foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Підсумовуючи короткий огляд основних напрямків зовнішньої діяльності російського Святійшого Синоду в кінці XIX – поч. XX століть, можна окреслити загальну спрямованість зовнішньої політики Російської імперії цього періоду і виділити головні моменти зовнішньополітичних прагнень Росії.
Отже, внаслідок реформ Петра I Православна Церква Російської імперії була позбавлена патріаршества, а управління Церквою оформилося у так звану синодальну систему. Таким чином, імператор фактично (а згодом і юридично) очолив Церкву. Так було знищене відносно рівноправне існування Церкви і держави в Російській імперії. При імператорі Миколі І система синодального управління Церквою остаточно переросла в диктатуру світського державного чиновника – обер-прокурора, над Синодом і духовенством. Абсолютизм держави відібрав у Церкви право бути „совістю” народу, стиснув її у рамки „задоволення духовних потреб населення” (причому держава сама почала визначати ці потреби і спосіб їх задоволення). Внаслідок бюрократизації всього державного апарату, яка звичайно охопила і Церкву, обер-прокурор (що при Петрі I був лише „оком царя” в Синоді), наприкінці XIX-го століття, став повноправним міністром у справах Церкви. Він настільки посилив своє положення, що впливав на все політичне і церковне життя Російської імперії. Святійший Синод був повністю позбавлений будь-яких законодавчих, адміністративних та судових прав (навіть тих, котрі надавав Духовний регламент).
Після реформ Петра І і перших територіальних завоювань, Росія почала претендувати на першість серед європейських держав. Протягом XVIII – XIX століть вона інтенсивно розширювала свої кордони, інтегруючи в усіх напрямках – як на Захід, так і на Схід. Із розширенням держави розширювалася, як територіально так і кількісно, і Російська Православна Церква, проте “західний абсолютизм” синодальної реформи поставив Церкву в зовсім інше положення щодо держави. В очах світської влади Церква була лише засобом культурно-ідеологічного впливу на багатонаціональне населення імперії і засобом охорони самодержавства та російської національної ідеї. Росіяни, відчувши необхідність узаконення своєї присутності у Європі, почали писати історію імперії та її попередників, як російську національну історію. Наукова еліта ХІХ століття, під впливом західних істориків, почала дивитися на багатонаціональну імперію, як на національну російську державу, були створені також нова філологія та етнографія, які визначили росіян як слов’ян та православних християн. Більше того, ця “нова історія” робила московську, а потім і петербурзьку, Росію прямою спадкоємицею Візантійської імперії і провідним народом у православному світі. Таким чином, починаючи із другої половини XIX-го століття, офіційна державна ідеологія Росії прийняла панславянську теорію свого подальшого розвитку і майбутнього світового утвердження. Необхідно вказати, що ідея “візантійської спадщини” в ХІХ столітті лише остаточно і досить своєрідно оформилася і закарбувалася в свідомості російського суспільства. По суті, месіанські ідеї, пов’язані з падінням Константинополя, ще з кінця XV століття почали виникати в Московському царстві Ця ідеологія була не що інше, як чергова трансформація теорії старця Псковського Єлеазарового монастиря Філофея: „Москва – третій Рим”. Панславянська ідеологія Росії почала визначати основні пріоритети зовнішньої політики імперії – утворення нової слов’янської християнської імперії під проводом Росії. Тому зовнішньополітична діяльність Російської імперії, в означений період, спрямовувалася на поширення свого впливу серед балканських народів та православного населення близькосхідного регіону. Виникненню і поширенню цієї ідеології сприяло тяжке становище Східних Патріархатів та православних Балкан. Вони потребували допомоги і звичайно, що перш за все їхні погляди були звернені до православної Росії. Зміна засобів реалізації зовнішньополітичних прагнень імперії, в другій половині XIX століття, посприяв надзвичайному посиленню ролі обер-прокурорів Св. Синоду у втіленні прагнень зовнішньої політики Російської імперії. В період обер-прокурорства К.Побєдоносцева – російська державна церковність стала одним із головних чинників імперської політики держави на Балканах та Близькому Сході.
Свою панславянську політику на Балканах, наприкінці XIX – поч. XX століть, Росія намагалася втілити на ґрунті національно-визвольних змагань слов’янських народів. Проте, політика Російської імперії підтримувалася в цих країнах до тих пір, поки слов’янські народи не звільнялися від турецького гніту, але як тільки це відбувалося, – вони звичайно намагалися відсторонитися від політичного впливу Росії. Це змушувало царський уряд всіляко підтримувати Православні Церкви Балканських країн. Зокрема, надаючи духовну освіту кандидатам на єпископські кафедри та майбутнім викладачам слов’янських духовних навчальних закладів. З архівних документів також видно, що в кінці XIX століття Росія, в особі обер-прокурора, досить результативно впливала на Константинопольських патріархів, які в той час мали досить широкі повноваження серед православного населення Турецької імперії. Російський уряд надавав Патріархії фінансову і матеріальну допомогу, чим викликав її прихильність до поширення російського впливу на Близькому Сході, але в той же час – підтримував церковно-визвольні змагання балканських народів, чим зумовлював обмеження грецького впливу в цих регіонах. Уряд Росії намагався посилити свій вплив і в самому Константинополі, прихиляючи на свою сторону Константинопольських патріархів та впливових членів Синоду. Однак, в 50-х роках XIX-го століття заходи Росії в цьому напрямку були дуже обережними і спрямовувалися на те, щоб допомогти Константинопольській Патріархії зберегти свій традиційний устрій та зміцнити церковно-адміністративне положення патріарха. Вагому допомогу в реалізації цих планів надавав митрополит Московський Філарет (Дроздов). При ньому, до речі, Святійший Синод виносив самостійні постанови щодо Східних Патріархатів і діяв цілком незалежно від політики світських російських дипломатів. Проте, під час обер-прокурорства К.Побєдоносцева, Синод повністю перетворився на інструмент втілення зовнішньополітичних прагнень імперії. Наприкінці століття російський вплив в Константинополі був досить великий. Необхідно однак зауважити, що церковно-політична вага Росії в Константинополі не була такою сильною, як наприклад на Балканах чи деяких регіонах Близького Сходу. Обережність грецької ієрархії щодо політичних кроків Росії і ревне відстоювання патріархами своїх адміністративних і канонічних прав, втручання європейських держав та досить жвавий рух, серед грецької інтелігенції, до відродження Візантійської імперії, – не дозволяли Росії в повній мірі реалізовувати свої імперські прагнення в цьому напрямку. Потрібно зауважити, що стосунки Російської Церкви та Східних Патріархатів, в цей період, не завжди були відкритими і в дійсності братніми, як стверджують російські історики. Предстоятелі Східних Церков (представники, як грецької так і національної, ієрархії) завжди насторожено ставилася до заходів російського уряду щодо посилення свого впливу на території Патріархатів. Східні Церкви в дійсності потребували великої підтримки і сприяння з боку Росії, тому намагалися знайти мудрий компроміс в стосунках з Російською імперією. Наприкінці XIX-го століття, як в Росії так і закордоном, цілком усвідомлювали, що Російська Церква була повністю залежна від держави і її привілейоване становище з року в рік перетворювалося на формальність. Не було секретом для православного Сходу і антиканонічне приєднання та брутальна русифікація Грузинської Церкви. Це було яскравим виявом імперських церковних прагнень Росії. Слід зауважити, що навіть пам’ять про незаконне приєднання Київської митрополії до Московського патріархату в 1686 році не стерлася в свідомості, як українського народу так і предстоятелів Константинопольського Патріархату. До цього часу Вселенська Патріархія вважає колишню Київську митрополію своєю канонічною територією, а Російську Церкву визнає в межах 1593 року, тобто без України [248, с. 236].
Роблячи короткий огляд зовнішньої діяльності російського Святійшого Синоду в кінці XIX – початку XX століття, можна чітко побачити, яке велике значення мала територія України в розв’язанні Росією „Східного питання”. Українське Причорномор’я та західні регіони були найзручнішим плацдармом для захоплення проток Босфору і Дарданелли та поширення свого впливу на Балканах, Близькому Сході і навіть в країнах Західної Європи. Тому Україна була стратегічно важливою територією для втілення геополітичних планів Петербурга. Російський уряд, за допомогою Св. Синоду, вміло проводив політику русифікації України, для того щоб стерти національну свідомість українського населення та заглушити прояви „сепаратизму” в інших частинах імперії, і таким чином зробити ці території зручним плацдармом для втілення панславянських імперських задумів. Коли в Україні почали проявлятися тенденції щодо повернення до своїх національних витоків, які зокрема проявилися в діяльності Кирило-Мефодіївського братства, царський уряд провів ряд різких реакційних заходів. 18 липня 1863 року вийшов Валуєвський циркуляр, який заборонив видання підручників і будь-яких інших (в тому числі і релігійних) книг для народного читання „на малоруском нарєчії”, а в 1876 році був виданий Емський указ, що ще більше посилював попередню постанову. Зрозуміло, що український націоналізм не був першим і найсильнішим в імперії, принаймні на той час, але в українському національному русі був дуже важливий і неприйнятний для Росії ні при яких умовах момент. По-перше, українська національна ідея, виплекана на ґрунті ідей Кирило-Мефодіївського братства, була прямо протилежна панславянським прагненням Росії, яка вважала себе (і продовжує вважати дотепер) провідною нацією серед слов’янських народів, народом-месією. По-друге, українська національна ідея „відбирала” у російської не просто частину національної території, але – „Києв – мать городов русскіх”, витоки придбання православної віри і державності, а також позбавляла Росію ідеологічної основи в конфлікті з польським національно-визвольним рухом. Слід зауважити, що сьогодні цей аспект російсько-українських стосунків перейшов у суто релігійну площину і вилився у відчайдушний спротив Російської Церкви прагненню українців створити свою Помісну Православну Церкву. Це пояснюється тим, що РПЦ перебрала на себе державні імперські прагнення позаминулого століття. Сьогодні геополітичні інтереси Російської Церкви хоч і не такі широкі, як наприкінці XIX-го століття, але Україна займає в них перше місце. Спротив РПЦ утворенню Української Помісної Православної Церкви має набагато глибшу сутність ніж суто матеріальні та адміністративні зацікавлення. Відродження Української Помісної Церкви руйнує ідеологічне підґрунтя теорії „Москва – ІІІ Рим”, котра живе і досі, а також руйнує штучно створені постулати російської історії та слов’янську самоідентифікацію росіян. Отже, боротьба українського народу за свою церковно-національну незалежність вимагає глибокої віри, твердості переконань, духовних сил і єдності українського суспільства.

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2