foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Антропологія (грець. "антропос" - людина, "логос" - слово, вчення), вчення про людину, "людинознавство".
Перші спроби віднайти взаємозв`язок між різними явищами органічного й неорганічного світу, визначити місце людини у природі та висвітлити процес появи на Землі найдавніших представників людського роду зробили античні мислителі. Так, давньогрецький філософ Анаксімадр (610 - 546 рр. до Р.Х.), який виводив усе живе з першооснови буття - безмежного, пов’язував виникнення людини з водою, вважаючи, що спочатку людське тіло мало рибоподібну форму. Припущення про природне походження людей висловлювали також Демокріт (бл. 470 - 380 рр. до Р.Х.) та Емпедокл (490 - 430 рр. До Р.Х.). За Емпедоклом, усе живе походить із мулоподібної маси, зігрітої внутрішнім вогнем Землі. Вириваючись на поверхню, цей вогонь іноді виштовхував кавалки глини, які набували певної форми. Так спочатку з’явилися рослини, згодом - тварини, причому "голови виходили без шиї, руки рухались без плечей, очі блукали без лобів. Окремі органи випадково з’єднувалися між собою силою любові - "філії". Це призвело до того, що з’явилося багато істот з двома обличчями й подвійними грудьми, народжений биком - з головою людини, і навпаки". Під дією сил ворожості та розпаду ці чудовиська гинули. І лише ті істоти, які змогли пристосуватися до середовища і розмножуватися, вижили.
Вершиною наукового вчення про людину в давній Греції є творчість Аристотеля (384 - 322 рр. до Р.Х.). Вважають, що саме він ввів у науковий оббіг слово "антропологія", застосовуючи його відносно вивчення духовних властивостей людини. У працях "Історія тварин", "Про частини тварин", "Про виникнення тварин", "Про душу" він уперше класифікував усі відомі на той час живі організми (близько 500 видів) і чітко визначив місце людини в органічному світі. На його думку, вона належить до особливої сукупності ("роду") вищих тварин - живородних ссавців, які вкриті волоссям, дихають легенями і перебувають на найвищому щаблі "драбини істот". Аристотель указав на ті особливості, завдяки яким людина посідає панівне становище у природі, а саме: прямоходіння, здатність мислити, членороздільне мовлення, наявність руки яка, "стає і кігтем, і копитом, і рогом, так само як і списом, мечем і будь-якою іншою зброєю та інструментом…"
Помітний слід в історії антропологічних знань залишив римський поет і філософ Лукрецій Кар (І ст. до Р.Х.). У його поемі "Про природу речей" украй наївні уявлення про походження людей поєднуються з досить реалістичною картиною розвитку суспільства.
В подальшому ця робота не припинялася. У 1501 р. в Лейпцизі з’явилася книга Магнуса Гундта "Антропологія про достоїнство, природу та властивості людини і про елементи, частини і члени людського тіла" де, як видно з назви, йшлося вже й про фізичні риси людей. З тих пір поняття "антропологія" значно розширилось.
На різних етапах розвитку антропології її зміст і місце в системі наукових знань оцінювались та й нині оцінюються по-різному. Згідно з однією точкою зору, що склалась під впливом французьких просвітників ХVІІІ ст., антропологія є універсальною наукою про людину, що має на меті вивчення її біологічної історії, матеріальної й духовної культури, викопних і сучасних людей, психології, мови тощо. Такого підходу дотримується багато західноєвропейських, американських, а останнім часом і вітчизняних вчених, надто фахівців, що спеціалізуються в різних напрямах філософських знань. По суті, йдеться не про одну наукову дисципліну, а про широкий комплекс природничих та гуманітарних наук, у межах якого розрізняють окремі розділи: філософську, психологічну, соціальну, фізичну чи, скажімо, культурну антропологію, яка, в свою чергу, охоплює первісну археологію, етнографію, порівняльно-історичне мовознавство.
В царині антропології можна говорити про православну антропологію, підкреслюючи ті акценти, які розставляє Православна Церква в різних аспектах цієї науки.
Для визначення змісту терміну "Пастирська Антропологія" мусимо зупинитися і на тому, чим займається Пастирське богослов’я. Предметом розгляду Пастирського богослов’я є сам пастир, сутність пастирського служіння, взаємодія пастиря і мирян, образ "доброго пастиря", пастиря у сучасному світі. На відміну від цього предметом уваги Пастирської антропології є людина (Пастирське людинознавство). Вона розглядає різні аспекти людського життя. При цьому людина, її потреби, внутрішній духовний стан є в центрі всіх досліджень. Пастир же є тою точкою, де ці дві науки дотикаються. Пастирська антропологія намагається дати до рук пастиря ключ, за допомогою якого відкриється, часом заіржавілий, замок людського серця.
 
Задачі Пастирської антропології. Одного дня, під час написання цієї роботи, я зустрів свого знайомого, з яким ми не бачились кілька років. Він запитав, чим я займаюсь в даний час. Я абсолютно щиро відповів, що пишу роботу на тему "Пастирська антропологія і актуальні проблеми духовного життя". У відповідь він довго мовчав, а потім почав говорити на іншу тему. Моя відповідь була абсолютно вірною по суті, і настільки ж помилковою з точки зору Православної антропології. Якби я ставив собі за мету припинити розмову і назавжди відохотити людину цікавитись тим, що ж там вивчають у духовних закладах, то зробив це блискуче. З цієї відповіді людина не змогла нічого зрозуміти. Складні слова не відповідали нічому в світогляді цього конкретного чоловіка і тому не могли ним сприйматися. В подальшому, коли хтось з нецерковних людей розпитував мене, про тему роботи, я відповідав, що пишу про людину і про ті методи, за допомогою яких священику буде легше допомогти цій людині знайти свій шлях до Бога. Аналогічна ситуація виходить на кожному кроці пастирського служіння. Життя, світогляд, уява, обсяг знань священика суттєво відрізняються від людей, з якими йому доводиться спілкуватись. А у випадку нерозуміння, коли пастир говорить "іншою мовою" ніж паства, то пасе самого себе, не зважаючи, що з формальної точки зору він робить все ідеально.
Православна антропологія ставить перед собою задачу досліджувати людину, аналізувати її і на основі знань про неї допомогти пастирю добре виконати свій душпастирський обов’язок.
Зміст Пастирської антропології. Відповідно із задачами, які ставить перед собою Пастирська антропологія, її змістом буде відповідь на два питання.
1. Що повинен знати пастир про людину, щоби добре виконати свій душпастирський обов’язок?
2. Як ці знання застосувати на практиці?
Методи Пастирської антропології. Духовна ситуація сьогодення диктує свої вимоги. Серед цих вимог є необхідність звернути максимальну увагу пастиря на індивідуальну працю з кожною окремо взятою людиною. Як пастир, що втративши одну вівцю, залишає дев’яносто дев’ять і відправляється на пошук заблукалої, бере її на руки і несе на руках, так і сьогодні добрий душпастир мусить уважно приглядатися до проблем і труднощів тих, чиї душі потребують його опіки і участі. Дії пастиря мають відповідати потребам людини. А для цього є необхідним розглядати людину не тільки як члена церковного організму, але і як окрему особистість.
Ми вже говорили, що пастирська антропологія намагається дати до рук пастиря ключ, за допомогою якого відкриється, часом заіржавілий, замок людського серця. Але якщо висловитись точніше, то ніякого готового ключа ніхто не отримає. Кожна людина є настільки унікальною, що не може іти мова і про "відмичку" чи один універсальний ключ для всіх. Наявний ключ може бути добрим і навіть ідеальним, але нема в ньому ніякої користі, якщо він не підходить до замка. Навпаки, в кожному окремому випадку душпастирю доведеться не лінуючись і не боячись втратити часу потрудитися, щоби створити такий ключ, який би підійшов саме до цього замка. Тут йому не обійтись без глибокого знання людини.
Прикладом такого підходу до людини є Пастиреначальник нашої Церкви Ісус Христос. Він, знаючи думки людей, з кожним говорив так, як було найбільш корисно даній людині. Маємо цілу низку прикладів талановитих пастирських прозрінь в діяльності апостолів і святих отців Древньої Церкви.
Методи пастирської антропології мають бути адекватні до предмета (людини). В цілому застосовується багато способів, спрямованих на здобуття інформації про людську поведінку, щоб її описати і з інтерпретувати. Ми будемо переважно послуговуватися індуктивними методами. Методи можемо зокрема класифікувати за джерелом інформації. Розглянемо самоспостереження, спостереження та приватну бесіду.
Самоспостереження (інтроспекція) полягає у детальному описі власних переживань. Одержана таким чином інформація дає душпастирю можливість орієнтуватися в тому, що відбувається з людиною. У певній мірі кожен з нас відчуває на собі дію гріха. Людське життя - це постійна боротьба з спокусами, тому досвід самоспостереження є не тільки необхідним, але і обов’язковим для душпастиря. Якщо священик сам не може подолати спокуси і протистояти впливу гріха, то як дасть пораду іншому? Такий сам впаде і приведе до загибелі паству. Самоспостереження можна розділити на принагідне, коли людина згадує з пам’яті той чи інший свій досвід і систематичне, яке визначається постійною працею і самоконтролем.
Спостереження як науковий метод не є лише сприйняттям фактів, випадків, подій. Це цілісний вибірковий і об’єктивний процес. Основна умова вдалого спостереження - його спрямованість, дотримання чітко визначеної мети, яка спрямовує на предмет спостереження. Важливою умовою правильного спостереження є вибірковість. Адже не можливо детально спостерігати за всім. Вибірковість вимагає виділення суттєвих рис явища, відділення їх від другорядного. Необхідно контролювати об’єктивність спостереження, свідомо розмежовуючи дані спостереження та інтерпретації. Інтерпретація має бути наслідком спостережень. Спостереження має бути об’єктивним.
Приватна розмова поєднує у собі спостереження і самоспостереження. Тобто у приватній розмові душпастир, нав’язавши контакт і здобувши довіру, одержує від людини інформацію про її життя, погляди, переживання, надії… У приватній розмові розкриваються єдині і неповторні риси особи. Розмова найефективніша тоді, коли душпастир отримує відповіді, не задавши відповідних питань. Отже, бажано заохотити людину до розмови на певну тему, надавши їй повну свободу. Завданням душпастиря буде: вміло вслухатися у те, що каже співрозмовник. Запитання ж можуть мати характер підтвердження того, чи ми самі добре почули й правильно зрозуміли оповідь.
Становище Пастирської антропології серед інших богословських наук. Пастирська антропологія має саме близьке відношення до ряду інших богословських наук: до пастирського та морального богослов’я, гомілетики, літургіки й інших, але не тільки ні однією з них, але й усіма ними, узятими разом, не вичерпується і не поглинається. Відношення Пастирської антропології до цих дисциплін - відношення загального до частки, основного до допоміжного. Пастирська антропологія зобов’язана знайти секрет і способи успішного впливу пастиря на кожного окремого члена пастви - пастирського душпіклування.
Пастирське богослов’я вчить, яким повинен бути пастир, як людина має приготувати себе до священичого служіння, і нарешті, як гідно пронести його по дорогах життя. Проте Пастирське богослов’я майже не зупиняється на самій людині, не робить глибокого і детального аналізу її внутрішнього світу. Сьогодні без ґрунтовних знань про процеси, які відбуваються в людській душі, і умінь практично на них впливати, пастирська праця, в царині душпастирства, стає малоефективною.
Гомілетика учить, яка повинна бути церковна проповідь пастиря, відповідно до вказівок Слова Божого і навчанню святих отців, постанов вищої церковної влади, вимог науки про ораторське мистецтво, законів мови і стосовно до стану слухачів. Гомілетика, таким чином, стосується лише однієї сторони пастирської діяльності - навчальної.
Літургіка приходить на допомогу при виконанні іншого обов’язку пастиря - при здійсненні його богослужбової діяльності, викладаючи чинопослідовність таїнств, обрядів і взагалі всього богослужіння в його генетичній і практичній послідовності.
Канонічне право досліджує зовнішні норми і закони церковного гуртожитку, як вони визначалися в історичному житті Церкви.
Священне Писання і Церковна історія дають життєві приклади щирих пастирів, починаючи з Пастиреначальника Христа, святих Апостолів і великих мужів древньої Церкви.
Догматика дає науковий виклад усього змісту віри, відкіля Пастирська антропологія може почерпнути навчання про основи і мету людського життя, про таємниці християнської віри і засоби їх засвоєння.
Моральне богослов’я виявляє, аналізує та систематизує предмет моральної дії, показує, як кожен християнин повинен жити, щоб виконати волю Божу і досягти свого призначення.
Патристика досліджує богослов’я Отців Церкви, хоча думки їх цілковито зрозуміти можна, лише взявши до уваги їх особистості та обставини життя. Письменницька спадщина святих отців дуже важлива для пастирської антропології. На прикладі їх досягнень ми можемо вчитися творити синтез з природного пізнання та Божественного Одкровення.
Пастирська антропологія і емпіричні науки. Треба звернути увагу на ті зв’язки, які єднають пастирську антропологію з емпіричними науками про людину. Найбільше даних для глибшого розуміння людської природи можуть дати такі науки, як психологія, соціологія, медицина, психопатологія, економіка та інші. Кожна з цих наук досліджує людину з свого особливого погляду. Особливо цінні поради може дати пастирській антропології психологія. Вона пояснює значення підсвідомості в житті людини. Психопатологія вивчає хворобливі стани психіки. Соціологія - умови суспільних явищ.
Менш виразні зв’язки має пастирська антропологія з медициною, культурою, історією звичаїв, гуманістичними науками (зокрема науками про літературу і мистецтво). Вагоме значення для пізнання сучасних людей та проблем їх духовного життя мають сучасні праці літератури, театру, радіо, телебачення, кіно.
Але наряду з цими позитивними моментами є і труднощі. Вони пов’язані насамперед з різноманітними знаряддями досліджень і вживанням своєї термінології, що ускладнює інтерпретацію в категоріях понять. А при подоланні цих труднощів виникає небезпека звуження досліджуваної перспективи. Представники поодиноких наук обмежившись лише методами і поняттями, властивими для їх галузей, забувають про загрозу фрагментарності й односторонності у сприйнятті людини і як наслідок - деформації образу. А знання про людину і її життя не може бути фрагментарне і одностороннє.
Серед емпіричних наук найсильніші тенденції до монополізації помітні в соціології, психології й психопатології. Деяким представникам цих наук здається, що їх розуміння людської дійсності дає повне і остаточне з’ясування, так що вони можуть усунути вказівки християнської моралі й узяти на себе відповідальність за психічне, соціальне й моральне здоров’я сучасної людини.
Важливість пастирської антропології. У своїй книзі „Сучасне душпастирство" протопресвітер Степан Ярмусь пише: "Мабуть ще ніколи в історії християнства, а зокрема в історії віруючої людини в Україні не було такої потреби займатися душпастирством і філософією, як за наших днів. Тепер душпастирство, а втім душпастирство добре - велика потреба і велика вимога часу. Бо ж не тільки в нашій покомуністичній добі, яка тільки починається, а й у країнах так званих "вільного світу" наш час і наше ХХ століття називають похристиянською добою. А це неабиякий сигнал Церкві та її душпастирям. Тепер Церкві і її священству доводиться змагатися не так з теоретичним атеїзмом, як з практичним безвір’ям. А це змагання вимагає душпастирства особливого, душпастирства розумного, душпастирства доброго." Далі він зупиняється на "феномені дегуманізації людини. "Дегуманізація людини - це факт ХХ століття і ніхто інший, а таки наш український народ потерпів від неї найбільше. Ми мусимо зупинитися над цим феноменом, бо хоч він позначився на людині нашого століття взагалі, то все-таки дегуманізація української людини мала специфічний характер.
Дегуманізація відома і на Заході, але там вона мала більш еволюційний характер, вона була наслідком великої урбанізації та радикальної лібералізації людини; але людина так званого вільного світу дегуманізувалася сама. Вона ставала жертвою модного консюмеризму, гедонізму, занепаду моралі, релігійних вартостей і інше. Українська ж людина, як і взагалі громадянин СРСР, проходила процес - навіть програму дегуманізації тоталітарно-політичної, пригноблюючої й примусової. В комуністичній системі вводили подвійну програму: програму дехристиянізації і програму дегуманізації.
Цю програму дуже скоро збагнув колишній російський марксист, пізніше філософ - екзистенціаліст, Миколай Бердяєв. Проблемі дегуманізації людини він присвятив другу частину своєї праці "Доля людини в модерному світі", виданій в Парижі 1934 року, а згодом перекладеній на інші мови. Бердяєв був того переконання, що силами, які дегуманізували людину за час ХХ століття, були комунізм, фашизм і націоналізм - ті сили, які заперечували волю особистості, а відстоювали волю партії, держави, або нації.
Суть дегуманізації полягає в обмеженні, або в повному запереченні таких свобод людини, як свобода думки, свобода ініціативи, свобода творчості, підприємливості. Обмеження, або заперечення людині цих свобод доводить людину до стану фрустрації, депресії, нудьги, отже - до стану дегуманізації.
Будь-яка редукція життя й вільного волевиявлення людини, все продиктоване їй, всяка насильна зрівняльність її, все, що порушує гідність людини та стан її духу, інтелекту, чи фізичної свободи - доводить людину до стану дегуманізації.
Душпастир ніколи не випускає з уваги усвідомлення, що людина була створена для творчої свободи, тому всяке обмеження її свободи відкликатися на Божественний голос й уподібнюватися до Нього - це дегуманізація.
Найперше призначення людини - природно уподібнюватися Богові. Бо уподібнення людини до Бога було в самому задумі творення людини (Бут.1,26). Тому, будь-яке уподібнення людини до природи, до машини, або до колективу - це дегуманізація її. Отож, найбільш нищівною і найбільш безпощадною дегуманізаційною силою була комуністична система. І то властиво вона виступала, як найбільш добродійна сила ХХ століття.
В системі комунізму парадоксальним було те, що вона дегуманізувала не тільки своїх супротивників вона, і то навіть у більшій мірі, дегуманізувала також своїх послідовників та конформістів. Бо в ній ціною була не людина, тільки її функції, постать "економічної людини", яку Бердяєв не був готовий вважати людиною.
Не багато кращою була система фашизму, але вона не мала нагоди зробити помітного позначення на українській людині, хіба тільки, до деякої міри, в рядах радикально правого націоналізму, залишки якого в нас ще є. Для нього найвищою вартістю є етатизм - нація, організована в державу. Тут все ставиться на службу державі, а конкретна людина не представляє будь-якої вартості. Тому в німецькому нацизмі наголошувався клич "ти - ніщо, а народ - то все!".
Я згадую тут ці дегуманізаційні сили не з положень політичної еволюції, а чисто з душпастирських розрахунків, бо з феноменом дегуманізації і дегуманізованої людини ми будемо мати діло ще довго. А дегуманізована людина - це істота, позбавлена всіх проявів духовності, моралі, людської гідності взагалі.
Отже в нашому випадкові, дегуманізована людина - це проблема пастирська і неабиякий виклик, бо повернути програмово дегуманізовану людину до рівня людської гідності, до усвідомлення духовних та альтруїстичних вартостей - діло для духівника-фахівця, для людини великої віри, а втім, душпастиря - чоловіколюбця, душпастиря фахівця.
Таким чином сучасна людина стала жертвою повної дегуманізації і вимагає максимуму уваги.

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2