foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

(упорядник і перекладач із староукраїнської о. Юрій Мицик)
 
Передмова
 
Ім’я Феодосія Софоновича (поч.ХУІІ ст.-1677 рр.) є незаслужено призабутим. Між тим, він увійшов до історії України як видатний церковний і культурний діяч, як автор центрального в українській історіографії твору (“Кройніка з літописців стародавніх” (1672-1673 рр.), у котрій розповідалося про минуле нашої Батьківщини, починаючи від найдавніших часів.(1*) Свого часу “Кройніка”була нами досліджена і видана , причому у вступі до неї подавалася й біографія її творця, тощо). Менш відомо про теологічну спадщину автора “Кройніки”, котрий належав до чільних діячів Української Православної Церкви доби Гетьманщини.
Варто детальніше зупинитися на біографії о.Феодосія. Його світського імені , на жаль, не знаємо. Ймовірно, що його охрестили Федором. Він народився у Києві, очевидно у міщанській сім”ї. Судячи з усього, батька звали Софонієм, отже прізвище майбутнього хроніста й теолога є патронімом. Мати очевидно по смерті батька постриглася в черниці під іменем Марії. Близьким родичем (можливо старшим братом) майбутнього хроніста був священик Тимофій. Молодший брат Іван був певний час райцею м. Києва, навіть бурмистром. Він був живим ще у 1682 р. Були у майбутнього хроніста й богослова й рідні сестри.
Молоді літа Софонович провів у стінах Києво-Могилянської Академії( тоді ще колегіуму при Богоявленському Братському монастирі), причому його близьким другом був знаменитий у подальшому Лазар Баранович, чернігівський архиєпископ, український поет, богослов і педагог. Вони обидва навіть грали у першій відомій на сьогодні шкільній драмі, поставленій у Києві („Йосиф Прекрасний”). В той час у Києво-Могилянській Академії під опікою київського митрополита св. Петра Могили вчилося ціле гроно талановитої молоді, яка складе окрасу української культури ХУІІ - початку ХУІІІ ст. Почесне місце серед них належить Софоновичу, котрий по навчанні висвятився у диякони, а потім у священики. Майже одночасно він прийняв чернечий постриг і прийняв ім’я Феодосій. Молодий ієромонах мав міцні знання латинської, грецької, польської та церковнослов`янської мов, що відзначалося його сучасниками, зокрема київським митрополитом Гедеоном (Святополком - Четвертинським) та архімандритом Києво-Печерської лаври Варлаамом (Ясинським). Особливо він був сильним у богослів’ї, отже не випадково саме його залишили викладати в стінах Києво-Могилянської Академії дану дисципліну (40-50-і рр.ХУІІ ст.).
Якраз на цей період припадає вибух Національно-визвольної війни українського народу 1648-1658 рр. проти колоніяльного гніту Речі Посполитої і о. Феодосій вже тоді, а може й раніше, близько зійшовся з Богданом Хмельницьким, Іваном Виговським та іншими керівниками всенародного повстання. До того ж деякі активні учасники Національно-визвольної війни або вчилися в стінах КМА одночасно з Софоновичем, або були його учнями, як от видатний дипломат Силуян Мужиловський. У 1649 р. о. Феодосій з благословіння київського митрополита Сильвестра (Косова) очолив культурну місію до Москви. Разом з ним у путь вирушили знавці грецької мови ієромонахи Арсеній Сатановський та Дамаскин Птицький, котрі й залишилися на прохання царя Олексія І у Москві, щоб перекладати там Біблію. „Старець Феодосій”, як його називали тогочасні московські джерела, мав аудієнцію у царя, добився фінансової допомоги для Братського монастиря, здійснив паломництво у Троїцько-Сергієву лавру, після чого повернувся до Києва. У 1653-1655 рр. він був намісником, фактично ж - ректором Києво-Могилянської Академії, оскільки ці функції були йому довірені єпископом Лазаром (Барановичем). На початку 1654 р. Софонович вдруге здійснив подорож до Москви, небезуспішно добиваючися для Богоявленського Братського монастиря маєтностей монастирських боржників (уже покійного Адама Киселя та шляхтича Воронича).
Навесні 1655 р. братія Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві обрала о. Феодосія своїм ректором. Цю кандидатуру підтримали митрополит Сильвестр (Косов) і гетьман України Богдан Хмельницький. Останній навіть видав 12 (2) червня 1655 р. універсал про затвердження о. Феодосія ігуменом, причому відзначив „ Которого то велебного отца Феодосия от розних людей ми слишачи і сами оного добре знаючи, ведлуг побожного єго житя і добрих поступков на такий уряд бити годного”(2*)
Ставши ігуменом, о. Феодосій виявив себе як енергійний адміністратор. Вже того ж року він добився у Богдана Хмельницького коштів на ремонт монастиря: було насамперед вкрито міддю і позолочено верх монастирської церкви. Пізніше він добився розширення монастирських маєтностей або принаймі їх підтвердження від практично всіх спадкоємців гетьманської булави по Богдані Хмельницькому. Він бере активну участь і в церковному та громадсько-політичному житті. Варто відзначити, що у 1655 р. він зустрічав у стінах монастиря антіохійського патріярха Макарія, брав активну участь у виборах нового митрополита Дионісія (Балабана) по смерті митрополита Сильвестра у 1657 р. Ігумен Феодосій (Софонович) активно виступав проти намагань московського патріарха та царя Олексія підпорядкувати Москві Українську Православну Церкву. Він був серед керівників головних київських монастироів, котрі висловили свій рішучий протест проти можливого поставлення нового київського митрополита московським патріархом , а не обрано українським духовенством на Соборі. У разі якщо так станеться , вони погрожували запертися в монастирях, звідки їх хіба що “ за шею и ноги поволокут”, як доносив московський воєвода цареві Олексію. Тоді українське духовенство відстояло свої права і не допустило підпорядкування Київської митрополії Московському патріархатові. Ігумен Феодосій (Софонович) в цей час стає фактично місцеблюстителем Київської митрополії (формально ним був Лазар Баранович). Але преосвященний Лазар постійно знаходився у Чернігові і тому передав дані функції о. Феодосію). Сам же митрополит Йосиф Нелюбович - Тукальський мусив знаходитися в Чигирині, бо у Києві він був би заарештований московськими воєводами, оскільки виступав не тільки проти підпорядкування Київської митрополії московському патріярхатові, але й проти політичного союзу України з Московською державою, підтримував гетьмана Петра Дорошенка.
З 1673 р. о. Феодосій все тяжче хворіє , але продовжує активно листуватися з Лазаром Барановичем, подає йому цінні поради щодо його нових книг (“Труби словес”, “Лютня Аполлона”), цікавиться справами друкарень у Чернігові та Новгород-Сіверському, тощо. До речі, авторитет о. Феодосія як богослова був дуже високим і на нього навіть посилалися автори книг, які друкувалися у Києво-печерській лаврі (“ Акафист св. великомученице Варварі” (1698), “ Сказание о св. Иулиании” (1701).
Наприкінці 1677 р. він помер і був похований на території Свято-Михайлівського монастиря. Про його рідню нічого не відомо. Ймовірно, що київський священик, протоієрей Григорій Софонович, який служив в Успенському храмі (біля ринку на Подолі) на поч. ХУІІІ ст. був його племінником. Були й інші київські священики у ХУІІІ ст., що мали прізвище Софонович. Вони ймовірно теж були якоюсь ріднею о. Феодосія (через його братів та сестер).
о.Феодосій писав не тільки суто історичні праці. Відомо, що з його ініціативи у 1667 р. було створено нову редакцію “Поменника” Свято-Михайлівського монастиря, куди, до речі, були вписані роди гетьманів Петра Конашевича-Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Івана Виговського та ін.Через кілька років він створив “Мучение святой великомучениці Варвари” та “Повість о преславних чудах святої великомучениці Варвари”(1669р.). Якщо “Мучение” є звичайним списком популярного житія св. великомучениці, то “Повість” є цілком оригінальним твором і розповідає про чудеса, переважно чудесні зцілення, які сталися вірним, що приходили поклонитися мощам святої (вони й тоді зберігалися у Свято-Михайлівському монастирі). Був о. Феодосій також редактором житія св.Володимира.
Але найважливішим і найвідомішим твором о. Феодосія був „Виклад о церкві святій”, текст якого пропонується нижче. Спочатку варто зупинитися на історії видань даної книги. Перше її видання було опубліковано очевидно у 1666 р., але й досі не знайдено жодного примірника. У 1667 р. у типографії Києво-печерської лаври ця книга вийшла знову. Її єдиний відомий на сьогодні примірник, що зберігся, знаходиться в Російській Державній бібліотеці (відділ рідкісної книги (далі –ВРК), формат в „четвірку”). У ХІХ ст. бібліографам був відомий ще один примірник даної книги, сучасне місцезнаходження якого, на жаль, незнане.(3*) Існувало очевидно видання “Викладу”1666 р., оскільки на титульному аркуші книги у виданні 1667 р. зокрема значиться “Ново в с(вя)той…лавре Печерской выданый року от Рождества Христова 1667, месяца июля 18 дня”. На жаль, жодного примірника даного видання не збереглося, принаймі його й досі не виявлено.
У виданні 1667 р.”Викладу”, як і в наступних, не вказано імені автора, однак той факт, що творцем книги був саме Ф.Софонович, засвідчує лист чернігівського архиєпископа лазаря Барановича до московського патріярха Йоакима від 4 лютого 1689 р.(4*), лист київського митрополита Гедеона Четвертинського та ігумена Києво-Печерської лаври Варлаама Ясинського до московського патріярха Йоакима , відповідь Йоакима (5*). Існувало також видання 1668 р.,(6*) яке було незначно доповнене, а до частини тиражу цього року було додане відоме житіє князя св. Володимира (7*), яке мало чим відрізнялося від його українських текстів ХVІІ ст. Редактором „Житія” був очевидно сам Ф. Софонович. У 1670 р. „Виклад” у дещо зміненому вигляді було надруковано з благословення архімандрита Уневського монастиря Варлаама Шептицького за привілеєм короля Речі Посполитої Михаїла Вишневецького в друкарні цього ж монастиря. Варлаам Шептицький був відомою постаттю в церковній історії. Тривалий час (1670-1710) він був архимандритом Уневського монастиря, що знаходився в Уневі (Уніві) Перемиського повіту в Галичині (нині –с. Міжгір’я Золочівського р-ну Львівської області), у такій якості у 1681 р. підтримав львівського архиєпископа Йосипа Шумлянського, що таємно вирішив прийняти унію. З 1710 р. Варлаам Шептицький став львівським єпископом УГКЦ . Наприкінці “Викладу” було вміщено вірш на честь Володимира Святого та невелику післямову, котре засвідчувало, що це видання повторив з публікації Києво-Печерської лаври 1668р. уневський друкар Симеон Ставровецький(8*) Це житіє досліджене й надруковане було відомим українським істориком Володимиром Перетцем (9*) Існують дані і про унівське видання „Викладу” 1674 р.,(10*) проте знайти його у головних книгозбірнях України та Росії нам не вдалося. Не виключено, що бібліографи, які наводили стислу інформацію про це видання, сполутали його з попереднім, 1670 р.
Крім друкованих примірників „Викладу” відомі його рукописні копії. Так, існує копія видання 1667 р., скопійована 1695 р. у м. Каргополі „ в бытность тамо воеводства столника Григория Михайловича Петрова”(11*) До примірника книги „Боги поганские” (Чернігів, 1686)(12*) видатного українського письменника - полеміста й богослова Йоанникія Галятовського, який між іншим, був певний час в Суботові вчителем сина Богдана Хмельницького –Юрія, був доданий рукописний текст „Викладу” 1667 або 1668 рр. видання . Цей примірник належав свого часу бібліотеці Києво-Софійського собору. Є дані і про існування російських перекладів книги (13*). Один з них, здійснений з видання „Викладу” 1668 р., зберігаєтьтся нині у відділі писемних джерел Державного історичного музею Росії у Москві.(14*) Зазначимо, що в одному з рукописних збірників житій вміщено друковане житіє святого князя .Володимира, котре дещо відрізняється від друкованих житій „Викладу” 1668 та 1670 рр. Очевидно, воно становить собою житіє, вміщене у „Викладі” 1666 чи 1667 рр. видання, або ж інший варіант житія 1668 р. (15*)
При написанні даного твору Софонович використав ряд джерел. В першу чергу це, зрозуміло, Святе Письмо. Водночас було використано праці ряду отців Церкви, видатних християнських богословів, філософів і проповідників, які Софонович читав у оригіналі, тобто грецькою та латинською мовами. Варто розшифрувати ті скупі посилання, що їх подає вже на титульній сторінці автор “Викладу”. Отже було вказано на такі імена як : cв. Амвросій, св. Герман, св. Ігнатій Богоносець, св. Іоан Золотоуст, св. Іоан Дамаскин, св. Нил Кавасил (Кавасила), св. Симеон Солунський. Про цих святих треба сказати детальніше. Спочатку стисло скажемо про св. Амвросія (бл.340-397). Це - єпископ Миланський (Медіоланський), видатний християнський богослов, проповідник, реформатор церковних співів, який запровадив антифонний спів поперемінно на обох крилосах. Св. Амвросій був визначним борцем проти язичества та аріянської єресі. Велику увагу приділяв моральним завданням Церкви –“Царства Божого на землі”, чимало написав про обов”язки духовенства.(Див.: Св. Амвросий. Об обязанностях священнослужителей.-Казань, 1908.) Св. Герман був у 715-730 рр. константинопольським патріярхом. Він відзначився своєю боротьбою проти іконоборців, був видатним проповідником і богословом, його пояснення літургії є важливим джерелом з історії літургії УШ-ІХ ст. Св. Ігнатій Богоносець (І ст.), був другим або третім антиохійським єпископом, його було замучено у Римі під час гонінь на християн при давньоримському імператорі Траяні (98-117). Він є автором ряду важливих послань, у котрих пристрасно виступав за єдність Церкви, підкреслював необхідність суворого підкорення керівникам общин : єпископу, священику, диякону, бо “без них немає Церкви”, але насамперед єпископу. Особливо місце належить класичним творам св. Іоана Золотоуста (347-407), архиєпископа константинопольського з 397р. Св. Іоан був видатним христянським богословом, блискучим коментатором Святого Письма, автором численних творів і проповідей, зокрема “Слова про священство”, де дана характеристика християнського пастиря, кола його обов”язків. Св. Іоан Дамаскин був прозваний так тому, що походив з Дамаска . Це видатний представник грецької церкви VШ ст. , який відзначився боротьбою проти іконоборців, автор богословських творів, канонів (великодневний канон, “Октоїх” та ін.). Його головний твір “Джерело знання” є блискучим курсом догматичного богослів’я. Третя частина цього твору (“Точний виклад православної віри”) став зразком не тільки для православних, але й західних теологів, причому його ще у Х ст. було перекладено слов’янською мовою. З інших творів св. Іоанна Дамаскина відомі такі наприклад як “ Про Святу Трійцю”, “Про трисвяту пісню”.Св. Нил Кавасила (ХІV ст.), архиєпископ фессалонікійський (після 1360 р.) був видатним представником візантійського полемічного богослів”я, значну увагу приділяв полеміці проти католицизму. Автор ряду творів і проповідей, зокрема “ П`ять слів про походження Святого Духа”. Часом, наприклад у поясненні антидора, складається враження, що о. Феодосій використовує праці не Нила Кавасила, а його племінника Николи Кавасила (помер у 1371 р.), який став фессалонікійським архиєпископом по смерті свого дядька. Никола Кавасил написав зокрема пролог до твору свого дядька “П’ять слів про походження Святого Духа” Св. Симеон, що був архиєпископом Солунським ( з 1406 р.), належить до числа видатних православних письменників і богословів, автором ряду полемічних праць, скерованих проти католиків. У даному випадку важливим є те, що св. Симеон дав детальне пояснення всіх богослужбових чинопослідувань, спираючись насамперед на праці Дионісія Ареопагіта. На останнього, до речі, посилається і о. Феодосій, але очевидно він користувався його даними через св. Симеона. Взагалі особа св. Дионісія Ареопагіта оточена у православних особливою шанобою. Він був навернений до Христа проповіддю св. апостола Павла у афінському ареопазі і став першим афінським єпископом, де й прийняв пізніше мученичеську смерть. З його іменем пов’язують твори “Про імена Божі”, “Про таємниче богослів’я”, “Про небесну ієрархію”, “Про церковну ієрархію”, а також 10 листів, хоча ряд дослідників вважають частину з них пізнішого походження. Перші відомі переклади його творів слов’янською мовою відносяться до ХІV ст. Цікаво, що чернець Євфимій, учень Єпифанія Славинецького - приятеля о. Феодосія (Софоновича) у 1675 р. переклав деякі його твори з грецької мови твір “Про небесну ієрархію” видавався в Російській імперії 6 разів, причому останній раз – у 1898 р. о. Феодосій (Софонович) творчо переробив дані праці, вибрав з них найважливіші свідчення і навів їх у своєму “Викладі”, причому наводив різні трактовки і пояснення складних богословських проблем.
Враховуючи надзвичайну цінність данного твору як історичного джерела і української православної богословської думки, ми вирішили здійснити його першу наукову публікацію і відкрити ним археографічну серію “Пам’ятки української православної богословської думки ХVІІ ст.” Власне, повернути православним вірним “Виклад” ми прагнули при публікації “Кройніки”. У додатках до неї було вміщено і “Повість о преславних чудах…” о. Феодосія, і його “Виклад”. Однак з технічних причин текст “Викладу” був поданий тільки як фотокопія. Зрештою, спеціалістам навіть краще мати справу з оригіналом, який зберігає всі особливості (мовні) тексту, посилання на Святе Письмо (Євангеліє, псалми, отців Церкви), які були вміщені на маргінесах. Однак широкій читацькій масі “Виклад” лишився практично невідомим. Свою роль відіграло й те, що книги було видано надто малим тиражем (замість запланованих 40 тис. світло побачило всього 3 тис.!). До того ж “Виклад” був поданий надто дрібним шрифтом, що створює значні труднощі для читача. Не слід забувати, що пам”ятка була писана не тією церковнослов”янською мовою, яку й нині можна почути у московських церквах (це по суті “суржик” слов’янської мови свв. Кирила та Мефодія і російської мов), а український варіант церковнослов’янської мови, де ряд слів, незрозумілих для українських читачів, замінювалися на українські відповідники. Ця мова була заборонена відомим указом Петра І 1721 р., який стосувався церковних видань на Україні, не дістала належного розвитку й була призабута. Вона перестала вживатися в українських церковних виданнях і тому сучасному читачеві, навіть з числа православного духовенства її буде важкувато зрозуміти. Все це призвело до того, що текст “Викладу” залишився практично невідомим широкій масі православних вірних. Щоб виправити таке прикре становище, ми подаємо як оригінальний текст (але вже не фотокопію, археографічну адаптацію згідно з сучасними правилами видання україномовних текстів ХVІІ-ХVІІІ ст. : пропускається твердий знак наприкінці слів; літери “іжиця”,”омега” , “юс”, кси”, “пси” та “ять” передаються відповідно через и”,”о”,”ю”,”кс”,”пс”,”і” ; титла розкриті, пунктуація подана згідно із сучасними вимогами.), так і йогот переклад сучасною українською мовою. Посилання у тексті оригіналу не подаються, оскільки вони були подані на маргінесах, що створює певні труднощі при наборі, зате вони є у перекладі. Причому тут вони були внесені безпосередньо у текст і відзначені курсивом (курсивний підкреслений текст, це додане нами уточнення рядка зі Святого Письма). Звіряючи ці посилання із святим Письмом, ми знайшли потрібним проставити також рядок відповідного розділу Святого Письма, щоб полегшити читачеві читання. Ці цифри, які вказують на відповідний рядок тексту Святого Письма набрано курсивом і до того ж підкреслено. Відзначимо також, що посилання о. Феодосія на Святе Письмо є точними. На жаль, при вказівці на маргінесах посилань вони подавалися часом нерозбірливо і через те важко встановити саме джерело, через що нами ставився у таких випадках знак питання.
Необхідність публікації “Викладу” витікає з надзвичайної актуальності проблем, порушуваних у даному творі. Слід відзначити, що “Виклад” і нині не втратив своєї актуальності. Чимало людей після 70-річчя сатанинської більшовицької влади повертаються до Бога, знаходять врешті істинний шлях до Нього. Але ставши православними вони часто мають слабке уявлення про суть православного богослужіння, таїнства, навіть про значення того чи іншого обряду. І тут “Виклад” і нині може стати цінним посібником, коротко і ясно інформуючи вірних про суть богослужінь.
Говорячи про “Виклад”, не можна не відзначити, що свого часу він був прекрасно відомим сучасникам , навіть викликав потужний резонанс вже по смерті його автора. Останнє варто пояснити детальніше.
Отже, по смерті о. Феодосія “Виклад” викликав гостру полеміку. Твір був дуже популярним навіть у Москві і це викликало невдоволення братів Ліхуд, викладачів Слов”яно-греко-латинської академії у Москві. Вони написали й видали свою книгу - відповідь, у котрій піддали гострій критиці дискусійне твердження “Викладу” про час перетворення (“преосуществления”) Святих Дарів під час літургії. У “Викладі” твердилося, що це таїнство відбувається, коли священик під час Літургії виголошує відомі слова “Прийдіте….”(арк. 16-17 зв.). Підкреслимо, що це не була вигадка Софоновича, оскільки така точка зору, нехай і не вповні точна, домінувала у середовищі українського духовенства того часу, поділялася й св. Петром Могилою, була внесена у друкований у Києві “Служебник” (1623р.). Але ця точка зора була близькою до тієї, яка характерна для католицизму. (Насправді ж перетворення Святих Дарів під час Літургії відбувається пізніше, після призивання священиком чи архієреєм Святого Духа). На захист “Викладу” виступив відомий московський письменник Сильвестр Медведєв, який видав свій твір ( “Книгу о Манне хлеба животного”). Це підлило масла у вогонь полеміки. Ліхуди поспішили видрукувати свій “Акос”, де навісили на “Виклад” ярлик єретицького твору. Московський патріярх Йоаким, котрий був ворогом Української держави і прихильником нищення тенденцій до автокефалії УПЦ, використав це як зручний привід для подальшого наступу на Українське Православну Церкву. Він звернувся до вищіх ієрархів УПЦ, вимагаючи засудити “Виклад” і одночасно надати йому інформацію про особу о. Феодосія. За останнього, уже покійного, заступилися Лазар Баранович, Варлаам Ясинський і навіть саам київський митрополит Гедеон, які доводили бездоганну репутацію о. Феодосія, переконували, що його трактування даного богослівського питання збігається з тим, що містилося в українських богослівських творах ХУІ-ХУІІ ст. Але це не помогло. Москва вдалася до свого улюбленого полемічного засобу – репресій. Церковний Собор 1690 р.у Москві засудив “Виклад”, а також твори св. Петра (Могили), Сильвестра (Косова), Інокентія (Гізеля), Іоанникія (Галятовського). Одночасно були засуджені і твори Сильвестра Медведєва, білоруського письменника Симеона Полоцького та ряду інших. Темному і малоосвіченому патріярху Йоакиму та його оточенню цього здалося замало і всі ці книги було публічно спалено. Вже тоді наприкінці ХVІІ ст. у московських багаттях Україна втратила масу унікальних стародруків та рукописів. Репресії стосувалися не тільки книг, але й людей. Сильвестра Медведєва взагалі під приводом участі у змові на користь царівни Софії було арештовано і страчено у 1691р…
У Московській державі встановилася жорстока і багато в чому невиправдана духовна цензура. Її довірили насамперед Слов”яно-греко-латинській академії, насамперед братам Ліхудам. Чи варто додавати, як тяжо це позначилося на долі українського богослів”я і української культури в цілому. Приклад “Викладу”, що зберігся всього в кількох примірниках, тому яскраве свідчення.
Але на щастя “Виклад” зацілів у кількох примірниках і настав час повернути його Україні. Відзначимо, що у ньому порушуються надзвичайно важливі й актуальні богословські проблеми, дискусії по яких не припиняються часом і у православному середовищі. Таким чином, ідеальний коментар до “Викладу” має зайняти грубезний том і потребує фундаментальної дисертації. До того ж о. Феодосій дохідливо й водночас точно в православному дусі викладає важливі проблеми і сучасні підручники не розходяться принципово з ним (виняток складає лише згадана вище проблема часу перетворення Святих Дарів). Ми у даному випадку мусимо з ряду причин, насамперед з огляду на обмежений обсяг видання, дати лише стислий коментар, та й то у тих випадках, коли є потреба викласти повніші, ніж у о. Феодосія аргументи, накопичені православним богослов’ям. Цей стислий коментар складений нами, щоб полегшити рядовому читачеві розуміння деяких важливих питань, порушуваних у “Викладі”, щоб дати йому краще розуміння суті православного Богослужіння. Що стосується читачів з числа православного духовенства, які мають за плечима академічну або принаймі семінарську освіту, то “Виклад”, сподіваємося, стане для них стимулом до роздумів над порушуваними проблемами, які виллються у нові богословські праці, написані з урахуванням досягнень православної теології за останні 350 років…
 
ПРИМІТКИ:
1. Детальніше про це див. у нашій вступній статті до підготовленого нами (разом з В.Кравченко) тексту “Кройніки”: Федосій Софонович. Хроніка з літописців стародавніх.-К.,1992.
2.Універсали Богдана Хмельницького 1648-1657.- К., 1998.-№ 101.
3.Родосский А. Описание старопечатных церковнославянских книг, хранящихся в библиотеке С.Петербургской духовной академии.- СПб., 1891.-Вып. 1 (1491-1700).- № 298.).
4. Письма преосвященного Лазаря Барановича.- Чернигов, 1865.-С.237.
5.Феодосій Софонович. Хроніка…С.9,47; Державний історичний музей у Москві.- Відділ писемних джерел.-Синодальне зібрання.-І, 1195 (П.-991).-Арк.377 зв.; № 346.-Арк.137-139, 173 зв.
6. Російська державна бібліотека у Москві.- Відділ рідкісної книги (далі-ВРК).- “в четвірку”; ДПБ.- ВС.- ІУ.8.3-а.
7. Державний історичний музей у Москві.-Відділ писемних джерел.- Зібрання О.П.Щапова.- № 206.
8. Російська державна бібліотека у Москві.-ВРК- “в четвірку”; Державна публічна бібліотека у Петербурзі.- Відділ стародруків.- ІУ.8.ІІ.
9. Перетц В. М. Исследования и материалы по истории украинской литературы ХVІ-ХVІІІ веков.- М.-Л., 1962.-С.8-116.).
10.Сопиков В. Опыт российской библиографии.- СПб., 1813.-Ч.1.- № 205; Ундольский В.М. Каталог славяно-русских книг церковной печати библиотеки Л.Н.Кастерина // Чтения Московского общества истории и древностей российских.-М., 1848.- Кн.9.-С.97.-№ 686; Сахаров И. Обозрение славяно-русской библиографии.- СПб., 1849.- Т.1.-С.78.
11. ДБЛ.- ВР.- Ф.37.-Оп.1.-№ 114; Георгиевский Г.П. Рукописи Т.Ф.Большакова.- Петроград., 1915.- С. 92.)
12.Національна бібліотека України ім. В.Вернадського (Київ).- Інститут книги.- № Кир.,797.
13.Шляпкин И.А. Св. Дмитрий Ростовский и его время (1651-1709).-СПб., 1891.-С. 134; Харлампович К.В. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь.- Казань, 1914. - Т. 1. - С. 438.
14.Державний історичний музей у Москві.- Відділ писемних джерел.- Синодальне зібрання, № 649.
15. Там же.-Синодальне зібрання.-№ 882 (П.-973).- Арк. 267 - 268 зв.).

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2