foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

2. 1. Богослів’я  іконоборців

         Більш ніж столітній період іконоборства призвів до відносного занепаду  культури Візантії. Але саме цьому періоду вона зобов’язана  цікавою естетичною, специфічно візантійською теорією, яка інтенсивно  розроблялася протягом всього століття. Кращі уми того часу були втягнуті в  полеміку навколо проблем мистецтва живопису, його місця в культурі  та функцій в системі візантійського світосприйняття. В цей період у  Візантії сформувалася глибока, всеосяжна теорія образу – зображення, ікони, яка, будучи важливою ланкою у візантійській філософсько-богословській  системі, стала міцним фундаментом всього візантійського.

            Теорія візантинізму об’єднувала собою основні сфери духовної культури візантійців – онтологію, гносеологію, релігію, мистецтво, літературу, етику. Це об’єднання  здійснювалось, що характерно саме для візантійської культури, на основі  естетичного значення, одразу виконуючи найрізноманітніші функції в  духовній культурі. Накінець образ був звернутий до основ людського духу, до його всесвітнього першоджерела.

         Проблема образа була усвідомлена в якості важливішої проблеми  духовної культури багатьма ранньохристиянськими і першими  візантійськими мислителями, однак в центрі уваги всього християнського  світу вона опинилася лише в період офіційної заборони релігійних  антропоморфних зображень. Захисники  (а їх було немало у Візантії в той  час) цих зображень змушені були для їх захисту згадати, розшукати і підсумувати все, що було сказано їх попередниками позитивного про образи  і зображення взагалі та на основі цієї традиції представити переконливі аргументи на  захист релігійних зображень[1].

         В основі іконоборства лежав фальшивий спіритуалізм, який бачив  лише непрохідну безодню між матерією і духом. Прямою причиною

державного іконоборства було намагання візантійських імператорів стерти між християнами і  мусульманами найбільш гострі ”вугли” і по змозі об’єднати їх в єдину релігійну спільноту на території Візантії.

            Головною перешкодою для здійснення цього фантастичного плану були царі: Лев III Ісавр, Костянтин V Копронім і Феофіл, вважали іконошанування, категорично забороною в Ісламі в одній із сур Корану де Магомет говорить про те, як Алах запитав  художника, чи може він дати життя своїм зображенням? Звичайно мусульманські живописці цього зробити не могли б.

             Але християнська ікона – не мертве зображення, і через неї проходить промінь живоносної  Божественої благодаті. Вона з’єднана через благодать з особою того, хто зображений на іконі. Через ікону проявляється іпостась святого, тому ікона – живий символ особи святого не в значенні органічного життя, а в значенні  носія животворного світла[2]. 

         Дуже важливим є розглянути формулювання проблеми іконоборцями і як на це  відповідали шанувальники ікон. Це необхідно зробити тому, що це питання не  є справою давно минулої історії – воно актуальне і сьогодні в середовищі  різних християнських спільнот. Подібно, як колись іконоборці, сьогоднішні протестанти роблять закиди проти релігійних зображень у православних церквах. Самі вони переважно дозволяють зображувати тільки хрест та деякі символи – рибу і т.п.

         Коли різні протестанти говорять або пишуть про історію церкви, вони заявляють, що всі традиційні церкви та їхня традиція релігійних зображень є відхиленням від “чистої” християнської віри. Їхні книжки та документальні фільми або опускають традиційні обряди як “нехристиянські”, або гостро критикують їх. Оскільки ми живемо в сусідстві з ними, а декотрі мають і родичів, які є членами протестантських церков, нам треба знати їхні аргументи і вміти пояснити й обґрунтувати нашу віру. 

         Іконоборці закидали православним, що вони почитають дошки, фарбу і т.п. і таким чином здійснюють ідолопоклонство. Хоча в цьому відношенні і були деякі перебільшення, однак віра Церкви не відповідала цим звинуваченням. Православні іконописці, як і тоді, так і сьогодні звертаються в молитві до правдивого Ісуса Христа Богочоловіка, вони просять в своїй праці посередництва Богородиці та святих слуг Божих і аж ніяк не вважають, що сама матеріальна ікона є дійсним Христом, Богородицею чи котримось із святих.

         Іконоборці, а за ними сьогоднішні протестанти, головно опирались на два аргументи: по-перше, на заборону в Старому Завіті робити будь-які зображення Господа Бога; по-друге, на помилкові, єретичні поняття про Христа – помилкову христологію.

         Про дію старозавітніх законів в сучасній Церкві всім відомо. Перебуваючи під опікою Святого Духа, вона має право вживати ікони, пісні, поезію, архітектуру й інше на славу Божу. Однак іконоборці були твердо переконані й часто фанатично вірили в те, що приписи Старого Завіту продовжують і надалі зобов’язувати  християн. Вести дискусію із людьми, переконаними в правомірності старих законів, покладаючись на аргументи нового часу, – справа невдячна,  це видно в іконоборчих суперечках.

         Все ж таки для повноти інформації нам слід розглянути деякі аргументи іконоборців, як наприклад, таке їх твердження: “Що робить маляр – невіглас, коли надає форму тому, в що можна тільки вірити серцем та ісповідувати устами. Ім’я Ісуса Христа – це ім’я Богочоловіка. Ви, зображаючи, Його хулите подвійно. По-перше, ви намагаєтесь зобразити неописанне Божество. По-друге, якщо ви намагаєтесь зобразити Божу і людські природи Христа в іконі, ви підпадаєте під небезпеку змішання їх, а це – монофізитство. Ви відповідаєте, що зображається тільки видиме і осязаєме тіло Христа. Однак це тіло є людське, значить, ви зображаєте тільки людськість Христа, тільки Його людську природу. А в цьому випадку ви розділяєте цим тіло від Його божественності, яка є об’єднана з Ним,  а це -  несторіанство. В дійсності, тіло Ісуса Христа є тілом Божого Слова; воно вповні було прийняте та обожествене Ним. Як, отже, можуть безбожні люди (іконошанувальники) сміти відділити Божество від тіла Христа й зображати тільки тіло, неначе тіло звичайної людини?”.

         У відповідь православні богослови пояснювали правдиву догму про Христа і про значення ікон: “Ікона зображає не природу, а особу. Христа можна зобразити за Його іпостассю, причому Він залишається неописанним в Його Божестві”, - пояснює святий Феодор Студит. Коли ми зображаємо нашого Господа, ми не зображаємо ані Його Божество, ані Його людську природу, а лише Його Особу, яка таємно об’єднує в собі ці дві природи без змішання та без розділення їх, як описує це халкидонська догма… Ікона не є зображенням Божої природи. Вона є зображенням Божої Особи втіленої (в людину); вона передає вигляд Сина Божого, Який прийшов у тілі і став видимим, через що ми можемо Його зобразити звичайним способом.

         Найбільш видатним іконоборцем слід вважати імператора Костянтина V Копроніма, який сам написав довгий трактат, в якому виклав суть іконоборчої позиції. Далі разом зі своїм  наставником патр. Анастасієм та його єпископами він скликав у  754р. собор, на якому проаналізувавши аргументи, які навів імператор у своєму творі, та вислухавшии виступи єпископів – іконоборців, було ухвалено, що почитання ікон походить від ідолопоклонства і мовляв, інспіроване дияволом. Ідоли (ікони), твердили учасники собору, заборонялися як в Старому так і Новому Завіті[3].

Собор,  скликаний  іконоборцями  10  лютого  754 р.,  дав  найбільш  чіткий  і  систематичний  образ  доктрини  супротивників  ікон.    Це наступні  положення:

1. Стверджується,  що  диявол,  який  навчив  людство  поклонятися  тварі  замість  Творця,  з  ненависті  до  людського  роду,  спасенного  Христом,  “під  виглядом  сповідання” християнського  вчення  непомітно  увів  ідолослужіння”;
 

2.     Але сам Христос воздав “подібних до апостолів вірних наших царів” (тут, можливо, є натяк на трактат Константина Копроніма), які скликали Вселенський собор. Собор цей, розглянувши питання про шанування ікон, дійшов висновку, що воно суперечить рішенням усіх попередніх шести соборів, тому що не відповідає основному догматові християнства – вченню про Богочоловіка;

3.                   Ті, хто шанує ікони, впадають або у несторіанство, або у монофізитство (аріанське або ж євтихіанське) . Ікона Христа, згідно з наміром того, хто її писав, зображує Христа, але Христос – Богочоловік, тому ікона  зображує  або  божественну  природу  Христа,  або  Божествену  та  людську  природи  разом,  або  одну  тільки  людську  природу,  окремо  від  Божественної. Отже  зобразити  незбагненну  таїну  поєднання  двох  сутностей  у  Христі  неможливо;  тому  й  ікона  Христа  неможлива  вже  по  суті  самої  справи;

4.        Але  понад це  вона  й  непотрібна. Ні  Христос,  ні  Апостоли,  ні  Отці  не  заповідали  шанування ікон; і немає мотиву,  що  перетворював би ікону  на предмет,  який вийшов  з-під  рук  звичайного  живописця, на святиню.  Істинною  іконою  Христовою  є  Таїнство Євхаристії, у  якому  яскраво  зображена  таємниця  втілення.  Це  таїнство,  у  якому  хліб  та  вино  перетворюється  на  плоть  і  кров  Христову, встановлене Самим  Господом,  отже, цього “Богопереданого  образу” для  релігійної  свідомості  християнина  достатньо.

5.        Але  якщо  зображення  Христа  неможливе,  суперечили  опоненти  іконоборців,  то  навіщо  ж  забороняти  цілком  можливі  зображення  Богородиці  та  святих. На це  іконоборчий  собор  не  спромігся  відповісти  нічого  кращого,  ніж  те,  що  коли “непотрібні”  зображення  першого  виду (тобто  зображення  Христа),  тоді “непотрібні”  і  всі  інші зображення;

6.        Понад  те  собор  754 р. визначив,  що  у  зображенні  Богородиці  та  Святих  міститься  ганьба  на  них  і  зображення,  виконані  за  приписами “низького  елінського  мистецтва”, немовби  ображають зображених  осіб  з  погляду  вірування  християн  у  майбутне  воскресіння  мертвих.  Отже,  той,  хто  шанує  образи  святих,  на  думку  іконоборців,  піддає  сумніву  істину воскресіння  мертвих  у  день  Страшного  суду;

7.        У  наступному  правилі  іконоборчого  собору  заборона  шанування  св.  ікон  обгрунтовується  посиланнями  на  Святе  Письмо;

„Нехай  не  буде  в  тебе  інших  богів,  крім  Мене”. (Втор. 7-9; Вих.  ХХ, 2-5).

“Бог є Дух і ті хто Йому  поклоняються,  повинні  у  дусі  й  правді  поклонятися”.  (Ін. IV, 24)

“Ніхто  й  ніколи  Бога  не бачив”. (Ін. 1,18).

“Тож  віра  є  слухання,  а  слухання  через  слово  Христове” (Рим., Х, 17).

“І  проміняли  славу нетлінного  Бога  на  подобу,  що  зображує  тлінну  людину, птахів,  четвероногих  і  гадів.  Тому  й  передав  їх  Бог  на  землю  за  похотями  їхнього  серця  на  чистоту,  щоб  вони  самі  сквернили  власні  тіла  між  собою” (Рим., І, 23-24);

“Так  що  віднині  по-людському  ми  не знаємо  нікого.  Коли  ж  уявляли  собі  Христа  по-людському  то  його  вже  тепер  так  не  уявляємо”[4].

Як видно із аргументації учасників собору, іконоборці підкреслювали трансцендентність Божества. Бог є непояснюваний і неусвідомлюваний, отже, на їхню думку, Він не може бути виражений у візуальному образі; святі знаходяться в духовній сфері, і їх стан також не може бути переданий через містичне мистецтво. На це православні заперечували, що син Божий, Логос, –

предвічний і безмежний, втілившись,  підпорядкував Собі історію. Він жив серед людей як людина, залишаючись Богом, Його лице бачили, Його голос чули, Його одягу торкалися.

На іконі зображена не Божественна природа, а людська, точніше, зображена особа Христа через Його людську природу. Бог не пояснюваний, але про Нього говорить Святе Письмо. Слово Його невидимо створило світ, але воно звучить на сторінках Біблії. А ікона – це та сама книга, написана лише не буквами, а фарбами.

Помилка іконоборців була в тому, що вони не розуміли різниці між іконою і картиною. Вони дивилися на ікону як на портретне зображення духовного світу. Тому гострі стріли їх критики не попадали в ціль. Ікона - це не портрет, уявна, але дійсна присутність святого в його умовно – символічному  і в той же час реальному зображенні[5].

         Противники ікон спиралися в основному на біблійні ідеї про те, що Бог є Дух, якого ніхто не бачив (Ін.4:24;1:18;5:37) і на вказівку “Не роби собі кумира і ніякого зображення того, що на небі зверху, і на землі знизу, і що у водах нижче від землі” (Втор. 5:8).

         Іконоборці заперечували передусім антропоморфні зображення Христа і джерела шанування зображень вони виводили від винаходів античних пластичних митців та від язичництва. Об’єкт “сердечної віри” живописець зображає, на їх думку, заради свого нікчемного задоволення, тобто гедоністична сторона образа оцінювалася іконоборцями негативно, тоді, коли в старовину саме вона активно стимулювала ідолопоклонство. Взагалі іконоборці не заперечували повністю естетичну сферу мистецтва, їхня неприязнь була направлена тільки на ізоморфні релігійні зображення, до яких вони підходили не з естетичною, а з догматичною міркою.

         Для “прикрашення” храмів і “для насолоди очей” вони допускали лише світське мистецтво, рослинний орнамент, зображення тварин, птахів, сцен полювання, риболовлі, театральних вистав. Найголовнішою прикрасою

для церкви противники зображень вважали “випромінюючі  світло  догмати”, які представляють церкву ніби  „одягнену  в  різноманітних золотий одяг”.   

 Іконошанувальники, на їх думку, принижували і спотворювали матеріальними зображеннями саме цю “духовну прикрасу”, відволікали розум людський від високого духовного служіння й орієнтували його на поклоніння матеріальним предметам.

            На твердження іконошанувальників, що вони зображають Христа в Його людській подобі, іконоборці відповідали словами Євсевія Памфіла з його листа до Констанції  “Отже, хто в стані зобразити мертвими бездушними фарбами сяючий промінням слави образ Його,- зобразити Його таким, яким Він є?” Іконоборці вважали, що в основі їхньої діяльності лежать найблагородніші наміри. Вони ніби то хотіли очистити християнство від грубого фетишизму, зберегти за Божеством Його всесвітню духовність. Зображення  Божества здавалось їм профанацією кращих релігійних почуттів.

         Крім того поборники ікон вважали, що живописне мистецтво богохульствує проти  головного  християнського  догмату - про  втілення Логоса і веде до порушення христологічного догмату. Формально вони відстоювали позиції характерного для візантійського християнства антиномічного мислення, хоч фактично у своїй аргументації стверджували непорушність принципів формальної логіки, від чого і докази їх звучали часто переконливіше, ніж парадоксальні аргументи захисників святих зображень[6].

         Прихильники іконопису звинувачувалися зразу у двох протилежних єресях: в несторіанстві – за те, що вони, зображаючи тільки людину Христа, ніби розділяли в Ньому дві природи, і в монофізитстві – за те, що, ”описуючи неописане”, живописець “зливає незлиті з’єднання”. Логіка цього парадоксального звинувачення сама антиномічна, бо заснована на намаганні звинуватити противника в запереченні, як тези, так і антитези  вихідної догматичної антиномії.

В результаті виникає ніби зворотна реакція, яка підтверджує якраз те, що з її допомогою намагаються заперечити; іконошанувальники, одночасно зливаючи і розділяючи в зображенні дві природи, стоять на позиції “незлитного з’єднання”.

             Таким чином, з філософсько-богословської точки зору, іконоборці, самі того не підозрюючи, доводили ортодоксальність позиції своїх противників, і навіть більш переконливо, ніж самі іконошанувальники. Видно, занадто  високий  інтелектуалізм  й  спіритуалізм прихильників іконоборства обумовили нерозуміння ними простої, але логічної, пов’язаної з чудом і парадоксом, сутності християнства.

         Більш різко суперечності між обома противниками проявилися в трактуванні образу і прообразу. Так, впливовий іконоборець імператор Костянтин V вважав, що образ повинен бути “єдиносущним зображуваному”, тобто  практично  тотожний  йому   у  всьому.

Іконоборчий  собор  проголосив  єдиним  образом  Христа  євхаристичний  хліб  і  вино,   закликавши  зображати  доброчинність  не  на  картинах,  але  в  самих  собі,  як  певні  одушевлені  образи. Це  специфічне  розуміння  образу,  що  спиралося,  як видно,  на  давньоєврейське  ототожнення  імені  і  сутності  об’єкта,  є далеким від  містичної  і  символічної  православної теорії  образу.  Тому повністю  зрозуміле  різко  негативне  відношення  до  нього  теоретиків  іконошанування[7]. 

Іконоборці  звинувачували  іконошанувальників  то  в  несторіанстві,  то  в  монофізитстві,  вважаючи,  що  художник  не  може  описувати  божество  Христа.  Не  можна  сказати,  що  цим  доказам  бракувало  сили,  але вони,  без  сумніву,  вражали  і  сучасників.  Однак вони випускали  з  виду  те  халкидонське  визначення,  яке  говорило: “кожна  природа  зберігає  свою  власну  манеру  буття”.  Очевидно,  іконоборці,  нехай  формально  і 

заперечували  монофізитство,  все ж вважали,  що  обожнення  людськості  Христа  подавило  власне  людський,  індивідуальний  характер другої природи. 

Іконокласти,  схоже,  не  звертали  також  уваги  на  істинний  зміст  іпостасного  союзу, який  розуміє  дійсну  відмінність  між  єством  (природою) й  іпостассю.  Прийнята  іпостассю  Слова,  людська  природа  не  зливається  з  божественністю  Логосу,  при  ній  залишається    її повнота[8]. 

          Іконоборці взагалі відкидали онтологічний зв’язок між образом і першообразом. З цим пов’язана друга основна помилка іконоборців, які,  вимагаючи, щоб істинна ікона була єдиносущною зображеній особі, тотожною з нею, мала з нею єдину природу, дійшли логічно закономірного  висновку, що єдиним істинним образом Христа є Євхаристія.

За їх словами, Христос навмисно обрав образом свого втілення хліб, тому що він нічим не схожий на людину і не може спричинити ідолопоклонства. Але для православних св. Євхаристія саме тому і не може бути “образом”, іконою, бо вона тотожна зі своїм архетипом. Адже перетворення Святих Дарів звершується не в образ , а у “саме Пречисте Тіло і у саму Чесну Кров Христові”. У православному розумінні, ікона, навпаки, за сутністю відмінна від свого первообразу, “ибо иное есть изображение, другое то что изображается”,- говорить преп. Іоан Дамаскін. З цього погляду визначення Причастя як “образу” принижує справжню сутність цього Св. Таїнства[9].

         Хоча іконоборці теоретично не відмовлялися від догмату Боговтілення і навіть виправдовували свою ненависть до ікон захистом саме цього догмату, але насправді виходило навпаки: заперечуючи людський образ Бога, іконоборці природно відкидали разом з тим і будь-яку можливість освячення матеріального світу. Зневага до матерії підривала головний аспект Боговтілення, його мету: “Бог став людиною, щоб людина могла стати богом”. Обожнення людини необхідне для того, щоб через неї сталося

преображення усього тварного світу у Царство Боже.

Запорукою Царства Божого у світі є Церква. Відмовившись від матеріальних  наслідків Боговтілення, іконоборці у корені підривали спасенну місію християнства, перетворювали його на абстрактну теорію і тим самим поверталися до давно спростованої єресі докетизму.

         Як  відомо,  особливу  відразу  викликало  у  іконоборців  навіть  не  саме  існування  св.  зображень, а  поклоніння,  яким  вшановували  їх  православні.  Помилково  розуміючи  сутність  християнського  поклоніння  образу,  іконоборці  прирівнювали  його  до  ідолослужіння.  Це  закономірно  випливало  з  властивою  їм  східно-магічного  розуміння  образу,  з  вимоги  “єдиносущності” образу  і  первообразу.  Виходячи  з  таких  уявлень  про  образ, іконоборці  відкидали  поклоніння  йому,  посилаючись  на  заборону  служити  створінню раніше ніж іконотворцеві (Рим., І: 25).

Центральним  пунктом  аргументації  іконоборців  залишались  посилання  на  Св.  Письмо.  Дійсно,  Старий  Завіт  забороняв  народові  Ізраїлю робити  зображення,  призначені  для  поклоніння.  Спілкування  Бога  зі  своїм  народом  відбувається  через  голос,  слова (Втор. IV: 12 - 15).  Але, по-перше,  ця  заборона  не  стосується  зображень  взагалі. Одне  із можливих було наказано  Господом  зробити у  скинії – херувимів як  вишитих  на  завісі)  так  і  відлитих  з  золота  (над  ківотом) (Вих. XXXVI: 35; XXXVI: 7-9).

По-друге,  заборона  робити  зображення  було  викликане  нахилом  євреїв  до  ідолопоклонства  (Втор. ІV: 16-19).  Адже  Істинний  Бог  на  той  час  перебував  невидимий,  і  навіть  сам  Мойсей  не  бачив  Господа,  а  лише  чув  Його  голос.  Не  бачивши  образу  Божого,  іудеї,  звичайно,  не  могли  і  зобразити  його.

Новий  Завіт  докорінно  змінив  ставлення  людства  відносно  Творця.  Саме  цієї  зміни  у  стані  людства – від  підзаконного  до  благодатного – яка 

сталася  внаслідок  Боговтілення,  і  не  хотіли  зрозуміти  іконоборці[10].  Відомо  також  приклади  фальсифікації  іконоборцями  висловів,  запозичених  із  святоотецької  літератури. Собор 754 р. наприклад,  користувався  не  безпосередньо  творіннями  свв.  Отців – для делегатів було  виготовлено  лише “картки”4  з  перекрученими  висмикнутими  з  контексту  цитатами.  Святоотецькі  писання  здебільшого  тлумачились  іконоборцями

виходячи  з  того,  що  шанування  ікон  є  антитезою  служінню  Богові  духом  та  істиною.  Таким  чином,  вони  вбачали  свідоцтво  проти  св.  ікон  у  тих  місцях,  де  отці  лише  вимагають  глибокої,  а  не  показної  релігійності,  діяльного  наслідування  святим[11]. 
Це,  зрештою,  природно  випливало  із  їх  намагання  дотримуватися  букви  Писання,  нехтуючи  могутнім  джерелом  Благочестя – Святим  Переданням. Відкидаючи  Передання,  іконоборці  забезпечували  собі  можливість  тлумачити  Писання  на  власний  розсуд,  змінюючи  і  спотворюючи  його  зміст.

Однак  істинною  метою  іконоборців  було  намагання  підкорити  Церкву  державі.  Цим,  до  певної  міри,  пояснюється  досить  убогий  богословський  апарат  іконоборчих  текстів.

 Отже,  іконоборча  суперечка  розгорталася  навколо  основного  догмату  християнства – про  Боговтілення.  Нерозуміння  іконоборцями  сенсу  і  мети  втілення  Бога – слова, містило  у  собі  загрозу  розцерковлення  всіх  сторін  життя  Православної  Церкви.    Наслідки  були  очевидні:  втручання  державної  влади  порушувало  внутрішній  лад  Церкви,  храми,  наповнювалися  мирськими  зображеннями,  богослужіння  було  спотворене  світською  музикою  та  поезією.  Церква  немов  розчинялася  у  стихіях  світу.  Тому,  захищаючи  ікону,  Церква  захищала  самий  зміст  свого  буття,  саме  Православ’я[12].

______________________________________
[1]Бычков В. Малая история Византийской эстетики. – К., 1991. – С 156-158

[2] Православная икона. Канон и стиль. – М., 1998. – С 40-41.  
 

[3] Креховецький Я. Богослов’я та Духовність ікони. – Львів, 2000. – С 96-99.
 

[4]Маланяк О., прот. Іконоборство як єресь у Православ’ї. – К., 1997. – С. 90-92.
 

[5] Православная икона, Канон и стиль. – М., 1998. – с 41.
 

[6] Помаранцев М. Касаючиеся церковного устройства постановления Вселенских соборов и значение єтих постановлений для последующей жизни Церкви. – К., 1906. – с.82.
 

[7] Бычков В. Вказ. тв. – С. 158-161.

[8]Мейендорф И., прот. Византийское богословие. – М., 2001. – с.45.
[9] Преп. Иоанн Дамаскин. Три защитительных слова против порицающих святые иконы или изображения. – Свято-Троицкая Сергиева Лавра, 1993. – с. 56.
[10]Маланяк О., прот. Вказ. тв. – с. 104.

[11]Болотов  В.  В.,проф.  Лекции  по  Истории  Древней  Церкви. – Т. IV. - М., 1994. – с. 567.
 
[12]Успенский Л. А. Богословые иконы Православной Церкви. – Переславль, 1997. – с. 111.

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2