкта.
2.В який спосіб, навпаки, свідомість, яка сама по собі є лише суб`єктом, стає об`єктом?
У Шеллінга, як ми вже сказали, суб`єкт і об`єкт (дух і природа) ототожнюються (прирівнюються) у третьому - в абсолюті.
Відповідь на перше питання, тобто в який спосіб природа породжує свідомість, Шеллінг дає в своїх творах Ідеї філософії природи " і "Про світову душу".
Природа - становлення духовного начала; якщо в людині духовне начало усвідомлює себе, то в природі воно несвідоме. Словом, щоб пояснити єдність світу, Шеллінг оживляє природу, проголошує дух носієм принципу життєвості, розглядає історію природи як ряд послідовних щаблів розвитку духу.
Перехід від безсвідомої природи до свідомості йде через ряд прогресивних ступенів. Шеллінг розглядає природу як силову динамічну єдність протилежностей (заряди електрики, протилежність кислот і лугів, полюсів магніту і т. д.).
Цілісність природи пояснюється поняттям "світової душі". Не живе народжується із неживого, а навпаки: мертві тіла природи - менш досконалі продукти життя.
В "Трансцендентальному ідеалізмі" Шеллінг відповідає на друге запитання: як суб`єктивне (дух, що пізнає) стає об`єктивним, тобто тим, що вже саме підлягає спостереженню.
Свідомість починає з відчуття, потім піднімається до рефлексії (аналіз власних думок) і, нарешті, досягає акту волі, з якого починається практичне "я". На першій стадії "я" споглядає себе як органічне з боку "не - я", тобто вважає себе породженням природи (спочатку матерія, а потім дух, свідомість). Але це є або наївним світоспогляданням, або точкою зору матеріалізму На другій сходинці до зовнішнього споглядання приєднується внутрішнє; починає панувати "самопочуття" виникають форми свідомості - простір, час і категорії. На наступній сходинці свідомість пізнає себе одночасно і як таке, яке підкоряється необхідності, і як вільне.
"Філософія тотожності" - це вчення про тотожність духу і природи. Існує абсолютний розум, в якому суб`єктивне і об`єктивне не можна відрізнити. Те, що в абсолюті є тотожним (поєднується) вічне і довершене, в світі речей, навпаки, є роздільним, чисельно розвивається в часі і уявляється як процес.
Що ж таке абсолют за Шеллінгом?
Абсолют - це те, що лежить в основі світу. Усвідомлюване і усвідомлене, дух і природа, суб`єкт і об`єкт - це форми абсолюту. А що є абсолютне в самому собі? Стосовно природи і людського духу воно є сила, яка у них (в природі і людському дусі) отримує форму. Абсолютна сутність породжує природу і дух людини із себе, вона їх єдине начало. І все-таки поза ними вона - лише можливість буття, тобто те, що мислиться, але його ще немає. Не важко помітити тут аналогію з Логосом ("Спочатку було слово (розум) все через Нього почало бути"). Згодом ця мисляча можливість набуває у Шеллінга більш чіткої реальності і він остаточно визначається як об`єктивний ідеаліст.
Абсолют є Бог. Він є Все в Усьому вічне джерело кожного буття. Саме Він реалізується під однією формою, як об`єктивність (природа) і під другою, як суб`єктивність (наше я). Він стає самосвідомістю в людині; а людина, при вищій формі свого буття, проявляє розум, і за посередництвом цього розуму Бог пізнає сам себе.
Як же пізнається абсолют? Розуму доступне пізнання абсолюту, але для цього він повинен вийти із меж свідомості і зануритись в абсолют, тобто наша індивідуальність повинна бути увібрана цим універсалом. Вплив пантеїзму і навіть буддизму тут очевидний.
Вчення про свободу і Бога. Питання про свободу пов`язується з проблемою походження зла. Свобода передбачає одночасно здатність як до добра, так і до зла, тобто здатність вибору. Зло не с першопочатковим принципом, який існує поряд з Богом; воно Зникає завдяки відпадання кінцевого "я" від абсолюту, але оскільки таке відпадання є саморозвитком, необхідно припустити і деяку подвійність абсолюту. Роздвоєння Бога, за Шеллінгом, можна мислити лише в тому випадку, якщо передбачити наявність в Ньому чогось такого, що не є сам Бог - це деяка темна природа в Богові; саме вона і робить можливим роздвоєння Бога, а тим самим, і зло. Ідея "темної природи" в Богові запозичена Шеллінгом в Беме та деяких сект буддизму.
Людина - учасник світового процесу, зло перемагається добром. В цьому процесі історія проходить фази, які Шеллінг називає "світовими епохами" (від стану зла до царства Бога на землі) Ступінь свободи, доступної людині, стає залежною від "світової епохи" до якої належить кожний індивід, і від пізнану необхідності. В той же час основу свободи він вбачає в особистому началі - "характері, що осягається розумом" індивіда, який передує досвіду і не залежить від необхідності.
"Філософія одкровення". Первинний стан невиявленості Бога змінюється одкровенням Бог є не лише буття, але й життя, особистість. Любов - вище начало і умова єдності. Людина - центральна істота, вона знаходиться між природою і духом. Відмінність між людиною і Богом в тому, що Бог абсолютно вільний і нескінчений, а людина обмежена.
Шеллінг шукає істину по ту сторону розуму - там , де її вказала релігія, в особливому досвіді, не доступному раціональному пізнанню. Завершальна, вища стадія релігії - християнство. Цей погляд викладений ним в книзі "Філософія міфології і одкровення".
Гегель Георг (1770-1831)
Німецький класичний ідеалізм вів послідовну боротьбу зі всіма проявами реалізму, поступово перетворюючи всесвіт в образ суб`єктивної думки. А закінчив цю систему філософ, який перетворив реальний зв`язок речей в зв`язок чисто логічний.
Визнавши беззаперечним тотожність об`єкта і суб`єкта, Гегель повинен був визнати положення, що все істинне в думці, істинне і об`єктивне. Іншими словами, так як дух і матерія тотожні, то ідеї та об`єкти (речі) співвідносні і однаково істинні. Словом, Гегель довів німецький класичний ідеалізм до крайніх меж. Але, якщо все істинне в думці істинно та об`єктивно, то звідси можна вивести тисячі необдуманих висновків, тому що як говорив Кант, велика різниця думати, що маєш сотню доларів. а інша справа мати їх.
Відповідь Гегеля була в дусі його манери: "Філософія нічого не робить з такими предметами, як долари; філософія направляє свої думки лише до того, що необхідне і вічне".
Противники ж повторювали питання: хіба не буває протиріччя між думкою і реальністю? Наприклад, у нас є думка про небуття (про те, чого не має): чи виходить з того, що це небуття все-таки має об`єктивну реальність, оскільки є часткою нашої думки? За загальним розумінням, дві протилежності виключають одна одну: буття виключає небуття.
Але Гегель розробив і вдосконалив діалектичний метод, що дозволило йому створити свою логіку, в структуру якої легко вкладалось його вчення.
Щоб усунути подібні протиріччя, він висунув принцип єдності протилежностей. Цей принцип проголошував: єдність протилежностей і є умовою кожного існування. Наприклад, в чистому світлі без кольору і тіні ми нічого не здатні були б бачити. Отже, абсолютне світло ототожнюється з темрявою, тобто з запереченням світла; але ні світло, ні темрява, взяті окремо, не представляють повноти: лише з`єднуючи їх ми отримуємо світло.
В результаті подібних обмірковувань, все існуюче отримало новий вигляд: буття стало небуттям, об`єкт суб`єктом, сила - безсиллям, світло - темрявою, а темрява - світлом. Необхідно сказати, що саме у відкритті закону єдності протилежностей - велика заслуга Гегеля.
Отже, за Гегелем, "буття і небуття тотожні". Чисте буття і чисте небуття не мають реальності - вони лише потенціальні (можливі). Поєднавши їх, ми отримуємо становлення. Між буттям і небуттям існує відношення подібне до точки байдужості в магніті, що тримає полюси окремо і тим самим не дозволяє знищити один одного.
Однак, ми маємо право запитати: яким чином буття і небуття із абстрактностей перетворюються в реальності? Гегель відповідає, що вони просто стають реальностями. Але така відповідь є лише повторення запитання, тому не зовсім зрозуміло, як реальність здійснюється фактично, а не лише словесно.
За Гегелем, для того, щоб буття могло існувати, воно повинне спочатку піддатись запереченню. Наприклад, якість є першим запереченням; те, що складає якість, є заперечення одного і умова існування другого: синє лише тому синє, що воно є заперечення червоного, зеленого, жовтого і т. д. Тому буття, яке зазнало заперечення, визначається як якість, стає чимось (реальністю) і не є вже більше абстрактністю.
Ще приклад. В обід я кажу: "Тепер день". Через дванадцять лин я кажу: "Тепер ніч". Отже, моє перше твердження є помилковим стосовно другого, а друге стосовно першого (перше заперечує друге, а друге - перше). А що ж залишається постійним? Єдина позитивна реальність є ставлення (це саме "тепер" - загальна ідея), яке завжди існує при всіх змінах і термінах. Один філософ сказав з цього приводу: "Повинен визнати, що це дуже схоже на логіку божевільних". І ще один: Гегель дуже послідовний. Послідовний в сміливості, послідовний в безглуздості" (Льюіс) Але це говорили противники системи Гегеля.
Як же великий німець збудував світ на основі свого методу?
Все існуюче, за Гегелем є саморозвиток абсолютної ідеї (абсолютного духу), або чисто логічного поняття. Але що ж заставляє абсолютну ідею розвиватись?
Як ми вже казали, Гегель висунув ідею розвитку і протиріччя як рушійної сили цього розвитку. Перед тим, як здійснитись в конкретній дійсності, абсолютна ідея розкривається сама в собі. На першому ступені вона має лише потенційне буття, перебуває в царині чистої думки; вона - сукупність чистих можливостей всього дійсного, але ще не сама дійсність. Гегель прирівнює абсолютну ідею Богу до творіння всесвіту. Цей стан зафіксований в його логіці як теза (ствердження).
Але як ця абстрактна ідея (можливість, потенція) виробляє конкретне, як всезагальне стає індивідуальним, як абсолютне народжує світ? Іншими словами, як ідея стає природою?
За Гегелем, абсолютна ідея в природі отримує зовнішнє, предметне буття, в той же час природа є відпадання ідеї від самої себе; ідея в природі втрачає свою цілісність і внутрішню зв`язність, від того в природі немає свободи: в її утвореннях панує зовнішня, сліпа необхідність та випадковість. Цей стан зафіксовано в гегелівській логіці як антитеза (заперечення).
Але буття ідеї в природі є лише перехідний момент в її всезагальному вигляді; ідея повинна повернутись до себе, і це здійснюється в душі. Вона стає свідомим розумом в людині; вона розкривається сама в собі, як вища істина, у філософії. Цей стан зафіксовано в гегелівській логіці як синтез (з`єднання), як заперечення.
Філософську систему Гегеля ще називають панлогізмом (гр Пан - все + розум) - доктрина про тотожність буття і мислення, згідно якої весь розвиток природи і суспільства є здійсненням логічної діяльності ідеї.
Одною з центральних категорій філософії Гегеля є поняття відчуження. Відчуження - філософсько-соціологічна категорія, яка виражає об`єктивне перетворення діяльності людини та її результатів в самостійну силу, яка панує над нею самою і ворожу їй, і пов`язане з цим перетворення людини з активного суб`єкта в об`єкт суспільного прогресу.
На понятті гегелівського відчуження побудовано його вчення про державу і філософія історії взагалі. Під відчуженням він розумів, по-перше, виникнення всякої предметності з духу, тобто породження духом природи і суспільства (опредметнення), по-друге, всяке складне відношення між суб`єктом і об`єктом як будь-яку доцільну діяльність людини, всяку роботу. Багатство, держава, твори мистецтва і т.д. виступають як відчуження, опредметнення істотних сил людини. Дійсна історія, отже, виступає як результат відчуженості людської діяльності.
Об`єктивний дух складає ту частину гегелівської системи, де викладаються погляди на соціально-історичне життя людини. Тому соціальне життя людей піднімається над життям індивіда. Об`єктивний дух виступає в Гегеля як об`єктивна закономірність. Тому він розумів свободу як досягнуту в поняттях необхідність ("сліпа необхідність лише настільки, наскільки вона не досягається в понятті"). Звідси витікає і його погляд на державу. Держава створена не для забезпечення охорони свободи особистості і власності; держава не засіб, а самоціль. "Існування держави - це рух Бога в світі", - писав він.
Коли ж дух народу виходить за межі даного народу, ми вступаємо на грунт всесвітньої історії. Гегель визначив історію як прогрес в свідомості свободи, який ми повинні пізнати як необхідність. Його знаменитий вислів: "все дійсне розумне, все розумне дійсне" лише на перший погляд здається суперечливим, тому що ніби виправдовує існуюче зло. Він розрізняв існуюче і дійсне, тобто дійсним, за його вченням, є не все існуюче, а лише необхідно існуюче. Дійсне те, що існує в розумі абсолютної ідеї - Бога.
Вчення про Бога і релігію. Щоб краще зрозуміти вчення Гегеля про релігію і Бога, ще раз в загальних рисах відзначимо головні тези його філософської системи.
Отже, початок всього існуючого - абсолютна ідея, Розум, Абсолют; цілий реальний світ - результат активності абсолютної ідеї, яка розвивається в трьох моментах:
1.Ідея в чистій думці здійснюється сама собою і є як Бог.
2.Ідея в формі відпадання, коли вона реалізується в природі.
3.Ідея в стані повернення її із небуття (відпадання) в саму себе. В цьому вона конкретний дух, що розвивається до абсолютного духу.
Абсолютний дух, за Гегелем, проявляється в трьох формах: мистецтві, релігії, філософії. В мистецтві Абсолют пізнає себе в формі чуттєвих образів; в релігії в формі уявлення; в філософії - у формі поняття. Релігія, як бачимо, є у нього другою сходинкою саморозкриття абсолютного духу. Легко помітити, що вся система Гегеля потрійна. Християнська догма потрійності дана в цій схемі символічно, як теза, антитеза і синтез, а саме:
1.Бог-Отець є вічна ідея в собі, мислима єдність всього
сутнього (теза).
2.Бог-Син, народжений від Отця, є ідея як обумовлена реальність, як відпадання, виділення світу з Бога ("все через Нього почало бути") - антитеза.
3.Бог-Дух - поєднання Отця і Сина, повернення ідеї в саму себе, заперечення і повна цілісність буття; Він вже є усвідомлення самого себе як Духу, завдяки людській свідомості (синтез).
Погляди Гегеля на релігію суперечливі. Так він вважає, що релігія вирішує всі загадки світу, вона вічна істина, тому що в ній немає місця егоїзму - вона все зводить до вищої абсолютної мети, а християнство - абсолютна релігія. Він засуджує тих, хто вважає, що пізнання Бога неможливе, принижує людину і суперечить християнському вченню. Але і християнство, що дає знання про Бога лише в формі уявлень, виявляється менш довершеним, ніж філософія, в якій абсолютний дух досягає свого вищого самопізнання. Тому релігія повинна керуватись філософією. Справа ж Христа, на його думку, психологічне явище, яке вже втратило своє значення, а догми церкви застаріли.
Гегель дав цінний матеріал для боротьби з невірою. Але його система не відображає цінності християнського світогляду, вона базується на пантеїстичних началах. Всю історію релігії він підпорядковує природним законам розвитку релігійної свідомості людини і тим самим позбавляє християнство надприродного, божественного начала.
Ця система не допускає буття особистого Бога і особистого безсмертя душі. Як ми вже говорили, він прирівнює абсолютну ідею Бога до створення всесвіту. Бог в нього - Розум без свідомості (якщо таке тільки можливе) оскільки лише в людському дусі він осмислює сам себе. Мабуть, такий Бог бездушний і порожній; це не істота, не особистість, а лише загальне поняття про будь-яку істотність, це якийсь об`єктивний закон світового процесу, це - чиста абстракція. Отже, "Бог не є, Він створюється.
Згодом після смерті Гегеля його школа розпалась на дві течії; перша наслідувала свого вчителя (Міхелет, Гетер, Габлер і ін.), це - правогегельянці. Друга повернула в бік матеріалізму. Д. Штраус в своїй книзі "Життя Ісуса критично переопрацьоване" поклав початок лівогегельянству або молодому гегельянству. Бауер та ін. застосували історичну критику до Св. Писання. До молодих гегельянців приєднались Фейєрбах і Маркс.
Система Гегеля викликає в нас ряд повних подиву запитань. Стверджувати, що лише через людину Абсолют приходить до самопізнання, означає визнати людський розум єдиним і найбільш довершеним в світі. Але тоді залишається відкритим запитання, як же без свідома сила могла породити свідомість в умовах матеріального світу? Шляхом саморозвитку безсвідомого духу, - говорить Гегель. Шляхом саморозвитку матерії, теж стверджує Маркс. І в першому і в другому випадку творення світу здійснюється без участі свідомої сили, а сама ж свідомість з`являється лише на завершальному етапі. ! ще: як в світ природи увійшла свідомість, і чи може природа власними силами, без участі свідомого духовного начала, усвідомити сама себе? Це питання вимагає особливого дослідження, про що ми будемо говорити в спеціальному розділі, присвяченому проблемі свідомості.
Твори Гегеля: "Феноменологія духу", "Енциклопедія філософських наук", "Філософія природи", "Лекції з філософії історії", "Лекції з філософії релігії" і ін.

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2