foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

1. Діяльність єпископату 1957-1988 рр.
 
Після смерті архиєп. Антонія (Пельвецького), осиротіла Станіславсько-Коломийська єпархія потребувала якнайскорішого вирішення питання правонаступника покійного Владики Антонія. Московська Патріархія вирішила питання зважливо, вибравши кандидата з поміж місцевого духовенства. Мудрість цього вибору полягала у специфіці церковних обставин з однієї сторони, а з другої, обізнаністю у справі вирішення тих насущних питань, які були в єпархії. Так промислом Божим до архипастирського служіння на Станіславську кафедру було покликано митрофорного протоієрея Йосифа Савраша, настоятеля Св. Михайлівського храму м. Снятина, благочинного Снятинського району [додаток 3-4].
Згідно Священного Синоду РПЦ від 17 червня 1957 року осиротілу Станіславсько-Коломийську єпархію, після постригу та єпископської хіротонії, мав очолити саме о. Йосиф Савраш1. В Печерському храмі Києво-Печерської Лаври 2 серпня цього ж року, прот. Йосиф прийняв чернецтво з іменем на честь преподобного Йосифа Печерського, а 4 серпня у Св. Володимирському кафедральному соборі м. Києва відбулася його єпископська хіротонія2.
Діяльність новопоставленого Владики не потребувала часу для обізнаності та ознайомлення зі станом і справами єпархії. Вступивши на кафедру єп. Йосиф з великим інтузіазмом взявся до вирішення усіх поточних справ. Владика всеціло віддав себе справі свого попередника архієп. Антонія, порозбудові єпархії. Бачачи інтузіазм єп. Йосифа, Святійший Патріарх Алексій (Сіманський) мав намір перевести Владику Йосифа на Львівсько-Тернопільську єпархію. Це видно з розмови голови Ради в справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР Карпова Г. Г. З митрополитом Миколаєм (Ярушевичем), яка відбулася 3 червня 1959 року в Москві. Владика Миколай сказав: “У зв’язку з можливими у Львові недорозуміннями з приводу можливого переведення архієпископа Паладія (Камінського) в Крим, Патріарх вважає можливим назначити у Львів Станіславського єпископа преосвященнійшого Йосифа (Савраша), а на його місце возвести в сан єпископа ігумена Мефодія (прізвище не вказане)3”. Але не дивлячись на всі зміни, єп. Йосиф залишився на Станіславській кафедрі. На місце єп. Паладія (Камінського), якого було переведено в травні 1960 року на Оренбурзько-Бузулунську єпархію, було призначено нововисвяченого єпископа Григорія (Закаляка), який до цього часу був секретарем Станіславсько-Коломийської єпархії.
На час архіпастирського служіння Владики Йосифа припав чи не найважливіший період життя Православної Церкви в Радянському Союзі в цілому, так і Станіславсько-Коломийської єпархії зокрема. Незважаючи ні на які перешкоди преосвященнійший єп. Йосиф проводить візитацію парафій своєї єпархії, де проводить місіонерську роботу. Так за 1959 рік єп. Йосиф 12 разів виїжджав на Престольні свята в різні храми міст і сіл єпархії, де звершував Богослужіння, і обов’язково виголошував проповіді. Так 9 січня 1959 року єп. Йосиф був у с. Лоївій Надвірнянського району, де освятив храм після ремонту. В травні місяці цього ж року, Владика відвідав с. Підлужжя, де провів бесіду з духовенством та віруючими. Побував в м. Городенці і Косові. В листопаді в с. Вістова на Храмовому святі. Більшість церков єп. Йосиф відвідав вперше, тому була найперша увага на стан самих приміщень, устрій внутрішнього життя громади та на звершення Богослужінь.
В січні 1960 року Владика Йосиф побував в с. Пнів Надвірнянського району, де побачив в церкві уніатський устрій. На питання чому не служиться по-православному уставу, 90-то літній настоятель о. Сов’яковський відповів: “Владико, що Ви від мене хочете, чому мене хочете навчити, слава Богу, що я і так звершую Богослужіння і таїнства для віруючих”4.
Владика розумів стан таких парафій і не приймав жорстоких мір до старих священиків, але це не означало, що він не проводив роботи з духовенством. До лінивих і не стійких священиків, які ще вагалися у виборі, єп. Йосиф застосовував міри. Одним робив зауваження та попередження, інших переводив на слабкі парафії. Одним з виховних методів духовенства у Владики Йосифа були неодноразові письмові розпорядження і посилання, в котрих нагадувалося про виконання 16 пунктів “Послання трьох єпископів”.
Для поліпшення проповідницької діяльності було дане розпорядження користування православними джерелами. Спеціально були складені теми, на які потрібно священику говорити проповіді. Великого значення, у виховній роботі з духовенством єп. Йосиф надавав Благочинним зборам, які збиралися в усіх благочиннях єпархії. На зборах отці благочинні звертали увагу на практичне засвоєння і правильне звершення Богослужінь, викорінення уніатських навиків і обрядів. Всі постанови благочинних зборів і форми протоколів надсилалися в єпархіальне управління на затвердження5.
Раз на рік відбувався з’їзд оо. Благочинних. Так в 1959 році такий з’їзд відбувся 24 грудня. Робота з’їзду розпочалася з Божественної Літургії за архієрейським чином, в кафедральному соборі, за участю всіх благочинних єпархії. На з’їзді з вступним словом виступив єп. Йосиф, яке присвятив темі: “Досягнення і недоліки в роботі отців благочинних по утвердженню Святого Православ’я в Станіславській єпархії”. В ньому Владика Йосиф звернув увагу на підтримку авторитету духовенства, на боротьбу з п’янством, аморальною поведінкою і користолюбством. Перед початком засідання було зачитано телеграму Патріарха Алексія І, з благословенням на роботу з’їзду благочинних. Робота з’їзду благочинних увінчалася відповідними постановами:
1. оо. Благочинні, в найближчий час повинні скласти благочинні збори, на яких необхідно обговорити ті питання, які обговорювались на цім з’їзді благочинних.
2. Необхідно благочинним частіше робити візити на парафії, а всі замітки записувати.
3. Завести на парафіях контрольні книги, в яких потрібно записувати всі важливі події, які відбулися на парафії.
4. Зобов’язати благочинних надавати кожного півріччя в єпархію доклади, які б правильно висвітлювали церковне життя по парафіях.
5. Заборонити читані Божественні Літургії.
6. Заборонити звершувати дві Літургії одному Священику в будні та Святкові дні6.
З благословення Владики Йосифа було утворено Місіонерський комітет. Він включав до роботи авторитетних і старших священиків, зі складу міського та сільського духовенства, для загального обговорення плану роботи і дій, які спрямовані для утвердження Св. Православ’я і боротьби з порочними явищами і недостойною поведінкою деяких священиків. Через щоденні аудієнції єп. Йосиф був у тісному контакті з духовенством, бо не існувало конкретних днів прийому. Проживав Владика на другому поверсі будинку єпархіального управління, який одночасно служив йому і за резиденцію. Таке відношення до виконання свого архіпастирського служіння пригортало до Владики Йосифа як священиків так і мирян. Єпархіальне управління для священиків було місцем, де можна було поділитися проблемами, чи новинами. Всі мали право слова і право бути вислуханими. Вільний прийом окремих віруючих, чи делегацій церковних громад, які намагалися правильно вирішити те, чи інше питання, стверджувало мир на парафіях і спрямовувало церковне життя в правильне русло. Владика Йосиф назначив єпархіального візитатора, доручивши йому систематично провіряти в недільні і святкові дні священиків на парафіях, їх богослужбову і проповідницьку діяльність. Найперше допомагати тим, хто відстає, вдосконалювати свої знання.
Не зважаючи на всі зусилля, які прикладав єп. Йосиф для зміцнення єпархії в 1960 році відсану відмовився священик Ярослав Горобець, 1929 року народження, який в 1958 році закінчив Луцьку Духовну Семінарію. Проводив пастирське служіння о. Ярослав в с. Клубівці Тисменецького району, з правом служіння в с. Хом’яківка і Остриня, того ж району. Важко сказати, які причини були у о. Ярослава для зняття з себе сану, але факт залишається фактом. Цей випадок гарно був використаний в антирелігійній пропаганді, місцевими органами пропаганди ОК КПУ7. Також велася робота місцевого уповноваженого по стриманню діяльності єп. Йосифа. Так у своєму листі до республіканського уповноваженого, уповноважений по Станіславській області Бібік П. Зазначив: “Також проводиться робота по стриманню діяльності єпископа Йосифа, який би не ативізував діяльність духовенства і Церкви. Під різними причинами йому не рекомендувалося виїжджати на парафії, а також зменшити кількість архієрейських служб в соборі та інших церквах. Все це зменшує активність духовенства та віруючих”8.
Владика недивлячись ні на що продовжував свою архіпастирську діяльність, виїжджаючи на парафії, проводячи Богослужіння в кафедральному соборі як звичайно. В 1965 році Предстоятель РПЦ Патріарх Алексій (Сіманський) високо оцінив святительську працю Владики Йосифа. Згідно Постанови Священного Синоду від 5 лютого 1965 року єпископ Івано-Франківський і Коломийський Йосиф (Савраш) був возведений в сан архієпископа9.
В 1966 році відзначався ювілей з нагоди 20-ліття Возз’єднавчого Собору. Після повернення зі Львова єп. Йосиф зібрав конференцію благочинних 5 травня в єпархіальному управління. На конференції було зачитане послання Його Святості Святійшого Алексія, Патріарха Московського і Всієї Русі, направленого на ювілейне торжество у Львів, і послання з цієї нагоди, Високопреосвященнійшого Іосафа, Митрополита Київського і Галицького, Патріаршого Екзарха. Було зачитано доклад архієп. Йосифа на тему: “Що зроблено для Святого Православ’я на терені Івано-Франківської єпархії на протязі 20-ти літ від 1946 по 1966 рр.” Цей доклад був прочитаний Владикою Йосифом на ювілейному торжестві у Львові 24 травня 1966 року. Секретар єпархії прот. Йосиф Гривнак зачитав отцям благочинним розпорядження Високопреосвященнійшого архієпископа Йосифа: “Усі священники нашої єпархії в неділю 15 травня відслужать торжественну Літургію і виголосять для віруючих відповідні проповіді на честь ювілею. Після Літургії внести положене Многоліття нашій Православній єпархії, після і відслужити подячний молебен Господу Нашому Ісусу Христу за цю велику Його благість, що дав нам це свято Об’єднання. Після молебну усі священики відслужать панахиду за покійних членів Ініціативної групи: архієпископа Антонія, єпископа Михаїла (Мельника) і о. д. Гавриїла Костельника, а токож за покійних вже нині учасників Львівського Собора 1946 року”10. Це ще раз показує, що Владика Йосиф вів активну архіпастирську роботу у своїй єпархії.
Визначною подією для Івано-Франківської єпархії був приїзд Високопреосвященнійшого Філарета, Митрополита Київського і Галицького Екзарха України, 14-16 вересня 1968 року. Прибувши до Івано-Франківська м. Філарет, 14 вересня в супроводі архієп. Йосифа та секретаря єпархії прот. Йосифа Гривнака, відвідав Св. Воздвиженську церкву в с. Лисець. Вітав високого гостя настоятель о. Гира. В той же день відвідують храми в с. Дора, Микуличин; в м. Яремчі та Надвірній [додаток 5]. В Надвірній м. Філарета вітав настоятель прот. Дідик словами: “Наші серця повні радості, бо вперше за історію, маємо велике щастя, щодо нашої скромної церкви входить жива постать Київського Митрополита”11. Вечором цього ж дня Владика Екзарх очолює всенічну відправу у кафедральному соборі м. Івано-Франківська. У неділю 15 вересня, перед Божественною Літургією Митрополита Філарета вітав прот. Йосиф Гривнак: “Довго, цілими століттями ждали ми Вас, Високопреосвященнійший Владико Екзарх, тут на Західних землях України”12. Після Літургії м. Філарет звернувся з архіпастирським словом до присутніх та подякою за сердечні вітання, закликавши берегти, як зіницю ока Православну віру, за яку наші прадіди віддавали своє життя. На згадку, Владика Митрополит вручає як дар від Св. Володимирівського собору ікону для кафедрального собору м. Івано-Франківська. Приймаючи дарунок, архієп. Йосиф запевнив, що вона буде покровительницею святого і вікопомного нашого возз’єднання в Святій Православній Церкві. Вечором Владика Філарет мав теплу бесіду з отцями благочинними, цікавився життям та проблемами єпархії. 16 вересня м. Філарет та архієп. Йосиф відвідали церкву св. Праведного Йосифа Обручника в м. Івано-Франківську, де їх вітав настоятель прот. Димитрій Валіхновський. Також цього дня архієреї відвідали парафії в м. Тлумачі, Коломиї, Косові, Снятині, після чого м. Філарет відбув до Києва [додаток 6]. Напам’ять про перебування на Івано-Франківщині архієп. Йосиф вручив Владиці Філарету посох.
В кінці вересня цього ж року з благословіння м. Філарета та архієп. Йосифа було доручено чотирьом священикам з єпархії поїхати до Києва, щоб взяти участь в Богослужіннях у Св. Володимирському кафедральному соборі. В цій поїздці взяли участь: прот. Борис Тарнавський, прот. Володимир Дораш, о. Юрій Городчук та о. Петро Лютий. В Києві їх зустрів О. Леонід Свистун (в майбутньому архієпископ Івано-Франківський і Коломийський), який провів екскурсію по столиці. Вечором отці взяли участь у всенішній, а наступного дня у Божественній Літургії [додаток 7]. Цього ж дня відвідали Києво-Печерську Лавру, Святу Софію, Флорівський жіночий монастир [додаток 8]. Це було уроком для правильного звершення Богослужінь за Православним уставом. Відїджаючи назад о. Володимир Дораш звернувся з подячними словами до м. Філарета: “Мине в силі знайти слів подяки дорогому Владиці за вияв такої великої уваги до нас священиків Івано-Франківської єпархії. Владика Екзарх зміцнив нашу любов до Святої Православної Церкви і залишив у наших серцях пам’ять про себе як про Доброго Пастиря”13.
З ініціативи Митрополита Філарета та благословення Святійшого Патріарха Алексія, 4 – 21 жовтня 1968 року, відбулася поломницька подорож представників духовенства західних єпархій України по великим містах: Києві, Москві, Ленінграді. З Івано-Франківської єпархії було чотири представники: Преосвященнійший Йосиф (Савраш), який очолив подорож, прот. Володимир Дідик, прот. Емануїл Цибик, прот. Іоан Ярмусь. 7 жовтня делегація прибула до Москви, 9 жовтня до Ленінграду, де була на Актовому дні в ЛДА і С, 19 жовтня делегація прибула до Києва, де була на прийомі у м. Філарета14.
Такі поїздки були потрібні галицькому духовенству для практичних навиків у богослужінні та для загального розвитку.
Всі подальші роки, Владика Йосиф проводив своє архіпастирське служіння нежаліючи сил та здоров’я, проводив візитації парафій. За свою діяльність архієп. Йосиф неодноразово мав розмову з місцевими уповноваженими, які всякими методами намагалися зменшити вплив “церковників” на людей. Владику Йосифа звинувачували у хабарництві, грошолюбстві, лінивстві. Навіть нагадували йому про національну діяльність, яку провадив Владика Йосиф, ще до возз’єднання. Так в характеристиці на архієпископа Йосифа (Савраша), уповноважений по Івано-Франківській області Ліченко В. Написав: “З архівних матеріалів преси відомо, що Йосиф Савраш, в свій час надавав послуги українським націоналістам. Наприклад, в статті газети “Українське слово № 8 від 1934 року, під заголовком “Їх пам’ять не забутня”, повідомлялось, про посвячення могили на честь загибелі борців за волю України. В числі інших, виступив і Йосиф, який сказав промову націоналістичного характеру. В цій статті Йосиф характеризувався як “Справедливий український священик, який відчуває біль нації і велич української нації”15. В розмові архієп. Йосифа з уповноваженим В. Ліченком, яка відбулася 26 жовтня 1981 року, уповноважений зазначив: “Йосиф Михайлович, ваша діяльність в нашій області не заслуговує на позитивну характеристику, я хочу, щоб ви це знали”16. Звичайно, що “позитивної” характеристики Владика Йосиф не міг заслужити у безбожної влади, будучи добрим пастирем ввіреної йому пастви.
В 1981 році 16 – 18 травня у Львові відбулися торжества з нагоди святкування 35-ліття Возз’єднавчого Собору 1946 року. На торжество до Львова прибув Митрополит Київський і Галицький Філарет і 13 архієреїв, в тім числі і архієпископ Івано-Франківський і Коломийський Йосиф (Савраш). Після виступу м. Філарета і м. Миколая, до присутніх звернувся з доповіддю архієп. Йосиф. В доповіді Владика Йосиф розповів про життя віруючих при унії в Станіславській єпархії, про переміни, які сталися після Собору 1946 року в усіх ділянках церковного життя єпархії. Звичайно, що Владика Йосиф не говорив про ті недоліки, які так і невдалося вирішити, але він знав про всі існуючі проблеми і недопрацювання. В кінці виступу архієпископ Йосиф сказав: “Возз’єднання з РПЦ усунуло ворожнечу і ненависть, об’єднало душі і серця православного народу”17.
Також 1981 рік був пам’ятним для Івано-Франківської єпархії тим, що вперше за історію єпархії, за поданням м. Філарета, до Святої Землі вирушила поломницька група, до складу якої увійшов і клірик цієї єпархії прот. Григорій Юрак, декан Коломийського району.
Наприкінці 1981 року Владика Йосиф здійснив візитацію по парафіях єпархії. В листопаді місяці відвідав Рогатинське і Тлумацьке благочиння. В грудні – Снятинське благочиння. В усіх поїздках по парафіях Владику супроводжує секретар єпархіального Управління прот. Михаїл Федишин, який також приклав багато зусиль для розвитку єпархії. На початку 1982 року архієпископа Йосифа за рішенням Священного Синоду було відправлено за штат на покій. Важко сказати, що саме послужило для його зміщення. Великих зусиль приклав до цієї справи Апарат уповноваженого, якого не задовольняв такий архієрей, мотивуючи це поганим станом його здоров’я. В РПЦ архієреї, які були шановані державною владою, незважаючи на їхній стан здоров’я, були на кафедрах до самої смерті. Видно, що у Владики Йосифа не було ніяких заслуг перед владою, щоб бути на кафедрі до смерті, зате була негативна характеристика.
Опреділенням Святійшого Патріарха Пімена і Священного Синоду від 12 жовтня 1982 року на Івано-Франківсько-Коломийську єпархію призначено архієпископа Уманського Макарія (Свистуна)18. Молодий і енергійний Владика Макарій з великим досвідом, очолював десять років Патріарші парафії в США і Канаді, з перших днів перебування на новій кафедрі поринув у працю.
З його приходом змінилося оточення, яке опікувалось архієп. Йосифом, і складалося з духовенства старшого покоління. Покинувши єпархіальне управління Владика Йосиф, немаючи власного житла, змушений був поселитися в рідної сестри, де проживав аж до смерті.
Владика Макарій став формувати не своє оточення, а гуртувати єпархію. Він однаково ставився прихильно як, до молодого священика так і старшого.Не любив анонімних листів на священиків, а старости церковних громад не мали великого впливу на архієп. Макарія. Владика Макарій своїми манерами, способом спілкування, своєю культурою і в той же час простотою зачарував усіх, від парафіян і священиків до людей часом далеких від церкви. Велика кількість віруючих збиралась на Архієрейське Богослужіння як в кафедральному соборі, так і на виїзді.
В неділю 21 жовтня 1982 р. архієп. Макарій відслужив свою першу Божественну Літургію в св. Успенському кафедральному соборі м.Івано-Франківська. На відправу зібралася велика кількість віруючих не тільки з обласного центру, але й з околишніх сіл. Після Літургії Владика виголосив змістовну проповідь.
Все подальше архіпастирське служіння архієп. Макарій на Івано-Франківській кафедрі, провадив з великою відповідальністю. Кожний місяць Владика виїжджав, з візитаціями парафій того чи іншого благочиння, велику увагу звертав на рівень знань духовенства, сам виголошував змістовні проповіді, привчаючи до цього і священиків. Візитації архієп. Макарія подаються майже в кожному журналі “Православний вісник під рубрикою “Із життя єпархій”. Ці звіти подавав секретар єпархіального управління, які надсилалися в редакцію журналу.
На час архієрейського служіння Владики Макарія в Івано-Франківській єпархії припала величезна дата святкування 1000–ліття Хрещення Русі-України. Про саме проходження торжества в Івано-Франківській єпархії, в друкованих джерелах інформації мало. Фонди уповноваженого в справах релігії по Івано-Франківській області розсекречені тільки до 1987 року. І те, що вдалося відшукати є дуже малою по змісту інформацією.
На ювілейний Собор з нагоди цієї дати, який відбувся в Москві 6-9 червня 1988 року, з Івано-Франківської єпархії були присутні два делегати: архієп. Макарій (Свистун) та прот. Димитрій Садов’к19.
Після повернення з собору, 24 червня архієп. Макарій був прийнятий головою виконкому Івано-Франківської обласної Ради народних депутатів В. О. Бойчуком. Владика розповів про торжества, які відбулися в Києві та Москві. Під час розмови було порушено ряд питань практичної діяльності РПЦ на Івано-Франківщині. Архієп. Макарій розповів про підготовку єпархії, до святкування цього свята. У розмові взяли участь уповноважений Ради по Івано-Франківській області М. М. Дерев’яненко, секретар єпархіального управління прот. Михаїл Федишин, настоятель кафедрального собору прот. Миколай Новосад 20.
Святкування 1000-ліття Хрещення Русі-України в Івано-Франківській єпархії розпочалося 7 липня в кафедральному соборі з архієрейської Божественної Літургії, у співслужінні всіх оо. Благочинних, і за присутністю священиків єпархії, при великому зібранні віруючих. Святкування продовжувалось по всіх парафіях єпархії до кінця року. Владика Макарій відвідав усі благочиння, де його зустрічала велика кількість вірних.
З нагоди ювілею, багато священиків в єпархії були нагороджені відзнаками РПЦ. Орденом св. Князя Володимира ІІІ ступеня: прот. Димитрій Садов’як, прот. Григорій Юрах, прот. Іоан Луцький, прот. Мирослав Кошик. Орденом преп. Сергія Радоніжського: оо. Василь Стаднюк, Орест Остапович, Григорій Мороз. Багато священиків було нагороджено митрами; камилавками21. Ця подія залишила теплі спогади в серцях духовенства і мирян Івано-Франківської єпархії. В знак цієї дати біля кожної церкви було встановлено хрест, як символ єдності земного з небесним, видимого з не видимим.
Владика Макарій був нагороджений почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР; Золотою медаллю Комітету захисту миру. Але найвищою нагородою для архієп. Макарія були духовні плоди, зерна яких він засівав своєю нелегкою архипастирською працею, своїми проповідями і бесідами з духовенством і мирянами.
Політичні зміни, які відбулися в 1989 року в країні припинили діяльність монолітної РПЦ в Івано-Франківській єпархії, але кожний священик, який служив за архіпастирського служіння Владики Макарія, згадує про нього як про доброго Архипастиря.
 
2. Закриття храмів
 
Післявоєнна релігійна ситуація в Західних областях України мала свою специфіку, порівняно з іншими регіонами України. Найперше велась робота по ліквідації ГКЦ і ствердження позицій РПЦ, по-друге – менталітет галичан, які не сприймали радянську владу, а разом з нею і РПЦ. Тому було дозволено органами влади, ще до об’єднавчого Собору (8-10 березня 1946 року), відкривати православні парафії в Станіславській області. Переважно це робилось з агітаційно-пропогандиською метою, щоб показати перевагу православного обряду над греко-католицьким.
Станом на 1 січня 1946 року в Станіславській області вже діяло 6 православних парафій РПЦ, які були відкриті в період з 1944 по 1946 рр22. В загальному до 1939 року в Станіславській області було 689 церков, а на 1946 рік їх кількість зменшилась до 60423.
В квітні 1948 року уповноваженим Ради по Станіславській області була проведена реєстрація церков. Взято на облік як діючих 558 з загальної кількості 604.
Загальна кількість храмів збільшувалась за рахунок ремонту старих і побудови нових, але не всі вони реєструвалися. Так в 1953 році уповноважений Ради по Станіславській області Козенко А. К. Дав розпорядження заново переєструвати церкви по всій області. В результаті чого виявилося, що 46 церков взагалі не стоять на реєстрації, а 21 церква не має реєстраційних карток, хоча були зареєстровані в 1946 році. Більшість з церковних громад, які взагалі не стояли на реєстрації, добивалися реєстрації парафії більше як по два роки, але уповноважений Ради спеціально їх не реєстрував. Не давалася реєстраційна картка і на новозбудовані храми. Так на початку 1952 року до уповноваженого Ради Козенка А. К. Звернулися віруючі села Кривець Солотвинського району, з проханням дозволити їм закінчити будівництво церкви, яке було розпочате в 1948 році, а в 1949 році заборонене Солотвинським райвиконкомом, і надати їм реєстраційну картку. З аналогічним проханням, цього ж року, до уповноваженого Ради, звернулися і віруючі с. Поплавники Галицького району. Ніякого дозволу на добудову, тим більше на реєстрацію не було дано. До адміністративної відповідальності було притягнуто ініціаторів будівництва церкви в с. Поплавники. Керівника будівництва церкви в с. Кривець, бувшого голову місцевої сільради, засуджено на 25 років, ніби то за “активну співпрацю з ворогами народу”24.
В період з 1950 по 1960 рр. надзвичайних змін у кількості церков в Станіславській єпархії не було. Як правило знімали з реєстрації 1-3 парафії в рік, але оскільки бажання віруючих мати діючий храм у своєму селі, було досить великим, то РСРПЦ при РМ змушена була реєструвати по декілька парафій, але це були поодинокі випадки.
На початку 60-х років радянський уряд розпочав процес закриття Православних храмів на Україні, ця участь не минула також і Івано-Франківську єпархію. В числі перших були зачинені храми, які в 1944-1946 рр. відкривалися з пропагандисткою метою, як правило такі храми відкривалися в обласному та районних центрах, і після возз’єднання, в таких населених діяло по два храми. Заходами влади один з храмів зачинявся, а парафії об’єднувались в одну громаду, в користуванні якої залишалась одна церква.
Станом на 1 січня 1960 рік в Станіславській єпархії діяло 642 церкви, з них: в 17 церквах Служба Божа проводилась щодня; в 306 церквах – в неділю, свята; в 319 храмах не регулярно. Цього ж року було подано 24 заяви з проханням про відкриття церков з реєстрації знято 14 церков. Найбільша кількість церков нараховувалась в Богородчанському деканаті – 38; а найменше в Надвірнянському деканаті – 9 церков25.
Масове закриття храмів розпочалось в 1961 році, цьому сприяла поява пакету нормативних актів про посилення контролю за дотриманням радянського законодавства про культи та поступки, які під тиском держави у 1961 році прийняла ієрархія РПЦ на Архієрейському соборі. У відповідності з виданими постановами виконкоми місцевих Рад депутатів трудящих в 1961-1962 рр. провели “Одночасний облік релігійних об’єднань, молитовних будинків і майна, що знаходилось у користуванні громад”. Внаслідок проведених заходів в наступні два роки в Станіславській єпархії поступово перестала діяти майже третина храмів.
В 1961 році 2 лютого в єпархіальному управлінні, була скликана нарада оо. Благочинних Станіславської єпархії, на якій були дані конкретні роз’яснення, що до перереєстрації парафій. Від уповноваженого прийшли чіткі вказівки, як ця робота повинна проходити. Головну роль у закритті церков покладалось на самих священиків: “Священик мав совісно пояснити віруючим, що таке укріплення парафій робиться тільки з тією метою, щоб зняти зайві непотрібні видатки, пов’язані з утриманням численних досі діючих церков, бо коли ці гроші будуть скеровані на один укруплений прихід, то він на правду буде сильним. Потрібно розумно пояснити віруючим, що це робиться для їхнього добра і вигоди, може це буде для них менш вигідне, бо треба буде йти на Богослужіння на друге село, але це буде з їх сторони маленька жертва, але за те відпаде від них тягар, який вони мусіли нести з утриманням аж кількох церков”26. Священик повинен був подати уповноваженому список парафій і вказати, яку потрібно залишити на реєстрації, а під цим списком поставити свій підпис. Усі церкви, які мали залишитись недіючими, священики повинні були списати, в трьох примірниках, і разом з ключами від церкви віддати в райраду з проханням на служіння в одній церкві. На зборах оо. благочинних проти того, щоб цим займалися священики, виступив благочинний Тлумацького району прот. Роман Дорик, сказавши: “Від цієї справи повинні бути звільнені всі священики і благочинні, а проводити цю роботу має адміністративна влада”27. За це о. Роман отримав попередження, і негативну характеристику від уповноваженого.
Узгодження Положення про управління РПЦ відносно до радянського законодавства привело до того, що священик позбавлявся своїх прав на парафії, окрім “відправлення культу”. Вся влада переходила виконавчому органу із трьох мирян, який затверджувався місцевою Радою. Цим заходом було забезпечене поступове розкладання парафій, яке призвело до закриття храмів і зняття їх з реєстрації. Під тиском влади ці виконавчі органи погодились на закриття більшої частини храмів. Цей процес влада трактувала як особисте бажання віруючих.
В ході такої перереєстрації з 597 церков, які стояли на реєстрації на 1 січня 1962 року, залишилось на 1 жовтня цього ж року 488 релігійних громад, яким були вручені квитанційні книги, дозволено виготовлення печаток і відкриття рахунку у відділенні держбанку. Релігійні громади, які зняті з реєстрації не обкладалися податками. Також мало бути вирішення про їх освоєння. Станом на 1 жовтня 1962 року не освоєних “культових приміщень” залишалось 124. Перевід духовенства на одну парафію проводився поступово, з 208 священиків, які стояли на реєстрації, в 1962 році переведено на одну парафію 118 чоловік. Останні мали бути переведені в грудні 1962 року і в січні 1963 року28.
Потрібно зауважити, що на території області діяло 44 незареєстровані громади. Згідно постанови РСРПЦ від 2 листопада 1962 року. “Про незареєстровані громади і групи” уповноваженим на місцях доручалось звернутися в облвиконком про проведення необхідних заходів по припиненню діяльності не зареєстрованих релігійних громад29.
Зняття з реєстрації релігійних громад проводилось місцевим уповноваженим: оформлення постанов місцевих органів влади, висновків, листування з райвиконкомами, Радою в справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР і уповноваженим Ради при Раді Міністрів УРСР, Уповноважений, по області, забезпечував контроль за виконанням радянського законодавства про культи, і про це все систематично інформував партійні та радянські органи влади.
Закриття храмів було нагоджено на високому рівні. Станом на 1 січня 1963 року, на території Івано-Франківської області, рахувалось не діючими 217 церква. З цього числа – 179 церков знятих з реєстрації в період 1961-1963 рр. За цей період 45 храмів було розібрано. Станом на 1січня 1963 року – 183 церкви не використовувались взагалі30.
Станом на 1 січня 1964 рік в Івано-Франківській єпархії, на реєстрації в органах влади стояло 380 церков, з них – 14 церков в містах, 360 в селах. В 211 церквах проводилось Богослужіння кожної неділі, в 169 церквах Богослужіння не проводилось більше року, так звані “затухаючі”31.
Станом на 1 січня 1965 року на реєстрації стояло 374 церкви, з них 207, в яких богослужіння кожної неділі, а 167 не діють близько року через відсутність священика. В своєму звіті за 1964 рік уповноважений зазначає, що “Зняття з реєстрації церков в Івано-Франківської області проходило виключно шляхом добровільної згоди релігійних громад”32. Такі “добровільні згоди видно в деяких випадках закриття храмів в 1965 році. Так голова Яблунівської сільської ради Косівського району, під виглядом провірки “культового приміщення”, зайшов до церкви с. Черемошна і забрав у церковного старости ключі від церкви. Косівський райвиконком прийняв рішення про зняття з реєстрації цієї церкви, мотивуючи тим, що ніби то релігійна громада розпалась і самостійно здала ключі. Діло тільки в тому, що ця релігійна громада не мала постійного священика через що служба проводилась 1-2 рази в рік33.
Починаючи з 1964 року в звітах уповноваженого зазначались факти активізації релігійних почуттів віруючих. Віруючі добивалися відновлення старого порядку, коли священик сам керував справами в релігійній громаді та обслуговував декілька парафій. На прийомах в місцевого уповноваженого миряни і священики як один з мотивів використовували посилання на те, що в Львівській та Тернопільській області для віруючих існують інші порядки, що дозволяють священику служити в двох церквах, запрошувати іншого священика на храмове свято, збиратися віруючим без священика і т.д., що було заборонено в Івано-Франківській області34.
За пропозицією уповноваженого РС РПЦ по Київській області Сахуніна, в 1964 році західноукраїнським єпархіям були надані певні попущення, але це мало, що було застосовано до Івано-Франківської єпархії, яка після 1965 року залишилася в набагато гірших умовах, порівняно з 1945-1948 рр. Незважаючи на важкі умова, віруючі добивалися, щоб в їх церквах частіше проводилось Богослужіння ніж 1-2 рази на рік. В 1966 році 70 громад добивалися в уповноваженого призначення їм священика, який крім тієї парафії, за якою прикріплений обслуговував і їхню парафію. По вимогам віруючих в 1967 році уповноваженим було дозволено священикам частіше проводити Богослужіння на парафіях, де рідко служилось35.
В 1968 році, зважаючи на активізацію залишків уніатства, в церквах, які стояли на реєстрації, але не діяли через відсутність священика, уповноваженим Ради було дозволено проводити в 85 церквах, які не мали постійного священика.36
В 1969 році в Івано-Франківській області апаратом уповноваженого Ради була активізована робота по “освоєнню культових приміщень”, які зняті з реєстрації. Так цього року був відкритий на Прикарпатті перший народний музей атеїзму в церкві с. Дора, біля Яремчі, яка була ще закрита в 1948 році. [додаток 9].
В 1971 році в обласному центрі по вулиці Єреванській № 6, в бувшому вірменському костелі було відкрито музей історії релігії та атеїзму – філіал обласного Краєзнавчого музею. Це був “науково-методичний центр” атеїстичної роботи на Прикарпатті. В ньому підвищували майстерність лектори і агіатори атеїзму. Музей надавав всебічну допомогу у створенні атеїстичних музеїв у церквах, які зняті з реєстрації37.
Цього ж року в області взято на облік 18 церков, які є пам’ятками архітектури; 5 з них знаходилось в релігійних громад; 10 – не використовуються, а 3 – реставруються для створення музеїв38.
В 70-х роках у багатьох віруючих з’явилася надія на поліпшення своєї долі у суспільстві “гарантованою свободою совісті”. З 1975 року була спрощена процедура реєстрації релігійних громад, відкриття церков. Цими питаннями окремо почала займатися Рада в справах релігій, а одна “найдемократичніша” Конституція СРСР, яка хоча і гарантувала свободу совісті, але не мала позитивного значення для розвитку Церкви в Україні. Так в Івано-Франківській області на реєстрації стояло вже 358 церков, в 111 з них Богослужіння проводилось 1-2 рази в місяць, в 22 – по великих святах. Загальна кількість закритих церков в цей час складала – 371, з яких 203 церкви стоять зачинені і не використовуються ні під ніякі потреби.
У зв’язку з прийняттям нової Конституції, збільшилась кількість заяв в різні партійні і державні органи управління, віруючих з вимогами, щоб місцева влада забезпечила їм умови для свобідного віровизнання. У порівнянні з 1977 роком кількість скарг і заяв зросло з 90 до 153, а в апарат уповноваженого з 90 до 165, більша частина з них про відкриття храмів. Такі заяви поступили з 40 населених пунктів області. Але ні одне з прохань віруючих не було задовільнене39. Влада відмовляла віруючим у реєстрації церков під приводом “недоцільності” у зв’язку з діяльністю релігійних громад в сусідніх населених пунктах і що, нібито, група атеїстів зверталась з проханням задовольнити їх заяви про не відкриття церкви. Тут порушувались елементарні вимоги про порядок розгляду заяв віруючих, які передбачені законодавством про релігійні культи.
Так в с. Кривець Богородчанського району, церква використовувалась під склад місцевим колгоспом. В 1977 році для ремонту церкви-складу були надані будівельні матеріали. Після ремонту в церкву була завезена пшениця. Віруючі винесли її вночі, принесли церковні речі, і врізали нові замки. Побудували біля церкви невеличку хату і встановили цілодобове діжурство. Вибрали двадцятку, виконавчий орган і проводили моління без священика. Все це проходило в боротьбі з місцевою владою, яка вважала, що 200-300 віруючих з загальної кількості жителів села 1463, можуть ходити до церкви в с. Раківці, яке знаходилось в 3 км від с. Кривець. З боку влади, у відповідь, послідували адміністративні покарання. Не допоміг і лист віруючих на ім’я першого секретаря обкому Партії, в якому зазначалось: “Ми будуємо комунізм і всі люди чесно працюють. Але ніхто не давав права знущатися над людьми, порушувати цим законодавство. Конституція дала право на віровизнання, і ми прямо заявляємо, що будемо звертатися з жалобами в різні міжнародні інстанції. Просимо нам допомогти у реєстрації церкви”40. Такі дії віруючих присіклися і ніякого дозволу на реєстрацію парафії звичайно не давалось.
В 1978 році з 22 по 28 серпня в Івано-Франківській області перебував інспектор Ради В. Г. Середа “який вивчав питання про роботу апарату уповноваженого і місцевих органів влади з ініціаторами заяви про реєстрацію православних громад”.
У своїй доповідній записці “Про результати відрядження в Івано-Франківську область” інспектор В. Г. Середа повідомляв: “В ряді районів розроблені і приводяться в дію попереджувально-профілактичні заходи з метою усунення причин, які порушують потік заяв про відновлення діяльності православних парафій. Активну позицію у цьому займає комісія сприяння облвиконкому по нагляду та дотримання законодавства про релігійні культи. Але, не дивлячись на це, зростає кількість заяв причина цьому є не освоєні закриті церкви”41.
На протязі 1979 року була припинена “протизаконна діяльність груп православних віруючих”, які проводили моління в знятих з реєстрації церквах в м. Яремча, в с. Устерики Вирховинського району; в с. Колінки, Рапужники, Глушків-Городенківського району; в с. Мала Турія Долинського району; в с. Скопівка, Закрівці, Угорники, Новомарківка – Коломийського району; с. Бабинці, с. Стратин, с. Черче, с. Журавенко, с. Кам’янка, с. Світанок – Рогатинського району. В селах Петранівка і Рожків церкви освоєні під музеї історії села42.
На 1 січня 1981 року на реєстрації стояло 355 релігійних громад РПЦ. В 11 церквах, які не зареєстровані, віруючі самостійно проводили моління без священиків. В грудні цього ж року апаратом уповноваженого Ради по Івано-Франківській єпархії, разом з працівниками райміськвиконкомів, проведений соціальний облік. Перевірений стан освоєння і використання знятих з реєстрації “культових приміщень”. Під час цієї роботи виявлено 4 церкви, які не стоять на обліку взагалі. Освоєно 118 церков в тому числі 11 аварійних: під склади – 80; музеї – 28; клуби – 3; будинки культури – 2; медпункти – 1; їдальню школи – 1; столярний цех – 1. Виявлено, що самостійно відремонтовано – 42 церкви, найбільше в Калуському районі – 10. Самостійно відкривались віруючими церкви зняті з реєстрації і проводились моління без священика в 26 населених пунктах в загальному ключі від таких храмів знаходяться у віруючих 80 населених пунктах області. Тільки за 6 місяців 1981 року в апарат уповноваженого по Івано-Франківській області, надійшло 22 заяви про реєстрацію релігійних громад РПЦ, 2 заяви про будову нового храму. Ні одна з цих заяв не була задовільнена43.
Станом на 1 січня 1982 року в області стояло на реєстрації 352 релігійні громади РПЦ, 160 знятих з реєстрації церков були освоєні. За 6 місяців 1982 року освоєно 11 церков, знесено – 144. Цього ж року апаратом уповноваженого Ради, було складено план освоєння і знесення церков. Сюди навіть увійшли діючі церкви, і в таких церквах спеціально не дозволялось робити ремонт. Так в селищі Ділятин Надвірнянського району діючу церкву мали освоїти ще в 1967 році під музей природи Карпат, тепер це питання було знов піднято, а відповідальність за освоєння було покладено на виконком Ділятинської селищної Ради і дирекцію Ділятинського лісокомбінату. Стараннями віруючих і священика церква залишилась діючою45.
В 1984 році у зв’язку з підготовкою Єпархіального управління до святкування 1000-ліття Хрещення Русі-України, облвиконкомом і апаратом уповноваженого Ради, були розроблені заходи по недопущенню відкриття храмів. Про форми роботи, у зв’язку з ювілеєм, 19 вересня 1983 року було проінформовано апарат обкому КПУ, в червні 1984 року апарат облвиконкому, перші і другі секретарі, інструктори, всі секретарі первинних партійних організацій колгоспів, будівельних і промислових підприємств. Проведена робота з комісіями сприяння при районних, міських і сільських виконкомах. По цьому питанню проведено ряд семінарів. З метою ліквідації зібрань віруючих для моління в недіючих церквах і написання заяв про їх відкриття, у зв’язку з наближенням ювілею, в області за 1982-1983 рр. та 10 місяців 1984 року знесено 120 храмів, знято з реєстрації 14 релігійних громад РПЦ. Проводилась робота з віруючими для переобладнання незареєстрованих церков під музеї, в яких самочинно проводилось моління. Віруючі в діючих храмах проводили підготовчі роботи до святкування ювілею. Розпочались ремонти храмів як в середині так і з зовні. Цього ж року була розпочата реставрація кафедрального собору, на яку виділено було значну суму з єпархіального управління.
Проводились вилучення ключів у віруючих, які самочинно відкривали незареєстровані храми для проведення молінь. Так в 1984 році по області було вилучено ключі в 24 населених пунктах, в 1985 році в – 16 населених пунктах, в 1987 році – в 1 населеному пункті. Ключі залишились у віруючих села Брошнів та селища Перегінськ Рожнатівського району, в с. Голинь Калуського району.
Станом на 1 січня 1987 року по області стояло на реєстрації 334 церкви, фактично з них діяло 330, 4 церкви не діяло: в с. Хриплін, с. Пшеничники, с. Хом’яківка Тисьменецького району, в с. Нижнє Коломийського району47.
Прослідкувавши політику закриття церков державною владою в Івано-Франківській області за цей період можна зробити висновок, що незважаючи на показову лояльність до релігії взагалі та до РПЦ зокрема, радянський уряд прикладав усіх зусиль, щоб зменшити вплив Церкви. Але закриття храмів не вплинуло на зменшення впливу Церкви, а навіть більше згуртовувало людей, і скріплювало у вірі.
 
3. Облік та положення духовенства
 
В період після Львівського Собору, основу православного духовенства Станіславської єпархії складали колишні уніатські Священики. Станом на 1 квітня 1947 року в єпархії на реєстрації в уповноваженого було 272 священика, з них прибули з Східних областей України, 3-староправославні48. На цей час було заарештовано понад 30 уніатських священиків, залишалось не возз’єднаними 17 священиків. Станом на 1 січня 1948 року з РПЦ в Станіславській єпархії об’єднались 4 уніатських священика, загальна кількість заарештованих священиків нараховувалась 276 священиків, 2 диякона та 169 псалимщиків49.
Щорічно, через різні обставини залишали служіння по кілька священиків, з цієї причини список духовенства скорочувався, але не дуже різко. Значне скорочення кількості духовенства спостерігалось на початку 50-тих рр. Основна кількість вибувшого духовенства була заарештована за звинуваченням у зв’язках з ОУН. Тільки в другій половині 50-тих років масові арешти припинилися. Так Станом на 1 січня 1957 рік на реєстрації в уповноваженого числилось 242 священика50, а в 1959 році – 237 священиків51.
Станом на 1 січня 1960 року на реєстрації стояло – 232 священика і 4 диякони52. У зв’язку з особливостями нової політики радянського уряду, яка була зумовлена появою постанови РМСРСР від 16 березня 1961 року та РМУРСР від 29 квітня 1961 року “Про посилення контролю за виконанням законодавства про культи” органи влади провели цілеспрямовану політику на скорочення чисельності духовенства, що взагальному мало сприяти на подальше зменшення парафій і взагальному впливу релігії на людей. Внаслідок проведеної роботи 1961-1962 рр. в Івано-Франківській області із 236 священиків та дияконів, що були на реєстрації в уповноваженого в 1960 році на 20 травня 1962 року залишилось тільки 212 священиків та 2 диякони53.
В 1962 році всі фінансово-господарські справи з рук духовенства передані виконавчим органам релігійних громад. Введена квітанційна система оплати за всі види служб і треб, гроші за які получали касіри. В усіх діючих церквах були заведені приходорозхідні книги і облік треб. В своєму інформаційному звіті за 1964 рік про виконання Постанови Ради Міністрів СРСР від 16 березня 1962 року, уповноважений по Івано-Франківській А. Атаманюк повідомляє республіканського Г. Пінчука: “Служителям культу роз’яснено, що вони мають право заключати договір тільки з одним релігійним об’єднанням. Духовенство ці міри зустріло з небажанням. Також духовенство попереджено про строки дотримання договорів і встановленого порядку обліку надходження коштів від звершених треб та служб”54. За втручання духовенства у фінансові справи релігійної громади уповноважений знімав священиків з реєстрації. Уповноваженим прикладалися всі зусилля, щоб обмежити діяльність священика як в самій громаді так і за її межами.
Станом на 1 січня 1964 року на реєстрації стояло 207 священиків та один диякон55.
В 70-ті роки особливих змін в кількості священиків в Івано-Франківській єпархії не було. Так в 1970 році на реєстрації в уповноваженого стояв 201 священик та 4 диякони56. В 1974 році – 204 священиків та 5 дияконів57. В 1977 році – 196 священиків та 3 диякони58. В цей час посилюється тиск держави на духовенство як з боку апарата уповноваженого так і з боку місцевої влади. З 9 по 16 жовтня 1970 року в Івано-Франківській області перебував заступник уповноваженого у справах релігії по Українській РСР, М. Гладарьов по наданню допомоги місцевому уповноваженому для посилення контролю за виконанням духовенства законодавства про культи. В своїй доповідній записці М. Гладарьов зазначив: “В результаті антирелігійних мір і правильного нагляду за діяльністю церковників в області залишився вплив релігії та церкви на населення”59.
Апарат уповноваженого приймав скарги від виконавчих органів релігійної громади, на порушення священиком законодавства про культ. Так в 1976 році голова виконавчого комітету релігійної громади с. Пістень Косівського району Д. І. Томин і голова ревізійної комісії П. Н. Бейзюк письмово повідомили уповноваженого про те, що настоятель о. Роман Миронів втручається у фінансові справи громади, і хрестив дітей без оплати в касу. Також саме повідомлення було надіслано і в райвиконком. У зв’язку з порушенням, які допускалися священиками, були розірвані договори з виконавчими органами релігійної громади в селах: Крихівці Рожнятівського району; Княжелуки Долинського району; Чернятині Городенківського району; Живачеві Тлумацького району; Ключів Великий Коломийського району. Наприклад, виконавчий орган розірвав договір зі священиком Кудла, який допустив в одній зі своїх проповідей “політично незрілі думки”60. По “сигналах”, які поступали від членів виконавчих органів були виявлені апаратом уповноваженого ряд порушень з боку духовенства: священики Павлюк, Сурак, Голенко, суворо попереджені.
Працівники апарату уповноваженого особисто відвідували богослужіння. Під час таких відвідин вивчався склад та діяльнісь виконавчих органів, склад віруючих, прослуховувались та аналізувалися проповіді священика. Так тільки за 1976 рік було прослухано 10 тисяч проповідей. Знаходячись у відрядженні, працівники апарату уповноваженого вивчали роботу райдерж та сільських Рад та їх комісії по сприянню у вихованню церковного активу та духовенства в дусі радянського патріотизму та громадянськості.
Питання виховання церковного активу та духовенства, надавало серйозного значення і керівництву виконкому обласної Ради. В одному із пунктів рішень облвиконкому за № 238 від 14 червня 1976 р. “Про роботу виконкому Коломийської районної ради по контролю за виконання м законодавства про культи” вказано: “... виконувати духовенство та церковний актив в русі громадянськості та радянського патріотизму”.61
Щоб краще контролювати духовенство та церковний актив, в апараті уповноваженого та райвиконкомах були заведені реєстраційні справи на діючі релігійні громади та кожного священика. За малу провину священик притягувався до адміністративної відповідальності. Уповноважений особисто проводив бесіди з духовенством, роз’яснюючи законодавство про культи. Так, наприклад, в 1978 році уповноважений провів одну групову розмову з духовенством та 63 індивідуальних62.
Станом на 20 серпня 1982 року в області діяло 210 священиків та 5 дияконів РПЦ. За недотримання законодавства про культи в цьому році ряд священиків був строго попереджений. Так священика Григорія Токарика, настоятеля церкви с. Чагрів Рогатинського району, було попереджено за те, що він закликав батьків приводити своїх дітей до церкви. Священиків Тадея Сурака та Ореста Левицького було переведено на інші парафії63.
За період з 1982 по 1987 рр. кількість священиків в єпархії збільшилась в 25 чоловік. Станом на 1 січня 1987 року реєстрації в уповноваженого стояло 235 священиків та 4 диякони64. В загальній кількості священиків побільшувалось за рахунок випусників духовних шкіл. Не в усі роки була однакова кількість священиків, які закінчували духовні школи. В 1957 році духовну семінарію закінчило 7 чоловік, в 1959 році – 3 чоловіка. В загальному за 1956-1960 рр. – 26 чоловік подали заяви до вступу в духовну семінарію. В 1960 році висвячено 10 чоловік, які закінчили ВДС. В 1964 році в область прибуло – 17 священиків, які закінчили духовну семінарію. Особливо жорстоких мір прийняла влада до бажаючих поступити в духовну семінарію в 70-ті роки. В 1972 році уповноважений Ради в справах релігії по Івано-Франківській області С. Ганженко надіслав листа уповноваженому по Московській області А. А. Грушіну, Ленінградській області Г. С. Жарінову, Одеській області М. С. Родніку, в яких зазначив: “Нами встановлено, що ряд релігійних фанатиків готуються для вступу в духовні семінарії. Підготовка їх ведеться таким чином, щоби особи цих кандидатів не були відомі громадськості. З метою недопущення до навчання такої категорії осіб, просимо по мірі надходження заяв про вступ в духовні семінарії жителів нашої області, негайно інформуйте нас для прийняття відповідних дій”65.
Кожний, хто подавав заяву на вступ в духовну семінарію проходив “співбесіду” з уповноваженим. Так в 1977 році з Івано-Франківської області подали заяви 10 чоловік до вступу в ОДС, а поступило тільки 3 чоловіка66. З благословення архієп. Йосифа, підготовкою осіб, які бажали поступити в семінарію, займався о. Тадей Сурак, настоятель церкви с. Чорнолізці Тисменецького району. Тільки за 1976-1977 рр. через нього з с. Чорнолізців поступило 4 чоловіка в МДС. В апараті уповноваженого отця Тадея грубо називали “кузнецом попов”.
В 1978 році та за 9 місяців 1979 року в Івано-Франківську область прибуло 7 священиків, які закінчили 2-3 класи духовної семінарії і продовжували навчатися на заочному секторі. В 1978 році прибув Різун П. В. і Стадник В. Д. З ЛДС, Мороз Г. Ф. З МДС. В 1979 році Міхавко Д. В. з ОДС, Токарика Г. Та Токарик І., Сурак П. З МДС. Уповноважений по Івано-Франківській області В. Р. Ліченко у своєму інформаційному звіті голові Ради в справах релігії РМ СРСР В. А. Куроєдову зазначив: “Дочасний випуск священиків, учбові комітети духовних семінарій пояснюють сімейними обставинами підопічних. Вивчення цього питання показує, що в більшості випадків для таких стверджувань немає підстав. Я вважаю, що подібна практика переслідує тільки одну ціль – в щоб то не було збільшити кількість священиків в нашій області, яких у нас і без того вистачає. Повідомляючи про це, прошу вас звернути увагу учбових комітетів на недопущення подібної практики”67.
В 1982 році в духовні семінарії подали заяви 32 чоловіка, з них 12 членів ВЛКСМ і один член КПРС – Гуцул Р. з Косівського району. З цього числа поступило тільки 10 чоловік, з них 6 членів ВЛКСМ.
Нелегко було перевестись в Івано-Франківську єпархію з іншої єпархії, вся справа проходила через уповноваженого, який сам вирішував приймати чи ні. Так уповноважений не хотів прийняти з Новгородської єпархії священика Петра Гладуна. Отець Петро Гладун родом з с. Чорнолізці, поступав в 1976 році в ЛДС, але не поступив так як уповноважений Ганженко повідомив письмово уповноваженого по Ленінградській області Г. С. Жарінова, щоб він приклав усіх зусиль для непоступлення Петра Гладуна в семінарію, так як його родичі були пов’язані з ОУН. Після невдалої спроби вступу в ЛДС, П. Гладун став на роботу в лікарню м. Новгорода шовером, де отримав прописку на проживання. В 1977 році як мешканець м. Новгорода поступив до ЛДС. Після закінчення, залишився на служіння в Новгородській єпархії. В 1982 році о. Петро Гладун підняв питання про перехід в Івано-Франківську єпархію. Уповноважений Ліченко відказав у реєстрації о. Петра Гладуна в Івано-Франківській області, мотивуючи тим, що він поступав в ЛДС не з цієї області. З ходатайства митрополита Талінського та Естонського, голови вченої ради ЛДС, Алексія (Рідигира), та архиєпископа Йосифа (Савраша), тільки через рік священика Петра Гладуна було зареєстровано уповноваженим в Івано-Франківській області68.
В цьому ж 1982 році в Івано-Франківську єпархію з духовних семінарій прибуло 13 священиків. В загальному за 1978-1983 рр. в єпархію прибуло 58 священиків, в тому числі – 44 з духовних семінарій; 11 – рукоположено з псаломщиків; прибули з інших єпархій – 1; відновлено після ув’язнення – 2. Відповідно за цей час вибуло – 42 священика; на пенсію – 25; померло – 13; в інші єпархії – 2; засуджено – 269.
Потрібно зазначити, що в Івано-Франківській області підпільно діяли і не возз’єднанні уніатські священики. Понад 30 уніатських священиків в 1956-1957 рр. повернулися із заслання. Станом на 1 січня 1960 року в області проживало 80 бувших уніатських священиків, більша частина з них проводила підпільну душпастирську діяльність. Владика Йосиф намагався дати благочинним вказівки, щоб до кожного уніатського священика закріпити по два православних священика, щоб добитися їх приєднання до Православної Церкви. Уповноважений не дав дозволу на таку роботу, а запропонував, щоб духовенство в проповідях пояснювало віруючим негативну роль уніатів, але це не давало бажаних результатів70.
Після 1961 року з наказу Владики Йосифа кожний благочинний мав давати звіт кожного року, скільки в його благочинні діє не возз’єднаних уніатських священиків, в яких церквах вони підпільно звершують богослужіння і т.д.
Всі уніатські священики підтримували зв’язок з Львівським підпільним уніатським єпископом Величковським, отримували від нього вказівки. На 1 січня 1967 року на території Івано-Франківщини проживало 59 уніатських священиків, 99 монахинь і 9 монахів різних орденів71.
Станом на 20 березня 1977 року в області нараховувалось 49 не возз’єднаних священиків і 127 монахинь та монахів, більшість з них проживало в Долинському, Коломийському, Надвірнянському районах та в самому обласному центрі. Незважаючи на проведену роботу органів влади з уніатськими священиками, вони продовжували діяти71.
В 1981 році в області нараховувалось 48 уніатських священиків та 97 монахів та монахинь. Цього ж року уповноваженим була проведена бесіда з кожним уніатським священиком і взято розписку про дотримання законодавства про культи. Діяли підпільні домашні монастирі і церкви, де уніатські священики підпільно проводили богослужіння, такі монастирі діяли в містах: Долині, Івано-Франківську, Калуші. Найактивніша діяльність уніатських священиків проявлялась в Тлумацькому районі – в селах: Надорожна, Клубівці, Терновиця, Гостів. В с. Підпечарах проживали два молодих уніатських священика Микола та Григорій Сімкайли, яких рукоположив єп. Федорак зі Львова73. В загальному в області було більше 20 населених пунктів, де діяли уніатські священики.
Станом на 1 січня 1987 року в області проживало 45 уніатських священика та 73 монаха та монахинь, склад уніатського духовенства поповнювався нововисвяченими в підпіллі священиками74.
 
 
П о с и л а н н я
 
1. Определение священного Синода от 17.VI.1957. //ЖМП. – 1957. –№7. –с.5.
2. Із життя єпархій //Православний вісник. –1957. –№10-11 –с.17.
3. ЦДАВО. – Ф.4648. – оп.1. – спр.187.
4. ЦДАІФО. – Ф.Р-389 с.ч. – оп.2. – спр.23.– арк.8.
5. ЦДАІФО. – Ф.Р-389 с.ч. – оп.2. – спр.23.– арк.14.
6. ЦДАІФО. – Ф.Р-389 с.ч. – оп.2. – спр.23.– арк.17.
7. ЦДАВО. – Ф.4648. – оп.1. – спр.239. –91.арк
8. ЦДАІФО. – Ф.Р-389 с.ч. – оп.2. – спр.24.– арк.213.
9. Определение священного Синода //ЖМП. – 1965. –№3. –с.3.
10. ЦДАІФО. – Ф.Р-389 с.ч. – оп.2. – спр.76.– арк.92.
11. Відвідини Митрополитом Філаретом Івано-Франківської єпархії 14-16 вересня 1968 року //Православний вісник. –1968. –№12. – с.7.
12. Відвідини Митрополитом Філаретом Івано-Франківської єпархії 14-16 вересня 1968 року //Православний вісник. –1968. –№12. – с.8.
13. Три дні в Києві //Православний віник. –1968ю –№12. –с.9.
14. Враження про паломництво// Православний вісник. – 1969. –№1. –с.29.
15. ЦДАІФО. – Ф.Р-388 с.ч. – оп.1. – спр.129.– арк.85.
16. ЦДАІФО. – Ф.Р-388 с.ч. – оп.1. – спр.153.– арк.82.
17. Львівський Церковний Собор. Документи і матеріали 1946-1981. –с.164.
18. Определение священного Синода от 17.VI.1957. //ЖМП. – 1957. –№7. –с.5.
19. Поместный Собор Русской Православной Церкви. Материалы. М.1990. –с.468-469.
20. Із життя єпархії //Православний вісник. – 1988. №9. –с.15.
21. Із життя єпархії //Православний вісник. – 1988. №8. –с.18.
22. ЦДАГОУ. –Ф.1. оп.23. –спр.2846.
23. ЦДАГОУ. – Ф.1. – оп.24. – спр.4263
24. ЦДАГОУ. –Ф.1. оп.23. –спр.4555.
25. ЦДАВО. – Ф.4648. – оп.1. – спр.132
26. ЦДАВО. – Ф.4648. – оп.1. – спр.88. – арк. 312
27. ЦДАВО. – Ф.4648. – оп.1. – спр.200. – арк. 124-126.
28. ЦДАВО. – Ф.4648. – оп.1. – спр.36
29. ЦДАВО. – Ф.4648. – оп.1. – спр.86. – арк. 10.
30. ЦДАВО. – Ф.4648. – оп.1. – спр.323.
31. ЦДАВО. – Ф.4648. – оп.1. – спр.373.
32. ЦДАВО. – Ф.4648. – оп.1. – спр.408. – арк. 101.
33. ЦДАВО. – Ф.4648. – оп.1. – спр.423.
34. ЦДАВО. – Ф.4648. – оп.1. – спр.448.
35. ЦДАВО. – Ф.4648. – оп.2. – спр.12
36. ЦДАВО. – Ф.4648. – оп.5. – спр.84.
37. Н.Г. Повх, Л.І. Черннявська. Івано-Франківський музей історії релігії та атеїзму. Ужгород, 1982.– с.3.
38. ЦДАВО. – Ф.4648. – оп.5. – спр.239.
39. ЦДАВО. – Ф.4648. – оп.7. – спр.84.
40. ЦДАВО. – Ф.4648. – оп.7. – спр.84. – арк.66.
41. ЦДАВО. – Ф.4648. – оп.7. – спр.109. – арк.2-3.
42. ЦДАВО. – Ф.4648. – оп.7. – спр.115
43. ЦДАІФО. – Ф.Р-388. – оп.1. – спр.152.
44. ЦДАІФО. – Ф.Р-388. – оп.1. – спр.160.
45. ЦДАІФО. – Ф.Р-388. – оп.1. – спр.165.
46. ЦДАІФО. – Ф.Р-388. – оп.1. – спр.182.
47. ЦДАІФО. – Ф.Р-388. – оп.1. – спр.229.
48. ЦДАГОУ. – Ф.1. – оп.23. – спр.4555.
49. ЦДАГОУ. – Ф.1. – оп.23. – спр.5069.
50. ЦДАВО. – Ф.4648. – оп.1. – спр.151.
51. ЦДАВО. – Ф.4648. – оп.1. – спр.185.
52. ЦДАВО. – Ф.4648. – оп.1. – спр.200.
53. ЦДАВО. – Ф.4648. – оп.1. – спр.429.
54. ЦДАВО. – Ф.4648. – оп.1. – спр.374. – арк. 64.
55. ЦДАВО. – Ф.4648. – оп.1. – спр.422.
56. ЦДАВО. – Ф.4648. – оп.5. – спр.183.
57. ЦДАВО. – Ф.4648. – оп.5. – спр.397.
58. ЦДАВО. – Ф.4648. – оп.7. – спр.50.
59. ЦДАВО. – Ф.4648. – оп.5. – спр.183. – арк. 26.
60. ЦДАВО. – Ф.4648. – оп.7. – спр.23.
61. ЦДАВО. – Ф.4648. – оп.7. – спр.23. – арк. 126.
62. ЦДАВО. – Ф.4648. – оп.7. – спр.75.
63. ЦДАІФО. – Ф.р-388. – оп.1. – спр.160.
64. ЦДАІФО. – Ф.р-388. – оп.1. – спр.209.
65. ЦДАІФО. – Ф.р-388. – оп.2. – спр.110. – арк.89.
66. ЦДАВО. – Ф.4648. – оп.7. – спр.45.
67. ЦДАВО. – Ф.4648. – оп.7. – спр.102.
68. ЦДАІФО. – Ф.р-388. – оп.1. – спр.161.
69. ЦДАІФО. – Ф.р-388. – оп.1. – спр.171.
70. ЦДАІФО. – Ф.р-389 с.ч. – оп.2. – спр.24.
71. ЦДАВО. – Ф.4648. – оп.5. – спр.34.
72. ЦДАІФО. – Ф.р-388 с.ч. – оп.1. – спр.129.
73. ЦДАІФО. – Ф.р-388 с.ч. – оп.1. – спр.152.
74. ЦДАІФО. – Ф.р-388 с.ч. – оп.1. – спр.209.

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2