foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

В другій половині XIX століття основним напрямком зовнішньої політики Російської імперії, та „каменем спотикання” геополітичних інтересів держав Західної Європи, стало „східне питання”. Воно виражалося у прагненні Росії заволодіти Константинополем і всім Близьким Сходом для створення нової слов’янської імперії під проводом Росії [154, с. 8]. Так як Православна Церква була одним із головних факторів єдності слов’ян, то і стала засобом втілення політичних прагнень Російської імперії на Балканах та Близькому Сході. Роль Церкви, у вирішенні „східного питання”, особливо зросла у другій половині XIX століття. В зв’язку з цим, надзвичайно підвищилася і роль обер-прокурора Св. Синоду у вирішенні зовнішньополітичних проблем держави. Свідченням цього може послужити і той факт, що на межі 50-х – 60-х років XIX століття обер-прокурор став не тільки рівноправним з іншими установами міністром, але і отримав право участі в засіданнях Ради міністрів і щотижневого звіту перед імператором (цей привілей мали лише керівники найважливіших відомств) [221, с. 55]. В силу таких обставин значно зросла і роль російського закордонного духовенства.
Міжнародна ситуація в Європі у XIX століття, в силу своєї мінливості, вимагала від Росії постійних дипломатичних стосунків з могутніми суперницями. Тому в переважній більшості європейських країн Росія мала свої посольства чи дипломатичні місії. При влаштуванні посольств відразу відкривалися і посольські церкви, які підпорядковувалися Міністерству закордонних справ (створене в 1832 р.) [126, с. 207]. Наприкінці XIX століття російський уряд почав приділяти особливу увагу своїм закордонним церквам. В цей же час проявлялася значна активність щодо їх відкриття. Вона була пов’язана, як з тенденціями зовнішньої політики Росії, так і з результатами висококваліфікованої праці священнослужителів російських посольських храмів. Священики, на яких покладалася відповідальна місія „діяльно служити інтересам Православ’я за межами Вітчизни” і часто представляти Росію на найвищому рівні, в більшості мали вищу богословську освіту і виділялися інтелектуальними здібностями та дисциплінованістю [126, с.207].
За даними офіційної синодальної статистики, до 1894 року всіх закордонних храмів Російської імперії було 51 і при них священно- і церковнослужителів 96 осіб [116, с. 369]. Про інтенсивність будівництва храмів закордоном свідчить те, що за період від 1881 по 1894 роки храми були збудовані у Флоренції, Біаріцці, Ментоні, Франценбаді (в Богемії), Буенос-Айресі, Яффі (Палестина). Окрім того утворено православну парафію в Аляскінський єпархії, з виділенням асигнації в 1900 рублів (з яких 1200-призначалося священику і 700-псаломщику). Також були запроваджені постійні штати священнослужителів при консульській церкві в місті Урга (Китай) та при церкві Російського Імператорського дипломатичного агентства в Бухарі [116, с. 373]. Наприкінці XIX століття Російська Церква мала діючі храми при посольствах в Константинополі, Римі, Лондоні, Парижі, Берліні, Відні. Окрім посольських церков функціонували парафії в Афінах, Берні, Дрездені, Копенгагені, Мадриді, Флоренції, Стокгольмі, Канах, Штутгарті, Гамбурзі, Дармштадті та інших містах Європи [126, с.207].
Більшість закордонних храмів Російської Церкви будувалися у російському стилі, а побудова їх часто пов’язувалася з подіями із життя імператорської родини. Так, наприклад 19 (6) грудня 1898 року поблизу поселення Сан-Стефано (Болгарія) відбулося урочисте освячення храму усипальні для російських воїнів, що загинули в останній російсько-турецькій війні, пов’язане з днем тезоіменитства імператора Миколи II. В тому ж році на честь коронування російського монарха була закладена церква в Кисингені (Баварія), а в 1899 році, на честь тієї ж події, було освячено храм „Всіх Святих” у м. Гамбурзі. Того ж самого року в присутності імператора була освячена перша російська придворна церква в Дармштадті (Німеччина) на честь св. рівноапостольної Марії Магдалини і в пам’ять спочилої матері царя [109, с. 129].
Особливе місце серед російських посольських церков належало храму в Константинополі. Листування настоятеля цієї церкви протоієрея Олександра Смирнопуло з обер-прокурором Синоду К.Побєдоносцевим відкриває деякі аспекти російської церковно-державної політики в стосунках із Константинопольськими патріархами. З листів о. Олександра видно, що в кінці XIX століття Росія, в особі обер-прокурора, досить результативно впливала на патріархів Великої Церкви. Вона, з одного боку, надавала Патріархії фінансову і матеріальну допомогу, чим викликала її прихильність до поширення російського впливу на Близькому Сході, а з другого боку – підтримувала церковно-визвольні змагання балканських народів, чим зумовлювала обмеження грецького впливу в цих регіонах.
Дуже відчутним російський вплив був і в самому Константинополі. Окрім посольської церкви тут діяла лікарня і російська школа. Храм при лікарні, як висловився протоієрей Олександр Смирнопуло в одному із листів до обер-прокурора, став „справжнім собором всіх слов’янських навчальних закладів Константинополя” [57, арк. 1]. Автор листа описує свої відвідини Болгарської богословської семінарії. При спілкуванні студенти-болгари „розуміли кожне російське слово”, адже всі підручники з богословських предметів були російськими, а інші перекладені з російської на болгарську мову. Із викладачів (всіх їх було чотирнадцять), четверо були випускниками Російських Духовних академій, а троє – студентами семінарій. На завершення візиту високого гостя студенти заспівали йому „Херувимську пісню” Д.Бортнянського і „Діва днесь” древньоболгарського розспіву [70, арк. 2].
В кінці ХІХ століття нового відтінку набули стосунки Російської Церкви з представниками Англіканства. Як відомо, перші кроки до зближення з Православ’ям, зокрема, з Російською Церквою, були зроблені групою англіканських єпископів – “нонджурерів” (non-jurors – лат. „ті, що не присягнули”) ще на початку XVIII століття [232, с. 369]. Після тривалої перерви, в 30-х роках ХІХ століття офіційне спілкування Російської та Англіканської Церков було знову відновлене з ініціативи так званого “оксфордського руху”. Особливу активність в цьому напрямку проявив відомий архідиякон Вільям Палмер. Він двічі відвідав Росію і мав намір перейти в Православ’я, але згодом перейшов у католицтво, мотивуючи своє рішення тим, що Російська Церква “знаходилася під гнітом царської влади” [232, с. 370]. Ці тенденції до зближення хоч і залишилися не реалізованими, але викликали зацікавлення до Англіканства з боку представників Російської Церкви. Ця зацікавленість згодом переросла в питання унії Англіканської Церкви з Російською. Особливою активністю в цьому напрямку відзначився настоятель посольської церкви в Лондоні протоієрей Євгеній Попов (1842 – 1873). Він регулярно писав у Св. Синод детальні звіти про ставлення англікан до унії. Збереглася також його переписка щодо цього питання з обер-прокурором Д.Толстим [30-32, 101]. Завдяки ревній діяльності прот. Є.Попова декотрі з англійців прийняли Православ’я, – серед них відомий доктор Джозеф Овербек [60, арк. 3]. З особою цього богослова, німця за національністю, що проживав в Англії, пов’язана маловідома справа з так званою “Православною Літургією західного обряду”. Ще в 1869 році доктор Овербек подав на розгляд Російського Святійшого Синоду проект Літургії, що призначалася для новоутвореної православної громади в Англії і мав би стати першим кроком для утворення “національних православних Церков Заходу” [128, с. 239]. Проект “Західно-Православної літургії” був розглянутий в Синоді і переданий на розгляд Константинопольської Патріархії. Там цей проект було затримано. Згодом Джозеф Овербек подав на розгляд Вселенської Патріархії ще одну версію дещо зміненої Літургії святителя Іоана Золотоустого. В грудні 1882 року посол Росії в Константинополі О.Нелидов, в листі до ВлангаліО.І. писав, що нарешті справа з визнанням “Західно-Православної літургії” доктора Овербека зрушилася (посприяти її вирішенню прохав Нелідова генерал КірєєвО.) [74, арк. 3]. Патріарх Іоаким повідомив, що схвальна доповідь спеціального комітету, утвореного при Патріархії, щодо справи Овербека, була заслухана і прийнята Священним Синодом Великої Церкви. До предстоятелів всіх самостійних Церков були надіслані листи стосовно затвердження Західної Літургії. Як зауважував автор листа, Вселенська Церква прийняла попередній проект літургії Овербека, а не його переробку Літургії святителя Іоана Золотоустого, так як “тутешня духовна влада строго дотримується правила нічого не змінювати в переданнях і творах святих отців” [74, арк. 4]. Переконуючи Патріарха Константинопольського Іоакима, Нелідов підкреслював, що створення православної общини в Англії мало б величезне значення для Східної Церкви і для підвладних Порті християн, адже вони отримали б міцних одновірців, а одночасно і співчуваючих захисників в середовищі англійського суспільства. Стосовно користі такого заходу для Росії посол писав: “Я подвійно бажав би прийняття плану доктора Овербека, котрий, таким чином, отримав би і вигідне для нас політичне значення… для нас особливо важливо, щоб майбутні одновірці наші в Англії співчутливо ставилися до всіх православних, а відповідно і до найсильніших з них – російських…” [74, арк. 4].
В квітні 1883 року російський посол в листі до обер-прокурора К.Побєдоносцева писав, що знову розмовляв з Патріархом щодо визнання Західної Літургії. Патріарх запевнив посла в тому, що він відіслав листи до всіх Автокефальних Церков і надішле навіть до Сербської Церкви після обрання там митрополита. Від Олександрійського та Антіохійського Патріархатів вже надійшли схвальні відповіді, але від Грецької та Єрусалимської Церков відповіді ще не отримано (в останній проходили вибори Патріарха) [75, арк. 2].
Як відомо з архівних джерел, Східні Патріархи, зокрема Константинопольський, не поспішали з визнанням літургії Овербека, незважаючи на вимоги Росії, тим більше, що Джозеф Овербек наполягав і на визнанні свого католицького рукоположення [73, арк. 1]. Судячи з листів Константинопольського Патріарха Іоакима, адресованих доктору Овербеку, в кулуарах Патріархії йшло серйозне обговорення його проекту (листування Вселенський Патріарх здійснював через Св. Синод Російської Церкви), але Патріарх і Синод Константинопольської Церкви лише на словах підтримували цю справу [73, арк. 1]. Не знайшла підтримки справа Джозефа Овербека і в Англії. Проти творення “Західної Православної громади” за проектом Овербека, виступав Архієпископ Кентерберійський і багато представників Англіканської Церкви, тому що бачили в цьому задумі намагання розколоти Церкву Англії 36. Навесні 1885 року настоятель російської посольської Церкви в Лондоні прот. Євгеній Смірнов, в одному з листів до К. Побєдоносцева, писав, що справа доктора Овербека знаходиться в безнадійному стані. Східні Патріархи були дуже далекими від бажання здійснити його проект, та й сама Літургія Овербека була далека від того, щоб представники Сходу її сприйняли [76, арк. 1]. В Англії теж не відчувалося ніякої потреби в запровадженні “Західно-Православної Літургії”. Як писав отець настоятель, в Лондоні (район Кіддермінстер) існувала невелика англо-православна громада. Один з її представників займався перекладом православних богослужінь на англійську мову. В 1881 році він переклав і видав “Малий молитвослов” (під назвою “Manuel of prayers”). Протягом 1883 – 1884 років він займався перекладом “Поширеного молитвослова”. Перше видання розійшлося все до одного екземпляру. В процесі своєї перекладацької діяльності, писав о. Євгеній, англієць навіть, в міру можливості, вивчив церковно-слов’янську мову і “проникнувся щирою любов’ю до нашого богослужіння, яку передав і всій кіддермінстерській громаді” [76, арк. 2]. Щодо літургії Овербека англієць висловився досить різко, говорячи, що англійське суспільство потребувало відправ східно-православного богослужіння англійською мовою, а не літургії Овербека [76, арк. 2]. Ще деякі представники англійського суспільства та духовенства Єпископальної Церкви Сполучених Штатів висловлювали думки, що “Західно-Православна літургія” Овербека є далекою від ідеї церковної єдності і, скоріше, стане “релігійною сходинкою для переходу англійців-протестантів в лоно Риму… чим і виявилася унія в Росії і ритуалізм в Англії та Америці” [76, арк. 3]. Сам прот. Є. Смирнов побоювався, що впровадження літургії Овербека викличе несхвальні думки і в самій Росії, так як російське суспільство може побачити в ній нововведення і зневагу до церковного обряду [76, арк. 2]. Влітку 1885 року так звану справу Овербека було припинено [76, арк. 4]. Не дивлячись на всі намагання обер-прокурора К.Побєдоносцева, російського посла в Константинополі О.Нелідова та суспільно-церковного діяча генерала О. Кірєєва (який особливо вітав створення “західно-православної громади” в Англії), справа Овербека не знайшла підтримки ні в Константинополі, ні в Лондоні [77, арк. 1].
Хоч проект доктора Джозефа Овербека і не втілився в життя, але стосунки Росії з Англіканською Церквою не перервалися, а ще більше пожвавилися в 90-х роках ХІХ століття. Про це свідчать часті візити представників англіканства в Росію. Так, наприклад, на урочистому святкуванні 900-ліття хрещення Руси 1888 року в Києві (воно теж мало на меті церковно-політичні тенденції) був присутній Вільям Джон Бікбек, котрий неодноразово подорожував по імперії, вивчаючи російську культуру і знайомлячи з нею англійців. Архієпископ Кентерберійський Едуард Венсон також прислав від усієї Англіканської Церкви вітання з нагоди урочистостей митрополиту Київському Платону (Городецькому) [158, с. 48]. В 1895 році до Росії приїздив вікарний єпископ Лондонського діоцезу Вількінсон, в 1896 році – єпископ Піттербороський Крейтон, в 1897 році – архієпископ Йоркський Маклаган44. З російської сторони Англію відвідали православні архієреї – Миколай, єпископ Аеутський і Аляскінський та Антоній, архієпископ Фінляндський і Виборгський [158, с. 48]. Незважаючи на всі спроби укладення унії, бажаного результату досягнуто не було.
В кінці ХІХ столыття зацікавлення Православ’ям на Заході зростало, що було викликане діяльністю закордонного російського духовенства. Це давало можливість, на думку деяких інформаторів К. Побєдоносцева, прискорити русифікацію Прибалтійського краю. Так, граф Комаровський в одному із своїх листів до обер-прокурора писав: “…наші ести і латиші, на мою думку, – окрім інших причин, що змушують їх приймати віру російського царя і його народу і відрікатися від віри їхніх пасторів і баронів, прямують також частково за рухом, котрий проявляється на Заході і котрий, я певен, буде все більше і більше поширюватися… Храми наші і богослужіння є найкращими пропагандистами нашої віри…” [19, арк. 1].
Як уже зазначалося вище, роль закордонного духовенства у поширенні російського Православ’я в Європі була надзвичайно великою. Посада настоятеля посольської церкви за кордоном мала значну вагу в реалізації зовнішньоцерковної політики імперії, адже посольське духовенство представляло не лише Православну Церкву, але й державу і часто виконувало дипломатичні місії [58]. Тому настоятелями закордонних церков були переважно високоосвічені і відповідальні священнослужителі. Деякі з них вагомо заявили про себе з науково-літературної сторони цілою низкою богословських праць і статей, що друкувалися в російських духовних виданнях. Серед них можна відзначити протоієрея лондонської посольської церкви Євгенія Смірнова, протоієрея російського храму у Флоренції Володимира Левицького, а особливо – настоятеля берлінської посольської церкви протоієрея Олексія Мальцева (1888 – 1914) [126, с. 207].
Завдяки перш за все активній духовно-просвітницькій діяльності прот. Олексія Мальцева та сприятливим політичним умовам Російська Церква в Німеччині мала найбільшу кількість храмів та церковно-культурних установ. Храми були збудовані як в самому Берліні, так і в інших містах (переважно курортних). Так, в 1893 році був освячений храм на честь святих рівноапостольних Костянтина та Єлени і при ньому відкрите російське православне кладовище (в районі Тегель). Храми також були збудовані в Бад-Гамбурзі, Бад-Кіссенгені, Наугеймі, Брюккенау, Герберсдорфі та Гамбурзі. Окрім того 1890 року в Берліні діяло Князь-Володимирське братство, що переважно допомагало росіянам, які з тих чи інших причин потрапили до Німеччини. Такі братства були одним із засобів поширення російського впливу в так званих „західних регіонах” імперії. Подібне ж Михайло-Архангельське братство було відкрите 1894 року в Каннах (Франція) [239, с.73]. При братстві св. Володимира діяли різні майстерні, які були настільки добре організовані, що за їх прибутки можна було надавати допомогу найманим робітникам. Також функціонував російський музей (дітище о. Олексія) та велика бібліотека [239, с. 73]. Протоієрей О. Мальцев залишив по собі близько 15 томів перекладів на німецьку мову православних богослужбових книг з ґрунтовними вступними статтями, що являли собою серйозні літургіко-догматичні дослідження [239, с. 75].
В XIX столітті в Німеччині проявлялася неприязнь німецького протестантизму до Російської Церкви. Причиною таких проявів була частково недостатня поінформованість щодо неї, але в більшій мірі ці тенденції, як зауважує І. Смоліч, викликала інспірована Побєдоносцевим різка русифікаційна політика в Прибалтійських регіонах [232, с. 670]. Характерним прикладом такої неприязні може бути випадок, описаний прот. О. Мальцевим в одному з листів до обер-прокурора (лист датовано 25 грудням 1888 року). Настоятель посольської церкви писав, що в передмісті Берліну (район Шарлоттенбург) діяв середній закритий жіночий навчальний заклад, на зразок інститутів у Росії, котрий перебував під покровительством імператриці Августи. Серед вихованок цього закладу (переважно лютеран) було близько п’ятнадцяти православних дівчат віком від дев’яти до шістнадцяти років з Румунії. Чотири рази на рік їх приводили на богослужіння до російського посольського храму, а у Великі п’ятницю та суботу – для сповіді і причастя. Православні вихованки проявляли велику любов до богослужіння та серйозність у підготовці до прийняття таїнств, а після богослужінь, писав отець Олексій, дівчатка задавали настоятелю багато запитань догматичного та церковно-історичного характеру. В зв’язку із цим, прот. О. Мальцева звернутися до дирекції навчального закладу з пропозицією давати безкоштовно німецькою мовою, в зручний для них час, уроки Закону Божого для православних дівчат, але двічі отримав відмову. Звернення до посольства теж не дало ніякого результату. Цей випадок змусив російського священика з прикрістю констатувати, що „...в Німеччині ... немає ні свободи совісті, ні свободи віросповідань...” [22, арк. 5]. На цьому прикладі можна побачити як русифікаційна політика уряду – „в ім’я Православ’я”, заважала пастирській праці російського закордонного духовенства.
Таким чином, роль обер-прокурорів Св. Синоду в реалізації зовнішньополітичних прагнень Російської імперії в другій половині XIX столітті надзвичайно посилилася. В період обер-прокурорства К.Побєдоносцева – російська державна церковність стала одним із головних чинників імперської політики держави на Балканах та Близькому Сході. Що стосується російського закордонного духовенства, то можна сказати, що воно щиро і віддано служило перш за все інтересам Православ’я, але в силу того що представляло державну церковність синодальної доби, то було зручним інструментом в руках світської влади для здійснення імперських прагнень.(адже за межами імперії царський уряд не міг діяти адміністративно – силовими методами).

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2