foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

“Дідахи” – один із древніх творів після апостольського періоду. Цей пам’ятник ранньохристиянської писемності був відкритий митрополитом Філофеєм Врієнієм в рукописі ХІ ст., який зберігався в бібліотеці Єрусалимського Святогробського підвір’я в Константинополі в 1883 році. Повна назва твору звучить так: “Вчення Господа, передане народам через дванадцять Апостолів”.
В повному виді цей твір зберігся лише в одному грецькому рукописі, який датується 1056 р., (написаний якимось нотарієм Леонтієм), прототип, якого возходить до IV–V стт. Крім цього, два грецьких фрагменти збереглись в одному із оксиринхських папірусів ІV ст.; є також фрагменти  перекладів на литинську, коптську, ефіопську мови. В редагованому виді твір частково увійшов в ряд пізніших творів християнської літератури: “Послання Варнави”, “Канони свв. Апостолів” і “Апостольські Постанови”. Доля твору довільно незвичайна і примітна: в Древній Церкві він набув широкої популярності і авторитету так, наприклад, Климент Олександрійський причисляє його до книг Нового Завіту, однак, починаючи з ІV ст. виникають сумніви. що до такого високого авторитету і вже Євсевій Кесарійський причисляє “Дідахи” до категорії спірних і підложних книг Нового Завіту, зауважуючи, що він був відомий “багатьом вчителям Церкви”. Св. Афанасій Олександрійський також виключає цей твір із канону Нового Завіту, але визнає його користь для церковного настановлення віруючих. Поступово, вірогідно, протягом V ст., “Дідахи” виходить із церковного вживання, його перестають читати і переписувати. Це пояснюється, скоріше всього, тим, що твір був написаний в якості “посібника” або “катехізису” для потреб якоїсь місцевої церкви, а потім розповсюдився і в інших християнських общинах, але загального і повсемісного визнання вселенським християнством так і не набув. Етичне вчення і літургіко-канонічні норми, відображені в творі, були асимільовані в ході земного зростання Церкви, а те, що застаріло в них, забулось. Тому “Дідахи” з часом і зовсім зник в християнській свідомості і в Церкві. Лише дякуючи знахідці грецького митрополита Філофея Врієнія цей твір повернувся в Церкву і науковий світ. Необхідно помітити, що перший переклад “Дідахи” на російську мову з’явився всього рік після його відкриття в 1884 році в Києві в журналі “Труди Київської Духовної Академії” (Т., 11). Здійснив переклад відомий патролог КДА, проф. К. Попов.  На думку вчених “Дідахи” датується другою половиною І-го ст. і скоріше всього написаний в 60–80 рр. Місцем написання вважають Сірію або Палестину, деякі називають Єгипет. Автором твору дослідники називають християнина із євреїв, можливо він був слухачем, і можливо навіть супутником свв. апостолів, який міг бути священнослужителем, або наділеним цими правами, на що вказує його знання текстів молитв і традицій.
Зміст твору. Текст твору розділений на 16 глав. В главах 1–6 викладається вчення про два шляхи – шлях життя і смерті. Автор викладає його більш детально, чим в “Посланні Варнави”. Шлях життя подається дуже детально; спочатку робитьс загальну вказівку, що шлях життя полягає: 1) в любові до Бога, 2) в любові до ближнього і 3) в так званому “золотому правилі” – чого не бажаєш собі, того не роби і іншому. Після цього починаються настанови автора, причому настанови 1-ї глави носять специфічний християнський характер і взяті із Нагірної проповіді (Мф. 5), а настанови 2-ї гл. представляють собою заборони гріхів і вад на основі “Декалогу” (не вбий, не кради, не свідчи неправдиво) і старозавітних Писань. По суті в настановах говориться про любов до ворогів, про непротивлення злу і особливо щедру милість і милосердя; остання зауважує загрозою тому, хто буде просити без потреби. Заборони 2-ї гл. направлені проти вбивства, (особливо проти отруєння плоду в утробі матері), перелюбу і блуду, злодійства, волхвування, чародійства і клятвопорушення.
З третьої глави починаються застереження словами “чадо моє”, причому закликається уникати більш тонких, гріхів, тому що вони приводять до вище згаданих: так гнів приводить до вбивства, похітливість і пристрасть до блуду і перелюбу, заняття астрологією до чародійства, брехня і сріблолюбство до крадіжництва, богохульство до клятвопорушення. Після цього шлях життя описується головним чином зображенням обов’язків до самого себе – покора і смирення; по відношенню до Церкви – поважати проповідників слова Божого і зберігати єдність з віруючими; до бідних, дітей і рабів – проявляти милосердя і подавати милостиню. “Не коливатися давати, і віддаючи, не нарікати” (гл. 3). “Нехай милостиня твоя пріє в твоїх руках, поки ти не взнаєш, кому ти повинен дати її” (гл. 1). В кінці пропонується виконувати заповіді Божі і сповідувати в Церкві гріхи свої (гл. 4). В п’ятій главі зображується шлях смерті, переліковуються гріхи приблизно в такому ж порядку, як і в заборонах 2-ї глави. Закінченням застережень складається 6-та глава, яка містить три настанови: 1) оберігатися лжевчителів, які звертають з описаного шляху життя; 2) нести іго (тягар) Господнє, якщо і не повністю, то скільки це можливо, і 3) у всіх випадках утримуватись від вживання ідольської жертви.
В другій частині “Дідахи”, яка починається з 7-ї глави дається вказівка про звершення Хрещення, приводиться сама формула Хрещення і дається дозвіл звершувати його по потребі у воді теплій і навіть через обливання (зливання води на голову).
З цього можна зробити висновок, що вся перша частина представляє собою повчання оголошеному перед Хрещенням: “Сповістивши спочатку все вищесказане вчення, хрестіть в ім’я Отця і Сина і Святого Духа” (гл. 7).
У 8-й главі містяться вказівки про піст і молитву три рази на день. Тут також повністю приводиться текст молитви Господньої “Отче наш”.
У главах 9, 10 і 14 описується звершення Євхаристії, вірогідно, це скорочений текст євхаристичної молитви, із якої цікаве слідуюче місце, яке виражає внутрішній зв’язок самої Церкви з Євхаристією. “Як цей приломлений хліб був розсіяний в зернах на пагорбах і з’єднаний воєдино, так нехай буде з’єднана Твоя Церква від кінців землі в Твоє Царство” (гл. 9). Участь в Євхаристії забороняється нехрещеним і всім, хто має спор з другом своїм... “поки вони не примиряться” (гл. 14). Перед приломленням хліба рекомендується сповідувати гріхи.
В главах 11 і 12 говориться про служіння апостолів, під якими необхідно розуміти посланців від Церкви для місіонерського служіння або для виконання інших доручень, і пророків, під якими треба розуміти харізматиків. Тут даються вказівки як розрізняти істинних апостолів і пророків від лживих: по їх моралі і поведінці. Має велике значення заповідь про обов’язковий труд для всіх. “Якщо він (посланець), будучи ремісником, бажає поселитися у вас, то нехай працює і їсть; якщо він не знає ремесла, то потурбуйтесь про нього на ваш розсуд, так щоби християнин не жив серед вас без роботи. А якщо він не бажає так поступати, то він христопродавець; ухиляйтесь від таких”.
В 13-й главі говориться про утримання общиною служителів і бідних.
В главі 15-й говориться про поставлення постійних служителів Церкви – єпископів і дияконів, на відміну, від подорожуючих апостолів, і про повагу до них. “Поставляйте собі єпископів і дияконів. достойних Господа, мужів покірних і несріблолюбивих, і істинних, і випробуваних... і не не зневажайте ними, тому що вони повинні поважатися вами разом з пророками і вчителями”.
В останній главі, 16-й, міститься заклик і застереження до пильності словами, які близькі до євангельського тексту, а також говориться про очікування другого пришестя Ісуса Христа.
Вчення “Дідахи”. Що торкається віровчення, відображеного в “Дідахи”, то воно, в силу катехизічного характеру цього твору, надзвичайно прозоре і просте. Основу його складає вчення про Св. Тройцю. Відповідно автору “Дідахи”, Бог є Всемогутній Владика Вседержитель, Творець всього світу і людини. Він є Отець наш Небесний, і Його промисл простягається на все суще (існуюче). Також являється Він Подателем всіх благих дарів; Йому належить всяка влада і слава через Ісуса Христа. Сам же Христос є друга Особа Св. Тройці, Син Божий і Син Давидів, Викупитель і Служитель Бога Отця. Ісус Христос декілька разів іменується “Отроком Божим”, (семітський стиль мислення; спостерігається в ряді ранніх християнських пам’ятників) пізніше цей вираз витісняється “грецьким” “ϋίός θεου”, “Син Божий”.
Через Ісуса як “Отрока Божого” дарується нам життя і знання, віра і безсмертя. Він являється Главою Старого Завіту, дарує нам спасіння і в кінці світу прийде на землю для праведного суду Свого. Третя Особа Св. Тройці – Св. Дух, Який Єдиний з Отцем і “Отроком”. Він приготовляє людей до призвання Бога Отця і говорить через пророків; гріх проти Св. Духа не може бути прощений.
Велике значення має “літургійна частина” твору. В ній ми знаходимо цінні відомості про Св. Таїнства Хрещення, Євхаристію і молитовне життя древніх християнських общин. Зокрема, про Таїнство Хрещення говориться слідуюче: “Хрестіть так: сказавши те, про що мова йшла вище, хрестіть в ім’я Отця і Сина і Святого Духа, у воді живій (проточній: в озері, річці). Якщо не маєш живої води, то хрести в іншій воді (тобто стоячій), якщо не можеш в холодній, то хрести в теплій, а якщо не маєш ні тієї, ні іншої, то злий тричі на голову в ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Перед хрещенням нехай же постяться хрестящий, хрещаємий і, якщо можуть, деякі інші; а хрещаємому звели поститися за день або за два” (гл. 7). Іншими словами, якщо судити по “Дідахи”, то в Древній Церкві перед хрещенням майбутні повноправні християни обов’язково проходили оголошення; Хрещення звершувалось в ім’я Св. Тройці, здебільшого в проточній воді шляхом триразового занурення і передуванням посту. Що торкається взагалі постів, то в творі згадується тільки про піст в середу і п’ятницю, на відміну від єврейських постів в понеділок і четвер, тобто піст взагалі не повинен співпадати з постами “лицемірів” тобто євреїв (гл. 8). А про молитву говориться, що віруючі повинні тричі на день звертатися до Бога з молитвою “Отче наш” (гл. 8).
Дуже цікаві молитви, які читаються при приломлені Хліба, тобто Євхаристії. Вони стоять в тісному зв’язку із застольними молитвами євреїв. Участь в Євхаристії дозволено тільки хрещеним. Молитви читаються “пророками” по не встановлених формулярах, а “скільки вони хочуть”, що вказує на повний розквіт харизматичного життя християнської общини. Приведені три молитви при приломлені Хліба і питті з Чаші. Участь в євхаристичному житті  передбачає крім хрещення, ще і “святість”, тобто, чистоту совісті. В іншому разі пропонується покаяння, але в чому воно полягає, не сказано. Але все ж таки вказується необхідність сповідання гріхів (глл. Х, ХІV). Приходити до Чаші можна тільки тим. що примирилися з супротивниками своїми (гл. ХІV).
В творі приведені тексти трьох молитов, які можуть служити прикладом харизматичного життя і творчості Церкви того часу. В першій молитві, про Чашу, дякують Богові “за святу лозу Давида, отрока Твого”, яка явлена через Ісуса. В другій молитві, про Хліб, сказано: “Як цей приломлений хліб був розсіяний по горбах і, був зібраний, робився єдиним, так нехай збереться Церква Твоя від кінців землі в Царство Твоє” Характерно те, що в цьому відривку розуміється соборне церковне єдинство. В третій євхаристичній молитві підноситься подяка за створення світу і звершується поминання Церкви “досконалій в любові, зібраній від чотирьох вітрів і освяченій для Царства Божого”. Молитва закінчується словами: “нехай прийде благодать і нехай перейде (закінчиться) світ цей! Осанна Сину Давидову. Якщо хто святий, нехай приходить, а хто ні, нехай покається. Марана-фа. Амінь” (гл. ХІV). Характерним в цій молитві являється початок майбутнього євхаристичного канону, який починається подякою Богові за створення світу і переходить після освячення Дарів в прохальні молитви про Церкву, про живих і усопших.
Основні контури еклезіології також достатньо ясно виражені в “Дідахи”. За словами проф.. КДА, К. Попова, “вчення про Церкву служить загальним пунктом, який об’єднує весь зміст. “Дідахи”. [1] Автор цього твору зображує Церкву релігійно-моральним суспільством віруючих в Ісуса Христа. Мета якого – вдосконалення в любові Божій і святості, в приготуванні для прийняття віри, відання (знання) і безсмертя; кінцеве завдання якого – досягнення Царства Божого. Церква, за свідченням твору, не обмежується одним якимось-небудь місцем або народом, але розповсюджується по всій землі. Але будучи розсіяна повсюди, подібно хлібним зернам, вона однак же складає єдине Тіло, подібно хлібу, спеченому із багатьох хлібних зерен. Крім ідеї єдинства Церкви в творі ясно прослідковується уява про її святість (вона називається “освященною”) і досконалість, причому дана досконалість розуміється динамічно, як цінна мета, до якої Церква з устремлінням йде з допомогою Бога Отця.
Окремо в “Дідахи” говориться про структуру християнської ієрархії. Вона складається із п’яти різних служителів Церкви. Це апостоли (посланці), пророки (харізматики), вчителі, єпископи і диякони. Перші три типи служіння відрізняються від останніх двох тим, що:
1)                      вони не були вибраними общиною, а приймали на себе служіння самі;
2) вони не обмежувались територіально в своєму служінні, не належали тільки окремій общині, а всій Церкві; вони подорожують, проповідують в різних місцях і навіть не повинні дуже довго затримуватися на одному місці; вони найменш осідлі із всіх чинів першохристиянської ієрархії;
3) вони повинні вчити, проповідувати і звершувати богослужіння, причому в останньому вони не притіснені в своєму творчому піднесенні і натхненні; молитви проголошуються ними екстатично, харизматично і не обмежуються часом;
4) зате вони повинні були вирізнятися виключно аскетичністю життя, особливо апостоли.
Зокрема, апостоли, які зверталися з проповіддю до язичників, повинні були не затримуватися в даному місці більше двох днів, і то в крайньому разі; якщо же він залишався і на третій день, то тоді він – лжепророк. Їм повинна була бути властивість не збагачення і біднота, тобто служіння своє звершувати даром. “Дідахи” особливо підкреслює боязкість сріблолюбства.
Що торкається пророків, то вони проповідували не язичникам, а християнам. Тому вони не являються подорожуючими місіонерами, а можуть жити осідло. Пророки проповідують екстатично; вони являються харизматиками.
На відміну від них і від апостолів, вчителі проповідують Слово Боже, але не екстатично, а у вигляді повчань звичайного характеру.
Відносно двох останніх типів служіння, єпископського і дияконського, то вони:
1) “поставляються общиною із достойних Господа, мужів кротких і несріблолюбивих, правдивих і випробуваних”;
2) обов’язками єпископів і дияконів були крім служіння ще управління і господарча діяльність,  тобто повне керування общиною.
На протязі всього твору неодноразово говориться про застереження від сріблолюбства і лжепророцтва. Напевно, збагачення вважалося одним із великих гріхів і було проявом “самозваного”  служіння і присвоєнням собі лже-харизматичності. Взагалі “Дідахи” яскраво відображує настрій християнської общини в перші десятиліття після вознесіння Господа, а іменно його чистоту і не затьмареність якими би то не було земними прив’язанностями.
В цілому, “Дідахи” являється, безумовно, цінним пам’ятником ранньохристиянської писемності, проливаючим світло як на віровчення, так і на богослужіння і повсякденне життя древньо-християнської Церкви. Даний твір не можна недооцінювати, але не можна і абсолютизувати його значення, тому що він, звичайно, не охоплює всіх граней життя і вчення Церкви в другій половині І-го століття. Лише разом з іншими пам’ятниками древньо-церковної  писемності “Дідахи” набуває свого істинного значення. Тому відкриття цього твору значно збагатило і церковно-історичну і патрологічну науку. “Дідахи” вводить читача в атмосферу першохристиянської Церкви, виражаючи її віру, реальне і світле відношення до Бога і створеного Ним світу.

--------------------------------------------------------------------------------

[1] Попов К. Учение  двенадцати Апостолов. ТКДА, Т., 11. Киев, 1884, с. 352.

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2