foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Тертуліан був першим визначним християнським богословом, який писав на латинській мові. Він не входить в число свв. отців Церкви, але його твори надзвичайно важливі для історії Церкви і цікаві у філософському відношенні. Терту- ліан був родом із Африки. Африканська церква того періоду представляла собою незвичайне явище. Християнство прийшло туди в ІІ-му ст. і розповсюдилось на території  Магриба (нинішні Алжир, Туніс, Мароко) – великій римській області, заселеною фінікійцями і карфагенянами, розмовлявшими на латинській мові. Африканська церква подарувала молодому християнству декількох видатних богословів (серед них св. Кипріан Карфагенський, бл. Августин та інші) і після короткого процвітання повністю зникла з лиця землі із вторгненням мусульман.
Тертуліан народився близько 155 року в Карфагені, головному місті римської провінції в Північній Африці в сім’ї римського сотника – язичника. Здобув юридичну освіту, і як засвідчує Євсевій Кесарійський займав посаду адвоката. Добре знав грецьку мову і був знайомий з філософією і літературою. Про це можна стверджувати читаючи його твори.
В зрілому віці він навернувся в християнство, був одружений і в 193 р. був посвячений в сан пресвітера Карфагенської церкви. Велике враження справили на нього християнські мученики, що посприяло його наверненню в християнство. Тертуліан був хорошим оратором і діалектиком; притримувався крайніх поглядів і різко критикував не тільки язицтво (заперечував значення язицької культури), але і будь-які ухилення в житті християн.
Після недовгого перебування в Карфагені, Тертуліан переїхав до Риму де продовжив юридичну кар’єру. Але крім цього він багато писав, в основному на богословські теми. Тон його творів – різкий, полемічний і навіть категоричний – ти- пічний для багатьох африканських письменників, подібно Терту ліану володівши складним і оригінальлним характером, в якому аскетична суворість поєднувалась з великим устремлінням до істини і безпощадною непримиримістю до противників. В Римі Тертуліан познайомився з єретичним вченням монтанистів. За словами бл. Єронима, якась обіда зі сторони римського духовенства явилась приводом для ухилення його в розкол монтанистів. Єресь монтанистів стверджувала, що у Христі людство, зокрема, християни, не отримали повноту одкровення, що одкровення не закінчене, але знаходиться в процесі завершення дякуючи дійству Св. Духа. Засновник монтанизму, Монтан, відкидав церковну ієрархію Церкви і стверджував, що її керівництво повинне належати особливим натхненним “пророкам” (харизматикам). Тертуліан повірив в доступність цього одкровення, захопившись “новим пророцтвом” і строгим аскетизмом монтанистів. Ухилення його  в монтанизм відбулося після 200 року. Бл. Августин і бл. Єроним стверджують, що ухилення від Православ’я в питаннях віри у Тертуліана не було і краще розібравшись в сутності монтанизму, він відійшов від розколу, заснувавши свою общину, яка проіснувала до V ст. під назвою тертуліанизму. Але немає ніяких свідчень про повернення його в спілкування з Церквою. Закінчив своє земне життя Тертуліан в г глибокій старості близько 223 року.
Тертуліану належить ряд глибоких думок і виразів, які широко відомі навіть і в наші часи: “Душа за природою християнка”; “Кров мучеників – сім’я християнства”; “Бог – великий художник”; “Що спільного у Христа з Платоном, або у Церкви з академією”; “Диявол подібний до мавпи”.
 

 

Твори Тертуліана

 

Тертуліан багато писав. Він займався писемною діяльністю з 193 по 220 роки. Збереглось до 30-ти його творів, які були написані кожен з особливого приводу. В них проявився  специфічний характер автора: він завжди спорить і критикує своїх противників. Його літературне насліддя представляє громадний вклад в християнську письменність. Його твори високо цінували св. Кипріан і бл. Єроним. Цікаво, що навіть і в деяких його творах, написаних після ухилення в монтанизм, ми знаходимо вповні православне богослів’я і віровчення. Це цікавий приклад того, як людина може правильно мислити, не дивлячись на приналежність до єретичної секти.
Всі твори Тертуліана можна розділити за часом написання: до ухилення в розкол монтанизму і після, а також за змістом. Головні твори можна розділити на три групи:
1) апологетичні, написані проти язичників і юдеїв;
2)  догматико-полемічні, направлені проти різних сучасних йому єретичних  сект;
3) морально-практичні і антропологічні.
 

 

Зміст твору “Апологетикус”

 

Даний твір представляє собою повну і ґрунтовну апологію християнства, звернену ним, як видно із передмови, до представників римської влади і взагалі до вищих прав’ячих класів Римської імперії. Написаний твір в 197 р.
Ми вже знаємо, що звинувачення християн зі сторони язичників були двох родів: одні – морально-релігійного характеру, а другі – чисто світського. Відповідно до цього і захист християнства повинен вестись двома шляхами. Необхідно було доказати, що християни не безбожники і не аморальні люди, але, навпаки, тільки їх релігія є істинною і святою. З іншої сторони, необхідно було доказати, що і всі юридичні і політичні звинувачення несправедливі і лживі по своїй суті. Апологети ІІ ст. торкались, головним чином, першого. Тертуліан руйнує і всі юридичні і політичні оснування релігійної нетерпимості римської влади у відношенні до християнської віри. Цей напіврелігійний, напівсвітський спосіб захисту християнства і складає особливість тертуліанового “Апологетика”, яка відрізняє його від інших апологетичних творів раннього християнства.
Ми звернемо увагу тільки на одну оригінальну сторону “Апологетика”, саме на те, як Тертуліан доказує несправедливість римського керівництва по відношенні до християнства з точки зору юридичної, політичної і громадської.
Насамперед всього, Тертуліан зупиняє увагу на тому державному законі, який оголосив християнську віру релігією недозволеною і на який посилаються всі римські правителі, як на самий головний доказ і  оснування своїх гонінь і переслідувань християн. Тертуліан розбирає цей закон всесторонньо і піддає його нищівній критиці. Закон несправедливий принципово по своїй суті і взагалі не має будь-якого відношення, до будь-якої релігії. Цей закон, за словами Тертуліана, ґрунтується на вигаданому праві держави – втручатися у внутрішнє індивідуальне життя кожного громадянина і регулювати його точно так же, як  держава регулює зовнішнє громадське життя людей (Апол. ХХІV).
Якщо, таким чином, вказаний закон взагалі несправедливий сам по собі по відношенні до будь-якої релігії, як порушуючий внутрішню свободу людини, то він тим більше несправедливий по відношенні до християнства – істинної і божественної релігії, вчення якої чисте і святе.
Після чисто апріорних (знання і факти, які ґрунтуються на свідомості незалежно від досвіду) міркувань Тертуліан доказує несправедливість вказаного закону на основі фактів історії і життя.
Після цього Тертуліан звертається до існуючої в Римській імперії юридичної практики відносно різних язичницьких релігійних культів – до загально релігійного права, яким користуються всі релігії в імперії, крім християнста. Таким чином, закон, котрий оголосив християнство недозволеним, несправедливим: 1) по суті; 2) у відношенні до християнства; 3) проти нього свідчить історія його використання; 4) несправедливий з точки зору загального релігійного права. На основі цих міркувань Тертуліан вимагає його відмінення.
Але цей закон використовувався проти одних християн, головним чином, тому що над християнами тяжіли звинувачення не тільки морально-релігійного, але також політичного і загального характеру. Саме важливе і тяжке із цих звинувачень, якого одного достатньо, щоби осуджувати християн на смерть, було звинувачення в приниженні величності імператора – його не шанували як Бога.
Заперечуючи це звинувачення Тертуліан пише: “За здоров’я імператора ми молимо Бога Предвічного, Бога істинного, Бога живого у Якого і самі шукають милості. Хіба можуть вони не знати, що від Нього приймають вони владу і життя, що немає іншого Бога, крім Нього, що вони підвладні Йому? І в той час коли ми молимось, роздираєте тіло наше залізними кігтями; прибиваєте нас до хреста; кидаєте у вогонь, оголюєте меча  проти нас, кидаєте нас на споживу звірям; молячий християнин готовий все витерпіти. Поспішайте ревниві правителі, забрати життя в тих людей, які проводять його в молитвах за імператора. Стало бути злочином те, що ми виконуємо правду і вірність до Бога” (Апол. 30).
“Хто іменує імператора Богом, той забирає у нього звання імператора: він не може бути імператором, не будучи людиною” (Апол. 32).
Від захисту Тертуліан переходить до нападу і показує непослідовність як самого язицтва, так і язицьких міркувань про християнство. “Ненависть до імені християнського серед більшості людей настільки сліпа, що вони навіть і хвалячи християнина, враховують йому за злочин ім’я його. Кай, говорить один, хоча добра людина, але християнин. Дивно, говорить інший, що такий розумний чоловік, як Луцій, став християнином. Ніхто не помічає, що Кай тому добрий, і Луцій розумний, що вони християни, або же, що вони зробились християнами, що були добрими і розумними” (Апол. 3).
Крім “Апологетикус” на захист християн Терту ліан написав ще три трактати:
1) “Дві книги до народів” (197 р.) – містить філософський захист  християнства від язицтва (ТКДА, № 3, 1876 р.).
2) “Про свідчення душі” (197 р.) – душі присуща ідея єдиного, справедливого і благого Бога.
3) “До Скапула” (213 р.) – адресований проконсулу Африки. Повістує про гнів Божий, постигший гонителів християнства.
Значення цих творів зводиться до тих же рис, які були вказані при аналізі його головного апологетичног твору. Тертуліан написав ще твір “Проти юдеїв”. Цей твір цікавий сам по собі, однак не представляє нічого особливого в порівнянні з подібними творами інших християнських апологетів попередніх часів.
Що торкається полемічних творів Тертуліана, то більша частина їх написана проти сучасних йому гностичних систем – сект Маркіона, Валентина і  Гермогена (207–208 рр.). В полеміці проти гностиків Тертуліан в основному слідує св. Іринею Ліонському. “Геть, – говорить він, – всі спроби створити змішане християнство із стоїцизму, платонізму і діалектики”.
До числа полемічних творів Тертуліана проти гностиків відноситься також твір “Про плоть Христову” (207 р. 25 гл). Він написав цей твір, щоби доказати гностикам ту думку, що Бог взяв на Себе істинну душу і істинне тіло людини і що Божество і людство в Ісусі Христі внутрішньо з’єднались в одну нероздільну і вічну Іпостась.
 

 

 

Морально-практичні твори Тертуліана

 

В богословській науці давно вже визначний той факт, що західні церковні письменники сильні не стільки в питаннях християнської догматики, скільки в питаннях антропології і особливо її практичної частини, тобто там, де справа торкається людини і її відношення до Бога, питань досвіду і життя. Християнське богослів’я головним чином розкрите на Сході; християнська антропологія – на Заході. Віровчительна система Тертуліана вповні підтверджує цей погляд. В  питаннях християнської антропології він відчуває себе більш свобідно і твердо;  думка його відрізняється більшою самостійністю і оригінальністю; характер його, як письменника і церковного вчителя представляється більш ясніше і чіткіше, чим в питаннях християнської догматики. Вчення про людину Тертуліан розкриває в двох творах:
1) “Про душу людську” (58 гл. – 209–213 рр.) і
2) “Про воскресіння плоті” (36 гл. – 209–213 рр.).
В першому із цих творів (проф.. Попов називає його “першою християнською монографією по психології”) він викладає вчення про природу душі і її відношення до тіла, про внутрішню, психічну діяльність людини, про походження душі, про свободу волі, первородний гріх і, накінець, заперечує протилежні погляди філософів і гностиків.
Душа, за словами Тертуліана, є субстанцією простою, не підлягаючи подібно матеріальним субстанціям,  ні розділенню, ні руйнуванню, внаслідок цього володіє безсмертям, тому що помирати може тільки те, що ділиться і руйнується. “Вона не складається із двох частин, як вчив Платон, ні з трьох, як вважав Зенон, ні із восьми, як думав Хризип, вона єдина і неподільна субстанція. Там, де всі ці філософи бачили різні частини душі, необхідно бачити тільки різні властивості, діяльність і прояви однієї і тієї ж душі” (гл. 10–14).
В другому творі – Тертуліан розкриває вчення про кінцеву участь людини, про воскресіння тіла і майбутнє життя в протилежність гностикам. Спочатку він говорить про достоїнство плоті, взятого окремо, до з’єднання її з душею. Але з того моменту як в порох, землю вдихається дихання божественного життя, достоїнство плоті ще більше примножується. Від з’єднання з богоподібною душею вона очищується і освячується.
Після з’єднання з душею плоть починає брати участь у всіх діяннях душі: вона з’єднується з нею так тісно, що можна засумніватися: плоть носить душу чи душа носить плоть, плоть вселяється в душу чи душа в плоть. Тертуліан хоче доказати, що так як вся душевна діяльність людини тут, на землі, звершується в тісному поєднанні з плоттю і під її впливом, то закон справедливості вимагає, щоби і в майбутньому житті була відповідальна не тільки одна душа, але і тіло, щоби і воно брало участь або у вічному  блаженстві, або у вічних муках душі.
Свій загальний висновок із всього сказаного Тертуліан висловлює слідуючим чином: “Ця плоть, яку Бог створив за образом Своїм, яку оживотворив диханням життя за подобством Своїм, яку поселив у Вселенній, щоби вона мала в ній житло, насолоджувалась і володіла всім творінням, ця плоть, яку зодягнув Він в Свої таїнства і вдостоїв заповідей Своїх, якої Він любить частину, одобрює  терпіння, нагороджує страждання: невже ж ця сама плоть не воскресне, яка стільки багато разів  належить Богу? Ні, ні! Нехай не буде! Геть від нас думку, ніби то Бог віддасть повноту руйнуванню творіння рук Своїх, предмет Свого піклування, оболонку дихання Свого, царицю творіння Свого, спадкоємницю Своїх щедрот, жрицю релігії Своєї, воїна Своєї віри, сестру Христову” (гл. 9).
В доказ і пояснення майбутнього воскресення людської плоті Тертуліан вказує на постійні періодичні відновлення в природі – на постійний перехід від руйнування до відновлення. Це місце найкраще у всьому його творі (гл. 12).
Ми розглянули антропологічні твори Тертуліана, але християнський світ знає його більше всього як вчителя моралі. До творів цього роду відносяться аскетичні і дисциплінарні, які автор написав в домонтаниський і післямонтаниський період.
 

 

Домонтаниський період

 

1) “Послання до мучеників” (6 гл. – 197 р.) – написане Тертуліаном з слідую- чого приводу. Ще за декілька літ до видання едикту імператором Септимієм Севером (196–211 рр.), яким заборонялось відкрите сповідання християнства, проконсул Африки Вигелій Сатурнин почав жорстоко переслідувати християн у своїй провінції. Внаслідок цього Африканська церква попала в небезпеку. Багато християн були кинуті до в’язниці, де після жорстокого знущання чекали смертного вироку, В цей момент Тертуліан звернувся до християн зі словами підтримки, мета якої вселити в них надію на Бога і запалити в них мужність. Він вважає неприпустимим будь-яке ухилення від мучеництва. Мученики повинні дивитись на свої теперішні муки, як на приготовлення до кінцевої боротьби.
2) “Про видовища” (30 гл. – 198 р.). В трактаті автор торкається питання про неприпустимість для християн відвідувати язицькі видовища, які запалювали грубі пристрасті і стояли поряд з ідолослужінням. Приводом до написання явились відомі ігри, які відбувались по всій імперії в 198 р. з нагоди перемоги, яку отримав Септимій Север над ворогом. Тертуліан говорить, що християни мають інші радості і видовища.
3) “Про жіночі прикраси” – дві книги (І кн. 9 гл.; ІІ кн.. 13 гл. – 203 р.). Тертуліан намагається зберегти християнок свого часу від прихильностей до розкоші, бажання виділятися і подобатися, між тим, як на його думку, єдиною охороною достоїнства жінки і матері являється простота і скромність жіночих вподобань.
4) “Про терпіння” (16 гл.). Сам автор зізнається, що йому не достає цієї чесноти і з особливою теплотою рекомендує її собі і іншим. Цей трактат в послідуючі часи став зразком для написання подібних творів, які вийшли із-під пера відомих свв. отців Церкви, св. Кирила Олександрійського і бл. Августина.
5) “Про хрещення” (20 гл. – 190 р.) – трактат, звернений до оголошених. Написання його було викликане тими обставинами, що в Африканській церкві стали розповсюджуватися єретичні думки відносно Хрещення, заперечуючи його необхідність. В творі Тертуліан точно визначає поняття Таїнства Хрещення, вказує на його видиму і невидиму сторону, описує і сам чин Хрещення, що є важливим як в догматичному плані, так і для вчення про Таїнства і обряди Церкви.
6) “Про покаяння” (12 гл. – 190 р.). Автор в даному творі розкриває поняття про покаяння, про умови його дійсності і живо малює картину, як звершувалось Покаяння в древній Церкві.
7) “Про молитву” (29 гл. – 190 р.). Цей твір представляє собою коментар на молитву Господню і загальні настанови про молитву. Тертуліан намагається переконати віруючих в необхідності молитви, як суттєвому явищі в християнському житті. Піддає критиці пусті і марновірні церемонії і традиції запозичені частково в євреїв.
8) “Дві книги до жінки” (І к. 8 гл.; ІІ кн.. 9 гл. – 203 р.). Твір важливий за благочестивим духом, який описує багато богослужбових деталей часів Терту- ліана. В ньому Тертуліан дивиться на шлюб, як на божественне встановлення, захищає єдність і нерозривність шлюбного союзу, але вище його ставить дівство.
 

 

Монтаниський період

 

1) “Про покривало дівственниць” (17 гл. – 207 р.). Вже в апостольські часи виникло питання: чи бути жінкам на зібраннях віруючих з покритою головою. Св. ап. Павло вирішив це питання для Коринфської церкви позитивно. Але виникли непорозуміння – відносити це правило св. Апостола до одних тільки замужніх жінок чи також і до дівчат. Східні церкви дотримувались більш строгого правила відносячи до нього і дівчат. Західні церкви, зокрема, Карфагенська, дотримувались більш поблажливої практики. Ця різниця поглядів і послужила приводом до написання даного трактату, в якому автор захищає східну традицію.
2) “Про втечу під час гоніння” (14 гл. – 211 р.). Приводом до написання цього невеликого твору послужило видання в 202 році едикту проти християн імператором Септимієм Севером. В середовищі віруючих виникло питання: чи можна спасатись від гоніння втечею?
Терту ліан у формі послання до одного із своїх друзів “Фабія”, доказує, що не слід ухилятися від переслідувань ні шляхом втечі, ні завдяки підкупу гонителів. Гоніння допускаються Богом з моральною метою і тому не являються злом, якого слідує уникати. Слова Спасителя про втечу із міста в місто (Мф. 10), мають на увазі тільки апостолів і відносяться тільки до перших часів благовіствування, коли небагато чисельні проповідники повинні були берегти себе. Пізніше ні Сам Христос, ні свв. апостоли не ухилялись від мучеництва.
3) “Про ціломудрість” (12 гл. – 217 р.). Твір написаний у формі листа-застереження овдовівшему співбрату, якого автор намагається переконати не вступати в другий шлюб.
4) “Про піст” (17 гл. – 217 р.). На відміну від східних християн Тертуліан наполягає на більшій тривалості і суворості постів. Висловлює такі вимоги в трьох пунктах:
а) Він наполягає, щоби піст в середу і п’ятницю був обов’язковим і продовжувався до вечора.
б) Запроваджує новий дводенний піст (крім суботи  і неділі).
в) Захищає споживання сухої іжі, утримання від м’яса, вина, вареного і соковитих плодів.
Таким чином, в творах Тертуліана, маючих характер моральних закликів і засторог, проявляється крайність поглядів, нетерпимість і різкість. Особливо строгими стають його вимоги в творах, написаних після його ухилення в монтанизм. Але  основне міркування і ствердження Тертуліана було вповні вірним. Релігія повинна бути правилом життя, а не тільки філософською системою.
 

 

Богослів’я Тертуліана

 

Твори Тертуліана з’явились внаслідок тих подій, свідками яких були сучасники автора і він сам. Виникнення гонінь, єресей, спорів дисциплінарного характеру заставило його взятися за перо. Разом з цим Тертуліан вперше виразив принципи західного богослів’я; богословські формули автора зберегли своє значення і по сьогодні. Характер догматичного вчення Тертуліана визначається частково його полемічними цілями, частково же впливом стоїцької філософії. Остання надала йому матеріалістичного і сенсуалістичного відтінку. Стоїки визнавали матеріальними не тільки сутності, але і всі якості. Звідси в їх філософії було детально розроблене питання про способи з’єднання різних видів матерії. Сформовані ними поняття знайшли своє відображення у вченні Тертуліана про Св. Тройцю, душу і Особу Ісуса Христа.
Тертуліан в полеміці з гностиками із незначними змінами відтворює критичні принципи св. Іринея. Їх викладенню присвячено твір під назвою “Спори проти єретиків” (44 гл.). Архип. Філарет Гумилевський вважає, що цей твір “складає перевершене заперечення всіх єретичних і розкольницьких толків, не виключаючи протестантів і неологів” (Вказ. тв. Т., 1, с. 191).
Слово “прескрипціо” на мові римських юристів означало такий доказ проти опонента, який приймався суддею і зразу закінчував процес, тому що вважав за непотрібне обговорювати дане спірне питання по суті. Такою проскрипцією проти всіх єресей служить їх протиріччя апостольському переданню, яке зберігається Церквою. Раз доказано, що відоме вчення не погоджується з апостольським переданням, цього достатньо, щоби відкинути його не розбираючи його сутність.
Істина зберігається тільки в Церкві. Христос отримав її від Бога і довірив її Апостолам, а Апостоли передали її основаним ними Церквам. Тому Церква володіє Апостольським переданням. В доказ цього Тертуліан наводить два міркування.
а) Запорукою апостольського характеру Церкви служить, по-перше, історія виникнення Церков і приємство їх єпископів. Христос післав на проповідь свв. апостолів. Апостоли “по всіх містах” заснували Церкви, від яких паростки істини отримали новозасновані Церкви. Ці останні теж апостольські Церкви, тому що походять від апостольських. Апостольське  передання зберігається в Церквах, заснованих учнями Господа через приємственний ряд єпископів (“Проти Маркіона” кн.. 5, гл. 5). Церква має єпископські списки і при допомозі їх може доказати, що перший єпископ кожної апостольської Церкви поставлений або свв. апостолами, або мужами апостольським. Так, св. Полікарп Смирський поставленийсв. ап. Іоаном Богословом, св. Климент Римський св. ап. Петром. Історичний факт приємства єпископів служить запорукою збереження Апостольського  передання неушкодженим і абсолютно правдивим. Так як істинне вчення Ісуса Христа зберігається в апостольських Церквах, то у випадку виникнення сумнівів необхідно звертатися до них за вказівками.
б) Другим доказом неушкодженості Апостольського передання, зберігаючого Церквами, служить його єдинство. Всі апостольські Церкви єдині між собою в основах віровчення. Це може бути пояснено тільки єдиним джерелом, яким являється  передання. Заблудження не могло виникнути всюди в одних і тих же формах. Зміст Апостольського передання, зберігаючогося в Церквах, дано в Св. Писанні і Правилі віри. Свавіллю гностиків протипоставляється канон апостольських писань.
Але Церква являється охоронителькою не тільки істинного Писання, але і його правильного розуміння. Церква отримала від свв. апостолів незмінне і не підлягаюче покращенню, Правило віри, її коротке викладення у вигляді Символу. Правило віри Терту ліан подає в трьох виглядах і представляє собою Апостольський Символ. Тільки зберігаючи Апостольське передання, неперервне від самого заснування Церкви, можна богословствувати правильно.
Нехай єретики покажуть, через кого вони отримали християнство. Тертуліан навіть заперечував право єретиків посилатися на Св. Писання.
Вчення про Бога. Тертуліан слідував апологетам: людина може пізнати Бога, розглядаючи свою душу, так як “душа за природою – християнка”, їй при суща деяка ідея про Бога. Але пізнання Бога у всій повноті для людини недосяжне. Тертуліан поділяє вчення стоїків про Бога, як деякому “Тілі”, наповнюючому весь простір. Очевидно це була невдала спроба висловити вчення про всюдисутність Бога. Тертуліан особливо підкреслює істину єдинства Божого.
Бог є Бог любові і правосуддя. Тертуліан, наперекір Маркіону, доказує, що правосуддя і любов не тільки поєднані, але і необхідно повинні бути присущі одному і тому ж Богові. “Якщо благодать нерозлучна з правдою, то благість і правосуддя Бога однаково сіяють у всіх Його творіннях” (кн. ІІ, гл. 12).
Вчення про Св. Тройцю. Розкриваючи вчення про Св. Тройцю, Тертуліан відтворює в більш різкій формі субординацій не вчення апологетів і робить крок назад в порівнянні з св. Іринеєм, вчення якого про строге єдинство Осіб Св. Тройці було обумовлене тим, що він боровся тільки з гностичним розділенням Божественного Єства, але не з монархіанським злиттям Осіб. Тертуліан вчить, що один тільки Бог Отець є ненароджений і самобутній. Син походить від Отця. Для творчої діяльності Бог проявив Своє внутрішнє слово назовні в той момент, коли виголосив перше творче повеління: “Нехай буде світло”. З цього моменту Син стає окремою самостійною Особою.
Народження Сина Божого обумовлене цілями Одкровення. Слово Бога народжується  перед самим створенням світу, щоби бути учасником творіння і Промислителем. Необхідність його посередницької діяльності витікає із возвишеної природи Бога Отця. “Отець невидимий з причини  повноти величі, Син видимий по причині нищої ступені Свого єства”. Око не може дивитись на всю масу сонця, але промінь – частина сонця – доступний зору. Людина не може бачити Бога Отця і не померти, але старозавітні праведники бачили якось і не померли. Але з іншого боку Син Божий є всемогутній Бог” (“Проти Праксея”, 17). У вченні про Св. Тройцю в Тертуліана очевидним чином прослідковуються ознаки субординацизму.
Дух Святий походить від Отця через Сина (Пр. Прак. 4). Про Нього ясно говориться як про Третю Особу. Але як Син до створення світу існував в Бозі, так Дух Святий, вийшов із Отця разом з Сином і в Сині в момент створення світла, залишався невіддільним, як властивість Сина до моменту низпослання в П’ятидесятницю на свв. апостолів і лише з цього моменту Він стає окремою, самостійною Іпостассю.
Хоча в поглядах Тертуліана є ознаки сбординатизму, він ясно висловлює ідею єдинства Осіб Св. Тройці: “В Тройці необхідно розрізняти одну субстанцію і число трьох Осіб. Розрізнення не є розрізненням субстанцій, але Осіб в цій субстанції “Бог єдиний, і Отець Бог, і Син Бог і Святий Дух Бог”. “Коли я говорю, що Отець істинний ніж Син і Дух Святий, то говорю це з необхідності, щоби дати відповідь противникам моїм, які захищаючи виключне єдиновладдя, змішують в одне і Отця, і Сина і Святого Духа” (Пр. Прак. 9).
Божественна субстанція, починається в Отці, продовжується в Сині і закінчується в Дусі Святому. Аналогіями, якими Тертуліан користується для пояснення своєї думки, служать: корінь, стовбур і плоди; джерело, струмок і ріка; сонце, промінь і світло.
Космологія. Вчення про творіння викладене в творі “Проти Гермогена” (45 глл.), який допускав існування вічної матерії, яка набула окремих якостей під дією сили Божої. Зло і недосконалість світу пояснювались противленням матерії творчій силі. Тертуліан, визнаючи абсолютність Бога, заперечував співвічність Йому матерії і викладав біблійне вчення про творіння світу “із нічого”.
Антропологія. Людина – саме найкраще і найдосконаліше творіння Боже, вона – владика і вінок всього видимого світу. Вселенна не була би зовнішнім виявленням досконалостей Божих, вповні достойних Бога, якщо би не було в ній людини. Бог знаходить тільки в людині Свій образ і подобство. Тільки одна людина, як  єдина розумна істота у всьому видимому світі, може пізнавати свого Творця, наближатися до Нього і з’єднуватися з Ним. Тертуліан ставить людину навіть вище ангелів і за походженням і за становищем в світі. Ангели створені, як і всі інші творіння, силою і всемогутністю Божою, а людина повстала безпосередньо із божественного дихання. Не ангелам, а людині Бог підпорядкував Вселенну і дав право володарювати над всім видимим світом. Хоча і у ангелів є свобідна воля,  але воля людини сильніша волі ангелів, тому що людина може перемагати диявола, цього падшого ангела. Природа людини складається із двох частин – із душі і тіла. Обидві ці частини за вченням Тертуліана так тісно пов’язані між собою, що ні одна із них окремо не може складати цілої людини. У вченні про людину автор, головним чином, звертає увагу на душу, цю вищу і головну сторону людського єства, присвячуючи цьому цілий спеціальний трактат “Про душу”.
Так як в світі немає нічого нематеріального, то і душа по своїй природі є тіло, дуже тонке, але маюче зовнішній образ і форму, подібні фізичному тілу. “Дихання життя, вдихнуте Богом в обличчя першоствореного, проникнуло у внутрішності тіла, заповнило всі пустоти, сгустилось і закріпилось в тілесних межах, як в  ливарну форму”. Але, будучи матеріальною, душа все ж залишається простою і неподільною. Вона не складається із двох субстанцій – душі і духа. Субстанція душі не складається із окремих частин. Вона розлита по всьому тілі, але виявляється по різному, відповідно органів тіла, подібно тому, як повітря виходячи через різні отвори флейти, видає різні звуки.
Тертуліан полемізує з Платоном, не визнаючи вчення про переселення душ. Всі душі походять від душі Адама. Душі дітей походять від душ батьків тим же шляхом, яким народжується тіло. Народжуючись разом з тілом, душа і зростає разом з ним, однак субстанція її залишається незмінною, а лише поступово розкриває свої властивості. Внаслідок свого походження від Адама через посередництво батьків душа успадковує гріховність природи прабатьків. Людина володіє свободою, чим і пояснюється можливість її падіння. Але не вся  природа попала під гріховне спотворення після падіння, тому можливе відродження після викуплення.
Христологія. Викуплення здійснилось через втілення Сина Божого. Терту- ліан категорично виступає проти всякого роду докетизму. Він говорить про дівственне народження Сина Божого, ставшого чоловіком від Приснодіви Марії; говорить про істинну Його людську природу, використовуючи вповні православні терміни. Заперечуючи дійсність втілення, на його думку, не розуміють історії людства. Втілення Христа складає основну подію цієї історії, надає її вищого значення і єдинства. Старий Завіт є часом поступового зходження Бога до людини. Всі старозавітні богоявлення є з’явленнями не Отця, але Сина Божого, Який наближався до людини.
Про спосіб з’єднання в Ісусі Христі двох природ Тертуліан вчить: “Той, Хто в Діві втілився, є точно Бог. Належить безсумнівно вірити, що Бог, будучи вічним, завжди перебуває незмінним і не  терпить ніяких змін. Якщо же Слово не допускає перетворень, то із цього слідує, що через втілення Його слід розуміти плоть, яку Воно приняло і явило, і котра була видима і доторкана, подана і всім іншим почуттям. Слово іменується ясно Чоловіко-Богом або Богочоловіком, тобто є і Сином Чоловічеським і Сином Божим, тому що Воно є разом і Бог і чоловік, відрізняючись, без всякого сумніву, в якості тієї чи іншої сутності; тому що Слово є ніщо інше, як Бог, а плоть ніщо інше, як чоловік. Ми тут бачимо двійне єство, з’єднане без змішання в одній Особі, бачимо Самого Бога і втіленого Ісуса Христа” (Пр. Прак. 27).
Вчення про Таїнства. Очищаюче дійство Хрещення залежить від зходження на воду Св. Духа, проникаючого у воду і даючого їй силу омивати гріх. Не слід дивуватися, що вода має таке велике значення в Таїнстві Хрещення; це частково пояснюється її природними властивостями (“Про Хрещення”, гл. 2).
Вода із самого початку творіння є елементом, найбільш необхідним для життя (гл. 3). Вода вже під час творчого акту була освячена Богом. Хрещення звершується єпископом або пресвітером, але у випадку потреби, його може звершити і мирянин (гл. 17). Воно єдине, але в цьому випадку розуміється лише істинне Хрещення, яке звершується в Церкві. Хрещення єретиків не дійсне, тому навернених до Церкви єретиків необхідно перехрещувати (гл. 19).
Про дію Таїнства Тертуліан пише так: “Хоча Хрещення буває зовнішнім чином, тому що одне тільки тіло занурюється у воду, але дія його абсолютно духовна, тому що  очищає нас від гріха” (гл. 6). Внаслідок відповідальності, покладеною на людину Хрещенням, Тертуліан не одобрює хрещення дітей і радить відкласти його до зрілого віку” (гл. 18–19).
Після Таїнства Хрещення звершується Миропомазання, про яке Терту ліан говорить так: “Після цього покладають на нас руки, закликаючи на нас Духа Святого молитвою, яка супроводжує цей священний чин. В Старому Завіті дається нам на цей рахунок точне прообразування. Як скоро наше тіло омивається від по- передніх гріхів спасительними водами Хрещення, то Св. Дух, цей небесний голуб, зходить на нас, сповіщаючи нам мир Божий. Він зходить з неба, як колись голуб виходив із ковчега, знаменуючи образ Церкви” (гл. 7).
Покаяння. Домонтаниський погляд Тертуліана на Покаяння відображений в творі “Про покаяння”. Гріхи омиваються насамперед всього Хрещенням. Здійснивши гріх після можуть увійти в Церкву через Покаяння. Покаяння полягає у внутрішньому розкаянні і у зовнішньому виявленні покаянних почуттів – в публічному сповіданні гріха і аскетичних подвигах, як покаранні, які добровільно покладає на себе християнини, щоби умилостивити гнів Божий. В монтаниський період Тертуліан має іншу уяву про Покаяння. Він розділяє всі гріхи на дві категорії. Легкі гріхи повсякденного життя очищаються покаянням. Їх відпускає єпископ. Гріхи, звершені проти Бога; ідолослужіння, вбивство – не можуть бути прощені на землі.
Шлюб. В творі “До жінки”, написаному Тертуліаном до ухилення в єресь, автор допускає другий шлюб у випадку смерті одного із подружжя, хоча і рекомендує вдівство. В монтаниський період в творах “Про ціломудрість” і “Про одношлюбність” Тертуліан заперечує другий шлюб.
Священство і Євхаристія. Тертуліан часто називає єпископа і пресвітерів священиками, часто говорить про жертви і приношеннях. Однак цій термінології не відповідає вчення. Поняття про єпископа як священика не розкрите. Найменування жертви він засвоює не тільки Євхаристії, але також молитвам, милостиням, подвигам завершуваним для “умилостивлення” Бога за гріхи. Євхаристію не ставить у залежність до Голгофської жертви (“Про молитву”, 21–22).
Єсхатологія. Ясно очевидні ознаки хиліазму. Щоби нагородити праведників в тих же умовах, в яких вони терпіли переслідування, Христос буде царювати з ними на землі протягом тисячу літ. Небесний Єрусалим, котрий тепер знаходиться на небі, опуститься тоді на землю. Для участі в земному царстві Христа воскреснуть праведники, але не всі в один час.
“Окремі помилки і думки Тертуліана свв. отці не вважали великими погрішностями у вірі, – говорить проф.. Гнедич. – тому його твори мали  значний вплив на розвиток послідуючого богослів’я, особливо на твори і богослів’я отців Західної Церкви”.

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2