foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Іконографічний період був періодом реформ глибоких і різноманітних змін у всіх сферах релігійного, суспільного і політичного життя Візантії. Якщо потрібно б було назвати  в історії Візантії найбільш рельєфний період, яким чітко характеризується візантинізм і який робить фон для його історичного розвитку в майбутньому, то звичайно таким потрібно було визнати період, що почався зі Льва Ісавра і продовжувався до Василія Македонянина. Іконоборча  епоха  торкнулася найістотніших струн людської істоти: люди боролися на смерть за свою ідею. Православне візантійське царство, спираючись на еллінське начало, набуває характеру  винятковості і філетизму,  з яким Візантія вступає в середні віки і який відрізняє  візантизм,  як історичний принцип.

З іншого боку, Візантія не мала тієї організуючої ідеї, яка б її об’єднала. Імператори  втручалася в церковні справи зі світськими цілями. По суті державою керували іконоборці, які проводили політику насаджування своїх релігійних уявлень. Часто імператори мали ту чи іншу богословську освіту і не рідко власну церковну ідеологію хотіли накинути всій Церкві. Іконоборство за всі 116 років свого панування опиралось виключно на світську імператорську  владу, яка думку меншості накидала більшості та духовенству, в рядах якого також виникали розбіжності в переконаннях і поглядах.

Боротьба йшла не тільки через ікони. Ікона служила лише символічним вираженням протилежних поглядів на предмети поклоніння ; ікона, як речовий предмет, послужила матеріалом для перевірки світогляду ворогуючих партій. Разом з тим християнству потрібно було відстояти свої принципи і поклоніння іконам проти мусульманства  і юдейства, і проти закидання йому звинувачень в ідолопоклонстві.

Протягом більше ніж ста років внутрішня громадянська війна роздирала імперію. Вона приковує до себе увагу всіх класів суспільства, питання церковності  розпалює пристрасті і поглинає матеріальні і духовні сили країни. А в цей час на віддалених окраїнах відбуваються не привертаючи до себе уваги події першорядного значення.

Можна згадати лише про посилення військових успіхів  мусульманства, поступальний рух якого загрожував самому існуванню Візантійської держави. Далі через послаблення зовнішньої політики Візантії в  Італії утворюється папська область (730 р.) і відбувається возведення династії Каролінгів на престол Західної Римської Імперії. Це наносить великий удар престижу і світовій політиці Візантійської імперії.

Разом з початком дії іконоборчого едикту співпадає розрив у спілкуванні Сходу із Західною Церквою, і з того часу останній емансипується та починає самостійний розвиток. Римська Церква, розірвавши зв’язки з імперією, шукає собі захисту і прихильності у Франкської держави, яка створює і сміливо ставить в цей час свої світові вимоги.

Каролінги виробили і привели до втілення ідею перенесення імператорської (римської) влади на короля франків і знайшли церковне освячення цієї революційної ідеї в авторитеті папи. Миролюбні пропозиції Риму знаходили підтримку і у самих греків. Найбільший письменник IX століття Феодор Студит визнавав за Римською Церквою верховний авторитет у справах віри[1].

Він неодноразово писав папі в Рим, високо підносячи честь кафедри апостола Петра. Цим і дотепер користуються римські богослови, докоряючи грекам у зраді древньому Православ’ю. Тобто, внаслідок звертання багатьох захисників Православ’я, в тому числі і патріархів, до Риму  відбувається  пригнічення тієї Церкви, яка боролась за піднесення авторитету Візантії, як світової держави, через це власне впав авторитет Візантійської імперії на світовій арені.

 Ще одним наслідком іконоборчої епохи був занепад науки в імперії. Адже імператори-іконоборці закривали школи, переслідували монахів та монастирі, які здавна були носіями науки і культури, знищували  або передавали їх на світські потреби. Як відомо, іконоборці були противниками мистецтва в релігії. Тому нещадно було знищено багато пам’яток малярства, ікон, священних зображень. Уряд задумав вирвати освіту з рук Церкви і монахів. Справді, освіту, особливо народну, надавали тоді у Візантії церкви та монастирі, а вчителями було звичайне  духовенство. Це давало йому величезний вплив на народ, тому були закриті  церковні і монастирські школи, що призвело до руїни освіти.

Але народ у своїй масі не співчував новим реформам, і їх не підтримував. Широкі громадські кола були міцно пов’язані з багатовіковими церковними традиціями і виступали рішуче проти мало обдуманих реформ. Династія Ісаврів не була міцно пов’язана з православ’ям чи з іконошануванням й пішла проти вікових візантійських традицій. Звідси і виник трагічний конфлікт. Уряд зовсім не цікавився народними поглядами і проводив у життя свої реформи зверху, а це призвело до катастрофи.

 У Церкві, яка була незадоволеною претензіями держави на виключне головування в державі, на ґрунті іконошанування зібралося багато незадоволених, бракувало лише вогню, щоб усе спалахнуло великою пожежею. Такий вогонь кинув імператор Лев ІІІ Ісавр, і  все запалало нечуваним вогнем[2].

Існує так звана теорія пасіонарності, згідно з якою одна людина в певному масштабі здатна змінити хід історії завдяки своїм особистим талантам[3]. Такою людиною у Візантії був Лев  Ісавр, непересічна особистість, він, не зважаючи на традиції Церкви, Передання, нехтуючи думкою народу, зумів, по суті, розв’язати громадянську війну всередині імперії, яка затягнулася більше ніж на сто років і мала історично важливі наслідки. Тому можливо, що без іконоборства ми б не мали такого періоду в історії Візантії, як „македонський ренесанс пол. IX – поч. XI ст.”                 

Значення іконоборчої смути не вичерпується догматичними питаннями про зміст іконошанування. Великої гостроти набуває проблема церковно-державних відносин. Іконоборство викрило до кінця всю двозначність констянтинівського союзу, язичницькі і антихристиянські корені візантійської теократії в її першовигляді. Тому подолання іконоборства лягло в основу нового союзу Церкви й Держави, який і визначає подальшу долю візантинізму.

Принцип симфонії, описаний Юстиніаном, говорить про симбіоз Церкви і Держави. Дійсно, всі члени Церкви є підданими Імперії, тому їх „межі” співпадають. Але чи значить це, що вони складають один організм, очолюваний діареєю царя і патріарха. Держава органічно пов’язана  з Церквою тому, що вона є християнська. Зміст цього зв’язку в тому, що крім свого місця в Церкві, визначеного канонами, патріарх отримує особливе місце у державній структурі, його місце в ній паралельне місцю царя.

Тобто у Візантії, церковно-державні стосунки в окремі періоди були майже ідеальною теократією. Патріарх є ніби представник Церкви в державі, наглядачем за її православністю, за її вірністю християнству, гарант „ортодоксії” Імперії, і тому він один має право вчити і тлумачити церковне вчення і на нього сама держава покладає захист Православ’я  перед лицем царя.

У візантійському баченні Церква і Держава зв’язані зовсім не юридичним визначенням і розділенням сфер діяльності, а Православ’ям : вірою чи доктриною Церкви, яку Імперія приймає як свою віру. Таким чином, візантійську теократію не можна змішувати ні з цезарепапізмом (підкорення Церкви державі), ні з папоцезаризмом ( підкорення держави Церкві)[4].
Якщо Імперія отримує віру від Церкви і освячується цією вірою, то і Церква в свою чергу, не зраджуючи своїй містичній та сакральній „незалежності”, входить в державу, доручає їй огороджувати, захищати і навіть в земному аспекті „влаштовувати” себе. В цьому значенні вірно, що Церква і Імперія складають одне ціле. Принцип симфонії Юстиніана втрачає свою дію в період іконоборства, коли патріарх не дотримується свого обов’язку спостерігати за православністю царя, а цар не дотримується вірності Православ’ю –вченню про Трійцю і Христа.

11 березня 843 року вважається датою повернення до Православ’я, тобто повернення до принципу симфонії. І про те, що Імперія подолала тепер стару  отруту язичницької теократії, ніщо так не свідчить з такою впевненістю, як перелом в офіційному „імператорському” мистецтві. До VIII ст. в зображенні Імператора переважають ще форми древнього „імператорського культу”. Це все той же імператор-переможець і владика який не знає обмеження своїй владі, втілення перемоги як і в до християнській іконографії. Тільки язичницькі символи цієї перемоги замінюються після Костянтина на християнські. Імперія перемагає під знаком хреста, але в своїй самосвідомості  вона ще не відчуває перемоги Христа над собою і ці старі тріумфальні мотиви посилюються в офіційній символіці імператорів-іконоборців. І ось з „торжеством Православ’я”  відбувається не просто повернення до юстиніанової симфонії, але в ньому здійснюється і внутрішнє переродження, імперія була і залишилась „священною”, але раніше джерелом цієї святості було абсолютне розуміння держави, як відображення  на землі божественного порядку, тепер ним стало відчуття її як „служниці Христової”. ____________________________________
[1] Успенський Ф.І. Вказ. Тв.- С. 788- 789
[2] Іларіон (Огієнко), митр. Іконоборство. – Вінніпег,- С.45-47
[3] Гумилев.Л. Этногенез и биосфера земли,- М., 2001. –с. 393
[4] Киприан (Керн), архим. Антропология Святого Григория Паламы.- Париж,1950. – с.15

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2