foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Дмитро Степовик,
доктор богословських наук, пофесор
Київської Духовної Академії УПЦ Київського Патріархату
 
Хоча „Рідна українська народна віра” (більше відома під абревіатурою „РУН віра”), нібито тому й „рідна”, що мала б виринути в Україні, виникла, проте, не на рідній, давно охрещеній землі, а за океаном, в далекій Америці – епіцентрі численних сект. Хтось добре продумав підступ проти українського народу – під виглядом відродження чогось дуже давнього, рідного ріднесенького, а насправді небезпечного, покликаного баламутити суспільство, розколювати його. Ініціатори РУН віри добре усвідомлювали, що це примітивне хуторянське “вчення” ніколи не переможе в Україні – країні християнського віросповідання, яке за 1000 років довело свою істинність. Але зметикували, що під виглядом гасла “Назад, до коренів!” можна внести дестабілізуючий елемент у розхитану комунізмом, атеїзмом, тоталітаризмом, теоретизмом і російським імперіалізмом свідомість українського суспільства.
У прагненні до розколу – аж до всенаціональної сварки на релігійному ґрунті – суть підступної РУН віри. Це дуже добре відчули українські християни діаспори в США й Канаді. Щойно РУН віра почала там свою руйнівну роботу – в 60-70-х роках минулого століття, орган Української Православної Церкви у США, журнал “Українське Православне слово” (ч.5, 1971р.), опублікував статтю “Блюзнірство та примітивізм” (Використавши цей заголовок, я підкреслюю єдність поглядів із колегами з “УПС”). А в тій статті йшлося ось про який обурливий факт: керівники РУН віри через газету “Свобода” привітали “дорогих посестер і побратимів” цієї віри, утвердженої “учителем Левом Силенком-Орлигорою”, - із 1 березня “українського національного нового року”. Важко було не розгадати підступності цього привітання: розсварити еміграцію, підлити оливи у вогонь від недавніх суперечок між старо – і новокалендарниками, що вже почав ущухати. Час для затівання нових розколів у діаспорі був вибраний точно: в Україні, після фальшивої “хрущовської відлиги” посилювався новий тоталітаризм Брежнєва – Суслова - Маланчука; отже, “рідні” за океаном теж мусили внести свою дещицю й посіяти своє зерно розбрату.
В Україні побутує думка, ніби РУН віра є суто українським явищем, про що говорить її назва. Вважається, що вона є реанімацією дохристиянського багатобожжя, поганських вірувань, які мали місце до офіційного хрещення Київської Руси-України у 988р. Однак РУН віра, якою вона постає з товстелезної (у 1428р.) “священної книги”, написаної “пророком” Левом Силенком, не має вигляду цілком українського явища. Джерела віри – розрахованої на побутування винятково серед українців – вказують на її інтернаціональний еклектичний характер. Тому її на всіх підставах можна віднести до змішаних західно-східних культів і сект. Типові східні стародавні вірування індуїзму, кришнаїзму, буддизму, зороастризму перемішані тут із єгипетським сонцепоклонінням, елементам юдаїзму й, особливо, - із давньою українською поганською мітологією. Ця остання є стрижнем, навколо якого будується вся “богословська” аргументація пана Силенка та його прихильників.
На еклектичний характер РУН віри вказує й сам Лев Силенко вже в назві своєї праці: “Мага Віра. Велике Світло Волі. Співвідношення Віри, Науки, Філософії, Історії”. Отож, секта має, передусім, магічний характер: культивує поклоніння світлу, тобто сонцю, з’єднує каналами все, що можна й чого не можна з’єднати з ділянок знань, вірувань, фантазій та амбіцій, - типовий шлях, яким ішли культи й секти нового часу.
І ще одна риса з’єднає РУН віру з культами і сектами – її ненависть до християнства. Із книги Лева Силенка “Мага Віра”, яка вийшла друком 1979р., при матеріальній допомозі рунвірівців п’яти країн української діаспори (Великої Британії, США, Канади, Австралії, Західної Німеччини), а також із новіших витворів рунвірівців уже в самій Україні – “Мудрість української правди”, “Святе Вчення Пророка й Учителя Лева Силенка” (обидві 1996р.) та інших – можна скласти цілий словник богохульних слів, усіх можливих негативних синонімів, оцінок святих Євангелій, особи Господа нашого Ісуса Христа, Церкви.
Хоча РУН віра продовжує українську історію рівно на десять тисяч років, проте вона є зовсім новим явищем. ЇЇ народження слід віднести до того періоду, коли писався електичний “гросбух” Льови Силенка – до 60-70-х років ХХ ст. Цікаво, що в ці два десятиліття “народилося” безліч інших сект – як на Сході, так і на Заході. Простий збіг чи активізація дій ворога Божого й людського?
Професор Іван Огієнко (митрополит Іларіон) у своїй монографії “Дохристиянські вірування українського народу” (Вінніпег, 1965; перевидання – Київ, 1992) слушно вказує, що український народ позбувся багатобожжя і поганства ще в домонгольський період (до 1240р.), але деякі гуманні обряди старої віри ввів і пристосував до нової християнської релігії, з якою зжився і яку полюбив усією душею. Згадана монографія Івана Огієнка є відповіддю на Силенкову “біблію”; тому читачеві, який зважився б осилити “Мага Віру”, варто було б одразу прочитати й книгу митрополита Іларіона. Для нейтралізації. Для контрасту. Для логічного, а не ейфорічного сприйняття української мітології.
І хоча поганство давно вивітрилося з нашої історії, мов дим після пожежі, все ж цілком можливо, що по окремих поліських, подільських, степових чи карпатських закутках головешки поганства дотліли аж до ХХ століття. А відтак були занесені в місця поселення українців у західних країнах. Таке бувало й раніше: після прийняття християнства Римською імперією при Костянтині Великому (313р.) через кілька десятиліть з’являється імператор Юліан (361-363рр.), який заходився відновлювати в державі поганство, в історії Візантії та Риму отримав прізвисько „Відступник”.
Лев Силенко розповідає про коріння свого поганства. Коли він ще жив в Україні, до еміграції на Захід, його взяв на цвинтар, де були поховані предки, дід Трохим і там сказав слова: „Отож, внуче мій, написано, що „Бог Ізраїлів Саваоф”, а значить, коли Ізраїлів, то не наш. У нас – Дажбог, а ми Його онуки. І так воно на нашій землі завжди було і так має бути. Горе, що не всі знають цю благу вість. Не знають та й поклоняються зайшлим богам. А коли б знали, то воскресли б, як ось весною воскресає зерно новим життям. Я печать благословення на чоло твоє поклав, її ні смертю, ні життям стерти не можна. На дні душі вона. А мені мій батько поклав печать благословення. А йому – твої прапрадіди далекі. І тому ми з роду в рід живемо з печаттю віри Дажбогової. Твій батько боїться тобі про це сказати; я сказав, і ти благословення моє в душі хорони...Рости мені на радість. А коли мене не стане, ти дітям своїм признайся, що твій дід любив Дажбога і гордився, що коріння життя глибоко живуть у землі рідній, у душі рідній, у небі рідному, у вірі рідній. У кожному колосочку, що ось на ниві цій росте, живе життя моє. Не стидайся, що діда твого язичником називають. Внуче мій, несказанна радосте моя, зачарую тебе навіки чарами віри моєї і слово завжди стоятиме на варті душі твоєї”.
Так що „символ віри” Дажбогової проказав Силенкові його дід Трохим – і зачарував його навіки. Пан Силенко розповідає про свої подорожі до країн Азії, до біблійних пагорбів Близького Сходу; і скрізь він „знаходив” сліди впливу праукраїнців на доантичні й античні цивілізації – Вавилона, Ассирії, Індії, Тибету. Він провадить ретельні філологічні дослідження, зіставляє слова теперішні й колишні, з мов далеких і близьких. Оперує епохами; час рахує не менше, як тисячоліттями; і чим далі у глиб віків, тим більше знаходить там усякого українства – від мови до археологічної кераміки; а особливо – у вірі, у поклонінні сонцю та „первоматері Лелі й первотатові Ореві”.
Будувати власну „церкву” на засадах суперпатріотизму й ксенофобії – справа невдячна сама собою. А ще більше вона невдячна, коли ґрунтом цієї будови є сумнівні джерела, рукописи та книги, „вилами по воді писані”, бездоказові й не визнані жодними наукою й релігією.
Другий удар, який наносить Україні РУН віра, торкається питань культури. Рунвірівська концепція, що християнство – чужа „жидівська віра”, нав’язана нам, аби загнуздати вільних українців у рабство, поширюється на весь культурний процес.
Отже, треба викинути геть тисячолітній корпус української християнської літератури, від „Слова про закон і благодать” митрополита Іларіона (ХІ ст.) до Франкового „Мойсея” та епічних християнських творів нашого сучасника Василя Барки. Треба відмовитися від неповторної ікономалярської спадщини – від геніального Алимпія Іконописця до генія ХХ ст. у мистецтві творення ікон Петра Холодного. Зганьбити і зруйнувати храми, в яких втілився великий архітектурний талант українців минулих віків. Потоптатися по рукописній і друкованій українській християнській книзі з чудовими мініатюрами і гравюрами...До такого геноциду не додумалися навіть кагановичі й маланчуки.
Годі аналізувати погляди рунвірівців на Бога, викупну жертву, спасіння, вічне життя. Це – цілковита еклектика всього і вся, сіро-буре вариво, не придатне ні для чого. Шкода Лева Силенка, талановитого чоловіка, майстра поетичного слова, який умів творчо думати. Мільйони написаних ним у „Мага Вірі” слів – це пустодзвінне калатання. Тільки гарна літературна мова й образне думання автора можуть привабити читача. А за зміст її – соромно. Соромно за Лева Силенка. Соромно за Україну, що у ХХ ст. „дістала” від своїх кревних „віру”, до якої не міг додуматися не те що жоден із цивілізованих народів Європи, а й навіть ті, що лише сьогодні стають на поріг цивілізації.
Можна зрозуміти письменників, кінематографістів, митців, театралів, які підхоплюють старі легенди й роблять на їх основі сучасні детективи. Але як би ми подивилися на якогось грецького діяча, якби він сьогодні став розгортати пропагандистську кампанію в Греції проти православної віри, щоб знову ввести поклоніння Зевсові, Аполлонові, Артеміді? І якби дав згоду визнавати своє відступництво „поверненням до джерел”, а себе „пророком”?
А Лев Силенко не побоявся Бога, не посоромився України й українців...Читаємо в заголовку книги (зафундованої якимось професором Боєславом Волею і виданої 1996 р. в Києві): „Святе вчення Пророка й Учителя Лева Силенка”. А ось назви параграфів із книги рунвірівців „Мудрість української правди”; „Минуло 1000 літ і прийшов Він: довгожданий рідний Пророк Силенко”; „Хто такий силенкиянин?”.
Тримайся, Україно, - маєш нового „святого пророка”! Його титули і навіть займенник „Він” пишуть із великої літери. Такої честі не удостоїлися в богословській літературі ані біблійні пророки, ні євангелісти з апостолами: тільки один Бог.
...Ми, українці, часто жаліємо себе – ніколи ж не були агресорами супроти інших народів, не хотіли чужого, не кривдили доброзичливих приходьків на нашу землю. Чого ж покарані тяжкою монгольською навалою в середині ХІІІ ст.? Через які гріхи в нас відібрано державність за великих київських князів? За що послано прокляття Переяславської ради 1654р.? За що терпіли царські кпини від Петра, Катерини, усіх олександрів і микол? Чому – стільки знущань над нами у ХХ ст.? Не бачимо відповідей на ці запитання і починаємо шукати винних десь збоку. Але немає кари без злочину. Тому краще згадаймо наші внутрішні переступи – від князівських розбратів за Київської Русі до більшовицького атеїзму і провокаційної рунвірівської реанімації поганства. Тільки з позицій верхоглядства ці явища здаються різними. Насправді ж, це ягідки з одного поля – на якому впалий із неба Денниця розсіває гріх богоборства.
Повернуся до згадуваної статті „Блюзнірство та примітивізм”. Довівши безглуздість заклику святкувати „Новий рік” 1 березня, - це ніякий не „український Новий рік”, а кельтський, - автор з ініціалами Ю.П. описує, що в кельтів із цією датою були пов’язані убивства – принесення людських жертв. І запитує: „Чи РУН віра визнає людські жертви та чи практикує їх у наші дні?” Отож, наші одурені „суперпатріоти”, яким диявол підсовує давно померлу ідею „національних богів”, повинні добре подумати, з якою небезпечною духовною цяцькою граються нині.
 

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2