foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Православний пастир повинен бути ознайомлений з основними принципами педагогіки. Сучасна душпастирська педагогіка тісно пов’язана із воцерковленням людей пострадянської доби. Основне завдання – зробити Ісуса Христа ідеалом людського життя. Принципи Православної педагогіки полягають у слідуючому: 1) Якщо православна виховна система повинна відповідати духові Православ’я, то це не значить, що ми повинні відкидати педагогічні заключення інших,‑ особливо, якщо в них є корисні елементи. Але ці елементи повинні основуватися на християнській антропології та відповідати духові православної свідомості. 2) Відносно сучасної секуляризованої педагогіки, то треба сказати, що вона пройнята ідеями натуралізму, які обмежуються до підготовки людини до земного життя, до зацікавленням здоров’ям, успіхом, земним добробутом, тобто вона займається тільки поверхневістю людського життя. Релігійні основи педагогіки включають також і духовні сили. Тому в нашій православній педагогіці на першому місці стоїть духовність. 3) Православна антропологія поєднує духовне начало з Божественним Абсолютом, з цього виходить, що духовне життя людини – це неустанний пошук Бога; духовне начало проймає людину наскрізь. Особистість людини неповторна, тому поняття переселення душ не допустимо. Це випливає з православної антропології і з правди навчання, що людина – то образ Божий. 4) Наука про першородний гріх основана на доктрині містичної одноістотності особистості з усім людством. У першородному гріху відбулось роздвоєння в духовній частині людини. Те роздвоєння образу Божого, жадоби Бога в людині не заглушило, але поставило в тінь гріха. Духовне життя стало під тягар роздвоєння, а людина вже “природно” прагне і шукає Бога, а також “природньо” відступає від Нього. Через те, в духовному житті людини поєднуються і темні і світлі начала, а духовне життя вимагає благодатного преображення людської природи, бо без благодаті – лише посилюється її темна духовність. 5) у світлі цих положень православної антропології, виробляються основи православної педагогіки. Ціль виховання – допомогти людині звільнитися від влади гріха: через благодатне сповнення всього, що є в Церкві, через відкриття і зрозуміння Образу Божого. 6) Принцип особистості зумовлює виховання людини, як особистості, в сенсі розуміння ієрархічності вартостей. Тому виховання особистого від фізичного, психологічного та соціального не можна відділити. 7) Є й фізичне виховання; воно не тільки оправдане, а навіть необхідне. Фізичне виховання є дуже важливим, бо впорядковує життя тіла. Звідси значення спорту, фізичних вправ, гігієни та всякого іншого догляду людського тіла. 8) Важливим є також і психологічний розвиток людини. Тут звертається увага на проблему конфліктів, тобто – надуживання дару свободи на нездорові міжусобиці, вироблення чесності, слухняності, поваги до авторитету. Ці чесноти дуже важливі в справі внормування трагічного роздвоєння в людській природі. 9) Виховання дисципліни. Це виховання також не самоцільне, бо воно тільки упосереднює поведінку. Дисципліна – провідниця, вона допоміжна, вона цілеспрямовує людину,‑ веде її до мети. Дисципліна – це свобода й звільнення людини від поверховості. 10) Моральне виховання – завжди основується на ідеї містичної моральності. Ця мораль пов’язується з гріховністю, чого мораль філософська та секуляризована не включає. Мета філософської моралі – служіння добробуту людини; ціль православної моралі – служіння Добробуту і Самому Богу. Проте і наша мораль – свобідна. Бо свобода є творчою і спасенною – тільки в житті з Богом. 11) Естетичне виховання. Воно має дві цілі: низьку куди входять розваги і забави, і вищу, яка займається окормленням людської душі через поєднання з вищою Красою. Проте естетичне захоплення красою має бути справою душі і духа. 12) Релігійне виховання людини. Це виховання розвиває релігійну свідомість та обґрунтовує релігійне захоплення. Воно допомагає в життя Церкви, особливо – в серце цього життя, в життя літургійне. Бо там відбувається шукання Правди, внутрішній розвиток,‑ вростання в організм Церкви.
ІV.1. Педагогічна праця православного пастиря з різними верствами людей.
У пастирські праці бувають випадки, коли священику доводиться мати справу з окремими верствами людей, з людьми одного соціального стану, роду заняття. Такими верствами є слідуючі: діти, молодь, воїни та в’язні. Всі ці верстви суспільства – це церковна паства, і за просвітлення її духом Христової Євангелії, за навчання їх норм християнського життя – відповідальний пастир. Тому пастирю необхідно виробити особливі педагогічні методи по відношенню до різних верств людей.
Щодо самої зрілої віком та роздумом пастви, то й серед неї є всякі стани людей,‑ люди різного інтелектуального рівня, знання і професій. І дуже велику службу буде виконувати той душпастир, котрий зможе повчати всіх їх зрозумілою мовою. Більше того,‑ священик повинен сам старатися створювати обставини, в яких можна говорити до кожної верстви своєї пастви окремо,‑ говорити до неї про Правду Божу її категоріями думок і її властивою мовою. Пастир бо повинен бути “всім для всіх”, як говорить ап. Павло у посланні до Коринфян(Кор. 9: 19 - 23); він повинен вміти заговорити до всіх, усім вказувати шлях до спасіння. У душпастирській праці можуть траплятися моменти – такі, як виступ священика перед професійною категорією слухачів, перед даними фахівцями: лікарями, правознавцями, науковцями тощо. Це ланки життя, з якими душпастир може бути не обізнаний, або проінформований про них дуже мало. Тому ніяким подібним “професійним” повчанням священик займатися не повинен. У потребі, вистачить йому смиренно показати, що він даною ділянкою професійного життя цікавиться, що він з цієї ділянки прочитав. При зустрічі з даною категорією професійних людей слід добре оцінити й похвалити її вклад у життя світу і насвітлитити оцінку того вкладу з християнського погляду. Священик повинен пам’ятати, що авторитетно повчати він може їх тільки в межах свого душпастирства, і що пастирське слово – це його виключний обов’язок у кожній ситуації. Фахівці та професійні люди – це люди культурні, отже вони знають, що від священика треба очікувати слова релігійного, живого,‑ євангельського слова, бо священик є фахівець у слові Божому.
В наш час,‑ в час технологічних досліджень можна почути мову про те, що наука і техніка змінюють все. Але священик повинен нагадувати про те, що є речі незмінні: незмінна Божественна наука, незмінна Воля Божа, незмінне християнство в його сутності, незмінні євангельські засади життя,‑ незмінна християнська мораль.
У педагогічній праці з дітьми, священику-виховникові треба знати душу дитини, процес емоційного та інтелектуального її розвитку. Повчаючи дітей, пастир повинен створити в їхньому середовищі ангельську атмосферу. Бо ця атмосфера є атмосферою позитивних почуттів, що їх діти і знають, і люблять. Ніколи не можна допускати того, щоб царину добра, святості й правди змальовувати дітям, як щось надзвичайне, навпаки,‑ надзвичайним для людської природи треба змальовувати й називати зло, нещастя і всяку неправду. Дітей слід навчати боротьбі з негативним світом. При цьому ж треба рішучо оминати мотивування цієї боротьби обіцянками нагороди, або залякувати карою за зло і гріх. Боротьбу зі злом треба мотивувати любов’ю до правди і добра.
Готуючись до повчання людини військової, священик повинен пам’ятати, що воїн – це людина християнин, отже й усе те, чого Церква навчає своїх вірних взагалі,‑ те є предметом повчань і для воїнів. Пастирю треба знати, що військова ситуація – особлива, і що вона вимагає особливої пастирської уваги. Очевидна річ, що як звичайний християнин зобов’язаний певними нормами та правилами життя,‑ таким само нормам й правилам зобов’язаний християнин воїн: його ж не так само зобов’язує закон людський і Закон Божий. Проте військове життя ставить перед вояком суто військові обов’язки,‑ в тому значені, що дані чесноти у військовому випадку стають яскравіше і наголошуються сильніше, наприклад: кожен християнин громадянин своєї держави, природно керується патріотичним законом відносно своєї батьківщини; він зобов’язаний підтримувати народ морально, фізично і матеріально. Цивільний громадянин повинен морально і легально шанувати закони своєї батьківщини і виконувати всі громадянські обов’язки в ній: дбати про добрий стан своєї держави в аспектах політичному, економічному й духовно-культурному. Сюди входить обов’язок брати участь у виборах, сплачувати податок, служіння у війську. І на тому патріотична вірність цивільної людини закінчується. Військова патріотичність включає в себе більше: вона вимагає від вояка бути готовим при потребі покласти на жертовник своє життя. І людина патріот робить це з внутрішніх почуттів, з любові до своєї батьківщини.
Пастирю в навчанні до військових слід наголошувати на тому, що воїн ніколи не перестає бути християнином і що він також повинен шанувати християнські норми життя. Коли Іван Хреститель проповідував, то до нього приходили люди всіх суспільних верств і становищ просячи дати настанову на праведне життя. Серед них були і вояки, котрі запитували: “А що нам робити?”, на що св. пророк відповів: “нікого не кривдьте, ані не оскаржуйте фальшиво, удовільняйтесь платнею своєю”(Лк. 3: 14). З цього видно, що воїн не повинен виходити поза межі своїх військових обов’язків. Це означає, що будучи вірною і розсудливою людиною, кожен воїн може бути і добрим вояком, та жити праведним життям. Історія знає багато воїнів, які за своє чеснотне життя були зачислені до хору Святих. На всі ці факти пастир обов’язково повинен звертати увагу воїнів, щоб таким чином, остерігаючи, рятувати їх від душевних мук, від сумніву та докору сумління.
Пастирська педагогічна праця по відношенню до в’язнів, є дуже необхідною для такої верстви людей, тому що в стані ув’язнення в неї виникають ще більші душевні потреби ніж у звичайній нормальній ситуації життя. Говорячи про Страшний Суд, Ісус Христос сказав: “У в’язниці Я був – і не прийшли ви до Мене”(Мт. 25: 46). Цими словами Христос, ототожнюючи Себе з ув’язненою людиною попереджає, що очікує тих, хто не відвідує в’язнів для душевної підтримки, а саме: “І ці підуть на вічну муку...”(Мат. 25: 46). Цими словами Ісус Христос також нагадує про те, що і людина-злочинець це богоносець, що в’язень – то нещасна людина, котра потребує особливої уваги. Крім того Господь вказує на те, що пастирська увага до злочинця сягає найвищого рівня моралі і побожності,‑ ніби вони роблять для Нього Самого.
ІV.2. Священичий погляд на деякі проблеми, пов’язані з предметом “Християнська етика”.
З розпадом радянського Союзу та зміною ідеології, в новому суспільстві появилась можливість повноцінного виховання молоді. Православне духовенство з оптимізмом очікувало, що й воно зможе внести свій посильний вклад в цю важливу справу. На жаль, надії не справдились. Церква, як і раніше зігнорована, а впровадження у школах в окремих регіонах уроку “Християнська етика” також не вирішує проблему повноцінного виховання молодого покоління.
Було б неправдою стверджувати, що впровадження предмету “Християнська етика” проходить без консультацій з представниками Церкви. Архієреї або уповноважені священики регулярно приймають участь в нарадах та наукових конференціях з цього питання. Багато в чому думки науковців та богословів співпадають. Наприклад, неможливо не погодитись з констатацією педагогів-теоретиків, що молодь, внаслідок секуляризації, була виключена з молитовної еклезії, яка допомагала їй проходити крізь життєві колізії та випробування, або що екзистенційна самотність сучасної людини була запрограмована квазі просвітництвом минулих століть.84
Але однієї констатації замало. Сучасні педагоги зупиняються і не насмілюються (а деякі й не хочуть з принципових міркувань) визнати важливість активної участі священика в школі, а молоді – в церковному житті. Зрозуміло, для цього необхідно визнати священика безпосереднім учасником виховного процесу молодого покоління, що у вироблену шкільну концепцію не вписується.
Як в такій ситуації виховувати молодь? Половинчатими мірами ще ніхто не досягнув успіху! У школах, де запроваджений урок “Християнська етика”, пішли саме таким половинчатим, шляхом: використовують гілки лози, тобто, Христове моральне вчення, забуваючи про саму лозу – Христа. Але ж відомо, що зрізані гілки швидко всихають.
Згадаймо, що з цього приводу говорить Сам Ісус Христос: “Як гілка не може приносити плоду сама від себе, якщо не буде на лозі: так і ви, якщо не будете в Мені. Я є лоза, а ви ‑ гілки”(Ін. 15. 4-5). В іншому місці Спаситель пояснює, що значить перебувати у Ньому. В бесіді з народом, Він сказав: “Якщо не будете споживати Плоті Сина Чоловічеського і пити Його Крови, то не будете мати життя в собі. Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, має життя вічне, і Я воскрешу його в останній день. Бо плоть Моя є їжа, і Кров Моя є пиття. Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, в Мені перебуває, і Я в ньому”(Ін. 6. 53 - 56).
Отже для єдності з Христом необхідно споживати Його Тіло та Кров, які можна отримати тільки в Церкві, де постійно священством, з апостольським приємством, звершується Таїнство святого Причастя за Літургією, під час якої хліб та вино, силою та дією Святого Духа, перетворюється в Істинне Тіло та в Істинну Кров Христову.
Ось що говорить про Тайну Євхаристії сучасний православний богослов: “Божественна Літургія в земних умовах, в Церкві – є вище здійснення любові, перш за все любові Божественної. Божественна любов кормить справжнім тілом і кров’ю Сина Божого вірних Йому людей, які насмілилися на участь в Євхаристії... Любов Божа звершує свою дію в умовах зворотньої людської любові, інакше чудо не здійсниться... Серце людське, яке приймає участь в Тайні Євхаристії, приймає новий, святий зміст життя, і освячуюча дія найчистішої любові розповсюджується на всіх і перш за все, на причасників цієї Тайни. Стаючи через причастя життя Христового царем і священиком, причасник і кругом себе зустрічає царів і священиків (1 Пет. 2. 9) і разом з ними звершує царське і священиче служіння любові. Ось така велика Євхаристія. Приймаючий частинку Тіла Христового стає Тілом Христовим і входить в ... Святу Церкву “найтаємничішим чином”.85 Чи відчує й переживе щось подібне молода людина, якщо її виховувати без участі Церкви? Можна успішно засвоювати матеріал на уроці “Християнська етика” – і бути чужим Христові.
Зі сказаного вище напрошується висновок, що християнство – це не тільки високе етичне вчення, але й таємниче життя у Христі кожного віруючого в Нього. Моральне вчення християнства та життя у Христі повинно бути чимось нерозривним, але, як бачимо, в пропозиціях до курсу “Християнська етика” явно домінує етична сторона. Невипадково, наші опоненти висловлюють подив з того, що Церква йде на такий компроміс, як “Християнська етика”. На їх думку, церковників мало б обурити “зведення християнства – цілісної світоглядної системи й певної релігійної практики – виключно до етичної складової. Так, є етична складова, але етика – це ще не все християнство”.86
Важко заперечити цим словам. Духовенство, пам’ятаючи про 35 статтю Конституції України, яка декларує відмежованість школи від Церкви й Церкви від школи, а також про те, що ми живемо в посткомуністичному суспільстві, з усіма витікаючими з цього наслідками, дійсно змушено йде на компроміс. В іншому випадку Церква може стати ще однією перепоною для вивчення Слова Божого дітьми, що було б неправильним.
Однак, священикам важко погодитись із роллю, відведеною Церкві, в справі виховання молоді. Їм важко подавити в собі жаль за те, що вони ізольовані від школи і сприймаються, як і колись, “носіями невігластва і мракобісся”. І це в той час, коли справжнє мракобісся, під виглядом різноманітних гуртків, завоювало собі місце в навчальних закладах, мова йде про сайєнтологію, трансцендентальну медитацію тощо. Деякі орієнтальні спекуляції, навіть, знайшли гідне місце в шкільному курсі валеології.
Духовенству ж часто докоряють за брак освіти. Звинувачення не зовсім коректне, тому що практично всі священики мають семінарську освіту, яка дає достатній рівень для душпастирського служіння, в тому числі на проведення уроку “Християнська етика” в школі. Крім цього, серед священиків є чимало осіб з закінченою вищою духовною чи вищою світською освітою. В кінці кінців, єпископи можуть призначати для цієї місії апробованих священнослужителів.
Доречно зауважити, що у минулому тисячолітті, відповідальність за суспільну мораль нашого народу в основному несло православне духовенство. Воно не завжди відзначалося високою освіченістю, але фактом є те, що моральний рівень народу тоді був вищим, ніж сьогодні. Освіченість учителя – це тільки один із чинників формування моральної людини. Невіруючі не можуть збагнути, що священики не просто вчителі, вони носії благодаті Божої, отриманої в Таїнстві Священства. Сила Божа діє через них і не обов’язково виявляється у красномовстві чи у педагогічному таланті. В давнину справжні подвижники, інколи безграмотні, силою духа робили такий потужний вплив на громади людей, що не один світський педагог, при всіх талантах та ерудиції, не зміг би приблизно щось подібне вчинити. Воістину, сила Божа в немочі звершується.
До священства виявлена недовіра. Але священики, знаючи таємниці життя душі людської і усвідомлюючи складність та відповідальність праці з нею, теж мають великі сумніви, чи справляться із завданням виховання молоді на християнському ґрунті звичайні світські викладачі, багато з яких – неофіти.
Сама ідея виховання молоді на християнських цінностях може бути дискредитована, якщо кращі сили від школи і Церкви не будуть працювати спільно. Іншого шляху немає. Нехай педагоги використовують свій досвід та знання, і нехай священики будуть рівноправними їх партнерами, спільно поєднуючи етику християнства з конкретною релігійною практикою.
Наші опоненти постійно посилаються на, вже згадану 35 статтю Конституції України. Але ця стаття не закон всесвітнього тяжіння, яки й не можна відмінити або скоректувати. Тому, якщо ми дійсно хочемо мати морально здорову молодь – майбутнє нашої держави – то повинні усім миром долати штучно зроблені перепони. В іншому випадку, молодь виховуватиметься на нехристиянських засадах, з наслідками, катастрофічність яких для суспільства неможливо передбачити.

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2