foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Починаючи з другої половини XIX-го століття істотно пожвавилися зв’язки Св. Синоду зі Східними Патріархатами. Стан Східних Церков в цей період був надзвичайно тяжким. Найбільше потерпав Антіохійський Патріархат. Ледве сирійське православне населення, під впливом європейських консулів, отримало відносний спокій від нещодавнього жорстокого насадження попереднього турецького режиму (після короткочасного єгипетського урядування), як Антіохійський Патріархат знову став ареною кривавих сутичок друзьких мусульманських племен та маронітів-християн (католиків) [21, арк. 17]. В 60-х роках ці сутички переросли в жахливу війну, що супроводжувалася майже поголовним винищенням християнського населення. Турецький уряд не зважав на численні благання християн, захистити їх від свавілля войовничих племен, а місцева влада часто відкрито сприяла масовим вбивствам християн. Безліч храмів і монастирів були пограбовані і зруйновані. Патріархія понесла збитки до мільйону рублів[166, с. 241]. В Олександрії, не дивлячись на малу кількість православного населення (близько 50 тисяч) і відносну лояльність влади до християн, в даний період проявлялося протистояння між архієпископом Синайським та Олександрійським патріархом[21, арк. 44]. Криваві події в межах Антіохійського Патріархату відбилися і на становищі Єрусалимської Патріархії[166, с. 267]. Матеріальна убогість, внутрішні церковно-національні протистояння, потерпання від економічної і політичної нестабільності в Османській імперії сприяли зближенню Східних Патріархатів з Росією. В силу навіть традиції Східні патріархи постійно зверталися до Росії за допомогою. Уряд російської імперії дозволяв представникам православного Сходу збирати пожертви, як грошові, так і необхідними речами. На користь православних храмів та монастирів висилалися від уряду так звані „милостивні дачі”, із державних і церковних сум асигнувалися щорічна грошова допомога для потреб Православних Церков Сходу[130, с. 745]. Ще в 1817 році в Москві, а трохи згодом і в Таганрозі, Тифлісі, Кутаїсі і Кишиневі, було відкрите подвор’я Єрусалимського Патріархату[130, с. 746]. В 1849 році в Москві було влаштоване представництво Антіохійського патріаршого престолу, в 1855 році було відкрите Олександрійське подвор’я, а в 1883 – представництво Константинопольської Патріархії[53, арк. 1; 68, арк. 1]. В 50-х роках навіть проявлялися цілком серйозні тенденції щодо приєднання до РПЦ частини греко-уніатів Антіохії та представників Синайської Архієпіскопії[21, арк.44]. Такі тенденції дозволили Росії успішно поширювати свій вплив в даних регіонах. В кінці XIX-го століття, при вигідній зміні зовнішньополітичної ситуації, положення Росії на Близькому Сході надзвичайно посилився. Участь Росії в житті Східних Церков, в даний період, проявлялася в розповсюдженні освіти серед християнського населення Туреччини, котре дійсно перебувало в невігластві і масово переходило в католицизм чи протестантизм. Це завдання спочатку було покладене на Російську Духовну Місію в Палестині, а згодом цілком перейшло до Православного Палестинського Товариства. Як уже згадувалося в попередньому розділі, формально Палестинське Товариство було засноване з метою захисту на Близькому Сході Православ’я від інославної пропаганди та допомоги російським прочанам, що відвідували Святу Землю. При підтримці уряду та суспільства, Товариство успішно будувало В Палестині та Сирії подвор’я, будинки для прочан, лікарні, храми та школи. Досить вагомою була освітня діяльність Товариства, особливо на теренах Сирії. За 35 років свого існування (1882 – 1917) Товариство відкрило: 20 шкіл в Галилеї, в тому числі одну учительську семінарію, три двохкласних школи і 15 однокласних – чоловічих та жіночих; 6 – в Юдеї, із них одну жіночу учительську семінарію, 3 – двохкласних і 1 – однокласну; 5 народних шкіл в Бейруті; 50 шкіл в Південній Сирії, із них 29 двохкласних і 21 – однокласних; 22 школи в Північній Сирії, з них 15 двохкласних і 7 однокласних. Таким чином, Палестинське Товариство влаштувало і утримувало на свої кошти 103 школи в Палестині та Сирії. Персонал вчителів складався частково із росіян, частково із арабів. Навчання велося на арабській мові, але російська мова була одним із обов’язкових шкільних предметів[160, с.61]. Слід зауважити, що для посилення свого становища на Близькому Сході, як до речі і на Балканах, Росія вигідно використовувала боротьбу місцевого національного духовенства та вірних у відстоюванні своєї незалежності від грецької ієрархії. В кінці XIX-го століття особливо загострилася боротьба Антіохійської Церкви за свою самостійність і незалежність від Константинопольського престолу. Ця боротьба завершилася тим, що в 1897 році собор єпископів Антіохійської Церкви обрав на патріарший престол араба – митрополита Лаодикійського Мелетія. „Цією перемогою, – писав в 1954 році настоятель Антіохійського подвор’я в Москві архімандрит Василій, – Антіохійський Патріархат Зобов’язаний Російській Православній Церкві, котра, разом з іншими слов’янськими Церквами, визнала патріарха Мелетія законним предстоятелем знедоленої... арабської антіохійської пастви. З часу патріарха Антіохійського Мелетія наступила епоха звільнення Антіохійського престолу від грецького впливу і разом з тим період ще більш тісних братніх взаємозв’язків між Російською і Антіохійською Церквами”[135, с.58]. Слід однак зауважити, що „братні стосунки” Російської Церкви та Східних Патріархатів не завжди були відкритими і в дійсності братніми. По-перше, як грецька так місцева ієрархія завжди насторожено ставилася до заходів російського уряду щодо посилення, за допомогою діяльності місій та різних установ, свого впливу на території Патріархатів. Східні Церкви в дійсності потребували великої підтримки і сприяння з боку Росії, тому намагалися знайти мудрий компроміс в стосунках з Російською імперією. По-друге, наприкінці XIX-го століття, як в Росії так і закордоном, цілком усвідомлювали, що Російська Церква повністю залежна від держави і її привілейоване становище з року в рік перетворювалося на формальність[28, арк. 18]. По-третє, приклад антиканонічного приєднання і брутальної русифікації Грузинської Церкви, був яскравим виявом імперських церковних прагнень Росії[218, с.39]. Не слід думати, що церковна політика російського уряду в Грузії була невідомою ієрархам Східних Патріархатів та Балканських Церков. Навіть пам’ять про незаконне приєднання Київської митрополії до Московського патріархату в 1686 році не канула у віки, в свідомості як українського народу, так і предстоятелів Церкви-матері – Константинопольського Патріархату [139, с. 7].
Деякі архівні документи дають можливість сьогодні більш об’єктивно оцінити стосунки обер-прокурорів Синоду, в даний період, із представниками Східних Патріархатів. Як уже вказувалося, найбільшого поширення російський вплив набув в Палестині. Звичайно, така ситуація не могла не насторожувати предстоятелів Сионської Церкви щодо яскраво політичних заходів російського уряду і Палестинського Товариства. Стосунки діячів Православного Палестинського Товариства і Єрусалимських патріархів були вкрай напруженими. Товариство не рахувалося з патріархами і відкрито демонструвало зневагу до грецької ієрархії. Деякі виступи діячів Палестинського Товариства навіть обурювали російського посла в Константинополі О.Нелідова[69, арк. 2]. Спрямуванню російської політики в кінці XIX – поч. XX століть на Сході цілком відповідає оцінка одного із російських діячів на Близькому Сході Б.Мансурова. В одному зі своїх повідомлень в середині 50-х років він писав: „ ...світові релігійні інтереси Російської і Східних Церков, стосовно Православ’я є тотожними, проте на Сході духовна сила знаходиться в руках Грецької Церкви і греків, і інтереси Російської та Грецької Церков тут не тільки відмінні, але і прямо протилежні. Остання систематично пригнічує єдиновірні елементи – Слов’янський і Арабський – та, зважаючи на здавна притаманну їй зарозумілість, по суті нехтує навіть Російською Церквою. Російська Церква і російський уряд... бажають і повинні бажати піднести Слов’янське і Арабське Православ’я, поставити Слов’янське на чолі і цим самим оживити і зміцнити Арабську Церкву. Росія не може діяти інакше, тому що в піднесенні Слов’янської Церкви полягає життєве питання її політики” [34, арк. 32]. Відповідаючи на записку Мансурова, один із російських чиновників зауважував, що від Сходу Росія отримала духовне життя, проте, підпавши під ярмо іновірців, Східні Церкви очікують від Росії захисту і підтримки свого духовного життя. „Східна Церква, – писав автор,– не забуває своїх передань – ми її духовні чада; ...втративши свою політичну незалежність, вона ще твердіше тримається своєї духовної першості серед одновірних Церков і визнає наше старшинство лише в ряді своїх дочок... Чи здійсняться надії Сходу, чи ні...але думка про те, що напучення слабшого сильнішим легко може перейти в дію примусову, панує серед наших одновірців, що рано чи пізно ми покликані звільнити їх від ярма Магомета. Звільнити, а не поневолити! Вони (грецьке духовенство – прим. авт.) готові бути нам вдячними братами... але не підданими...” [34, арк. 111]. Про те, що такі думки російських політиків мали під собою реальні підстави, свідчать певні факти, інформацію про котрі нам відкривають деякі листи і звернення Східних патріархів до обер-прокурора Синоду та російських дипломатів за кордоном. В кінці 80-х років Палестинське Товариство придбало ділянку землі поблизу Гробу Господнього де збудувало так званий Російський Дім. Ще до побудови будівлі уряд Туреччини взяв підписку від російського консульства про те, що в Російському Домі ніколи не буде храму. Проте, в 1890 році в одній із зал будівлі було влаштовано храм, в котрому мали б поминатися жертводавці Товариства. Єрусалимський патріарх Герасим (1891 – 1897) відмовився освятити домову російську церкву і вона залишилася неосвяченою. В 1895 році російський консул в Єрусалимі заявив патріарху Герасиму, що російський уряд бажає щоб храм при Російському Домі було освячено на честь св. благ. кн. Олександра Невського для вшанування пам’яті спочилого імператора Олександра III[255, с. 143]. Палестинське Товариство вимагало від патріарха лише освячення храму, демонструючи свій намір поряд із святинями Єрусалимської Церкви влаштувати незалежну від патріархії російську домову церкву. Патріарх і на цей раз відмовився освячувати храм, апелюючи до того, що церкву було влаштовано Імператорським Палестинським Товариством без благословення „місцевої духовної влади” і таким чином були порушені канонічні права останньої[51, арк. 1]. Як повідомляв російський посол в Константинополі О.Нелидов, патріарх передав бажання Синоду Єрусалимської Церкви згідно якого церква мала б належати царській фамілії і управлялася б без втручання Палестинського Товариства[100, арк. 2]. Сам посол зауважував, що в дійсності Товариство, через дії місцевих агентів та необережні заяви, що ображають Патріархію, створює недоброзичливу ситуацію в Палестині. Він пропонував заздалегідь скласти штат храму і розпорядок богослужінь, щоб не давати приводу для підозри російського уряду „в переслідуванні будь-яких інших цілей” [51, арк. 2]. Після довготривалих переговорів, патріарх погодився освятити храм. Як повідомляло одне із тогочасних опозиційних нелегальних видань, лише погрози російського консула – конфіскувати Святогробські володіння в Бессарабії – змусили патріарха 22 травня 1896 року освятити церкву. Храм було освячено як домову церкву, з підпорядкуванням патріарху і забороною кліру (ієромонаху та ієродиякону) брати будь-які пожертви від прочан[255, с. 145]. До речі, прецедент із конфіскацією Святогробських володінь в межах Російської імперії вже мав місце в 1873 році. Формальною причиною накладення російським урядом заборони на отримання доходів від Бессарабських і Кавказьких володінь Святогробського братства стала внутрішня смута в Єрусалимській Церкві, що відбивалася на управлінні її володінь в Росії. Ця обставина змушувала Єрусалимського патріарха Ієрофея (1876 – 1882) кілька разів звертатися до обер-прокурорів Синоду з проханням допомогти у вирішенні цієї справи[78, арк. 1]. В одній із відповідей патріарху повідомляли, що рішення про конфіскацію майна „Священної обителі Живоносного Гробу Господнього” виходило із вищих державних міркувань[63, арк. 1].
Зріст в Палестині арабо-російських шкіл змушував Єрусалимських патріархів робити зусилля щодо контролю освітнього процесу серед своєї пастви і ревно відстоювати свої канонічні та адміністративні права. В 1898 році патріарх Даміан (обраний на Єрусалимську кафедру 10 липня 1897 року) звертався до російського генерального консула в Єрусалимі з вимогою розв’язати конфліктну ситуацію, пов’язану із незаконним освяченням школи в одному із російських притулків. Урочисте освячення, в присутності російського консула, було звершено 5 вересня 1898 року без відома Єрусалимської Патріархії. Відкриття школи без відома патріарха, було оголошене останнім як протизаконна дія, яка порушує права Єрусалимської Церкви. Патріарх пояснював таке визначення наступним чином: „...якщо в цій незаконно влаштованій школі будуть навчатися чада розумного стада нашої Святої Церкви, то ті, хто здійснив влаштування цієї школи, повинні були б попросити згоди цієї ж Церкви і на цій основі відкривати і освячувати освітній заклад. Також вони повинні були врахувати і те, що ніхто інший, а лише наша Свята Церква є відповідальною перед державними законами і владою у справі навчання свого розумного стада... В окрузі нашого Святого Апостольського Патріаршого Престолу освіта православного народу розвивається під благословенням Святої Матері Церков. Цей же закон існує і в округах інших Святих Апостольських Патріарших Престолів... Оголошуючи, таким чином, влаштування школи і саму школу незаконною і супротивною правилам... просимо Ваше Високородіє потурбуватися про уврачувати це зло” [84, арк. 2]. Таким чином, поширення російського впливу в Сирії та Палестині насторожувало Єрусалимських патріархів і змушувало їх відкрито виступати проти самовільних заходів Палестинського Товариства і російського уряду. На це були всі законні підстави, адже діячі Товариства відкрито демонстрували свою зневагу до грецької ієрархії, а російський вплив в даному регіоні був настільки великим, що давало можливість обер-прокурору та російським дипломатам впливати навіть на вибори Єрусалимського патріарха[69, арк. 1].
З другої половини XIX-го століття вагоме місце у зовнішній діяльності Св. Синоду почав займати духовний центр православного чернецтва – Свята Гора Афон. В адміністративному відношенні Афонський півострів у XIX столітті (Афон – це лише найвища точка гірського хребта) був особливою привілейованою провінцією Турецької імперії і користувався майже цілковитим самоуправлінням. Однак, афонські ченці вважалися підданими турецького султана. В церковному відношенні, канонічному і духовно-адміністративному, Афон залежав від Константинопольського патріарха[189, с. 31]. Можна сказати що, Афон являв (і являє сьогодні) невелику церковну республіку[140, с. 7]. Керував Святою Горою Протат – соборний орган із 20 представників найбільших афонських монастирів на чолі з ігуменом лаври преп. Афанасія. Протат (або Кінот) відав всіма матеріально-майновими взаємовідносинами монастирів і скитів. Адміністративним центром Афону по сьогоднішній день являється містечко Карея[189, с. 32]. В географічному відношенні Афон являє собою півострів, що відгалужується від Балкан і врізається (в південно-східному напрямку) в Егейське море. Площа Афону складає близько 385 квадратних кілометрів, довжина півострова – близько 60 кілометрів і ширина – від 8 до 12 кілометрів. Найвища точка гірського хребта – гора Афон – сягає висоти близько 2000 метрів. В яскраву погоду на її вершині видно сніг, але найчастіше вершина схована за хмарами[246, с. 76]. Афонські монастирі позаминулого століття поділялися на спільножитні (кіновії), звичайні (ідіорифми), келії (житло монаха з домовою церквою) і каливи (келії без церкви) [189, с. 33]. Окрім великих монастирів, діяли і скити – невеликі обителі, збудовані на землях одного з великих монастирів (настоятелі скитів не мали права голосу в Протаті). В кінці XIX-го століття на Афоні діяло 17 грецьких монастирів: Ватопед, Івер, Есфігмен, Ставро-Нікіта, Філофей, Котоломуш, Каракалл, Григоріат, Діонісіат, Святих Павла і Георгія, Симо-Петр, Лавра св. Афанасія, Пантократор, Ксиропотам, Костамоніт. Також –дві болгарські обителі: Зограф і Хілендар; та один російський монастир: Св. Пантелеймона. Окрім того, на Святій Горі діяло багато скитів, серед яких досить великими були російський скит св. ап. Андрія Первозванного та український – св. пророка Іллі[189, с. 34]. Афонські монастирі мали досить багато насельників. Наприклад, в середині XIX-го століття російську Свято-Пантелеймонівську кіновію населяло близько 150 монахів. Всіх ченців на Афоні було близько 8-10 тисяч[189, с. 34]. Як повідомляв в середині XIX-го століття, після першої своєї подорожі на Святу Гору, архімандрит Порфирій (Успенський), із усіх ченців ставропігіального Свято-Пантелеймонівського монастиря, вихідці з Росії складали лише третю частину. Вони жили в окремих келіях і звершували богослужіння теж окремо від грецьких ченців на церковнослов’янській мові. Проте монастир складав єдиний організм. „Жоден чернець, – писав архімандрит Порфирій, – не має ніякої власності. Якби після смерті будь-якого із них знайшли в келії кілька піастрів, то він не удостоївся б поховання на братському кладовищі. В їх маленьких келіях нічого немає, окрім ікон, глека з водою і дерев’яного помосту... для короткого сну інока. Всі вони зайняті працею при монастирі...поживою їхньою є хліб, олія, овочі, сочиво та інколи риба; питвом – вода та вино, і все це вживається в міру. Росіяни з греками живуть в мирі, а поміж собою як однодумні брати, під керівництвом розважливого, суворого і побожного духівника ієросхимонаха Ієроніма” [37, арк. 1]. Як видно із повідомлення архімандрита, монастир св. Пантелеймона володів кількома невеликими ділянками землі, одним великим рибальським човном, який ходив під російським прапором, та кількома невеликими човнами. Монастир не користувався в той час широкими дотаціями від Російської імперії (всього 30 рублів в рік). Набагато більше монастир отримував грошової допомоги від паломників – 200 рублів, також від оренди риболовецького човна – близько 1000 рублів (половину з яких виплачувалося капітану човна греку). При таких невеликих прибутках, Свято-Пантелеймонівський монастир мав 15 000 боргу, котрий щороку зростав через непомірні „місцеві відсотки”[37, арк.4]. В кінці XIX-го століття уряд Росії та Св. Синод звернув увагу на стан російських афонських монастирів. Це проявилося в намаганні покращити матеріальний стан російських обителей і водночас – посилити державний контроль над ченцями, вихідцями з Російської імперії. У 1881 році на розгляд синоду була подана депеша російського генерального консула в Македонії М. Хитрово. В ній вказувалися причини, котрі змусили консула звертатися до Св. Синоду. На думку російського дипломата, вже давно назріла необхідність узаконити і влаштувати становище російського чернецтва на Афоні. Ця необхідність була викликана наступними причинами: по-перше, переконанням в тому, що чернецтво є цілком законною і корисною інституцією; по-друге, духовні потреби російського народу спонукають його підтримувати благоустрій російських чернечих обителей на Афоні – монастиря св. Пантелеймона, скитів в ім’я св. апостола Андрія Первозванного і св. пророка Іллі; по-третє, російські ченці часто терплять утиски в боротьбі за своє існування з ченцями-греками; по-четверте, російські келіоти (їх на Афоні близько 1500 чоловік) часто експлуатуються монастирями на чиїх землях розташовані келії; по-п’яте, дуже часто вихідці з Росії отримували духовний сан від грецьких єпископів, однак своїми вчинками компрометували російське афонське чернецтво (в зв’язку з цим, російський уряд в 1879 році навіть заборонив в’їзд до Росії духовних осіб, які не мали відповідного дозволу від вищої церковної влади, з чіткою вказівкою місця прибуття тої чи іншої особи). „Також, – констатував російський дипломат, – на даний момент, росіяни, що приймають чернецтво на Афоні, вважаються чомусь такими, що втратили право російського підданства. Російський уряд, відмовляючись від повного покровительства над російськими іноками і їх установами на Афоні, таким чином позбавляє себе можливості безпосереднього і дійсного контролю над ними. Тим більше, згідно 22-ї статті Сан-Стефансткого договору та 62-ї статті Берлінського трактату, Росія має повну можливість заявити і реалізувати право свого офіційного покровительства над російським чернецтвом на Афоні та над їх установами”[38, арк. 3]. М. Хитрово пропонував наступні заходи щодо узаконення і покращення становища російського чернецтва на Афоні: залишивши діючою постанову уряду про заборону в’їзду до Росії духовних осіб, що отримали духовний сан закордоном (без дозволу Синоду), відмінити існуючу заборону стосовно визнання священства і чернецтва осіб, котрі прийняли його на Афоні і повернулися до Росії. Також, постановити, що прийняття чернецтва на Афоні не позбавляє права російського підданства. Генеральний консул при допомозі ігумена Свято-Пантелеймонівського монастиря повинен скласти максимально точний список всіх російських монахів, що перебувають на Афоні, і, після зносин із Вселенським патріархом, ще раз підтвердити, вже існуючу, але не діючу, постанову про те, що вихідці з Росії могли приймати чернецтво не інакше як після отримання дозволу настоятеля Свято-Пантелеймонівського монастиря. Після домовленості з Патріархією, довірити ігумену російського Пантелеймонівського монастиря загальний нагляд за всіма монахами росіянами. Надати тому ж ігумену право висилати, за допомогою російського консула в Македонії, осіб, котрі явно порушують дисципліну і благочиння чернечого життя. Ігумен Пантелеймонівського монастиря зобов’язувався повідомляти російського консула про всіх осіб, котрі приймають чернецтво на Афоні[38, арк. 5]. Як видно із звіту обер-прокурора за 1885 рік, дещо із пропозицій Хитрово Синоду вдалося реалізувати, однак не в таких масштабах як це планувалося. В зв’язку із збільшенням випадків зловживань з боку ченців-росіян, які, не витримавши суворості чернечого життя, залишили Святу Гору і проживали чи в Росії чи в Константинополі. Інколи вони продовжували збирати пожертви від прочан і навіть писали відозви до Росії, з проханням надати допомогу неіснуючим монастирям. Святійший Синод постановив: збір пожертв можуть проводити лише особи, котрих уповноважив Синод, надавши їм спеціальні книги обліку. Також, постановою від 10-16 липня, Синод надав генеральному російському консулу в Константинополі право висилати афонських ченців-росіян, які проживали в Константинополі, в Одесу і передавати їх в розпорядження місцевої єпархіальної влади. Згодом вони мали бути розприділені, на розсуд Синоду, по монастирях Російської імперії, „під суворий нагляд монастирського начальства”[106,с. 289]. Спроби російського уряду посилити свій вплив на Афоні не мали великого успіху. Це пояснюється тим, що Свята Гора жила своїм окремим і недоторканим життям [141, с. 56]. Сама назва – Свята Гора, відображала побут афонських монастирів. Праця і молитва – ці основи древнього чернечого життя – визначали і визначають життя афонських подвижників [188, с. 61]. Російський публіцист кінця XIX-го століття К. Леонтьєв, заперечуючи звинувачення грецької преси в тому, що Росія намагається посилити свій політичний вплив на Афоні, писав: „Афонська Гора до тих пір буде горою святою, поки її насельники будуть однаково чужими болгаризму, еллінізму, русизму і будь-яким національним і іншим несуттєвим прагненням” [189, с.52]. Слід однак зауважити, що на Афоні досить часто виникали конфлікти між монастирями і ченцями (національне підґрунтя в них не було на останньому місті). Про один із таких конфліктів повідомляв, в листі до обер-прокурора 1883 року, російський посол О.Нелідов. Непорозуміння виникло між ченцями-греками і насельниками Іллінського та Іверського скитів. Нелідов просив обер-прокурора затримати матеріальні надходження від метох святогорців, які були на території Росії, якщо грецькі ченці „виженуть наших грузинських келіотів”[75, арк. 1].
Кожен афонський монастир користувався власним богослужбовим уставом, який міг в дечому відрізнятися від загалу. В основі богослужбових уставів лежав Єрусалимський устав, але кожен монастир мав якусь власну особливість (це залежало від наявності в монастирі тих чи інших святинь, а також кількістю братії і особливостями внутрішнього розпорядку)[246, с.77]. Зберігали монастирі і скити і свої давні національні особливості, які нагадували про їх засновників. В цьому відношенні примітним був і український Еллінський скит. Він не втратив своїх зовнішніх національних особливостей і наприкінці XIX-го століття і свідчив про давні зв’язки Святої Гори з Україною [120, с. 14]. Про це свідчить лист російського посольського священика о. Олександра Смирнопуло 1893 року. Автор описував свої відвідини Афону в супроводі професорів М.Красносєльцева, Г.Муркоса та А.Дмитрієвського. Делегація відвідала Андріївський та Іллінський скити, деякі грецькі монастирі і їх унікальні бібліотеки. Багато з ченців вразили отця Олександра своєю духовністю і подвижництвом. „Монастирі – писав посольський протоієрей, – нагадують маленькі села...Андріївський скит ніби вирваний із центру Росії, а Іллінський – із Малоросії (навіть з малоросійським млином). І скрізь я зустрів стільки любові, пошани, уваги... що це замінило мені, між іншим, і поїздку на батьківщину...”[29, арк. 2]. Дуже цікаво характеризував насельників Іллінського скиту К. Леонтьєв. В 1873 році він писав: „ Стосовно скиту пророка Іллі, то більшість іллінців є придунайськими козаками (із нащадків Запорожців), люди хоч і дуже прості і ревні щодо Церкви, але за своєю природою є дещо республіканцями, а чи в крайньому разі – ліберали...”[189, с. 55].
Отже, як видно із архівних матеріалів, стосунки Святішого Синоду в кінці XIX-го століття зі Східними Патріархатами були досить тісними і різноманітними. Проте, твердження російських істориків про те, що ці стосунки завжди були дружніми і відкритими не відповідають дійсності. Близький Схід був ареною боротьби між представниками Російської імперії та грецькою ієрархією за посилення свого впливу в цьому регіоні. Східні патріархи, особливо (з відомих причин) предстоятель Єрусалимського патріаршого престолу ревно відстоювали свої канонічні і адміністративні права перед різними російськими установами, які діяли на теренах Сирії і Палестини. Східні Церкви в дійсності потребували великої підтримки і сприяння з боку Росії, тому намагалися знайти мудрий компроміс в стосунках з Російською імперією. Наприкінці XIX-го століття, як в Росії так і закордоном, цілком усвідомлювали, що Російська Церква повністю залежна від держави і її привілейоване становище з року в рік перетворювалося на формальність. Тому Російська Церква в зовнішніх відносинах виступала як інструмент державної політики імперії. В кінці XIX-го століття спостерігалося посилення уваги російського уряду до Афону. Уряд робив певні спроби щодо встановлення контролю над російськими афонськими обителями. Проте, ці спроби не мали істотного успіху.

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2