foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Якже сповнився час, Бог послав свого Сина,
що народився від жінки, народився у законі,
щоб викупити тих, які підлягали законові,
щоб ми прийняли усиновлення.
(Гал. 4, 4-5)
Як щасливо почуваємося, коли відкриваємо
трохи світла у такій великій темряві!
Яка це краса — поглянути очима віри на Дарія,
Кира, Олександра, римлян, Помпея та Ірода,
які діяли на славу Євангелія, але навіть і не
підозрювали про це.
Блез Паскаль
Визнаємо, що пророцькі фрагменти у Євангелії,
які, на жаль, Церкви здебільшого занедбали,
стали щоденною •поживою- для сект, які ззовні
подібні на християнські спільноти.
Герман Ростан
 
Небезпечні пошуки за скарбом
 
Рухомі піски: вражаюче, але яке це небезпечне явище природи! Такою ж є і царина пророцтв. Та все ж таки зробимо спробу «заглибитись» у її минуле ще далі, але, водночас, слушно здаючи собі справу про наявність тих небезпек, які тут підстерігають на дослідників. А через те, дуже пильно будемо ставитися до історичних даних і аналізувати те, що — наскільки це є можливо — не підлягає дискусії. В цьому розділі будемо з`ясовувати ті питання, в поясненні яких потрібна якнайбільша обережність. Тобто, чи можна довіряти тим апологетам християнства, які доводять, що у біблійних пророцтвах навіть визначено час, коли мала б початися месіанська ера.
Та чи насправді в старозавітних пророцтвах був достеменно визначений час, коли мав би з`явитися Той, кого християни вже визнали як Христа, а Його появу передбачили єврейські пророки?
Підкреслимо ще раз: ми не будемо поблажливими до жодних езотеричних інтерпретацій, потрактуємо їх з обґрунтованою іронією.
Отже, ми докладемо зусиль, щоб, наприклад, не повторити такої помилки, яка трапилася із бідолашним, але і водночас гідним подиву під різними поглядами, Фрідріхом Енгельсом. Цей відомий «пророк» так званого «наукового» соціалізму (його теорію проаналізуємо у шостому розділі) вважав, що остання книга Нового Завіту — Одкровення — була написана у 68-69 роках християнської ери. Він також доводив, що визначив цю дату, коли застосував числа єврейської Кабали до імені імператора Нерона: N = 50, R = 200, O = 6...
«Тепер цей доказ є настільки зрозумілий, як тільки можна собі бажати, а поява таємничої книги є вже докладно з`ясована...» Ось так дослівно написав Енгельс у своїй праці про Євангельське Одкровення, яка з`явилася у 1883 році в лондонському виданні «Тhe Рrоgres».
Амброджіо Доніні — автор недавно виданої «Історії християнства», яку назвав «дослідженням чітко й зразково марксистським», зазначив (правда, не без деяких «натяжок»), що пояснення Енгельса про появу Одкровення є «гра, яка звела багату фантазію багатьох інтерпретантів цього Євангельського тексту», і далі доповнює: «Арифметичним цифрам можна приписати все, що тільки собі побажаєте».
У цьому випадку ми цілком погоджуємося із точкою зору Амброджіо Доніні, бо також переконані, що Біблія — це не є закодований календар і призначений тільки для втаємничених у казна-які й невідомі людству «науки», які, очевидно, межують із станом параної.
Однак, ми вважаємо, що людський інтелект має можливість «вирушити» — але, очевидно, виважено, щоб не ступити задалеко — в подорож за духовним скарбом, в яку, на наш погляд, людство запрошує Бог, який «хоче й надалі бути потаємним».
Отже, почнемо із пошуку вказівок для нашої подорожі, що були б, наскільки це буде можливо, більш точні від тих, які нам досі пропонувало чимало «авторитетів».
 
Йосиф Флавій і його»•двозначне пророцтво»
 
Йосиф Флавій — за походженням єврей, який був приналежний до єврейської священичої суспільної верстви, — під час бунту євреїв, що відбувся у 66 році після Різдва Христового, перейшов на бік єврейських ворогів — римлян. Це єврейське повстання проти підпорядкування Ізраїля Римській імперії тривало впродовж чотирьох років і завершилося аж тоді, коли був знищений Єрусалим — святиня всього єврейського народу. Йосиф Флавій був одним із керівників того повстання, а згодом, на честь переможців-римлян, написав у грецькій мові свою відому історичну працю «Юдейська війна», в якій описав ці події, які бачив сам, і в яких безпосередньо брав участь. Трактат Иосифа Флавія є найважливішим історичним документом із першого століття християнської ери про Ізраїль.
Цей єврейський історик описав як виникла й поширилася ціла «плеяда» тогочасних «фальшивих месій», які взялися за виконання цієї функції із переконанням, що вже «надійшов час». Про це Флавій написав у п`ятому розділі шостої книги свого трактату «Юдейська війна» і вказав на дещо дивний факт: «А те, що найбільше спонукало (євреїв) до війни (у 66-70 роках після Христа) було двозначне пророцтво, яке віднайшли і в Священних Писаннях, на підставі яких з`явилося переконання, що саме в той час «хтось», хто мав би походити з їхнього народу, мав стати володарем світу».
Однак, із підлабузництвом зрадника (яким вважали його всі євреї), Иосиф Флавій відразу подав свою інтерпретацію цього пророцтва». І саме це уточнення врятувало Флавію життя, коли, після переходу на бік римлян, його привели до римського військового командувача Веспаніяна, на честь якого Йосиф додав до свого єврейського родинного імені й ім`я Веспаніяна — Флавій.
Отож, єврейський історик пише: «Це (двозначне пророцтво) євреї розуміли так, ніби воно натякало на когось з іншого народу, і багато з них помилилися, розуміючи саме так, бо насправді пророцтво стосувалося володарювання Веспаніяна, проголошеного імператором Юдеї».
Отже, незалежно від інтерпретації («прихід Месії» — для євреїв, які залишилися вірними; «прихід римського імператора в особі Веспаніяна— для єврея, який перейшов на бік ворога), в першому столітті в Ізраїлі дійсно вважали, що саме в «цей час» в Юдеї має з`явитися «володар світу». І були переконані в цьому завдяки пророцтву, яке Флавій назвав «двозначним» тому, щоб у такий спосіб «пристосувати» його для потреби свого нового римського господаря.
Натомість, для більшості євреїв, це месіанське пророцтво було однозначним, тому що (як стверджує той же Флавій) воно зумовило найбільш заохочувальний мотив для повстання проти найбільшої військової потуги тогочасного світу. Чи тому й не повинен був, саме в тих роках, з`явитись володар народів? Під його проводом євреї не тільки б перемогли, але навіть й підкорили б собі й могутню Римську імперію, сама згадка про яку наганяла жах на всі народи. І, власне, через оті сподівання захисники Єрусалима бажали за краще загинути від мечів римлян, ніж прийняти пропозицію миру від ненависних їм поневолювачів.
 
«Тепер вже сповнилися всі часи»
 
На нас, оскільки ми вже знаємо, що відбувалося в першому столітті в Ізраїлі, таки справляє подив це загальнонародне очікування на «володаря світу», яке було притаменне, в такому всенародному «масштабі», тільки одній нації.
Але чому Ізраїль чекав на прихід свого Месії саме в той час, коли народився Ісус, якого вся Римська імперія мала визнати, як Христа? Чому саме у першому столітті, а не в іншому; до або після вже тоді тисячолітньої історії єврейського народу?
Передусім, до цього єврейський народ «змусили» два фрагменти Писання, на підставі яких євреї визначили для себе дату хоча б приблизного приходу Месії. Пояснення цих двох фрагментів узгоджується, очевидно, також і з викладом християн; отож Месія з`явився саме тоді, коли весь Ізраїль Його очікував. До цих месіанських уривків із Біблії повернемося згодом.
А поки що з`ясуємо, як перше століття християнської ери надало впевненість адептам нової віри, що походить від Ісуса, а також створило передумови для розчарування тих євреїв (не для всіх, як ми вже казали), які в жодному із стількох «кандидатів» на Месію так і не побачили Того, на кого чекали в ті часи. Відтоді, зазначив Паскаль, «із великих приятелів пророкованих речей, вони стали великими ворогами їх здійснення».
Маємо достовірні свідчення, як під впливом отих месіанських розчарувань, єврейські книжники поволі змінили пояснення пророцтв, якими їх предки зуміли спрямувати довготривале очікування єврейського народу саме на перше століття. Тому що — як написано у Талмуді (Сангедрін, 97) — «тепер вже сповнилися всі часи», вони тепер шукають виправдання для своєї зневіри в месіанському очікуванні.
Один із сучасних єврейських істориків так описав зміну месіанської ідеї: «Єврейський месіанізм, спочатку зображений в особі чоловіка, в якому стверджується й конкретизується справедливість, стає ідеєю, ідеєю майбутності, ідеєю людського бажання — персонального й суспільного, ідеєю здійснення не фіктивної справедливості та релігії, які реально впроваджено в історію. Суспільний єврейський світогляд сконцентровується й утверджується в такому артикулі віри: всі людські страждання мають спрямувати єврейське суспільство до того «світанку» Викуплення, .коли на землі вже більше не буде зла. Отже, вже не йде мова про якусь конкретну особу, але про час і про факт, що мають вартість. І до тієї дійсності людство прямує крізь зусилля й страждання усіх людей.
Прихід Месії стає постійною, безперервною дійсністю...»
Саме так Данте Ляттес представив сьогодні підсумок тих розрізнених елементів щодо месіанського очікування Ізраїля.
І далі продовжив: «Месія-Людина героїчних часів, ідеальна людина майбутнього, Син Давида (тобто той очікуваний в першому столітті) стає Месією-народом. А Ізраїль — «слугою Божим», який страждає за спасіння світу, за його навернення».
Тоді ким є «володар світу», на пришестя якого чекали у першому столітті, в часи Иосифа Флавія?
Ляттес відповідає: «Це була гарна мрія, поетичний сон, витворений буйною уявою єврейських письменників... Євангеліє взяло натхнення із тих народних мрій, які месіанську ідею перенесли на конкретну особу Месії».
Ось таким сьогодні є світогляд принаймні частини єврейського народу. Однак, ще у XIII столітті в одному із тринадцяти артикулів єврейської віри було зазначено (як ми це бачили): «Бог пришле Месію, про якого сповістили пророки».
Та надія, що Месією має бути конкретна особа, у XIII столітті ще не зникла. Існувала вона ще й двісті років згодом — наприкінці XVIII століття, коли Якоб Франк, псевдо-месія з Варшави, збурив усе тогочасне європейське єврейство. Та ще й до сьогодні ця надія цілком не зникла (хоч «сповнилися всі часи») для численних течій сучасного юдаїзму, для яких ще є актуальним визнання віри Маймоніда, що відновлює й підтверджує очікування, яке вже триває кілька тисяч років.
За межами фідеїстичних інтерпретацій та релігійних диспутів, історичною, об`єктивною й незаперечною реальністю є те, що саме у першому столітті після Христа здійснився факт, який святий Павло, апостол християнства, описав такими словами: «Чого Ізраїль шукав, того не осягнув, вибрані ж — осягнули» (Рим. 1, 7). Тобто ті «погани», які — продовжив далі апостол — «не шукали праведності, осягли праведність, що від віри; Ізраїль же, що шукав закону праведності, не досяг цього закону» (Рим. 9, 30).
Нам потрібно чітко усвідомити: тут нема оцінки духовної вартості. Нас цікавить ствердження фактів: в історичній ретроспективі, тисячолітнє напружене очікування Ізраїля на прихід Месії досягає своєї вершини, потім спадає чи, принаймні, змінює сутність очікування саме тоді, коли «поганський» світ приймає Месію, на якого ніколи не чекав. І коли нова, християнська віра починає поширюватися, юдаїзм (як побачимо далі) «замикається» в собі, щоб шукати пояснень «невдалого» з його точки зору, приходу очікуваного Христа. Вирішення цієї проблеми представляє справжню автократичну поставу єврейських богословів: «Ми помилилися; Месія не має прийти: Він приходить постійно. Той сповіщений через пророків Христос — не особа, як ми вірили впродовж стількох століть. Христом є ми — народ ізраїльський».
Отже, згідно точки зору єврейської автократії, це саме ізраїльського народу сьогодні стосуються ці дивовижні пророцтва Ісаї про «Слугу Божого»; це, без сумніву, месіанські уривки; і жодний єврейський богослов ніколи цього не заперечить. Радше скаже, що їх потрібно «приладнати» не до однієї особи, а до всієї спільноти єврейського народу, яка «змусить всіх людей визнати Господа, даючи приклад терпеливого знесення страждань у безперервній вірності Предвічному» (Узгоджена Біблія).
Тим часом, ця нова інтерпретація месіанства суперечить не тільки вже усталеній традиції, яка, ми вважаємо, є достовірна. Не підходить вона (єврейська інтерпретація) до фрагменту текста Ісаї, в якому пророк, схоже на те, подає не суспільне «окреслення» Месії, а персональне — особу Месії. В цьому кожний може переконатися, коли уважно прочитає пророцтво, яке стосується «Слуги Божого».
І справді, цей Слуга є часто «відрізнений» від ізраїльського народу, і є навіть йому (народові) протиставлений. Принаймні, так Його представлено в розділах 49 (6) і 53 (4-6), де ця таємнича Особа відроджує і спрямовує свій народ, або особисто «розплачується» за гріхи свого народу. Також і в розділі 53 (8), зазначено, що Він буде «вирваний із землі живих за гріхи народу». Окрім того, ще передбачено, що «буде вбитий і похований»; а також — що Його гріб буде поміщено між безбожниками. А тому, чи дійсно усі ці пророчі передбачення стосуються всього єврейського народу, як це представлено в «суспільній» месіанській теорії, яку пропагують єврейські екзегети після пережиття багатьох зневірень, що тривають вже два тисячоліття?
 
«Нема в нас царя, тільки кесар»
 
Власне ті два месіанські фрагменти Святого Письма, про що ми вже згадували, та на підставі яких, схоже на те, євреї зробили обчислення дати пришестя Месії, і «підштовхнули» єврейський народ кинути виклик римлянам й спровокували спустошення Єрусалима.
На перший месіанський уривок ми вже коротко натякнули. Це фрагмент із книги Буття (49,1), в якому Яків благословить своїх синів та каже: «Зберіться і я розповім вам, що спіткає вас у днях прийдешніх».
У висловлюванні «дні прийдешні» Біблія вказує на епоху, що почнеться із приходом Месії. Яків продовжує: «Берло від Юди не відійде, ні жезл — з-поміж його стіп, доки не прийде Той, кому він належить; Йому будуть коритись народи» (49,10).
Ми вже зазначили: в Узгодженій Біблії вказано на те, що «єврейські екзегети вважали — цей фрагмент має месіанське значення».
А історичні події в Юдеї також достеменно вказують на те, що «жезл був відібраний від Юди якраз у ті часи, коли з`явився Ісус. Ірод Великий (той, що наказав замордувати немовлят) є останнім царем євреїв. Після його смерті Ізраїль розділився на два царства, але дійсна влада в них перейшла до римських намісників; зникла навіть невиразна ознака колишньої єврейської автономії. Зникла аж до 14 травня 1948 року, тобто до кінця англійського протекторату над Палестиною; до того часу євреї вже не були володарями землі своїх предків.
Понтійському Пилату, який запитав тих євреїв, що хотіли смерті Ісуса: «Маю розп`ята вашого царя?», вони дали відповідь: «Нема у нас царя, тільки кесар» (Йо. 19, 15). І не так вже й важливо, чи ті слова у дійсності були сказані.
Принаймні, ця відповідь точно віддзеркалює історичні обставини того часу. І викликає зворушення у християн, які у відповіді єврейських духовних лідерів вбачають підтвердження «політичного» становища, що було передбачене для месіанських часів ще за тисячу років до того, як вони настали.
Паскаль у своїх нотатках до «Апології християнства», яку хотів написати, двічі вказав на ті слова священиків Ізраїля, пояснюючи: «Отже, Ісус був Месією тому, що вони (євреї) вже не мали царя, хіба що чужинця, але й іншого не хотіли».
Якщо на тому полягає християнський коментар, то у кожному разі є достовірним, що римське панування і втрата незалежності (за якими, через короткий час, настав і кінець й існування Ізраїля) тогочасні євреї пов`язували із пророцтвами, які приписали Якову. А це ще більше зміцнило месіанське очікування. Отже, є правдоподібним те, що одне із «неясних пророцтв, знайдених у Святих Книгах», про яке написав Йосиф Флавій, було з книги Буття.
 
Книга Даниїла
 
Вся увага єврейських кижників і народу, в часи Ісуса, була зосереджена, передусім, на книзі Даниїла. Нещодавно, як довідаємося із цього розділу, дані археологічних розкопок додатково підтвердили цю аксіому.
Перша у списку книг Старого Завіту, є книга Буття, а остання — книга Даниїла. Останньою вона є і в пророцькому значенні, бо в ній є багато нових та немов завершуючих передбачень про месіанське майбутнє. Навіть Ренан написав, що «книга Даниїла надає, якимсь чином, месіанським сподіванням їх останнє і остаточне окреслення».
У книзі Даниїла, в дев`ятому розділі, знаходимо і справді вражаючий розвиток месіанського віщування, який доходить аж до відомого Великого Пророцтва. У ньому, власне, навіть попри нечіткість передбачення щодо дотримання безперервної логіки «Бога потаємного», має бути вказана — як дехто вважає — приблизна дата пришестя Месії. Це є перший і єдиний випадок у Біблії, коли встановлено достовірний «календар» появи Того, на кого єврейський народ очікував упродовж століть.
Очевидно, що для нас не так вже й важливо: чи — як стверджують традиційні екзегети — книга Даниїла була написана під час Вавилонської неволі у шостому століття до Різдва Христового; чи — як доводить сучасна біблійна критика за допомогою достовірних аргументів — часи Макавеїв (близько 160 р. до Христа) і в цій редакції було використано тогочасні релігійні традиції.
Отже, в часи Ісуса Христа книгу пророка Даниїла знали і читали в такому варіанті, який ми маємо нині. Врешті, це можна також довести на підставі нещодавно віднайдених папірусів із біблійними текстами. А для нас саме така інформація і є важлива.
 
Дрібний камінчик стає великою горою
 
Першу месіанську алегорію знаходимо у другому розділі книги Даниїла: невеликий камінь покотився і розбив статую, яка символізує (про що виразно вказано в тексті) чотири царства, які існували перед народженням Ісуса Христа. На підставі одного із пояснень цього пророцтва можна зробити висновок, що цими могутніми імперіями мали б бути царства Нововавилонське, Мідійське, Перське і Грецьке, за часів Олександра Великого. Автор пророцтва — Даниїл, відобразив їх символічно: по висхідній часовій лінії виникнення та за «вартісною» шкалою — золото, срібло, мідь і глина. Інше пояснення Даниїлового пророцтва об`єднує Мідійське і Перське царства в одно, а четвертим нібито мала бути Римська імперія.
Для нас немає особливого значення хто із біблійних екзегетів має більшу рацію, а важливим є інше, про що читаємо далі в тексті Даниїла: «Камінь, що вдарив у боввана, зробився великою горою і заповнив всю землю» (2, 35). Тому, робить пояснення сам пророк, потрібно розуміти, що Бог Неба воздвигне царство, яке «не розпадеться ніколи, і його влада не перейде до іншого народу; воно повалить і знищить всі ті царства, а само триватиме навіки» (2, 44).
А на завершення цього віщування пророк Даниїл підкреслив: «Великий Бог показав цареві, що буде після того. Це правдивий сон, і його виклад є достовірний» (2, 45).
Зазначимо, що це месіанське царство, яке «не розпадеться ніколи і триватиме навіки», на початку символічно зображене як камінь, але такий, що не тільки має силу «розбити» будь-яке земне царство, але також він росте і стає «великою горою... та завойовує всю землю».
Християни вважають, що в історичному значенні, в пророцтві Даниїла було передбачено таке месіанське царство, яке заложив Ісус. Тому, від самих початків, воно не стало немов вибух несподіваної сили, немов якесь надприродне осліплююче сяйво, але насправді є немов «камінчик» (евангелиста зазначили: Царство Боже є подібне до зерна гірчиці), який так виріс, що став «великою горою» — поволі, впродовж кількох століть.
«Христос буде малий спочатку, а потім виросте. Малий камінчик Даниїла» (Паскаль).
 
Син Людський
 
У пророцтві Даниїла, в сьомому розділі, подані деякі уточнення.
Сповістивши, що чотири царства, які виникнуть на землі, будуть знищені тим камінчиком, пророк описує своє видіння:
«Ось на небесних хмарах йшов ніби Син Людський. Дійшов Він до Предвічного, і приведено Його перед Нього. І дано Йому владу, славу і царство, і всі народи, племена та язики Йому служили. Влада Його — влада вічна, що не минеться, і царство Його не занепаде ніколи» (7, 13-14).
Пригадаймо, що і сам Христос постійно посилався на той фрагмент із книги Даниїла, називав Себе «Сином Людським» і, в такий спосіб, ототожнював своє пришестя із тим важливим старозавітним передбаченням.
Треба підкреслити, що в Євангелії від Матея, яке віддзеркалює проповідування християнської науки поміж євреїв, майже тридцять разів було вжито цей вислів — «Син Людський», який цілком не мав попереднього застосування в юдаїзмі. Тільки один раз його можна знайти в старозавітних книгах у відношенні до Месії, і саме у фрагменті пророцтва, яке ми цитували вище. Отже, використання пророцького виразу «Син Людський», означало конкретне посилання на пророцтво Даниїла. А таке часте застосування цього словосполучення в Євангелії від Матея ще раз доводить, що месіанське очікування євреїв таки було оперте на пророцькі передбачення, зокрема на Даниїлове віщування. І саме тому мета цього Євангелія полягає у тому, щоб довести на підставі авторитету єврейських пророцтв, що Ісус насправді є Месія. Отже, таке часте нагадування про Сина Людського із пророцтва Даниїла ще означає, що «супротивники» євреї, яких треба було переконати і навернути, не мали аргументів, щоб заперечити це чітке месіанське означення, яке має фрагмент Даниїлового пророцтва.
Пророк Даниїл далі вказав (після уривку, який ми цитували), що громадяни цього царства, «що не занепаде», зватимуться «Святими Всевишнього» і «володітимуть царством навіки» (7, 18).
Ренан, як ми бачили, підкреслив, що на підставі «візії Даниїла» месіанська надія Ізраїля доходить до «найвищої вершини». Відтоді, визнав навіть Ренан, «Месія вже не був тільки царем, як Давид чи Соломон, як теократ Кир, а став — Сином Людським, що з`явився у хмарах, став єством надприродним, в людській подобі, отримав назначения судити світ і керувати золотим віком».
Очікування в єврейському народі на Месію, яке тривало впродовж всієї довгої історії Ізраїля, тепер ще дістало таке підтвердження, як ніколи перед тим, завдяки досягненням сучасної біблійної критики, яка зробила для християнської віри чималу послугу. Коли насправді, як ця критика доводить, книга Даниїла є однією із найголовніших у Біблії та походить тільки після 160 року до Христа, тоді знаходимо в цьому твердженні це все, що завжди доводила рефлексія віруючих. Необхідно підкреслити, що «історія Відкуплення» пройшла довгий шлях розвитку впродовж століть: очікування — від невиразних, плинних й незрозумілих обітниць і до їх зрозуміння — стає щораз виразніше окреслене. Аж у тому «остаточному виразі» в книзі Даниїла, аж у тій «найвищій вершині»: в останньому старозавітному пророцтві.
Отже, схоже на те, що у Старому Завіті діє динаміка камінчика, який поволі стає горою. Від першої книги — Буття, від перших обітниць — важливих, але незбагненних — аж до останньої, до книги Даниїла, в якій обітницю «окреслено» виразно і з небувалою до цього часу точністю.
Тому, є цілком логічно, щоб у цій точці передбачення появи Месії дійшло аж до тієї межі, щоб вказати навіть дату здійснення того, про що сповіщалося.
Тобто, передбачення про сімдесят тижнів.
Мова йде про той уривок із дев`ятої книги пророка Даниїла, який починається так: «Сімдесят тижнів призначено для твого народу і для твого святого міста, аж доки не настане кінець для зла, доки не запечатають гріх і не спокутують беззаконня, та поки не буде приведено вічну справедливість, покладено печать на видіння та на пророків і помазано Святого над Святими» (9, 24).
Отже, новий світ (несправедливість, що зникає і за яку потрібно відпокутувати; гріх, що стає «запечатаним», вічна справедливість, що панує), той новий світ настане, зазначив пророк, коли Христос буде «помазаний». І тоді також закінчиться завдання пророків («покладеться печать на видіння і на пророків»).
А все це станеться через «сімдесят тижнів». І ота вказівка на час (повторюємо: єдина у Старому Завіті) ніколи не викликала вагомих дискусій. Зрозуміло, що мова тут не йде про тижні, а про семирічні періоди. Одне із слів, яке ми знаходимо в юдейському тексті, це — «шаббуїм», а цей єврейський вираз означає — сім років. Отож, ці сімдесят тижнів мали б становити 70 разів по сім років, тобто в сумі — 490 років.
Але від якого моменту потрібно зробити відлік цих років? Далі в біблійному тексті подано таку вказівку: від часу, коли «проголошено слово», що настане повернення та буде відбудовано Єрусалим (25).
Який наказ (слово) мається тут на увазі?
Дехто вважає, що був той наказ (про який сказано в іншій книзі Біблії), який видав Артаксеркс на сьомий рік свого царювання, тобто 458-457 до Христа. Починаючи від цієї дати, кінець 490 років мав би припасти на 32-33 роки після Христа.
Інші доводять, що це декрет Кира, що був виданий у 538 році після визволення Ізраїля з вавилонської неволі. Якщо від цифри 538 відняти цифру 490, то отримаємо дату: 48 рік до Христа. Хоча вже є достовірні дані, що Ісус народився на декілька років раніше від традиційно прийнятої дати Його Різдва, все одно, і в цьому випадку, ми маємо похибку на добрих 40 років. Натомість, як для першого пояснення, збіг є вражаючий, оскільки, схоже на те, що пророцтво робить натяк на розп`яття Месії: 32-33 роки є дуже ймовірними для цієї події.
У кожному разі — це факт незаперечний: єврейське пророцтво за всю свою історію тільки один раз наважилося визначити час якоїсь майбутньої події, і що та подія справді мала місце на початку месіанської ери (для християн), хоча і була визначена у проміжку сімдесяти років. На стільки століть месіанського очікування — це незначна помилка, яка і так доволі чітко локалізує цю подію на великій історичній відстані.
Але необхідно зазначити, що пророче передбачення у дев`ятому розділі книги Даниїла «пов`язує» з цими роками ще ряд подій, які також мають дивовижне значення. У віщуванні сказано про «Помазаного» (тобто, про Месію, Христа), якого буде «вбито». Далі зроблено натяк на «народ вождя, що зруйнує місто і храм» (9, 25-26). Єрусалим і його храм знищив римський імператор Тит, в 70 році після Христа. Ця дата є ще одним цікавим збігом обставин, якщо її порівняти з пророцтвом, в якому взято за основу передбачення число 70. Врешті, також і в Євангелії від Матея, Ісус, сповіщаючи про знищення Єрусалиму, нагадує про пророцтво Даниїла: «Отож, коли побачите мерзоту запустіння, сповіщену пророком Даниїлом, поставлену на святому місці — хто читатиме — нехай розуміє! — тоді ті, що в Юдеї, нехай втікають в гори...» (24, 15-16).
Отже, підтверджуючи нашу особливу обережність у зазначених обрахунках, перечислюємо тільки факти. І тільки їх. Але, також, не можемо залишити без уваги це несподіване «бачення» у визначенні дати настання месіанського часу, ці передбачені історичні епізоди, які хоча і можуть мати подвійне пояснення, все ж таки, як нам здається, окреслюють той історичний період, який настав після Ісуса.
З другого боку, необхідно також зазначити, що «час, коли був знищений Єрусалим у 70-му році, такі єврейські дослідники як Раші, Ібн Ездра, Саадія та Абрабанел, завжди вважали «останнім часом тижнів Даниїла» (А. Вітті).
Але, в останні роки, цілком несподівано з`явився новий факт, який дав підтвердження (можливо останнє) на одне із двох пояснень, які визначили період отих 490 років.
 
Світло, що «спливає» від кумранських ессеїв
 
Віднайдення рукописів в Кумрані, у цій безлюдній місцевості над Мертвим морем, де єврейська секта ессеїв, в часи Ісуса, мала свій головний духовний центр, «пролило» нове світло на книгу Даниїла. Цей факт для більшості з нас уже відомий: у 1947 році пастух-бедуїн шукав свою загублену вівцю і випадково жбурнув камінь до печери, отвір якої знаходився над прірвою. З печери долинув звук розбитого глиняного посуду. Сподіваючись, що натрапив на скарб, бедуїн спустився у грот. І дійсно, в печері він знайшов скарб, але цілком інший, ніж сподівався. У заглибині Гроту, до якого ніхто не входив майже дві тисячі років, знаходились глеки, а в них — рукописи. Було це перше із чисельного ряду сенсаційних знахідок, які повернули нам всю і невідому, до тієї пори, бібліотеку ессеїв. Ці рукописи були заховані у недоступному місці, коли у 66-70 роках після Різдва Христового ессеї-монахи були змушені покинути свій духовний центр і втекти від римлян, які зруйнували цей осередок.
У знайдених пергаментах ессеїв вміщено тексти майже всіх книг Старого Завіту, які були переписані впродовж останніх століть перед народженням Христа, і є тотожні із тими біблійними текстами, якими сьогодні користуються євреї і християни. Окрім того, кумранська знахідка виявила окрему доктрину ессеїв і дозволила порівняти її із вченням Ісуса. Та про це поговоримо згодом.
А поки що ознайомимося із тими доповненнями, які додають до інтерпретацій пророцьких передбачень коментарі ессеїв.
Завдяки віднайденим манускриптам, вдалося встановити, що ессеї — ця еліта єврейського народу, найбільш сувора із всіх релігійних єврейських течій, та найбільш пильна щодо вичислення «знаків часу», що мали відбутися перед приходом Месії, — теж взяли за основу месіанських обчислень ті самі «сімдесят тижнів» Даниїла.
Отже, цілком слушно, що і християнська традиція так само взяла до уваги це пророцтво по лінії (врешті й на підставі чималої документації ще перед 1947 роком) всього стародавнього юдаїзму.
Однак кумранське відкриття зумовило також підставу для ще однієї інтерпретації, яку ми вже подали, про початок месіанської ери. Мова йде про друге «обчислення», тобто про те, за яким потрібно почати відлік отих 490 років, беручи за вихідний пункт дату або закінчення вавилонської неволі, або декрет Кира від 538 року до Христа.
Але відмінність полягає у тому, що ессеї також робили обчислення від вавилонської неволі, проте не від її завершення, а від початку. їхньою вихідною датою був 586 рік, коли почалася депортація Ізраїля до Вавилону. І, в такий спосіб, ессеї ще більш докладно визначили ту дату, від якої, згідно із їхніми твердженнями, повинна була початися месіанська ера. Таким чином, «помилку» Даниїла ессеї «скоротили» до приблизно дванадцяти років, замість попередніх сорока.
Ось, як один із найвідоміших сучасних біблістів та фахівець з питань манускриптів Кумрану Гуг Шонфільд пояснив обчислення ессеїв: «Коли від дати — 586 рік, тобто від початку вавилонської неволі Ізраїля, відняти 70 років тривалості цього вигнання (на підставі часу, який вказаний в Біблії), і коли отриману різницю відняти від решти 490 років, тоді довідаємося, що час Кінця повинен був початися приблизно у 26 році до Христа».
Месіанське очікування ессеїв було започатковане майже за 20 років до того часу, коли настала християнська ера. Оскільки репутація монахів-ессеїв у ділянці пояснень старозавітного Писання була дуже авторитетна в єврейському світі, і оскільки все вказує на те, що інші юдейські релігійні течії виконували обчислення так само, як і ессеї, тоді стає зрозуміло, чому очікування на прихід Месії було таке напружене саме в часи Ісуса.
Шонфільд продовжує: «Достеменно не знаємо як ми дійшли до такого обчислення. Але достовірним є те, що на його підставі, вони (євреї) плекали своє месіанське очікування».
Точку зору Шонфільда також підтверджують і результати археологічних досліджень.
«Розкопки, які були проведені в Кумрані, виявили, що нові будівлі були зведені невдовзі після того року (26 до Христа). Крім того гроші, які було знайдено під час розкопок, також підтверджують, що та монаша спільнота (ессеї) провадила постійну й інтенсивну діяльність, починаючи від приблизно двадцяти років до Христа, та аж до майже 70 року після Христа», — підкреслив Шонфільд.
Будівлі в духовному центрі ессеїв над Мертвим морем були розширені, щоб була можливість прийняти тих, які — в очікуванні на скорий прихід Месії — захотіли б податися в пустиню і там на Нього чекати. Про це докладно зазначено в підручнику дисципліни ессеїв, який було знайдено у тому ж кумранському гроті: «У той час люди повинні перестати жити із розпусними і відійти в пустелю, де ті, хто хоче бути готовим в ті дні, приготує і їх». Тобто в дні, коли після більше як тисячолітнього очікування, врешті з`явиться «володар світу».
А закінчує Шонфільд так: «Ми сьогодні бачимо, аж до якої міри — майже буквально, Ісус, на початку свого проповідування, міг проголосити так: «Настав час, і Царство Боже вже близько».
 
Очкування народів
 
У тих роках євреї очікували на прихід таємничого Христа. І цей факт загального очікування в народі є неповторний.
Але, ще більше також дивним є і такий факт, що у той же час серед інших народів теж були особи, які очікували на пришестя Месії. І ми маємо такі незаперечні й докладні свідчення про «інородне» очікування на Когось, хто мав би з`явитися в Юдеї.
Із праць двох найвідоміших римських істориків — Тацита й Светонія, довідуємося, яке незбагненне занепокоєння було і серед не-євреїв у зв`язку із грядущим століттям, яке тепер ми називаємо «першим після Ісуса Христа».
Тацит у своїй «Історії» написав: «Більшість була переконана, що в стародавніх священичих Писаннях поміщено передбачення, що, саме в цей час, Схід мав би піднятися у своїй потузі, і що в Юдеї з`являться володарі світу».
Історик Светоній у «Життєписі Веспасіяна» також відзначив: «Усюди на Сході людей охопив неспокій, який зумовило постійне і стародавнє переконання про те, ніби в долі світу мало бути записано, що, в тому часі, з Юдеї мають прийти володарі світу».
Ці два історики написали свої історичні праці наприкінці першого — на початку другого століття, коли в людних передмістях середземноморських поселень кристалізувався і поволі набував сили той духовний рух, який, після занепаду Римської імперії, мав здобути спадок. А у вірі, яка прийшла з Юдеї, християни вже покланялися Тому, хто насправді став «володарем» західного світу.
Однак, потрібно підкреслити, що ні Тацит, ні Светоній не могли й передбачити, чим стане для всесвітньої історії проповідуваня й поширення християнської віри. А коли б вони й здогадалися про це, тоді потрактували б її (християнську віру) як одну із численних сект, які у той час набули великого поширення. Тріумф «царя з Юдеї» мав ще прийти у майбутньому. Отже, римські історики тільки добросовісно зафіксували той відгомін суспільства, очікування якого не мало за підставу якийсь конкретний факт, але було майже загальне.
Та однак, є ще щось. Завдяки археологічним дослідженням вдалося отримати ряд цікавих наукових даних. Нині ми вже достовірно знаємо, що найбільш досконала астрологічна школа стародавнього світу — вивилонська, не тільки очікувала появу Месії з Палестини, але навіть передбачила час Його пришестя, і навіть ще більш точно, ніж це спромоглися зробити ессеї. Далі ми говоритимемо про це, і нехай кожний зробить такі висновки, які захоче.
 
Загадкова зірка над Вифлиємом
 
Все почалося від зірки (в Євангельському тексті не вказано на комету, як багато-хто вважає), яка з`явилася у вифлиємському небі в час народження Ісуса, а її поява зумовила прибуття у Вифлиєм якихось мудреців зі Сходу. Так, принаймні, написано в Євангелії від Матея.
Очевидно, що нема достовірної певності в тому, що ця подія насправді відбулася так, як оповідає евангелист Матей, і такої певності, мабуть, й не буде; але безперечним є те, що цю гіпотезу, із символічним «відтінком», таки потрібно взяти до уваги у наукових досягненнях з питань біблістики, які було зроблено за останні три століття.
У кожному разі вже доведено, що вавилонські астрологи (і, очевидно, оті Матеєві волхви) очікували на народження «володаря світу», починаючи вже від сьомого року до Різдва Христового. І сьогодні більшість науковців вважає, що найдостовірніша дата народження Ісуса — це шостий рік до Його Різдва. Монах Діонізій, який у 533 році зробив обчислення початку християнської ери, помилився на саме тих шість років щодо визначення дати Різдва Христового.
Взявши це до уваги, можна два стихи у другому розділі в Євангелії від Матея «побачити» в дещо іншому світлі: Коли Ісус народився у Вифлиємі, в дні Ірода-царя, мудреці прийшли до Єрусалиму зі Сходу і спитали: «Де цар юдейський, який народився? Бо ми бачили Його зорю на Сході й прийшли Йому поклонитися».
А тепер ми вдамося до наступних етапів пошуку, які мали б дати відповідь на питання євангельських мудреців, що прийшли в Єрусалим зі Сходу.
В грудні 1603 року Кеплер, один із засновників сучасної астрономії, зауважив дуже яскраве світлове сполучення (тобто перетин на прямій) планет Юпітера і Сатурна в сузір`ї Риб. Кеплер зробив обчислення і встановив, що таке саме явище (яке створює інтенсивне й яскраве світло на зоряному небі) мало відбутися, правдоподібно, у сьомому році до Різдва. Той же астроном також відшукав стародавній коментар до Святого Письма рабина Абарбанела, який написав: євреї вірили, що Месія має з`явитися саме тоді, коли в сузір`ї Риб світло від планет Юпітера і Сатурна має перетнутися.
У той час майже ніхто не звернув уваги на це відкриття Кеплера, передусім тому, що тоді біблійна критика ще не встановила, що Ісус народився раніше, від визначеної і вже традиційної дати. Отже, астрономічні обчислення Кеплера не справили й найменшого враження на тогочасний науковий світ також ще й через те, що астрономія, в той період, надто вже часто «переплітала» свої достовірні наукові дані із містичними поглядами.
Понад два століття згодом датський вчений Мюнтер знайшов і розшифрував середньовічний єврейський коментар до книги Даниїла, який стосувався власне отих «сімдесяти тижнів». Завдяки тому давньому текстові Мюнтер підтвердив, що ще у Середньовіччі для деяких єврейських вчених об`єднання планет Юпітера і Сатурна в сузір`ї Риб становило один із «знаків», які мали статися в час народження Месії. Отже, в той спосіб, знаходимо підтвердження для того єврейського вірування, на яке вказав Кеплер, і яке — разом із «датами» Якова і Даниіла — мали б посилити те єврейське очікування у першому столітті.
У 1902 році було опубліковано так звану «Таблицю планет», яка тепер зберігається в Берліні: це єгипетський папірус, на якому точно передано рухи планет від сімнадцятого року до Різдва Христового і до десятого року після народження Ісуса. Обчислення Кеплера (яке перевірили і сучасні астрономи) отримало ще одне підтвердження, що ґрунтується на безпосередньому спостереженні єгипетських астрономів за рухом планет, який вони накреслили на папірусі. У сьомому році перед Христом тогочасні астрологи спостерігали за поєднанням Юпітера із Сатурном, яке була повністю видиме, у своєму пречудовому і немов надприродному «вибуху», на всьому просторі над середземноморським басейном.
Врешті, в 1925 році, було надруковано астрономічні розрахунки із Сіппарського «Зоряного календаря». Цей «документ» являє собою глиняну табличку, на якій зроблено астрономічні записи й креслення клиновидним письмом, що походило із стародавнього міста Сіппар, яке було розташоване над Євфратом, де знаходилася відома в минулому школа вавилонської астрології. У Сіппарському календарі передано всі траєкторії руху й поєднання планет власне у сьомому році до Христа. Чому саме в цьому році? Тому що, як вказали вавилонські астрологи, у цьому році за поєднанням Юпітера і Сатурна в сузір`ї Риб можна було спостерігати принаймні тричі: 29 травня, 1 жовтня і 5 грудня. Принагідно зазначимо, що таке поєднання між Юпітером і Сатурном можна побачити тільки через кожні 794 роки, а поєднання тих планет тричі поспіль, відбулося тільки один раз за всю відому нам історію Всесвіту — в сьомому році до Христа. І принагідно зазначимо, що астрологічні дані Сіппарського календаря також підтвердили і розрахунки сучасних астрономів.
І, врешті, сучасні археологи теж розшифрували символи вавилонських астрологів. Ось висновки цього археологічного здобутку: у стародавності Юпітер вважали за одного із божеств, а ще він був планетою володарів світу; Сатурн вважали планетою захисників Ізраїля; а сузір`я Риб — за знак «Кінця часів», тобто початок месіяської ери.
А тому євангельський фрагмент Матея про прибуття в Єрусалим чи то мудреців, чи то магів зі Сходу, які питали: Де народився цар Ізраїля? не обов`язково мусить походити тільки від легенди.
Нині, ми достовірно знаємо про те, що в Міжріччі Тигру та Євфрату не тільки очікували на появу Месії (як і на всьому Сході), який мав прийти від Ізраїля, але також — і це вдалося встановити із неймовірною точністю — що мав народитися у визначений час.
А для християн, для їхньої віри, це є і той час, і ті обставини, в яких дійсно з`явився «володар світу».
 
«Настав час»
 
Отже, в Ізраїлі настала концентрація уваги народу, незрозуміла для звичайних історичних категорій, саме в той час, коли з`явився Ісус.
Єврейський народ передбачав кінець своєї політичної незалежності і роздумував над пророчими слова Якова, який зазначив, що Христос — так довго очікуваний, з`явиться трохи раніше, ніж «берло буде взяте від Юди».
Ессеї кинули клич із пустелі, щоб народ приєднався до них, та в покуті й молитві очікував на Того, хто має прийти. І вони (ессеї), майже достовірно, вирахували дату цього пришестя.
На рівнинах Месопотамії астрономія й астрологія «об`єдналися», щоб встановити: якийсь Месія прийде з Юдеї, щоб володіти світом, а також визначили, що Його царство почнеться від того року, який тепер невластиво подають, як сьомий рік до Христа.
У людних передмістях Римської імперії поширився якийсь неспокій: «погани» також очікували на Того, хто мав би прийти із єврейського народу. Це загальне напруження дійшло аж до тієї межі, що навіть офіційні імператорські історіографи не змогли оминути цей відгомін напруження серед народу і зафіксували його у своїх творах.
Отже, цей історичний факт є доведений: в першому столітті увага всього світу — в спосіб цілком незрозумілий — була зосереджена на одному єдиному пункті — на віддалену римську провінцію, на Ізраїль. І тут віра в передбачення пророків та в коментар до них, які не подають біблісти, допровадили до того, що єврейський народ без жодних вагань повстав проти римлян. Вони (римляни) — володарі світу, але тільки на короткий час, думали собі повстанці, а ось вже в дорозі Той, хто підкорить також і всемогутню Римську імперію.
А далі в плині історії зафіксовано загадкове свідчення тих висловлювань, які евангелиста подали, як слова Ісуса: «Настав час, і Царство Боже близько» (Мт. 1,15).
Схоже, що постійний розвиток історичних подій немов на хвилю завмер; він зосередився у трепетному очікуванні. В той час, коли над Палестиною засвітилась зоря, імператор Август встановив для своїх підданих період (один із нечисленних в історії людства) загального миру. Двері святині Януса, військового божка-покровителя, замкнено — триває римський мир.
Зазначимо також, що якраз це месіанське очікування, хоч і незрозуміле для історії, повинно було сприяти «долі» Ісуса. І справді, чому культ Його особи не зміг би «кристалізуватися» саме на цій «урожайній», для месіанського очікування, землі?
І не так вже й важливо, що «джерелом» християнства міг стати звичайний чоловік, обожений вірою, або легенда, поступово втілена в історію так, що їх ототожнили з Месією: нова віра таки могла з`явитися завдяки збігові сприятливих обставин. Принаймні так нині вважає чимало дослідників.
Оці їхні припущення ми розглянемо в наступних розділах. А тут, на завершення, радше хочемо підкреслити інший об`єктивний факт, який можна підтвердити документально: тобто те, що сталося в релігійній історії Ізраїля після того, коли настав період розчарування в месіанському очікуванні; коли час вже минув.
 
Обставини «перед» і «після» в Ізраїлі
 
У релігійному розвитку Ізраїля, у тій більше, аніж тисячу років триваючій та безперервній і до нині історії єврейського народу, є щось, що можна назвати «перед», а щось, що становить «після»; і причому ці два періоди є чітко відділені та виразно видимі.
Написання старозавітних книг, які, як вважають, виникли завдяки натхненню самого Ягве, завершено за століття перед появою Ісуса. «Приблизно у сотому році перед Христом, Старий Завіт вважали як правосильний, тобто такий — окрім незначних винятків — яким він є в його теперішньому складі» (Леппле). Потім — в першому столітті, в столітті Ісуса, єврейська релігійна влада остаточно визначила канон (список), до якого увійшли 24 книги Біблії.
Отже, на часовому відтинку приблизно у дві сотні років, сталися вирішальні події для тих людей, які жили очікуванням: список книг Писання був усталений, щоб у майбутньому не було можливості його доповнити або змінити; з`явився Той, Кого частина світу визнала як Месію, Кого передбачили пророки; єрусалимський храм повністю знищено; єврейське священство зникло та припинилося їхнє приношення жертв; завершилося масове розпорошення євреїв по всьому світу, розпочате багато століть перед тим, остаточним вигнанням із обіцяної землі; юдаїзм в Палестині звівся нанівець через два невдалі єврейські повстання — в 70 і 132 роках після Христа.
Вже не буде більше пророків, окрім тих, які «увійшли» до усталеного списку в Писаннях. Схоже, що навіть в релігійній ділянці Ізраїля припинилося прагнення до «життєздатності»: завершено період духовної творчості, а започатковано дослідження духовності та її коментар. Очевидно, що юдаїзм продовжує тривати й надалі — як остання із стародавніх світоглядних концепцій — але його місійна роль вичерпана, вона вже майже не поширюватиметься (як раніше) поза єврейським народом.
Через кілька поколінь після Різдва Христового, Ізраїль продовжує виконувати визначену йому роль, але вже дещо в іншому амплуа: євреї вже не становлять авангард всесвітнього духовного розвитку, вони є тільки свідком, для інших народів, про ту віру, яку започаткували.
Врешті, це також треба взяти до уваги, що християнство не є відповідальне за занепад пророцького завдання Ізраїля. Знищення Єрусалиму (під час першого і другого повстань), завершення майже цілковитого розсіяння (діаспора), рішення релігійних провідників Ізраїля «закрити» список книг Старого Завіту: це факти, які здійснилися в першому столітті та на початку другого. Тобто ще тоді, коли християнська віра, що походить від Ісуса, була ще далека від можливості здобути позиції «представника влади». В амфітеатрах Римської імперії євреї і християни часто разом йшли на смерть, тому що «поганським» переслідувачам дуже важко було зрозуміти, якою була та «різниця» між ними.
Після Пришестя Ісуса, але перше, ніж Його вчення набуло значного поширення, Ізраїль, під ударами історії, немов замикається сам у собі, як культура, що вже вичерпує свою творчу наснагу в релігійній ділянці. У тій єдиній, як бачимо, завдяки якій Ізраїль тільки чудом не підкорився сучасним собі народам та не асимілювався із ними; хоча ті інші народи мали набагато кращі здобутки в усіх інших ділянках суспільного розвитку. Настала нова історія: пояснень, очікування, надто часто болючого, непохитного свідчення.
Дивно й бентежно спостерігати, як це повільне згасання оригінальності проявляється саме і тільки у релігійній сфері. Проявляється тільки у тій єдиній площині, в якій Ізраїль був «найвищим» серед сучасних йому народів, які були «вищі» від нього в інших, не релігійних сферах.
Вже від першого століття, і аж до наших днів, юдаїзм занепадає, якщо за занепад вважати тільки обмеження до коментаря своєї минулої релігійної спадщини, своєї духовності, що стала цілком зосереджена лише сама у собі. Від величних біблійних візій — євреї перейшли до «скарбів» юридичної та моральної мудрості, до інтелектуальних тонкощів, до «вузького» тлумачення Талмуду, тобто того, власне, коментаря встановлених законів та «зафіксованих» пророцтв, визначених вже раз і назавжди. Після занепаду періоду пророцтва, неодмінно настає період «законності» — як останній «притулок» для віри.
 
Нові єврейські «пророки»
 
І все ж таки Ізраїль не цілком втратив ані своєї дивовижної творчої сили, ані притаманної йому здатності «зворушувати» плин історії, тієї спроможності, про яку англосаксонські народи склали таке прислів`я: євреї — це новина. Однак, ця риса єврейської нації все більше «відмежовується» від релігійного споглядання, щоб більше проявити себе в інших інтелектуальних сферах. Єврейський народ, який становить меншість у процентному співвідношенні до інших народів, є навдивовиж творчий і жвавий, немов закваска у «тісті» світу. Проте, в релігійній сфері — тільки сторож, а не посланець Всевишнього.
Маркс, Фройд, Айнштайн (обмежимося лише тими іменами) — це тільки деякі із нових «пророків» Ізраїля. Вони відкривають і сповіщають про «нові землі»: науковий соціалізм, «глибинну» психологію людини, атомну епоху. Однак, схоже на те, що у тих їхніх «посланнях», які не раз «перевертають» світ, таки вже нема місця для нових небес.
Навіть більше: релігійна функція Ізраїля здається вже вичерпана до того ступеня, що єврей Маркс, який у стародавні часи, можливо міг стати провідним біблійним пророком, остаточно «спрямував до землі» месіанську потугу свого народу: «Робітничий клас є правдивим Месією, який принесе спасіння світові, страждаючи й борючись проти синів темряви — буржуїв. Використання робітника — це первородний гріх. Майбутнє соціалістичне суспільство — це есхатологічне царство, в якому «вовк буде пастися поруч з ягням», і в якому земля «вже не буде родити терня», а тільки рясні плоди. Організація пролетаріату, партія, — це люд Божий в дорозі до месіанського царства. Фабрика — це святиня, в якій праця є новою молитвою. Пролетарський лідер — це пророк, що провадить нечисленні залишки Ізраїля. А наука становить правдиву теологію...»
Цей єврейський геній (Маркс), «загальмований» у своєму прагненні до духовних висот, секуляризує в марксизмі нестримне прагнення до месіанського майбутнього [1].
Поміж стількох таємниць цього надзвичайного народу (якщо їхній упадок приніс багатство світові, а їхній занепад — збагачення для поган, то наскільки більше принесе їх зібрання в єдине ціле! — волає апостол Павло (Рим. 11, 12), не можна класифікувати, як неважливу загадку, втрату «життєздатності» для його (Ізраїля) могутнього релігійного проповідництва, і тільки його, із хвилиною наближення Того, про Кого цей народ сповіщав упродовж багатьох століть [2].
Більше того, отой релігійно-історичний «закрут» єврейської нації був немов передбачений в самих Святих Книгах Ізраїля, про що в шостому артикулі «Визнання» єврейської віри сказано так: «Всі слова пророків Ізраїля є правдиві».
Чи в книзі Даниїла не зазначено, що коли буде «помазаний» той «Святий над святими», єврейські пророки втратять послух і свою роль у проповідництві, щоб була «покладена печать на передбачення та пророків»?
 
 
[1] Ґюнтер Боркман, професор Гейдельберзького університету, один із найвідоміших сучасних світських авторитетів у ділянці біблійної критики, написав: «Нема вже жодного сумніву втому, що ідей світовий політичний рух (марксизм) є нічим іншим, як есхатологічною доктриною світського спасіння суспільства, доктриною науки про Царство Боже, але без Божої присутності в ньому. Численні характеристичні риси виразно вказують, що це (марксизм) є новий тип всесвітньої релігії».
 
[2] Із 67 американців, які в 1901-1965 роках стали лауреатами Нобелівської премії, було 18 євреїв. Отже, 27 відсотків від 67 лауреатів. І це у той час, коли в США проживає тільки три відсотка американців єврейського походження. Вклад у розвиток культури сучасного світу нечисленного єврейського народу «розбиває не тільки яку-небудь статистику, але й будь-яку спробу соціологічного пояснення цього факту...»
«Світ намагався знищити його (єврейський народ), але «дріжджі», що таємно його зміцнюють, «лімфа», що його живить, є — і єврейська, і християнська» (Серґіо Квінціо). Вже у 1843 році двадцятилітній Маркс написав про майбутнє «повне панування юдейської традиції в світі

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2