foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Останнім часом в Україні активізувалися спроби реанімації язичества, точніше поганства. Серед реаніматорів чільне місце нині належить рун-вірівцям, котрі вважають своїм учителем і Пророком (з великої літери!) такого собі Льва Силенка. Адепти РУН-віри навіть називають його Він (з великої літери), наче Бога. Про життя пана Льва Силенка мало що відомо за межами тієї скромної за обсягом, але „п’єдестальної” за змістом інфор­мації, що її подав сам у своїй „Магавірі” (1979). До цієї антихристиянської, сповненої псевдонаукових просторікувань праці ми ще звернемося при оказії спеціально. Тут вкажемо тільки на один важливий її фрагмент.
Будуючи засобами пера свій імідж непохитного язичника, котрим він був нібито з діда-прадіда (прадід був нібито волхвом!), Силенко наво­дить спогад із свого довоєнного дитинства, коли він ще жив в Україні, а не в еміграції. Його дід Трохим (православний, судячи з імені) признався онуку, що насправді він сам язичник і належить до язичеського роду, і ця язичеська „благодать” була передана йому від його батька, а той у свою чергу дістав її від свого батька і так до сивої давнини. Своєю „благодаттю” дід Трохим поділився із внуком. Для кожної неупередженої людини, особ­ливо котра знається в історії, важко не взяти цю інформацію під сумнів. Якби тут йшлося про якісь уламки дохристиянських вірувань, про якісь пережитки, це, як кажуть, ще туди-сюди. Але відверто язичеський свідо­мий світогляд, цілісна система релігійних вірувань – це нонсенс в Україні уже в XVII столітті, не кажучи вже про XX! Захотілося уважніше приди­витися до постаті рунвірівського „пророка”. Така нагода випала наприкінці 1999 р., коли відбулося наше наукове стажування у Канаді, де ми прочитали деякі ранні твори „вчителя”, практично невідомі в Україні, коли поговорили з людьми, котрі особисто знали Силенка ще з перших днів його перебування в еміграції, знайшли цікаві архівні документи.
Всі, з ким я говорив, одностайно відгукувалися про Силенка насмішкувато-іронічно, відзначали, зокрема, його хворобливу амбіційність (чого вартий його літературний псевдонім: Лев Тигрович Орлигора!). Довелося ознайомитися і зі збіркою бездарних віршів, видрукуваних під псевдонімом Лев Орлигора, яка містила і досить претензійне фото автора. Найцікавішим було те, що Силенко тоді в’язався з ... греко-католицькими колами украї­нської еміграції, хоча й недовго.
Зазнавши фіаско як поет, Силенко-Орлигора спробував утвердити­ся як кінорежисер українських фільмів. В принципі це можна було б тільки вітати. Зміна культурницьких уподобань привела (чи повернула) дажбожого „пророка” до Православної Церкви! Він став збирати серед української громадськості гроші на зйомки українського кіно, причому посилався на благословення митрополита Української Греко-Православної Церкви Іларіона (Огієнка), з яким дійсно зустрічався. Коли про це стало відомо митрополиту Іларіону, він через православну газету – офіційний орган УГПЦ, публічно відмежувався від ініціатив Силенка-Орлигори, ще й перестеріг перед ним вірних. Гроші були, однак, зібрані, щось там було знято, але цей фільм не став подією навіть Провінційного масштабу. Зазнавши й тут поразки, Силенко-Орлигора, видно, вирішив піти шляхом Рона Габбарда (1912-1988). Цей амери­канський письменник-фантаст ще у 1949 р. заявив: „Писати, щоб одержувати пенс за слово, – смішно. Якщо людина справді хоче одержа­ти мільйон доларів, то кращий засіб – це заснувати свою власну релігію”. Вже наступного року Габбард „ощасливив” світ списаною на 80% з буд­дизму саєнтологією (наукологією, діанетикою) і скоро став дуже багатою людиною. Але якщо Габбард спекулював на буддизмі, то Силенко – на українському патріотизмі і видозмінив неоязичество Володимира Шаяна, створивши його варіант під гучною назвою: „рідна українська національна віра”. У1966 р. в Чикаго вже була зареєстрована перша гро­мада рунвірівців, а Силенко спрямував свої зусилля на розбудову свого іміджу як споконвічного язичника, вчителя й пророка, мудреця й нау­ковця, на написання „Магавіри” тощо. Однак, в архіві митрополита Іларіона, що зберігається нині при консисторії Української Православ­ної Церкви в Канаді (Вінніпег), серед численних листів, писаних цьому видатному синові України представниками найрізноманітніших кіл ук­раїнської еміграції та діаспори, є й лист, писаний Львом Орлигорою (Силенком). Він якраз стосується того скандалу, що вибухнув у зв’язку Із збиранням коштів на зйомки майбутнім творцем РУНВіри фільму.
Силенко (Орлигора) змальовує себе тут не як свідомого язичника, а як нібито православну людину („Магавіра” тоді ще не була скомпільована). Він не просто шанує та молиться за православного митрополита, а „всюди підкреслює Ваші (тобто митрополита Іларіона – Ю.М.) заслуги Перед святою православною церквою і Україною”, у фільмі ж возвели­чуються „православні храми”! Що ж тоді виходить? Якщо Силенко був тоді переконаним язичником, то чого ж було братися за прославлення православних храмів і православ’я, для котрого в „Магавірі” не шкодується лайки? Якщо ж Силенко був тоді православним, а потім перейшов стан його ворогів, то навіщо ж тоді обманювати своїх адептів? Чому вірити? „Магавірі” чи архівному документу? Але нехай над цим питанням мізкують рунвірівці. Для нас же очевидні дуже прозаїчні причини такого Крутійства.
Р.S. Коли ця стаття була вже видрукувана, на очі потрапив спогад відомого українського поета й письменника, громадського діяча Яра (Ярослава) Славутича. Останній познайомився із Силенком наприкінці І944 р. в берлінських руїнах, в одному таборі. При знайомстві Силенко поцікавився у Славутича, що означає його ім’я Яр. Той пояснив, що в основі лежить ім’я язичеського божества Ярила („це ж український Аполлон”). „Уперше чую! Невже? – дивується Силенко. „А про Дажбога Чули?” – питаю. „Та щось там говорили про нього в школі...”
Ось вам і нащадок „волхвів”! Цілком логічним є висновок Яра Славу­тича з цієї розмови: „До війни теперішній пропагатор давньої нашої міфології, мабуть, нічого не знав про неї. Як усі ми, був християнином, хоч, під радянським устроєм, непрактикуючим. Трьома роками пізніше, не без впливу гіндуїста Володимира Шаяна, Силенко став уже сформованим „антихристом”, як його тепер популярно називають, хоч, може, ще не відважувався відкрито про свої набуті переконання говорити. Навіть у збірці його віршів) „Люблю” нічого антихристиянського немає... Поет називає (в одному з своїх віршів – Ю.М.) Україну... „сестрою Христа”. Вона... „Бога дар”, несе хрест... Цілком християнський погляд!” [Славутич Яр. Твори. – К.-Едмонтон, 1998. -Т.4.-С.90]. Тільки у наступній поемі „Магавіра” Силенко „надолужив” своє і в ній, за свідченням того ж Яра Славутича, "з кожного рядка 699 строф у поемі клекотить сильна ненависть до Християнства” [Славутич Яр. Твори. - Т. 4. - С. 91].
Ясно, що Силенко був собі звичайним сільським хлопцем, який народився в звичайній православній сім’ї, а свідомим язичником став уже в повоєнний час у Канаді. Отже, всі ці байки про діда „волхва”, про те, що Силенка-Орлигору не охрещували, а нібито провели над ним якийсь язичницький обряд, потрібні були тільки для іміджу, для одурення людей. Коли йому було треба, він прикидався православним християнином, щоб здобути благословення митрополита Іларіона і зібрати грошики, коли треба – вигадав РУНВіру з тією ж самою метою, ще й щоб вгамувати свої амбіції...
Насамкінець наводимо текст вищезгаданого листа Силенка-Орлигори до митрополита Іларіона.
„Великий Наш Владико,
з почуттям внутрішньої кривди, я – людина, що глибоко шанує Вас, молиться за Вас; всюди підкреслює Ваші великі заслуги перед святою Православною церквою і Україною – я прочитав у „Віснику" за 1-ше березня „осторогу” чи „пересторогу”.
Бог є свідком і хай покарає мене найтяжчими карами (підкреслено тут і далі Силенком – Ю. М.), коли я десь і перед кимсь говорив, що я маю (від Вас уповноваження фільмувати українські православні храми в Канаді для історичного фільму „Українці в Канаді”.
Я Вам дав широкі інформації про мої плани і працю, і Ви, по-батьківському вислухавши їх, сказали: „хай Бог благословляв Ваш труд”. Оце те, що було.
Я весною (травень) буду у Вінніпезі, я хочу зафільмувати Вашу рези­денцію, Ваші книги: майбутні покоління хочуть мати фільмову пам’ятку про Великого митрополита. Всі культурні народи фільмують свої установи, церкви і світлих постатей. Я хочу, щоб це було і в нас. Про мої пляни знає централя КУК (Вінніпег) і з пошаною ставиться до моєї діяльності.
Чому „Вісник” відхрещується від мене? Може, тому, що я у фільмі возвеличую святі православні храми в Канаді, байдуже ставлячись до католицьких? Мені дуже боляче на серці!
Все ж у травні я Вам покажу фрагменти з фільму „Українці в Канаді”, Ви справді тішитиметеся, побачивши українські православні церкви в Канаді, бо вони для Вас дорогі і близькі для серця.
Щиро приймаю благословення Ваше
Ваш слуга Лев Орлигора.
Р.S. Вибачте, але я, не маючи можливості персонально розповісти Вам, вимушений турбувати цією кореспонденцією.
 
(Опубліковано: Мицик Ю. Коли був щирим "вчитель" Силенко? // Голос православ`я. - Лютий 2000. -№ 4 (28).- С. 6. Тут же наводилась і фотокопія листу Силєнка до митрополита Іларіона).

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2