foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Царювання Михаїла І Рангаве (811-823) і Льва V Вірменина (813-820)

         Іконоборчий рух уже в перший період, тобто у VIII ст., віддалив від Візантії Італію, де папа, проклявши іконоборців, звернув свій погляд на молоде королівство франків, що набирало силу. Особливої уваги заслуговує також питання про зменшення кількості монахів і монастирів внаслідок  секуляризації земельної власності Церкви – політики провадженої Візантійськими Імператорами. Іконоборство завдало великої шкоди  візантійській культурі, зокрема мистецтву таремії[1].

         У 768 р. на престол вступає імператриця Ірина. Незважаючи на те, що вона була дружиною Лева IV та невісткою Константина V, ревних прихильників іконоборства, вона проводила зовсім іншу, протилежну їм політику. Будучи жінкою, і крім того уродженкою провінції, де були вірні прихильники поклоніння іконам, Ірина знищила всю справу життя Константина V та попередніх імператорів, відновивши іконошанування. У 787 р. в Нікеї був зібраний Вселенський собор; під всемогутнім впливом двору, патріарха і монахів він передав анафемі іконоборчі постанови собору 754 року і у всій повноті встановив шанування ікон і православ’я.

         Перші імператори періоду 802 – 867 рр. не були ревними прибічниками іконоборства, і тому здавалося, що іконошанування, встановлене Іриною, може поступово закріпитися і не буде піддане новим випробуванням. Імператор Никифор I дотримувався політики релігійної терпимості, яка поєднувалася з ідеєю тимчасового головування цього царя над церквою.

         Визнаючи постанови Нікейського VII собору і перемогу іконошанувальників, він в той же час не був яскраво вираженим іконошанувальником. Така терпима політика Никифора в очах істинних захисників поклоніння іконам межувала з єрессю. Видно, релігійні питання мало цікавили імператора. Вони мали для нього значення лише з точки зору держави. Монашество  при ньому переживало інколи важкі миті, особливо коли улюбленець народу патріарх Тарасій був замінений новим патріархом Никифором, який був поставлений волею імператора прямо з мирян.  Цій постанові, як вище було нами сказано, противився знаменитий Феодор Студит та інші ревнителі канонів, які потім були заслані.

         Православні волею – неволею ставали чимось на зразок політичної партії. Народ трактував цей задум як повернення до порядків 716 року, тобто до часу ісаврійської династії. Церковній владі (патріарху, ігуменам столичних монастирів) доводилося брати участь у вирішенні поточних державних питань, давати на них соборні відповіді і нести відповідальність перед схованою революційною опозицією „іконоборців” в уряді[2].

         Отже, з моменту низложення Ірини (802 р.) і до воцаріння Василія І Македонянина (867 р.) почався другий період іконоборства. „Східна кров” в цей час ще більшу посилилась на троні імперії. Вперше почали з’являтися на троні навіть семіти-араби: два араби, один грек, одружений з арабкою, один вірменин і три інородці-фригійці. Іконошанування, рідне для більш західних „еллінських” провінцій ( о.Сіцілія, Південна Італія, Ахаія – Афіни) було їм чуже. Військо вербувалося все більше із східних вірменських елементів і так вже заражених монофізитством. На них православний культ справляв враження чужої релігії, і  здавався їм законним насильство над тими, кого вони називали ідолопоклонниками.

         Імператори – іконоборці другого періоду: Михаїл I Рангаве, Лев V Вірменин, Михаїл ІІ Травл „Косноязичний” і Феофіл - повинні були проводити свою політику вже в інших умовах, в порівнянні з тими, хто правив у першому періоді. Другий період іконоборства тривав тільки близько 30 років. Це пояснюється частково тим, що іконоборці першого періоду застали іконошанувальників несподівано. Останні не були ні достойно організованими, ні об’єднаними. Безжалісна боротьба проти ікон змусила їх з’єднатися, окріпнути у вірі, виробити нові прийоми боротьби. Тому іконоборці другого періоду зустріли набагато сильніший опір, ніж їх попередники.

         Особливо великий опір був з боку ігумена студійського монастиря Феодора і його послідовників, впевнених захисників ікон, які мали великий вплив на народ. Мало того, преп.Феодор відкрито говорив і писав проти втручання імператорської влади у справи церкви, відстоюючи початки церковної незалежності і свободи віри[3]. Феодор Студит й інші „студити” були заслані імператором. Після смерті Никифора I його син Ставракій носив титул лише 68 днів і будучи тяжко поранений болгарами під час походу, відмовився від влади. Після того він пішов у монастир, його місце зайняв зять Никифора – Михаїл І Рангаве.

         Михаїл І правив недовго (811 – 813 рр.) і був під постійним впливом патріарха і монахів. Він був слухняним сином церкви і захисником її інтересів. За час його правління св. Феодор і студити були повернуті із заслання. Михаїл Рангаве був демонстративним другом монахів так само, як і імператриця Ірина.

         Під час свого правління Михаїл часто радився у державних справах з папою, патріархом і Феодором Студитом. Характерні були випадки співпраці і участі Феодора у справах державної політики. Коли у церковних питаннях Феодор був мудрим порадником, то в політиці – навпаки.

         Першим прикладом провальної світської політики преп. Феодора була його позиція у зв’язку з гонінням Михайла І проти єретиків – павликіан, за порадою патріарха Никифора. Павликіани були протестантами тієї епохи, ворогами церковного культу, в тому числі ікон. Звідси і вороже ставлення до них монахів – іконошанувальників. Феодор Студит повстав проти цього гоніння і домігся відміни імператорського закону, мотивуючи церковною

ікономією.

         Другий випадок відноситься до чисто державної сфери, війни болгар із Візантією. У 812 році перші запропонували мир за умови обміну полоненими. Імператор спитав поради в патріарха Никифора, двох митрополитів і преп. Феодора Студита. Патріарх і митрополити погодилися, а Феодор з друзями – ні. Однак благочестивий Михаїл І прислухався до поради саме Феодора і, як наслідок, не дійшов згоди з болгарами, продовжив війну яка і привела його до втрати корони. Цей випадок доводить, що навіть найвища церковна влада не повинна втручатися у чужу для себе сферу – політику[4].

         Михаїла І скинули з трону його невдалі рішення. Армія, яка все ще плекала ідеали іконоборців, не любила Михаїла І за його монахолюбство. Розлючені поразкою у війні, іконоборці вчинили демонстрацію, звалюючи причину воєнних поразок на православну батьківську віру і на священний чернечий чин.

         Це означає, що іконоборчий рух розгорнувся з новою силою. Армійські кола вибрали спасителем держави патриція Лева Вірменина, а Михаїла змусили відректися від престолу, що він і зробив, пішовши в монастир. Чверть століття пройшло з того часу, як при Ірині було встановлено іконошанування. Однак іконоборство продовжувало жити в Малій Азії і у війську. 

         Змушений приховувати свої іконоборчі погляди в часи попередніх правителів, при яких він користувався великим впливом як талановитий воєначальник, імп. Лев після возшестя на трон став відкрито вести свою іконоборчу політику. Він говорив, що всі правителі, які шанували ікони, вмерли на засланні або через змову, і лише імператори – іконоборці довго царювали, померли своєю смертю або на війні. Цим самим він виправдовував свою політику. Патріарх розумів політику царя, але не міг іти на компроміс, бо очолював іншу партію.

         На сторону імператора стали інші ієрархи: Антоній, єпископ Силейський, майбутній патріарх Іоан Граматик (йому Лев доручив збирати свідчення проти ікон). У 814 р. Лев провів диспут своїх прибічників з патріархом Никифором, Феодором Студитом та іншими. Закінчився диспут своєрідно - киданням каміння солдатами у відомий образ Спасителя на мідних воротах двору.

         Йдучи до причастя на Різдво 814 р., Лев V поклонився іконі, а рівно через рік він вже не зробив цього, звелівши забрати ікону Христа під приводом збереження її від принижень[5].

         У 815 р. патріархом був поставлений іконоборець Феодот, родич Константина V Копроніма. Собор, що відбувся одразу після обрання нового патріарха – в квітні 815 р., своїм завданням поставив повернення до політики іконоборства. Можливо, царя серйозно турбувала думка, що іконоборча епоха була найщасливіша для імперії. Хоч до участі на соборі були запрошені й іконошанувальники, але ігумен студійський не з’явився, так як він не визнавав ні законності обрання нового патріарха, ні канонічності в діях його собору.

         Цей собор відмінив поклоніння іконам, встановлене патріархом Тарасієм, і засудив запалювання свічок, світильників і принесення пахощів перед образами. Собор 815 р., підтвердивши іконоборчий собор 754 р., ще раз проголосив заборону поклонятися іконам і марність їх виготовлення[6].

         Отже,  відновивши в загальному рішення попереднього іконоборчого собору, це зібрання, порівняно з попереднім, виявило деяку поступливість. Можна зробити припущення, що другий період іконоборства був просто інтелектуально бідніший за перший. Результатами цього собору було, з одного боку, обмеження прав іконошанувальників і позбавлення місць в апараті влади для тих, які не давали згоди підпорядковуватися рішенням собору. Більшість іконодулів знову рятувалися втечею в Італію під захист Риму, і сам Феодор Студит не раз звертався із проханням про захист до римського папи.

         Дехто твердить, що преп. Феодор належав до партії прихильників впливу Риму на Сході, яка дійсно існувала, але перемогти так і не змогла. Однак історія не знає такої партії. Історія знає лише чернечу дружбу Константинополя з Римом в V столітті, яка закріпилася в епоху іконоборства. Ось вона і представлена яскраво Феодором Студи том  - ревним захисником ікон[7].

         У березні 815 р. він зі своїми сподвижниками здійснив хресний хід вулицями столиці із високо піднятими іконами. Це все дуже непокоїло Лева V. Він таємно готував гоніння, які за своєю жорстокістю перевищували гоніння Константина Копроніма.

         Дехто із істориків, особливо радянської доби, вихваляють мудру політику Льва Вірменина по захисту імперії і в адміністративній площині діяльності уряду. З іншого боку, не можна забувати, що переслідування ікон та іконошанувальників були дуже суворими в часи цього імператора.

         Імператор Лев V знищував ікони і всі ті елементи богослужіння – тропарі, стихири, в яких помічались ідеї іконошанування. На їх місце вигадувалися і вставлялися нові стихи в дусі іконоборчого богослів’я. Написані були нові підручники для вчителів і шкіл з метою перевиховання. Повторювалась стара історія. Гоніння супроводжувалося шпіонажем, обшуками. Всюди були донощики, найняті імператором, щоб контролювати, чи хтось не має якоїсь   книги про ікони, або самої ікони, чи не приймає вигнанців. Особливо жорстокими були гоніння на ченців. Одних бичували, насміхались, інших – садили в тюрми, вбивали. Кому вдалося врятуватися, ті переховувалися в пустелях, горах та вертепах.

Але тиранія сама приховує в собі свій кінець. Незадоволені правлінням імп.Лева склали заколот. Підозріваючи в ньому одного воєнного сановника, Михаїла Травла, Лев V посадив його в тюрму. Відчувши загрозу смерті, Михаїл передав своїм спільникам, що викриє їх, якщо вони не визволять його, і ті вирішили діяти.

         Як відомо, Лев V Вірменин дуже любив богослужіння і спів. Збереглася навіть його стихира на Вербну Неділю „Ізидіте язици”, тому він ніколи не пропускав утрені на Різдво – найкрасивішого церковного богослужіння. Змовники, увійшовши в придворну в церкву,  напали на царя, який чомусь був сам. Будучи надзвичайно сильним фізично, імператор відбивався прямо у вівтарі священним начинням, але сили були нерівні. Змовники відрубали йому спочатку руку з хрестом, а потім і голову. Тіло викинули в море, а самому Льву V посмертно оголосили анафему. Михаїла Травла було звільнено і посаджено на трон[8].

______________________________________
[1] Успенский Ф. И. Вказ. тв.-С. 672-673
[2]Васильев А. А. Вказ. тв.-с. 378
[3] Успенский Ф.И. Вказ тв.-с.720
[4] Карташев А. В. Вказ тв.-С. 510-511
[5] Карташев А. В. Вказ вт.-с. 512
[6] Там само –с. 515
[7] Васильев А. А. Вказ. тв.-с. 379
[8] Карташев А, А. Вказ. тв.-С. 517-518

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2