foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Одним із головних завдань християнської Церкви з древніх часів було місіонерство. Однак характер місійної діяльності Російської Церкви синодального періоду був дещо відмінним від загально християнського розуміння місіонерства. Навернення нехристиянського населення імперії, в даний період не було суто церковною ініціативою, а у великій мірі диктувалося державою. Вона ставила перед Церквою завдання тотожні з її внутрішньою і зовнішньою політикою [232, с. 200]. Що стосується Росії, то використання місійної діяльності Церкви на користь держави мало місце ще в період Московського царства. Після завоювання Іваном Грозним Казані (1552) московська влада вперше стикнулася з проблемою „інородців” і відразу збагнула політичне значення християнізації цих регіонів [232, с.201]. У XVIII столітті Російська імперія дуже гостро відчула проблему багатонаціонального населення у своїх східноєвропейських регіонах, Сибірі та Туркестані. Уряд бажав як найшвидшої русифікації цих територій і місійну діяльність Церкви розглядав саме з цієї сторони. Петро I першочерговим завданням Церкви бачив у „вихованні добрих підданих”, тому особливу увагу звертав на місіонерство Церкви. Він намагався, з одного боку, підтримувати традицію Московського царства винагороди за хрещення, а з другого – адміністративно-примусовими методами намагався пришвидшити християнізацію „окраїн імперії”. В 1700 році цар наказав митрополиту Тобольському, окрім створення власне Сибірської місії, переходити кордон і поширювати свою діяльність на територію Китаю [232, с. 201].
Імператриця Катерина II впроваджувала в імперії політику віротерпимості, яка була відчутна і в наступні століття (особливо проявилася в царювання Олександра I). Держава в цей час особливо не звертала уваги на місійну діяльність Церкви. Лише при імператорі Миколі I ліберальні тенденції держави змінилися в сторону більш енергійної підтримки місіонерства. Причиною цього став чисельний відхід у язицтво та іслам частини приєднаних до імперії татар, чувашів і інших „інородців" [232, с.203]. В цей період держава почала приділяти увагу і закордонним духовним місіям. Фундамент для започаткування духовних закордонних місій був закладений ще у ХVII – XVIII століттях російськими колоністами і окремими священиками-місіонерами. Такі місії досить відрізнялися від внутрішньодержавної місійної діяльності. З одного боку, на них менше впливали державно-політичні міркування уряду, а з іншого – місцеві умови майже не відрізнялися від російських. Керівники місій повинні були активно проявляти власну ініціативу і самостійно організовувати свою діяльність, але в той же час їх не зв’язували директиви уряду [232, с. 259].
Серед духовних місій, котрі з більшими чи меншими успіхами діяли за межами імперії ще до ХІХ-го століття були місії на Алеутських островах, Алясці, в Китаї. Необхідно вказати, що в Китаї, який межував з Росією, місія з самого свого заснування підтримувалася і заохочувалася державою з політичних міркувань і була першою зовнішньою російською місією відкритою Петром І [232, с. 259]. У ХІХ столітті Російська імперія заснувала свої духовні місії в Єрусалимі (1847); в Японії (1871) в Кореї місія була відкрита в 1897 році, але почала діяти в 1900; в Урмії (Іран) місія була відкрита 25 березня 1898 року після акту приєднання делегації духовенства сіро-халдейських несторіан [164, с. 25].
Майже всі духовні місії відкриті російським урядом в ХІХ столітті носили політичне завдання і в першу чергу були засобом посилення впливу Росії в даних регіонах. Винятковою в цьому відношенні була лише місія в Японії. Вона відрізнялася своєю самобутністю. Це було пов’язане з особою її засновника і багаторічного керівника – архієпископа Миколая (Касаткіна) [164, с. 26]. "Він був справжнім місіонером, – пише І.Смоліч, – котрий не тільки повністю віддавався своїй діяльності, але з самого початку прагнув до того, щоб виховати свій прихід в строго євангельському дусі... його подальший розвиток не повинен був визначатися залежністю від політичних чи національних прагнень Російської Матері Церкви" [232, с. 275].
Серед духовних місій Російської Церкви особливої уваги заслуговує Російська Духовна Місія в Єрусалимі. Вона стала фактично одним із перших і основних засобів поширення російського Православ’я на Близькому Сході та впливу на Єрусалимський Патріархат.
Як відомо, в 40-х роках ХІХ століття Єрусалимський Патріархат переживав тяжку кризу. Постійний адміністративний тиск Порти, внутрішні смути, через намагання арабів вибороти собі бодай деякі можливості впливу на грецьке духовенство, та ефективної діяльності римо-католицьких протестантських місіонерів .Першою в Палестині виникла протестантська місія. Сталось це у 1841 році, а в 1846 році папою Пієм ІХ було відновлено "Єрусалимський Патріархат", що номінально існував з часів Хрестових походів. Його очолив титулярний єпископ Валерг (високоосвічений і досвідчений місіонер) [126, с. 74]. Росія не могла залишатися в стороні такого розгортання подій на Близькому Сході. В силу такої уваги до Православного Сходу країн Західної Європи та посилення протестантської і римо-католицької пропаганди, Православ`ю загрожувала повна втрата лідируючих позицій у християнському середовищі цього регіону. Така небезпека могла виразитись у втраті контролю над головними християнськими святинями, а також у відході віруючих до інших конфесій внаслідок їх прозелітської діяльності. Слід врахувати і той факт, що з кінця ХVІІІ століття надзвичайно збільшилася кількість паломників з Росії на Святу Землю. Опіка над ними стала формальною причиною відкриття в Єрусалимі Російської Духовної Місії [126, с. 77].
В 1847 році російський уряд відкрив при Єрусалимському Патріархаті, в якості свого представництва, Православну Духовну Місію [215, с. 56]. Начальником місії було призначено вже досить відомого на той час науковця архімандрита (згодом єпископа) Порфирія (Успенського) [266, с. 66]. Він уже мав досвід перебування на Святій Землі, подорожуючи по Палестині, Сирії, Єгипту, Лівії, Синайській пустелі та Афону (1843 – 1846). Ініціатива цього відрядження належало Російському дипломатичному відомству, котре занепокоїлося заснуванням в Єрусалимі Англіканського єпископства та посиленням впливу Римо-католицької церкви на Сході. Петербурзьке Міністерство Закордонних Справ вважало необхідним вислати до Єрусалиму освічену духовну особу, яка могла б вивчити стан релігійних справ на місці. Тим більше, що архімандрит вже мав практику праці за кордоном, будучи настоятелем церкви при російській місії у Відні (1840 – 1842) [122, с. 27]. Потрібно згадати, що перша подорож архімандрита Порфирія (Успенського) на Близький Схід принесла йому славу відкриття так званого Синайського кодексу Святого Писання ІV століття, під час відвідин у квітні –травні 1845 року знаменитого Синайського монастиря [207, с. 226].
Єрусалимська місія повинна була поводити себе досить обережно, щоб не давати приводу ні Константинопольській Патріархії, а ні представництвам інших держав для підозри Росії в будь-яких прихованих намірах. В інструкції місії, щодо мети її призначення, вказувалося про намір Росії мати в Єрусалимі як центрі православного сповідання на Сході представників Російської Церкви і зразок Російського богослужіння. Також, за допомогою Місії, змінити з часом грецьке духовенство для підвищення його авторитету і гідності в очах православної пастви. Привернути до Православ’я і утвердити в ньому ті місцеві народні елементи, котрі вагаються у своїй вірі і під впливом агентів різних сповідань легко відступають від Православ’я. Разом з тим, членам Місії суворо заборонялося надавати своїм діям іншого характеру окрім паломницького, також втручатися в справи грецького духовенства (в разі необхідності обмежуватися лише порадами) і взагалі привертати до себе зайву увагу іноземних агентів [126, с. 77]. Дану інструкцію було надзвичайно тяжко виконати на практиці і це перешкоджало ефективній діяльності Місії. Окрім того, асигнування на утримання Духовної Місії в Єрусалимі були невеликими, всього 7 тисяч рублів на рік [215, с. 56].
До Єрусалиму Місія прибула в лютому 1848 року у складі чотирьох чоловік. До неї входили: один архімандрит (начальник Місії), один ієромонах та двоє помічників. В число співробітників Місії входив бакалавр Петербурзької Духовної Академії ієромонах Феофан (Говоров), згодом єпископ Володимирський і Суздальський затвірник Вишенський [215, с. 56]. Місія не мала власного приміщення і перебувала при Патріархії в грецькому Михайлівському монастирі. Через це вона „мимоволі повинна була стати в ... напівзалежне положення від Патріархії”. Окрім того, невелике асигнування Місії часто затримувалося через невчасну пересилку грошей, залишаючи останню без засобів для існування [126, с. 78]. Архімандрит Порфирій, виконуючи приписи інструкції, мусив приховувати політичні мотиви свого прибуття на Схід і видавати себе за звичайного паломника, а не офіційного представника Росії при Єрусалимському Патріархаті. Однак іноземні діячі Сходу часто розуміли мету перебування Російської Духовної Місії в Єрусалимі і відкрито сприймали отця-архімандрита як російського консула, а інколи – шпигуна [35, арк. 1].
Як зауважує один із авторів кінця XIX-го століття С. Архангелов, діяльність російської місії в перші роки її влаштування не мала бажаного успіху. На це вплинув ще й той фактор, що Місія не знайшла підтримки з боку Патріархії. Єрусалимський патріарх Кирило ставився до діячів Місії в край вороже. Адже перебування в Єрусалимі російського духовенства позбавляло бідну Патріархію частини щорічних прибутків (прочани з Росії більше зверталися до російського духовенства, ніж до грецького) [126, с.79]. Необхідно вказати, що в період надзвичайно великого зросту російського впливу в Палестині (на початку XX-го століття) цей факт ретельно замовчувався. Прикладом цього може бути характеристика стосунків Російської Духовної Місії „порфиріївського” періоду з Єрусалимським патріархом одного із діячів Російського Православного Палестинського Товариства П. Бєзобразова. В 1911 році в „Повідомленнях Російського Православного Палестинського Товариства” цей автор писав: „Поміж архімандритом Порфирієм за всі шість років його перебування в Єрусалимі і Єрусалимським Патріархом Кирилом був той сердечний лад, котрий відображався у відгадуванні взаємних думок і бажань та посилювався оцінкою обопільних послуг...” [259, с. 70].
Отже, перша російська духовна місія в Палестині не принесла для уряду бажаних результатів і була більш корисною в науковому відношенні, а ніж в політичному [126, с. 81].
Внаслідок чергової російсько-турецької війни (1853 – 1855) діяльність Духовної Місії в Єрусалимі була припинена [216, с. 56]. Ця так звана Кримська війна закінчилася досить невдало для Росії. Між нею і коаліційними державами було підписано Паризький трактат, згідно котрого Росія відмовлялася від офіційного покровительства над християнами Османської імперії. Таким чином, Росія втрачала всі здобуті в минулому переваги на Сході. Ці події змусили уряд Російської імперії обрати тактику „вичікування”, не залишаючи традиційної мети „підтримувати Церкву і християнські народи Туреччини” [145, с. 555].
18 лютого 1856 року турецьким султанам Абдул-Меджидом, за наполяганнями європейських держав, було підписано урочистий акт (Хатті-Хуммаюн) [21, арк. 23]. Цей документ гарантував древні права і привілеї всіх християнських громад Оттоманської імперії, маючи на меті „зміцнити ... добробут всіх підданих Султана, котрі є рівні в його очах... і однаково йому любі...” [13, арк. 6]. Хоч деякі Російські дипломати цей акт прямо називали „облудним і не дуже добре сформульованим... накинутим туркам західними державами через ненависть до Росії і побоювання її політичного впливу на Сході...”, та все ж він дав можливість Росії відновити діяльність своєї Духовної Місії в Палестині [13, арк. 6]. В 1857 році було сформовано новий штат Місії. На чолі цього духовного представництва було поставлено професора Петербурзької Духовної Академії єпископа Мелітопольського Кирила (Наумова), рукоположеного спеціально для місійної діяльності в Палестині. В склад Місії входило 12 чоловік (єпископ, два ієромонахи, ієродиякон, шестеро співців, особистий секретар начальника Місії і драгоман) Місія мала вже офіційний статус і коло її діяльності було значно розширене [216, с. 57]. Згідно урядової інструкції, дана місія повинна була піклуватися про інтереси Росії на Сході відкрито і не дивитися більше на Церкву в Сирії та Палестині „крізь грецьку призму”. Свій вплив вона повинна поширювати переважно на арабський елемент, пригнічений греками, „щоб таким чином втримати їх в Православ’ї і не допускати їхнього переходу в латинство”. Місії доручалося піклуватися про якнайчастіше служіння представників Російської Церкви в Єрусалимських святинях, влаштування благодійних установ. В своїй діяльності не обмежуватися лише Єрусалимом, але поширювати вплив на всю Палестину, Сирію, Ліван, Єгипет [126, с. 83].
Майже одночасно із влаштуванням Місії, в Росії було створене Товариство пароплавства і торгівлі, одним із головних завдань котрого було перевезення прочан на Святу Землю. Представником Товариства в Палестині був відомий російський суспільний діяч Б. Мансуров [192, с. 552]. Цей представник Морського міністерства був досить радикальних поглядів стосовно положення Російської Церкви на Близькому Сході, тому діяльність Товариства спрямовувалася на те, щоб ліквідувати залежність російських паломників від Єрусалимської Патріархії, через влаштування незалежних російських установ. В 1858 році Мансуров повідомляв обер-прокурору, що з шістнадцяти Єрусалимських монастирів Патріархії лише чотири були діючими обителями, всі ж інші слугували місцями перебування паломників. Для багато чисельних паломників з Росії призначалося лише два монастирі, а всі інші – для слов’ян та греків [34, арк. 84].
На влаштування власних будинків для прочан та інших установ необхідні були великі асигнування держави, тому Б. Мансуров всіляко наполягав на необхідності виділення державних коштів для зміцнення позицій Росії на Сході. Міністр закордонних справ князь О. Горчаков не розділяв поглядів Мансурова і ставив на перший план „життєві потреби самої Росії”, а не „блиск її зовнішнього впливу” [33, арк. 2]. Та не дивлячись на це, з державної казни було виділено 500 тисяч рублів, окрім того в Петербурзі було відкрито Палестинський комітет, котрий зібрав „на Палестину” у 1858 – 1864 роках більше як п’ятсот тисяч рублів [126, с. 83].
Інтенсивна діяльність російського Товариства викликала різку реакцію з боку Єрусалимського патріарха, а це негативно відбивалося на становищі Духовної Місії. В одному із своїх листів до обер-прокурора 1858 року начальник Місії писав: „З Патріархом ми знаходимо спільну мову наскільки вистачає сил у нього і у мене. Але ворожнеча до росіян у греків запекла і непримиренна...” [34, арк. 9]. Після того, як за наполяганнями Палестинського комітету, в Єрусалим було призначено російського консула положення Місії ще більше погіршилося. Представники світської влади намагалися перетворити штат Духовної Місії на притч консульської церкви і таким чином позбавити її самостійності. Начальник Місії вважав себе єдиним і повноправним представником Росії в Палестині і всіляко противився діям Товариства та Консульства [126, с. 85].
В своїй діяльності єпископ Кирило намагався виконувати всі пункти вищезгаданої інструкції і приймав участь у богослужіннях при Єрусалимських святинях, також часто виїздив разом з прочанами за межі Єрусалиму для звершення урочистих богослужінь з нагоди тих чи інших подій в імператорській родині [34, арк. 16]. Місія часто допомагала сирійським храмам, розприділяючи серед них надісланий з Росії богослужбовий реманент, чим викликала прихильність до себе Антіохійського патріарха Ієрофея. В листі від 21 жовтня 1858 року начальник Місії повідомляв обер-прокурору: „З Антіохійським патріархом справа йде добре і там я маю багато добрих надій. Туди я і направляю тепер серйозні пожертви. Там у нас буде розсадник людей, котрі в майбутньому піднімуть край і підтримають Православну Церкву на Сході. Зберігаю кошти для цієї мети...” [34, арк. 28]. Однак задуми єпископа Кирила не здійснилися в повній мірі, тому що в 1863 році, через доноси російського консула, його було зміщено з посади начальника Місії і призначено єпископом Чигиринським, вікарієм Київської єпархії [126, с. 85].
За період з 1857 по 1863 рік своєю діяльністю встиг відзначитися і Палестинський комітет. За цей період він придбав ділянку землі в містечку Яффа, де було збудовано два просторі будинки для прочан (розрахований на 800 богомольців), лікарня на 40 місць, будинок для Духовної Місії з домовою церквою та ще один храм. Також було викуплено дві ділянки землі в самому Єрусалимі (поблизу Гробу Господнього та Дамаських воріт), будинки для паломників в містах Кайфа і Назарет та ділянка землі в Аін-Каримі [126, с.84].
Після короткочасного (близько року) перебування на посаді начальника Духовної Місії архімандрита Леоніда (Кавеліна), на цю посаду було призначено відомого діяча на Православному Сході випускника Київської Духовної Академії (1843) архімандрита Антоніна (Капустіна) (1863 – 1894) [125, с. 95].
Архімандрит Антонін був високоосвіченою і всесторонньо обдарованою людиною і, так само як і деякі його попередники, мав досвід праці за кордоном, очолюючи російські посольські церкви в Афінах та Константинополі. Завдяки його наполегливості в праці і талантів адміністратора, дипломата, науковця, духівника Місія надзвичайно розвинула свою діяльність і укріпила релігійні позиції Росії на Близькому Сході [215, с. 65]. В Україні зберігається велика частина листування архімандрита Антоніна (Капустіна) з різними особами, котра в майбутньому може стати предметом окремого дослідження. З деяких листів видно, що о. Антонін своєю енергійною діяльністю здобув велику популярність і повагу не тільки серед паломників, але і серед подорожуючих по Святій Землі європейців та місцевого населення [39].
До свого завдання отець Антонін підійшов як вчений історик і археолог. Він детально вивчав Палестину, виявляючи ще не зайняті іншими конфесіями священні місця і проводив археологічні розкопки. При підтвердженні їх біблійного значення, начальник Місії намагався придбати цю ділянку землі, що не завжди вдавалося зробити без перешкод і вимагало неабияких дипломатичних здібностей [36, арк. 1]. Одним із перших вагомих придбань архімандрита Антоніна була ділянка землі поблизу Хеврону, на якій, за переданням, ріс Мемврійський дуб. Для того щоб придбати це місце потрібно було скупити ще декілька суміжних ділянок, а тому загальна площа придбаної ділянки складала близько 72 тисяч квадратних метрів. В 1871 році біля Мемврійського дуба російським духовенством була відслужена перша Літургія, а згодом тут було збудовано храм [216, с. 59]. Поступово начальником Російської Духовної Місії було придбано: ділянку землі на Єлеонській горі (там ним же було збудовано храм), ділянку поблизу поселення Айн-Карем (тут була влаштована жіноча обитель „Горняя”), Ієрихонське подвір`я (місце відпочинку паломників), ділянку в містечку Бейт-Джала (тут була відкрита російська школа для дівчат-арабок, згодом перетворена на семінарію для підготовки вчителів). Окрім перерахованих володінь, отець Антонін придбав ще цілий ряд місць історико-біблійного значення. Загальна площа купленої начальником Місії землі складала близько 425 тисяч квадратних метрів і становила вартість більше як один мільйон рублів [216, с. 59].
Слід сказати, що архімандрит Антонін в багатьох місцях Палестини провів археологічні розкопки. Знайдені ним експонати склали цінну колекцію із біблійної археології Палестини і поклали початок діяльності Історико-археологічного музею, відкритого в будинку Місії. В 1870 році отець Антонін відвідав Синайський монастир, де пробув кілька тижнів і склав систематичний науковий каталог синайських рукописів. Ця праця, за відгуками спеціалістів, виявилася найкращою серед подібних праць німецьких вчених і забезпечила збереження для науки дорогоцінних матеріалів [121, с. 31].
24 березня 1894 року начальник Російської Духовної Місії архімандрит Антонін помер. За бажанням спочилого і з дозволу Єрусалимського патріарха Герасима, спочилого архімандрита поховали у храмі св. рівноапостольної Марії Магдалини на Єлеонській горі. Отець Антонін залишив по собі духовний заповіт. Згідно заповіту, бібліотека Духовної Місії та всі земельні наділи в Палестині, придбані на ім`я архімандрита Антоніна, переходили у власність Св. Синоду. Сума від продажу зібрання древніх рукописів отця Антоніна призначалася на побудову російського храму в Анкарі. Музей древностей заповідався Місії, окрім мармурової голови царя Ірода, котра передавалася Імператорському Ермітажу в Санкт-Петербурзі. Витрати на закінчення Побудови храму в м. Яффі переносилися на суму 5691 рублів, яка знаходилася в Одеського уповноваженого Російського Палестинського Товариства [108, с. 281].
Тимчасове керування Місією було передане настоятелю Московського Симонового монастиря архімандриту Арсенію. 25 червня 1894 року Св. Синод призначив начальником Російської Духовної Місії настоятеля Саровської пустині ігумена Рафаїла [108, с. 281].
Започаткована архімандритом Антоніном справа була досить ефективною, але вимагала величезних коштів. Зважаючи на це, в 1882 році в Петербурзі, при сприянні членів імператорської родини, було створене Православне Палестинське Товариство [204, с. 276]. Згідно височайше утвердженого статуту, на Товариство було покладене завдання: охороняти Православ`я на Святій Землі; створювати школи і різні благодійні установи, будувати храми; надавати допомогу православним паломникам, влаштовуючи будинки для прочан, лікарні; знайомити росіян із сучасним станом Святої Землі через науково-популярні видання [116, с. 381]. На момент утворення в Товариство входили: Голова, Віцепрезидент, котрих призначав імператор, 125 почесних і 400 дійсних членів (статутом передбачалася також невизначена кількість членів-співробітників). Першим головою став Великий Князь Сергій Олександрович, а почесними членами – імператор Олександр III з імператрицею [126, с. 90]. В 1885 році був утверджений проект доповнюючих статей до статуту Товариства. Вони надавали право відкривати свої відділи в містах імперії „для розповсюдження відомостей про Товариство і посилення його матеріальних засобів”. В тому ж році Синод дозволив Товариству проводити збір грошей „на користь православних Святої Землі” в тих місцях, де Товариство утвердило свої відділи. Збір пожертв мав проводитися раз на рік у свято Входу Господнього в Єрусалим (перший збір дав Товариству близько ста тисяч рублів) [106, с.290].
Створення Палестинського Товариства дало можливість російському уряду надзвичайно посилити свій вплив на Близькому Сході. Заходами Товариства в Палестині дуже швидко почали виникати незалежні від Єрусалимської Патріархії російські монастирі, будинки для прочан, лікарні, пансіони, школи і навіть дитячі садки. Наприклад, в самому Єрусалимі біля храму Воскресіння було збудоване величезне російське подвір`я. Воно охоплювало три великі корпуси, які вміщували „Російський дім”, лікарню на 44 місця з карантином, будинок Місії з домовою церквою і інші приміщення [216, с. 61]. Тут паломники з Росії могли проживати і безкоштовно харчуватися два тижні. Окрім того, за сприяння Палестинського Товариства, інші російські товариства, що діяли в імперії і на теренах Палестини (російські залізничні товариства, Товариство пароплавства і торгівлі, Товариство Яффсько-Єрусалимської залізниці) понизили тарифи проїзду на Святу Землю. Вартість подорожі з Петербурга до Єрусалиму складала 75 рублів [116, с. 384]. Російські храми були збудовані в Єрусалимі, Гефсиманії, Кані Галилейській, в Хевроні, на Єлеонській горі та горі Кармел і в інших місцях [116, с. 61].
Особливу увагу Палестинське Товариство приділяло влаштуванню в Палестині і Сирії російських шкіл. На 1894 рік у віданні Товариства знаходилося 15 учбових закладів цих регіонів. З них – два закритих пансіони (чоловічий і жіночий) в Назареті та містечку Бей-Джала, котрі готували вчителів для сільських шкіл. В цих закладах навчалося близько 1200 православних дітей. Окрім того Товариство надавало допомогу трьом місцевим школам і мало чотирьох стипендіатів до Київської Духовної семінарії. В 1892 році один із стипендіатів Товариства закінчив Київську Духовну Академію і працював в російському пансіоні [116, с. 381]. Як подавала тогочасна російська статистика, із 1400 учнів навчальних закладів товариства на Сирійські школи припадало – 600 учнів і на Палестинські – 800. Зважаючи на те, що кількість православного населення становила приблизно 25 тисяч чоловік, а шкільний вік становив 10% із загальної кількості населення, то Рада Товариства знаходила, що російські заклади виховували третю частину православних учнів Сирії та Палестини [116, с.382]. В 1899 році під опікою Товариства в цих регіонах діяло 64 школи із 6364 учнями. Загальноосвітніми предметами в пансіонах та школах були: Закон Божий, арабська мова, історія, географія, математика, каліграфія, креслення, та обов`язково російська мова [126, с. 91].
Наприкінці XIX-го століття Російське Православне Товариство мало таку вагу на Близькому Сході, що впливало на вибори Єрусалимського патріарха, а зухвале ставлення його діячів до грецької ієрархії та духовенства обурювало навіть впливового російського посла в Константинополі [69, арк.2].
Діяльність Російської Духовної Місії та Палестинського Товариства продовжувалася до початку першої світової війни. Зі вступом у війну Туреччини, Російська Місія вимушена була залишити Єрусалим. Все майно Місії, будівлі, храми були конфісковані турецькою владою. Відновила свою діяльність Російська Духовна Місія в Палестині аж у 1948 році [216, с. 61].
В 1898 році Св. Синодом була влаштована Духовна Місія на території Північної Персії (сучасний Іран) в м. Урмії. Це стало можливим внаслідок приєднання 25 березня 1898 року представників несторіанської Церкви на чолі з єпископом Супурганським Іоною [219, с. 74]. До 1900 року для ново приєднаних сіро-халдеїв було відкрито більше 40 парафій, 60 православних церковних шкіл, в котрих навчалося близько 2 тисяч дітей, що давало Росії великі можливості поширювати свій вплив на Близькому Сході [111, с. 267]. В кінці XIX століття були досить успішні спроби Росії налагодити зв’язки з представниками Ефіопської Церкви, але різні політичні обставини завадили довершити цю справу [40, 41].
Отже, розглянувши деякі моменти місіонерської діяльності Російської Православної Церкви в кінці XIX – початку XX-го століть, можна помітити, що Церква синодальної доби була засобом втілення геополітичних прагнень Російської імперії в окремих регіонах, а особливо на Близькому Сході. Ці поривання були нерозривними з ідеєю „Москва – третій Рим”. Однак, слід зауважити, що ця діяльність не могла б здійснюватися без справжнього ентузіазму порівняно невеликої кількості православних місіонерів, котрі жертовно служили християнським ідеалам та богословській науці, аніж політичним намірам царського уряду [248, с. 18]. Прикладом таких діячів Церкви можуть бути архієпископ Миколай (Касаткін), єпископ Порфирій(Успенський), архімандрит Антонін (Капустін).

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2