foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Відомостей про цього святителя, як і про багатьох інших ранніх отців Церкви збереглось не багато. В основному вони містяться в Церковній історії Євсевія Кесарійського. Саме він зберіг послання Полікарпа Єфеського до папи Віктора (понтифіком 189–198), в якому вперше згадується ім’я св. Мелітона. Послання написане в розгар так званих “спорів про Пасху”, і Полікрат, захищаючи малоазійський звичай святкування її 14 нисана, посилається на “великих світил” (св. ап. Іоана Богослова. св. ап. Пилипа, св. Полікарпа  Смирського і інших), серед яких називає і “Мелітона – євнуха, який жив в Дусі Святому, спочивавшого в Сардах і чекавшого пришестя Господа з небес і воскресіння із мертвих (Церк. іст. V, 24, 2–6). Із цього короткого свідчення можна зробити висновок, що св. Мелітон був сторонником малоазійського звичаю святкування, являвся строгим подвижником і в 90-х рр.. ІІ ст.. відійшов до Господа. В інших місцях “Церковної історії” Євсевія є ще деякі коротенькі свідчення про св. Мелітоза: він був єпископом міста Сарди в Лідії (ІV, 13, 8; ІV, 26, 1) при імператорі Антонині Пії (138–161), був відомий в церковних і громадських колах, а при Марку Аврелії (161–180) знатність його досягнула розквіту (ІV, 21). Євсевій цитує і декілька фрагментів із творів св. Мелітона, в одному із них святитель говорить про свою подорож в Палестину: “Я відправився на Схід і дійшов до тих місць, де Писання було проповідане і виконане, в точності знав про старозавітні книги і післав тобі їх список” (ІV, 26, 14). Судячи з цих коротких свідчень Євсевія, можна припустити. що св. Мелітон народився приблизно на початку ІІ ст. і дожив до глибокої старості, закінчивши життя близько 190 року. Крім Євсевія про св. Мелітона згадують і інші древні церковні письменники. Так св. Іполіт Римський в своєму творі “Малий лабіринт”, називає св. Мелітона серед тих отців Церкви, котрі проголошували “Христа Богом і Чоловіком”. Блаж. Єроним називав св. Мелітона “нашим пророком”. Накінець, в VІІ ст. преп. Анастасій Синаїт говорить про нього як про “божественнійшого і мудрішого вчителя”. Всі ці свідчення ясно вказують на високий авторитет і глибоке шанування, якими користувався св. Мелітон в древній Церкві.
Св. Мелітон був плодовитим письменником, він написав близько 20-ти творів. найбільш повний список їх приводить Євсевій Кесарійський – 17 творів, якого доповнюють інші древні джерела. На сьогоднішній час збереглось тільки 16 фрагментів із всіх творів св. Мелітона. Серед них Апологія, адресована Марку Аврелію, яка датується 170 р., твір “Еклоги” (“Виписки”) початок міститься в “Церковній історії Євсевія, фрагмент втору “Про хрещення”, “Про втілення Христа”, “Про диявола і Одкровення Іоана” і особливо твір “Про Пасху”, який був відкритий недавно, і який цінний в богословському плані.
 

 

Зміст апології: “Промова перед Марком Аврелієм”
 

Апологія має ще назву “Книжечка до Антоніна”. Даний твір був відкритий в сірійському перекладі в середині минулого століття. Три фрагменти збереглись у Євсевія і один в “Пасхальній хроніці” (візантійський літопис VІІ ст.). Приводом до написання “Апології” послужило нове гоніння на християн, яке розгорілося при цьому імператорі. Св. Мелітон закликає імператора, якого називає “філософом на троні”, познайомитись з вченням християн, висловлюючи при цьому повну покірність державній владі. Важко припустити, щоби вся ця “промова” була дійсно виголошена перед імператором, можливо, що ця “Апологія” послідуюче відтворення більш короткої і не такої різкої промови. Тут викладається високе філософське, богословське вчення про Єдиного Бога, яке могло зустріти співчуття в освідченого імператора. “Бог воістину є, і все існує через Його силу. Він не є створеним єством, не має початку в часі, але Він від вічності існує вічно. Він не змінюється, тоді як все змінюється. Ніякий зір не може бачити Його, ніякий розум зрозуміти його, ніяке слово пояснити Його. Люблячі же Його називають Отцем і Богом істини”.
Це вчення порівнюється з міфічними легендами про різних богів і імператору надається можливість зробити вибір: “Бог вічно живучий, входить в душу твою, тому що душа твоя є Його образ, яка є невидима, недоторкана, не має вигляду і своєю волею рухає все тіло. Знай, що вінок твоїх добрих справ є пізнання Бога і служіння Йому. І знай, що Він від тебе нічого не потребує, нічого не вимагає. Хто ж Цей Бог? Той, Хто Сам є істина, і Слово Якого є істина. Але, що є істина? Те. що не створене, не засноване, тобто буття, яке не має початку і називається істиною”.
Бог дав людині розум і свободу і надав їй право вибору. А правильний вибір людина може зробити тоді, коли помислить про порядок космосу і пізнає саму себе, свою душу, яка  є подобством Божим. “Тому, – говорить Мелітон, – я  раджу тобі пізнати самого себе, і ти пізнаєш Бога. Пізнай, як в тобі є те, що називається душею, як через неї око бачить, вухо чує, уста говорять і рухається все тіло. І коли Богу вгодно відокремити душу твою від тіла, то воно падає і руйнується. Тому ось із того, що в тобі є, але невидимо, пізнай, яким чином Бог по Своїй волі керує всім світом як би тілом, так що якщо Йому вгодно буде забрати свою силу, то світ, як тіло впаде і зруйнується”.
Після цього св. Мелітон заперечує інші докази, якими язичники оправдували свою прив’язанність до релігії отців. Він показує, що цар не зобов’язаний слідувати думкам і вимогам натовпу, а повинен виправляти заблудження підлеглих. Не має значення тут і звичай предків.
Промова закінчується закликом до імператора разом з його дітьми пізнати істинного Бога, щоби здобути вічні блага, обіцяні віруючим. “Якщо ти цар Антонин, навчишся цьому, і якщо пізнають це з тобою і діти твої, то здобудеш їм насліддя вічності, яке не переходить, а спасеш душу свою і душу синів своїх від участі, яка очікує всю землю на суді істини і правди. Якщо ти, пізнаєш Бога тут, то Він пізнає тебе там; якщо тут ти Його не пізнаєш, то Він не поставить тебе  між тими, котрі знають і прославляють Його. Цього довільно для твоєї величі, а може бути і занадто довільно, якщо вгодно”. Промова св. Мелітона безсумнівно склала велике враження на його сучасників, зокрема, освічених язичників. Постановка проблеми “Церква і держава” зовсім не була новою, тому що вже Сам Господь і св. ап. Павло вказували коротко на її вирішення. Для них само собою було зрозумілим, що “держава, щоби уникнути безкорисної боротьби з Церквою, повинна в своїх розпорядженнях про тимчасову користь людини мати на увазі вічне її спасіння і кінцеву мету її буття і повинна керуватися законом вищої правди і істини. В принципі св. Мелітон і керувався такою основополагаючою думкою християнства, але одночасно і намагався розвинути її дальше, ясно вказуючи думку про тісний зв’язок подальшої долі “Римської імперії з Церквою”.
 

 

Зміст твору “Про Пасху”
 

Грецький текст твору встановлюється за двома папірусами, які датуються приблизно ІV ст. Перший папірус містить багато фрагментів, але не маючий закінчення, другий зберігся краще, але не має початку. Збереглись переклади твору на інших мовах, зокрема, латинській, сірійській, коптській і грузинській. Свідчення древньоцерковних авторів підтверджують правдивість приналежності цього твору св. Мелітону. Датується цей твір приблизно 160–170 рр. За своїм літературним характером даний твір належить до жанру гомілій і ”похвальних слів”. В той же час слід зауважити, що твір св. Мелітона являється гомілією особливого роду, тому що вписується в конкретно-історичний контекст малоазійської практики святкування Пасхи. За словами прихильників даної практики, які опирались на Євангеліє від Іоана і на Апостольське Передання яке возходить до любимого учня Господа. Пасха розглядалася як день смерті по плоті Спасителя і приходилась завжди на 14 нисана, незалежно від того, на який день тижня випадало дане число за лунним календарем. Тому в цей день малоазійські християни перебували в строгому пості; протягом нічного бдіння з 14-го на 15-е нисана читалась і коментувалась 12 гл. книги Вихід. Після цього піст переривався “агапою”, за якою слідувала Св. Євхаристія. Між читанням книги Вихід і “агапою” традиційно звершувалось хрещення оголошених. Натяки на даний малоазійський звичай постійно зустрічаються в творі св. Мелітона, який в більшій мірі являється типологічним тлумаченням книги Вихід.
 

 

 

Богослів’я св. Мелітона
 

В богослов’ї св. Мелітона Христос являється зосередженням і центром всього його світогляду. Він говорить, що Господь: “Створив небо і землю, Створивший спочатку людину, Проголошений через закон і пророків, Втілений в Діві, Повішений на дереві, Похований в землю, Возшедший на висоту небес, Сидячий праворуч Отця, Маючий владу судити і спасати всіх; через Нього Отець створив все – від початку і на віки вічні Він  Альфа і Омега Початок і Кінець – Початок непояснимий і Кінець недосяжний: Він – Христос, Він – Ісус, Він – Воєвода, Він – Господь, Він – Воскресший із мертвих”. Накінець, Христос називається Тим. “Хто несе Отця і Хто несеться Отцем” (“Про Пасху”, 104–105). В цій “доксології” (славослів’ї) Христос, будучи центром і світу духовного, і світу матеріального, повстає в різних Своїх аспектах: космологічному, антропологічному і сотериологічному. Причому, на таке “вселенське значення” Господа св. Мелітон тільки обережно робить натяк, лише благоговійно привідкриває велику Тайну, яка ніколи не може бути осягнута людським розумом. “Триадологічний аспект” також не залишається в тіні, хоча і не виступає на перший план: вказується лише на те, що Христос є Бог і Син Бога Отця. Деякі непорозуміння може викликати фраза про Нього, як “несучого Отця і несучим Отцем” на перший погляд маюча деякий ”монархіанський відтінок”. Однак подібний відтінок глибоко далекий і чужий світогляду св. Мелітона: тут він просто акцентує єдинство Бога Отця і Бога Сина, орієнтуючись на Євангеліє від Іоана (пор. Ін. 14, 10: “Я в Отці і Отець в Мені”).
Необхідно ще підкреслити, що постійний акцент на Божество Христа являється дуже помітним в творах св. Мелітона. Не викликає ніяких сумнівів. що він мислить Сина Божого в якості самостійної Особи Св. Тройці, відрізняючоїся від Іпостасі Бога Отця. Але ще більший акцент робиться святителем на істинну реальність людської природи Ісуса Христа. Він говорить: що Христос є “втілив- шийся в Діві” і “народжений від Марії”, прекрасної дівственної Вівці” (“Про Пасху” 70–71). Він зодягнувся в людину, постраждав ради страдаючого, відданий суду ради засудженого, покладений во гробі ради погребенного” (100). В цьому поетичному описанні хресної смерті Ісуса Христа св. Мелітон тонкими і обережними штрихами, з великим благоговінням, намагається натякнути на велику Тайну Боголюдства.
В світогляді св. Мелітона з надмірною ясністю проявляється одна із самих фундаментальних властивостей всього святоотецького богослів’я – органічний і нерозривний зв’язок христології і сотериології. Наприклад, він говорить, що Господь “прийшов з неба на землю ради страдаючої людини, в яку Він зодягнувся через утробу Діви і вийшов із неї Людиною. Він взяв на Себе страждання страждаючого дякуючи можливості страждати тілу, знищив страждання плоті і з допомогою Духа Свого, не підвладного смерті, вбив смерть – людиновбивцю” (66). “Він – Той, Хто визволив нас від рабства ради свободи, від темряви ради світла, від смерті ради життя, від тиранії ради вічного Царства, зробив нас новим священством і вибраним на віки народом” (68).
Весь твір – гомілія являється поетичним описанням домобудівництва спасіння роду людського, яке сповнене драматичного характеру. Драма ця починається з моменту створення людини і поселення її в раю. За словами св. Мелітона, новостворена людина була схильна до добра і зла, подібна землі, яка приймала в себе і добре і погане насіння. Коли ж вона допустила до себе лукавого, тоді торкнулась до дерева пізнання добра і зла, порушивши заповідь Божу і була вигнана з раю в світ цей, “немов в темницю засуджених”. Внаслідок цього перша людина залишила чадам своїм і відповідну спадщину (насліддя): “не чистоту, але блуд; не свободу, але рабство; не царство, але тиранію; не  життя, але смерть; не спасіння, але загибель”. Тому життя послідуючих поклонінь перетворилось на жах: їх захопив в полон “тиранічний гріх”, вони були відведені “в місця похотей” і на них навалились ненаситні насолоди”. На землі зацарювало суцільне беззаконня: батько почав піднімати меча на сина, а син на батька, брат вбиває брата; навіть мати їла особисте дитя, зробивши утробу свою “страшним гробом”. Персоніфікуючи до якоїсь міри гріх і смерть, св. Мелітон говорить, що гріх, будучи “співпрацівником смерті”, радів такому торжеству безумства і сладопристрасті. Тому що всяка плоть попадала під владу гріха, всяке тіло – під владу смерті, а всяка душа виганялась із плотського житла свого”. Внаслідок цього людина “будучи розділена смертю опинилась в рабстві і в полоні у неї (47–56).
Старозавітний етап домобудівництва спасіння св. Мелітон детально не описує, він орієнтується, насамперед всього, на етап новозавітний. Головну його увагу привертає той переломний момент історії людства, коли здійснилась страшна зрада Спасителя і світова історія повернула в нове русло. Виходячи із тлумачення слова “Ізраїль”, згідно якому дане слово означає “видячий”, “бачачий” (зрячий) Бога” (подібне тлумачення вперше зустрічається у Філона Олександрійського, потім становиться дуже поширеним в свято отецькій писемності), св. Мелітон говорить: “О беззаконний Ізраїль! Чому здійснив ти новий злочин, віддавши Господа твого новій скорботі – твого Владику, створившого тебе і назвавшого тебе “Ізраїлем”? Однак ти не став “Ізраїлем”, тому що не побачив Бога і не пізнав Господа” (81–82). Ця зрада викликає у самого святителя велику скорботу: “Що ти зробив, о Ізраїль!” (73). І якби звертаючись безпосередньо до старозавітного Ізраїля, він говорить: ”Повинно було постраждати Господу, але не від тебе; Повинно було Йому бути засудженим, але не тобою. Повинно було Йому бути повішеному на хресті, але не твоєю рукою” (75). Сумуючи з приводу такої жахливої участі старозавітного Ізраїля св. Мелітон виголошує: “Почуйте, всі племена народів, і погляньте: нове вбивство відбулося посеред Єрусалима – в граді закону, в граді єврейському, в граді пророчому, в граді, який вважався праведним! І Хто був умертвелений? Хто вбийця? – Я соромлюсь сказати, але вимушений говорити. Тому що, якщо би вбивство здійснилось вночі, або в пустинному місці то тоді належало би мені мовчати. Однак нині посеред вулиць града, на очах у всіх здійснилось неправедне вбивство Праведника” (94). Тут стиль твору св. Мелітона досягає натхнення пророків древнього Ізраїля, які також скорботно переносили гріхи свого народу. І святитель, будучи християнським єпископом, від всього серця також скорбить про трагічну участь старозавітного Ізраїлі. Він лише ясно висловлює загально християнську скорботу відносно “трагічного розриву” в плані Божественного домобудівництва, пов’язаного з тим фактом, що основна маса старозавітного Ізраїля відмовилась визнати Господа Ісуса Христа своїм Спасителем, Власне на цьому ключовому моменті всесвітньої історії домобудівництва спасіння роду людського і закінчується розвиток богословських думок св.  Мелітона. Відкривається нова сторінка цієї історії, але святитель лише робить натяк в своєму творі на її зміст. В уста Господа він вкладає слідуючи слова: “Прийдіть, всі племена людей, замішані (немов тісто) на гріхах, і отримайте відпущення їх. Я – ваше Прощення, Я – Пасха спасіння, Я – Агнець, закладений (принесений в жертву) ради вас, Я – Викуплення ваше, Я – Світло ваше , Я – Спасіння ваше, Я – Цар ваш” (103). Інакше говорячи, домобудівництво спасіння вступило в свою нову, вирішальну стадію, і св. Мелітон як би закликає свою паству взяти достойну участь в цій “історії спасіння”, ставши причасниками Господа.
Якщо розглядати творчість св. Мелітона в цілому, то його можна охарактеризувати як одного із самих своєрідних і яскравих представників грецької апологетики ІІ ст. Безсумнівний поетичний дар, тонке почуття слова і щире натхнення проповідника, завжди призиваючого на поміч благодать Божу, дозволяють йому образно і точно висловити свою думку. Із всіх грецьких апологетів ІІ ст. він в своєму творі “Про Пасху найбільш ціле направлено і з великою майстерністю використовує типологічний метод тлумачення Св. Писання. Глибоке почуття церковності надає всім висловленням св. Мелітона великого значення. хоча те, що збереглося від його творів, представляє собою зовсім малу частку його літературної спадщини, але і ця незначна частина дозволяє йому зайняти одне із самих достойних місць в історії ранньохристиянської писемності.

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2