foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

На відміну від філософії середньовіччя філософія епохи Відродження спрямована не на потойбічний світ, а на земне, матеріальне буття. В цей час ідеологічний вплив римо-католицької церкви був серйозно підірваний в результаті реформаційних рухів які допомагали молодій буржуазії звільнитись від опіки католицької церкви як і заснувати церкву нового типу, яка б давала більший простір свободі особистості.
В цей період виникає нова культура, що отримала назву гуманізму. Особливість цієї течії в духовному житті людства полягала в широкому використанні античного культурного надбання - тому весь цей період визначається як "епоха Відродження" (або Ренесансу).
В епоху Відродження виникає і натурфілософія, як спроба пояснити природу виходячи з неї самої, а не посилаючись на надприродні сили. Знову формується уявлення про матерію як активну динамічну нескінченну субстанцію, тому багато мислителів знову звертається до пантеїзму.
Ми вже говорили про те, що феодальний лад був сприйнятий офіційною церквою як ніби відповідний духу християнського вчення. Ієрархія бачила в цьому соціально-економічному укладі життя суспільну гармонію знову ж нібито санкціоновану божественною владою, і це дало привід атеїстам стверджувати, що християнське вчення підтримує саму ідею експлуатації. Але соціально-визвольні рухи часто очолювались саме представниками духовенства або керівниками церковних общин. І це продовжувалось аж до 19 cт. Наприклад, вже в 1810 р. боротьбу мексиканського народу за свободу очолив священик Мануель Ідальго, за що був позбавлений папістами сану і розстріляний. Його справу продовжив священик Хосе Марія Морелос - також розстріляний у 1815 році. Ще одна цікава деталь: єпископ Ян Гус був засуджений на смерть на соборі в Констанці з волі папи Бальтазара Косси - колишнього пірата, який прийняв ім`я Іоанна 23-го. Ким же був цей пірат: атеїстом чи християнином?!
Проте не дивлячись на всі ці приклади, необхідно сказати, що чорна справа була вже зроблена: офіційна християнська церква в цілому вийшла із соціально-визвольного руху, адже саме вона повинна була очолити його.
В науці, як і в інших сферах людської діяльності, теж йшла боротьба, і в зв`язку з цим слід звернути увагу на одну обставину. Атеїстична література звинувачує релігію в тому, що ніби то підтримувала помилкові положення науки, які суперечать дійсності. В даному випадку, атеїсти або помиляються, або навмисно перекручують поняття, тобто не розуміють або не хочуть зрозуміти, що релігія і церковна адміністрація - це не одне і те ж. Релігія сама по собі не втручається в наукову діяльність, тому що в неї, як ми вже говорили, інше завдання - спасіння людства в есхатологічному плані. І якщо деякі представники церкви захищали помилкові наукові теорії, то релігія, як така, за це відповідальності не несе. Наприклад, атеїсти конкретно звинувачують церкву в тому, що вона своїм авторитетом підтримувала геоцентричну (гео - земля) систему, що поставила Землю в центр Всесвіту. Але хто ж є автором цієї системи - піп, єпископ? Ні! Це зробив грецький вчений астроном Клавдій Птоломей (І cт.). А хто зруйнував цю наукоподібну казку і створив геліоцентричну систему (Геліос - Сонце)? Може якийсь великий атеїст? Ні, це зробив канонік (член капітули) Микола Коперник, і тепер ми можемо запитати: невже член єпархіальної ради Фромборка не був сином церкви? А розвинув вчення великого астронома священик Дж. Бруно. і страчений був Бруно не за безбожність, як це стверджує дешева атеїстична пропаганда, а за єресь, тобто за те, що він вірив не так як вчила офіційна церква. Єресь - це не безбожність, а неправильна віра. Правда, під час страти Бруно відмовився поцілувати розп`яття, але вчинив так не тому, що заперечував Бога, а тому що розп`яття опинилося в руках катів, тобто це була наруга над правдою Божою: криваві нелюди тримали в Руках зображення Того, Хто закликав до Любові і милосердя.
Слід ще зауважити, що в епоху Відродження пробуджується не просто інтерес до матеріальної природи людини, але ця матеріальна природа часто стає приматом, оспівується (згадайте полотна художників того часу: пишні форми, шати, кентаври, сатири і т. д.). Людство ніби вирвалось із задушливої келії і кинулось до тілесних насолод. Звичайно, неможливо провести чітку межу стосовно двох епох, а лише встановити загальну тенденцію, так як в період середньовіччя були люди, які пропонували тілесні насолоди, а в епоху Відродження мав місце аскетизм. Але в подальшому захоплення матеріальною природою розвивалось на шкоду духу. Природно виникає питання: як же встановити той кордон, який не дозволив би скотитися до аскетичного бузувірства, що вбиває тілесні радощі - з одного боку, або захопитися тілесними радощами - з іншого? Адже повинна бути якась гармонія, що регулює відношення цих двох половин людської сутності. Тіло - інструмент душі, але кожен інструмент повинен мати свою цінність і мету.
Ми повинні пам`ятати, що в самій природі розрізняють дві сторони: демонічна (це та, яка з`явилась після гріхопадіння і яка вбиває наш дух), і світла (те, що залишилось в нас як творіння Отця Небесного), як засіб для нашого гармонійного розвитку. Про це пише Даниїл Андрєєв в своїй книзі "Роза світу", і хоча ця концепція - плід суб`єктивно-містичного досліду, проте багато що в ній дає ключ до розуміння деяких суперечливих моментів в богослов`ї. Він пише: «Природа сприймається нами як щось двоїсте: як джерело радості, щастя і світла, з одного боку, і як арена буяння демонічних сил - з іншого».
Володимир Соловйов концентрує цю проблему на людській сутності. Він говорить, що поняття про плотське не варто плутати з поняттям про тілесне. "Плоть є збуджена тваринність, - пише він, - це матерія, що прагне до безмежності (те, що в А. Андрєєва - буйність демонічних сил в природі). Плоть сильна лише слабкістю духу, живе лише його смертю. А тому і дух для свого збереження і посилення вимагає ослаблення плоті ... Тіло ж людське не має самостійного значення, а може бути зброєю як для плоті, так і для духу" ("Виправдання добра"), тобто іншими словами, між плоттю і духом йде боротьба за владу над тілом. Коли плоть перемагає дух - тіло стає гріховним, коли ж, навпаки, дух перемагає плоть - тіло стає "храмом душі". Християнство не проти тілесних радощів, воно проти влади плоті над духом; християнство, наприклад, не проти багатства, - воно проти поневолення людського духу багатством. Дух, а не плоть повинен керувати нашими вчинками в житті.
Серед течій філософської думки епохи Відродження ми будемо розглядати такі: гуманізм, натуралізм, (натурфілософія), містицизм, емпіризм, раціоналізм і пантеїзм.
Гуманізм (лат. гуманний) - сукупність поглядів, які виражають повагу до гідності людини, турботу про її благо і створення для неї сприятливих суспільних умов життя. Представники: Петрарка, Дайте, Бокаччо, Леонардо да Вінчі, Шекспір, Дж. Бруно, Рабле, Н. Коперник, Т. Мор, Кампанела та ін.
Натуралізм (фран. природа) - це теорія, яка стверджує, що всі явища, що відбуваються в матеріальному світі, здійснюються згідно з Законами природи. Такий напрямок думки став основою для виникнення натурфілософії, предметом якої є узагальнення результатів природознавства і зведення їх до головних принципів.
Це не означає однак, що виводячи всі явища фізичного світу із законів природи, натуралісти тим самим заперечували буття Боже. Наприклад, швейцарський філософ-натураліст Парацельс (1493-1554) вважав, що первинна матерія створена Богом. Принципова ж точка зору іншого натураліста — Г. Галілея така: Бог створив Сонце та інші планети; він надав їм певного порядку, а природа живе за своїми власними законами. Як бачимо, Галілей визнавав Бога як Творця і першопричину світу.
Микола Кузанський (1401-1464) - богослов, філософ, кардинал, першим склав карту Європи вчив про нескінченність світу: Головний твір - "Про пошуки Бога".
Філософські інтереси М. Кузанського концентруються навколо двох проблем: 1) відношення Бога до світу і місце людини в світі; 2) проблема пізнання.
Коротко його вчення можна подати так: речі без Бога - ніщо, як число без єдності; Бог же без речей існує. Бог не пізнаний, "абсолютний максимум", активна безмежність, а світ - прояв Бога, "обмежений максимум". Яким же чином обмежений максимум виник з абсолютного максимуму, тобто як виник світ? В цьому питанні М. Кузанський виходить з ідеї еманації, висуває принцип розгортання Бога в світі і повернення всіх речей в лоно абсолюту (Бога). Як бачимо ця ідея не нова.
Вищою здатністю людини є розум, діяльність якого, на відміну від діяльності здорового глузду, повністю відокремлена від почуттів. Розум - Божественна космічна сила. У Богові сходяться всі протилежності: скінченне і нескінченне, єдине та множинне і т. д.
Дж. Бруно (548-1600) - італійський філософ-пантеїст, домініканець. Отримав сан священика, заперечував негрішимість Церкви, докоряв духовенству за неосвіченість і жадібність, а філософам - за сліпе поклоніння авторитету ( наприклад Аристотелю). Був спалений за наказом інквізиції як єретик. Головні вори: "Про нескінченність, всесвіт і світи", "Вигнання звіра, що торжествує" та ін.
Бруно прийшов до висновку, що Бог є непізнаваним. Тому метою філософії він вважав не пізнання надприродного Бога, а пізнання природи, яка є, на його думку, "богом в речах". Ми бачимо, що Бруно ототожнював природу з Богом, тобто був пантеїстом. Він дивився на природу як на шати Божества, як на втілення божественної діяльності (природа - прояв Бога). За його вченням Бог є нескінченний Розум, причина причин, джерело життя і духу. Але Бог, за Бруно, не створив всесвіт; Він вдихнув у нього життя і вважати, що світ має кінець - означає обмежувати могутність Божества.
Необхідно також відмітити, що пантеїзм Бруно носив ідеалістичне спрямування. Він говорить, наприклад, що хоча неможливо собі уявити природу окремо від Бога, але ми можемо уявити собі Бога окремо від природи.
Далі, він визнає існування "світової душі", яка є складовою частиною і рушійним початком всесвіту. Світова душа, як принцип життя, як духовна субстанція, знаходиться в усіх речах, а це вже - гілозоїзм, тобто вчення про всезагальну одухотвореність матерії. На основі гілозоїзму, Бруно зробив висновок про матерію, як активну субстанцію, яка породжує все нові й нові форми.
Основну одиницю буття Бруно назвав монадою, яка виступає в трьох поняттях: в онтологічному - як найменша субстанція, в фізичному - як атом, в математичному - як точка. Однак, всі ці відмінності зникають в одній нескінченній "творчій" субстанції. Ця верховна субстанція є "монада монад", або Бог.
Людина, яка займає в житті середнє місце в ієрархії творення, може здійснювати всі фази життя: над собою він бачить Бога, а навколо себе докази божественної діяльності.
Біблія містить в собі одкровення моральності; вона не претендує на наукове знання, але завжди дотримувалась загально прийнятих понять і висловлювалась мовою, загальнодоступною для мас.
Містика (гр. таємний) - релігійно-філософська течія, яка на противагу схоластиці бачить шлях до Бога не в логіці і роздумах, а в надчуттєвому спогляданні. Містика - це зв`язок між світом психічних явиш в кінцевій істоті з нескінченим трансцендентним світом. М. Бердяєв пише про це так: "містика - реальний факт вищого порядку, проникнення в світову душу, це - тотожність об`єкта і суб`єкта, кінцевого з безкінечним. В момент такого екстазу душа повертається до Бога як до істинної й сутності".
Містика як підсвідоме джерело інформації, як суб`єктивний духовний досвід, що пов`язує нас з трансцендентним світом, сформувалась в особливе філософське утворення, яке має місце в різних епохах і називається містицизмом (Рюксбрюк, Яков Беме, В. Соловйов, Джеме, Бергсон і ін.).
В широкому розумінні містицизм - це пояснення явищ природи і суспільства як таких, що мають в своїй основі понадчуттєве начало.
Протестантська містика. Вчення про безпосереднє спілкування людської душі з Богом легко переходить в переконання про непотрібність духовенства в якості посередника між Богом і людиною, що дало ідеологічну основу протестантству, представники якого зробили такі висновки: оскільки благодать сходить на людину безпосередньо від Бога, то спасіння досягається лише завдяки особистій вірі і волі Бога, а це, в свою чергу, підривало саму ідею церкви, робило її непотрібною.
В соціально-політичному плані протестантські ідеї відкрили дорогу буржуазно-демократичним свободам та Індивідуалізму.
Яков Беме (+1624) - німецький філософ-пантеїст і містик. За професією - швець, екзальтований релігійний мрійник. Послідовної системи в нього не було. Головні твори: "Про три принципи божественної сутності", "Теософічні питання".
Його вчення полягає в наступному: Бог і природа - одне і те ж. Бог творить сам себе. Спочатку він був ніщо - безодня, це був не дух, а лише образ духу. Заглянувши в самого себе, Бог-Отець створив Сина - "слово життя, її основу". Внаслідок поєднання цих двох начал виник дух. Світ розвивається внаслідок боротьби добра і зла, світла і темряви. Боротьба добра і зла - джерело руху. Звідки ж зло? Протилежність добра і зла спочатку знаходиться в Божестві. Ось до якого вчення може призвести суб`єктивно-містичний досвід. Містика відвела Беме від істини, але це не означає, що ми повинні принципово відкинути шлях надчуттєвого спілкування з Богом.
Емпіризм (гр. досвід) - філософська течія, яка вважає чуттєвий досвід єдиним джерелом знання і нівелює значення логічного аналізу та теоретичних узагальнень, тобто емпіризм виводить всезагальний і необхідний характер знань не з самого розуму, а з досвіду.
Необхідно відмітити, між іншим, що абсолютизація досвіду призводить до фактичної відмови від мислення.
Розрізняють дві течії в емпіризмі:
1) ідеалістичний (Берклі, Авенаріус, Богданов) бачить в досвід, лише сукупність відчуттів або уявлень, заперечуючи, що в його основі лежить об`єктивний світ. За цією версією відчуття н« можуть проникнути в сутність речей, тому що почуття, як стверджували ще древні, часто вводять нас в оману.
2) матеріалістичний емпіризм все ж наполягає на тому, що чуттєвий досвід відображає об`єктивний світ і що сутність речей може бути пізнаною.
Бекон Френсіс (1561 - 1626) - засновник емпіричної течії в філософії.
Людина пізнає природу безпосередньо. Бога через природу, самого себе - шляхом рефлексії (аналіз власних думок і переживань). Бекон вимагав, щоб релігія не втручалася в галузь науки, але визнавав одкровення рівноправним джерелом знання. Матерія сповнена внутрішньої активності: він допускав 19 видів руху Знання досягається шляхом індукції (від окремих фактів до узагальнення).
Гобс Томас (1588-1679). Вся природа - сукупність тіл які відрізняються між собою величиною, фігурою, положенням і рухом Рух він розумів як просте механічне переміщення, духовне життя теж зводиться до руху. Звідси висновок: а) заперечення душ як особливих субстанцій; б) визнання матеріальних тіл як єдиної субстанції; в) віра в Бога - плід уяви.
Етика. В основі моральності, за Гобсом, лежить "природний закон" - прагнення до самозбереження і задоволення потреб "Благо" є предметом потягу, "зло" - є предметом відрази. Доброчинність і порок зумовлені розумінням того, що сприяє і що заважає досягненню блага. Як бачимо, в питаннях етики Гобс опустився навіть нижче епікурейців, але це доля всіх матеріалістів.
Вчення про державу. Гобс виводить державу з ідеї природного стану людей і ставить в основу держави ідею договору... Всі люди рівноправні і ворожі один до одного, війна всіх проти кожного..., такий стан веде до знищення роду людського. Тому саме природа вимагає збереження світу, заради якого люди повинні відмовитися від частини своїх прав, віддаючи їх тим, хто зобов`язується зберегти їм ту частину прав, яка залишилась Держава і є таким об`єднанням людей.
Все це добре, тільки виникає непорозуміння: в основі моральності, за Гобсом, лежить "природний закон" - прагнення до самозбереження і задоволення потреб, тобто природа створила такі умови, за яких людина стала вовком. І раптом ця природа вимагає збереження світу. Але невже природа володіє вищим розумом, невже вона ставить цілі? Природа не ставить і не може ставити цілей, вона обумовлена лише причинами.
Раціоналізм (лат. розум). На противагу емпіризму, раціоналізм виводить всезагальний характер знання з самого розуму. Згідно з цим вченням розум це і основа буття (онтологічний раціоналізм), і основа пізнання (гносеологічний раціоналізм), і моралі (етичний раціоналізм).
1.Онтологічний раціоналізм - течія в філософії, згідно з якою буття є
розумне, тобто в його основі лежить розумне начало.
2.Гносеологічний раціоналізм вважає, що не почуття, а розум є
джерелом достовірного знання, оскільки загальне і необхідне не можуть бути виключені з досвіду, вони можуть бути взяті лише з самого розуму або з понять, властивих розуму.
3.Етичний раціоналізм - течія в етиці, згідно з якою розум лежить в основі етичної дії. Джерело цієї течії, як нам відомо, бере початок із давнини. Ще Сократ був переконаний, що знань про те, як необхідно поводитися, достатньо для того, щоб людина поводилась відповідно до цих знань. Однак, вже стоїки цілком справедливо заперечували: людина знає і схвалює краще,
але наслідує гірше.
Декарт (1596-1650) - французький вчений, філософ, представник раціоналізму і дуалізму. Твори - "Роздуми про першу філософію", "Трактат про людину".
Ми вже знаємо, що таке раціоналізм, а тепер скажемо декілька слів про дуалізм.
Дуалізм (лат. двоїстий) - погляди, що пояснюють буття із двох протилежних начал: духовного і матеріального. Для всякого дуалізму каменем спотикання є питання про взаємодію двох начал, тому доводиться шукати третє вище начало, в якому б протилежності об`єднувалися і, таким чином дуалізм переходив би в монізм. В кінцевому рахунку дуалізм душі і тіла зводиться до вищої істоти - Бога.
Декарт стверджував існування субстанцій двох видів: тілесних і духовних. Основна властивість (атрибут) духовної субстанції -мислення, основний атрибут тілесної - протяжність. Не можна ввести ні протяжності із мислення, ні мислення із протяжності, тобто не можна вивести мислення із матерії. Однак, і дух, і матерія, за Декартом, - це лише кінцеві субстанції, і врешті решт обидві піднімаються до безкінечної субстанції - Бога. Декарт наполягав на так званому антропологічному доказі буття Божого, яке зводиться до наступного: людина - кінцева істота, однак, вона чомусь "знаходить в собі ідею нескінченої і досконалої істоти, тобто Бога. Цю ідею людина не могла запозичити із оточуючого світу тому що навколо вона бачила істоти і предмети кінцеві - отже, вона притаманна йому і джерело його походження сам Бог.
Загальна причина руху, за Декартом, - Бог, який створив матерію разом з рухом і спокоєм.
Вчення про людину. Людина є реальним зв`язком мертвого тілесного організму з прагнучою та мислячою душею. Взаємодія між тілом і душею здійснюється через гулясту залозу.
В теорії пізнання Декарт - раціоналіст. Піддаючи сумніву все, він шукав точку опору, незаперечний доказ дійсності. Де він знайшов її? У власній свідомості. Він вважав, що можна сумніватись в чому завгодно, але не у власному існуванні; саме в ньому він бачив основу достовірного знання і висловив свою доктрину словами: "Я мислю, значить я існую".
Пантеїзм (гр. - все +Бог) - філософське вчення, яке об`єднує Бога і світ, а іноді й ототожнює їх. В цій формі часто втілювались релігійно-містичні прагнення, що розчиняли природу в Богові Слід розрізняти кілька видів пантеїзму:
1.Якщо сказати "Бог є світ", то ця формула приводить до натуралізму, тобто в даному випадку Бог розчиняється в природі і зникає як надсвітова особистість.
2.Якщо є сказати "світ є Бог", то ми отримаємо ідеалістичну форму пантеїзму, оскільки розчиняється вже не Бог в природі, а природа в Богові і сам світ стає маревом, тимчасовою властивістю божества, його проявом. Цю точку зору вдало висловив Дж. Бруно: "Природа є не що інше, як Бог в речах."
3.Якщо зв`язку "є" розуміти як тотожність, як знак рівності, то отримуємо форму пантеїзму, яку захищав Спіноза.
Спіноза Бенедикт (Барух) (1632-1677) - нідерландський філософ раціоналіст і пантеїст. За релігійне вільнодумство він був відлучений від єврейської церковної спільноти Амстердаму Головні твори: "Етика" і "Богословсько-філософський трактат".
Вчення про буття. Спіноза взяв за основний пункт своєї онтології тотожність Бога і природи, що привело його до вчення про Божественну субстанцію, яка, як "природа, що творить є причиною самої себе, тобто не потребує для свого буття нічого іншого і є причиною існування всіх речей. Атрибути ж постійні і всезагальні властивості субстанції. Число атрибутів нескінченне, але людському інтелекту відкривається лише два з них – протяжність і мислення. Через ці атрибути людина пізнає і саму Божественну субстанцію. Від субстанції Спіноза ще відрізняє світ окремих речей-модусів, - як тілесних, так і мислячих. Субстанція одна, а модусів незліченна кількість. На відміну від атрибутів, модуси - змінні властивості субстанцій. І ще: він розумів рух як механічне переміщення тіл в просторі, не вважаючи його атрибутом субстанцій, тобто приписував рух лише окремим речам.
Вчення про пізнання. В цій галузі філософії Спіноза продовжував лінію раціоналізму, вважаючи, що вірогідність пізнання досягається розумом, тому що почуття - нижчий вид знання. Вищим видом інтелектуального знання він визнавав безпосереднє бачення істини, або інтуїцію розуму.
Вчення про свободу. Спіноза - детермініст; він заперечував свободу волі, тобто доводив необхідний характер всіх дій людини, тому що все, що відбувається в природі - необхідне. Неусвідомлена залежність людини від зовнішніх обставин ілюзорно сприймається як свобода. Одночасно він обґрунтував ідею про сумісність свободи і необхідності, вважаючи свободу пізнаною необхідністю.
Вчення про душу і релігію. Спіноза вірив в вічність душі. Але яка ця вічність? Смерть людини - повернення в єдину субстанцію, поєднання з Божественною природою, тому що особистого безсмертя він не визнавав. Страх є причиною релігійних уявлень. Політична роль релігії - тримати народ в обмані і покорі. Св. Писання - документ минулого, а Мойсей не є автором П`яти-книжжя. Страждання Христа дійсне, а воскресіння і вознесіння - символічне. Тим не менше Спіноза вважав, що релігія і наука не суперечать одна одній, тому що у них різні завдання; мета релігії - виховання людей.
Етика і вчення про суспільство. Рушійною силою людської поведінки є прагнення до самозбереження і зиску. "Вільна людина" повинна користуватися лише розумом. В психологічному вченні Спінози особливе місце займає теорія афектів (задоволення, незадоволення і т. д.). Будучи усвідомленими, афекти перетворюються в бажання. Панування над афектами є свобода, афект Розуму повинен взяти верх над усіма іншими афектами. Людина, яка не здатна перебороти свої пристрасті, стає їх рабом.
Спіноза виводив закономірність суспільства з особливостей незмінної людської природи, виводив державу із потреб людей в світі і вважав можливим гармонійне поєднання егоїстичних інтересів з інтересами суспільства, тобто був прихильником теорії суспільного договору.
Ми зупинились детальніше на філософській системі Спінозо через дві причини: по-перше, його вчення значною мірою вплинуло на наступний розвиток філософської думки, по-друге, його ставлення до Бога викликає суперечки і все можливі здогади . одні вважають його атеїстом, інші заперечують це.
Отже, ще раз спробуємо збагнути вчення цього філософа існує лише одна нескінченна субстанція ("природа, що творить") і ця субстанція є Бог; все існує в Богові Він є всесвітнє буття, а всі речі суть Його прояви. Ось чому Джордж Льюіс пише в своїй "історії філософії": "Тепер запитаємо в читача, як примирить він цю пройняту глибокою релігійністю філософію з тим фактом, що майже всезагальний голос затаврував її іменем атеїзму". Далі Льюіс пише: "З першого погляду слова "Бог ? безкінечна субстанція" схожі на атеїзм, але варто прочитати двадцять сторінок із Спінози, щоб переконатися, що це непорозуміння. Спіноза беззаперечно вчить, що Бог - не тілесний Бог не є матеріальний всесвіт, проте всесвіт є лише проявом його нескінченного атрибуту простору".
Давайте порівняємо вчення Спінози з марксистським матеріалізмом:
1.Марксисти-матеріалісти вважають матерію субстанцією Спіноза
дивиться на матерію як на природу створену, тобто як на атрибут (властивість субстанції), а субстанція в нього "природа, що творить".
2.Марксисти приписують свідомість не всій матерії, а лише особливо
організованій її частині (мозку), що виникла на певному етапі розвитку. Отже, до виникнення свідомості розвиток світу відбувався без участі розуму, з огляду на закономірну необхідність, яка в природі теж не володіє розумом, а лише усвідомлюється в людському мозку.
Філософи давно вже задають питання: чи можна взагалі вивести мислення, дух з матерії і як це виникає? На це питання ще не відповів ні один матеріаліст.
Спіноза розумів, що кожна творча сила повинна володіти розумом, саме тому він наділяв природу всезагальною одухотвореністю, яка витікає із творчої субстанції та називає і Богом.
3.Марксисти все підпорядковують всезагальній закономірній необхідності. Спіноза ж вважає, що модуси (речі) підпорядковані всезагальній необхідності, але Божество вільне. І хоч Бог (субстанція) діє згідно законів своєї природи, але робить він це не з примусу, а через власну довершеність. Довершеність на нашу думку не могла з`явитись до появи Розуму і без нього.
Марксисти стверджують, що Спіноза назвав природу словом Бог, щоб замаскувати своє матеріалістичне вчення, оскільки мав страх перед інквізицією. По-перше, це був мужній і принциповий чоловік, якого б не залякали погрози, по-друге, Нідерланди в цей час вже звільнились від іспанського гніту, тому влада інквізиції там не поширювалась і боятись йому не було потреби.

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2