foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Православна патрологічна наука визначає “отця Церкви” за трьома ознаками (критеріями):
1) святість життя (лат. санктікас віте);

2) чистота догматичного вчення (санктікас доктріне);

3) свідчення (визнання) Церкви (деклараціс еклесіе).

Святість життя. Що торкається цієї ознаки, то тут слід остерігатися ототожнення поняття “святість” і “безгрішність”, тому що відомо, що тільки один Бог без гріха. З однієї сторони, не можна забувати того, що отці Церкви були людьми: в житті їх могли траплятися падіння, поступки і т.п., але своїм подвигом покаяння, молитви і доброчинності вони викупили їх перед Господом і Церква однодушно визнала їх святими. “Святість повинна бути засвідчена блаженною кончиною в єднанні з Церквою або навіть мучеництвом за Христа. Святість життя св. отців служить: а) запорукою духовного досвіду їх як керівників в святому християнському житті; б) основою їх глибокого проникнення в істини християнського віровчення; в) запорукою їх безмежної відданості до істини і Церкви як церковних вчителів і захисників інтересів Церкви”.[1]
Таким чином, якщо першою ознакою свв. отців являється святість життя, то коло церковних письменників не може бути обмеженим якимось хронологічним періодом і курс Патрології не може співпадати з вивченням літератури тільки цього періоду. Життя Церкви єдине у всі періоди її історії і тому завжди можливе досягнення стану святості її членами, твори яких будуть мати особливий авторитет і можуть бути предметом вивчення і дослідження.
Другою ознакою після святості являється чистота догматичного і морального вчення, яка визначає достоїнство їх творінь. Тут необхідно сказати, що хоча Богоодкровенна істина християнства незмінна і дана нам у всій повноті, прийняття і розкриття її зі сторони людини проходила з часом і поступово. Крім цього цю ознаку не можна трактувати однозначно і в тому плані, що все сказане тим чи іншим отцем являється істиною і беззаперечним авторитетом. Наприклад, якщо розглянути тріадологію донікейських свв. отців з точки зору сформульованого догматичного вчення про Св. Тройцю в Нікео-Цареградському Символі віри, то можна констатувати, що багато з цих отців явно схилялись до субординацизму. Все це свідчить про те, що “писання отців” – людські творіння і суттєво відрізняються від Святого Писання, яке богонатхненне і розглядається і шанується як божественне. За рідкими випадками, ніхто не змішував творів отців церкви з богонатхненними писаннями свв. пророків і апостолів, і такого змішування не можна допускати, щоби не заплутатись в протиріччях. Звідси, при незмінному підпорядкуванні і завжди непогрішному авторитету Церкви, яка є вірною хранителькою божественних обітувань і неперервного Передання, витікає для нас відома свобода у вивчені отецьких творінь і їх вчення. Тому не принижуючи значення отців, ми отримуємо можливість і право внести необхідні поправки в оцінку їх вчення.[2] Внаслідок цього слід чітко проводити різницю між “погрішностями” і “заблудженнями”, тому що вони не одне і теж. Інша справа грішити в таких істинах, які не були визначені Церквою, – і зовсім інша справа протидіяти проти ясного визначення всієї Церкви. Першого роду помилки нерідко можна зустріти в свв. отців, але ніколи погрішності другого роду.
Погрішностей свв. мужів не повинно одобрювати і вперто триматись їх, так само, як і докоряти їх за це, пам’ятаючи ту істину, що і свята людина, як людина могла інколи помилятися.[3]
Свідчення Церкви. Визнання Церкви – являється головним і вирішальним фактором у визначені межі поняття “отці Церкви”. Це свідчення Церкви являється тією необхідною провіркою чистоти життя і віровчення окремого письменника, після якої його творіння набувають високого авторитету для православного богослов’я. Не слід це свідчення Церкви повністю ототожнювати з канонізацією. Тому що “по відношенню до деяких осіб Церкви ще не достатньо пройшло часу, щоби взнати волю Божу про них, прославляючи святих своїх на свій погляд. Тому що, якщо високі якості відомих осіб, їх висока освітченість і подвижницьке життя не підлягають сумніву і вони користуються повагою Церкви, хоча і не в  числі святих: не дозволяючи собі без волі Духа Божого називати їх свв. отцями, повинні ми визнавати їх знаменитими вчителями Церкви, інакше, слідуючи прикладу Церкви, повинні називати їх блаженними вчителями, блаженними отцями і ставити їх вслід за свв. отцями.[4]
Слід помітити, що проти православного розуміння достоїнства свято отецьких творінь є зі сторони інославних ряд заперечень, зокрема, що в православному богослів’ї святоотецькі творіння протиставляються Св. Писанню, що в творах свв. отців існують розбіжності і протиріччя. Насамперед необхідно категорично заперечити це. Отці ніколи не протипоставляли свої твори Слову Божому, а навпаки завжди вказували, що джерелом їх вчення є Св. Писання.
І при всій повазі до святоотецьких творінь Церква ніколи ні в своєму літургійному житті, ні в житті окремих християн не замінювала ними читання і безпосереднє вивчення Св. Писання. Ще більш безпідставним являється ствердження, що в творах свв. отців є відомі розбіжності. Наявність особистих думок у окремих отців ніколи не заперечувалось православним богослов’ям, але ці особисті думки, в яких були розбіжності не можуть прималити достоїнства їх творінь. Неважко встановити в чому проявляється єдинство і якого роду розбіжності є в святоотецьких творах. Св. отці були єдині по відношенню до догматів і в своєму моральному вченні, тобто в самому головному.
Виникає запитання: як відрізнити в творах отців ту частину, яка має дійсний авторитет, від особистих думок і окремих висловлень, які такого авторитету не мають? Відповіддю на це запитання може бути поняття, яке має велике значення в православному богослів’ї і висловлене латинським терміном “консенсус патрум” (погодження отців). “Отець не протиборствує отцям, тому що всі вони були спільниками Єдиного Духа, – говорить Св. Іоан Дамаскін. погодження отців з якого-небудь богословського питання завжди є положення, з яким богослов повинен рахуватися, якщо залишається вірним традиціям Православної Церкви. Тому що за словами блаженного Августина “хто відступає від єдинодушного погодження отців, той відступає від всієї Церкви”.[5] Саме таке “погодження отців і робить їх авторитетними виразниками Св. Передання. А Передання – це Дух Христов, оживляючий Церкву і складаючий її внутрішню сутність.
Римо-католицька Церква визначає авторитетом св. отця за чотирма ознаками: до трьох вже згаданих вона додає ще “древність”, як вже згадувалось Православна Церква не визнає цієї ознаки. Виходячи із цього, католицькі богослови завершують, власне, Патрологію на грецькому Сході св. Іоаном Дамаскіним (початок VIII ст.), а на латинському Заході – Ісидором Севільським (VII ст.).
Православну точку зору відносно цього ясно висловив сучасний богослов протоієрей о. Іоан Мейендорф: “Наша Церква вчить, що Божественне Одкровення не обмежене ніякими хронологічними рамками. Дух Святий діє через людей всіх часів, і Церква “взнає” в людях своїх “святих отців” не з причини древності, а керуючись своєю внутрішньою інтуїцією, на основі якої і формується Передання”.[6] Внаслідок цього Патрологія як наука не має кінцевої хронологічної межі, або якщо сказати більш точно, дана межа встановлюється грядучим кінцем буття цього створеного Богом світу і людства. Однак виходячи із чисто методичних завдань, хронологічні рамки нашого патрологічного курсу будуть обмежені, про що мова піде нижче.

--------------------------------------------------------------------------------

[1] Епифанович С. Патрология: Церковная письменность І–ІІІ вв. Ч., 1, Загорск, 1951 (машинопись), с. 16.
[2] Сагарда Н., про., вказ тв. с. 35.
[3] Колоссовский П. Введение в патристику. СПБ. 1848, с. 121.
[4] Филарет (Гумилевский), архиеп., вказ. тв., Т., 1, с. 13.
[5] Цит. по Скурат К. Патрология (Конспект лекций). МДА, 1978 (машинопись), с. 9.
[6] Мейендорф И. протопресв. Введение в святоотеческое богословие. Нью-Йорк, 1985, с. 9.

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2