foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

"Наши дети цветут на живом стволе нашей жизни ... это прекрасный яблоневый сад .., еще труднее работать в таком саду .., займитесь этим делом: вскапывайте, поливайте, снимайте гусеницу, обрезайте сухие веточки. Вспомните слова гениального садовника, товарища Сталина: "Людей нужно заботливо и внимательно выращивать, как садовник выращивает облюбованное плодовое дерево"... . Давайте будем садовниками."
(Макаренко А.С. Педагогические сочинения. -М., 1985. -Т.5. -С.15.)
Кожному школяреві відоме ім’я Антона Макаренка (1888-1939) - одного з чільних теоретиків і практиків т. зв. "комуністичного виховання". Макаренка й досі ставлять в один ряд з великими педагогами минулого, його портрети є неодмінним атрибутом багатьох навчально-педагогічних закладів України, вдячні жителі Полтавщини зберігають пам”ять про нього у спеціальному музеї в Кременчуці ( нема однак у Полтаві музею Симона Петлюри!), його праці, зібрані у восьмитомнику[1], постійно входять до списків рекомендованої літератури для студентів - майбутніх педагогів незалежної Української держави. Може й справді досвід Макаренка, який за визначенням "Радянської Енциклопедії історії України" займався вихованням "відданих Комуністичній партії борців за комунізм", є конче потрібним для виховання гідних громадян незалежної України, тим більше в цей складний період, коли пияцтво, наркоманія, криміналітет та інші пороки в ражають все більшу частину молоді?
Щоб визначити місце Макаренка в історії педагогічної думки, досить ознайомитися з його працями і перечитати їх так би мовити “свіжим оком”. Отже, якщо не звертати уваги на "бронзы многопудье", то Макаренко постає із сторінок своїх праць як переконаний комуніст - більшовик сталінського типу, як русифікований малорос, як ненависник українського селянства, врешті як високопоставлений офіцер НКВД. Як пише сам Макаренко, він обіймав відповідальну посаду -"помощник начальника отдела трудовых колоний НКВД УССР", (до речі фотографія творця “Пп” у нквдистській формі вміщена вміщена у п”ятому томі його творів). Звідси мілітаристські замашки та пієтет котрого перед "рицарями" Луб’янки, яким урочисто салютують колоністи на самій Луб”янці (див. напр. т.2, с.93), що у нормальної людини не може викликати ніяких почуттів, крім огиди…
Весь світ для Макаренка досить чітко поділений на два табори: "наші" і "ненаші" ("вороги", "чужі"). Список своїх (хочеться додати: своїх “в доску”) очолюють звичайно ж "класики" (Маркс, Енгельс, Ленін, Сталін), далі йдуть "великі" (як їх сам Макаренко величає) - насамперед Дзержинський, в атмосфері поклоніння якому зростали колоністи, Кіров, Крупська, кат України Постишев, пролетарський письменник і водночас українофоб Максим Горький, далі пішла дрібнота: рядові комуністи та нквдісти. За перевіреною методикою фальсифікаторства з ними пов’язується все тільки добре, а все погане - з "ненашими", тобто з буржуазією, "куркульством", троцькистами і звичайно ж з православним духовенством, для котрого "завкол" не шкодує чорної фарби: "реакционное", "контрреволюционное", "отсталое", "темное" і т. д. Всі позитивні герої його напівхудожньої –напівдокументальної “Педагогічної поеми”(далі –Пп) й ряду інших творів неодмінно є членами більшовицької партії ( виняток у відповідності з черговим коливанням курсу партії складають троцькісти), а всі негативні заносяться на конто петлюрівців, куркулів, під якими слід розуміти звичайних українських селян, а також віруючих православних. Ось, наприклад, макаренківська характеристика однієї із “своїх”, тобто членів ВКП(б), А. Гуляєвої (Веселової): “партийка в колонии…, прекрасно разбирается в троцкистских загибах Брегель и уверена, что вся эта нечисть будет выметена”. Приблизно те саме він пише про В. Джуринську, І.Лосеву (Галю), І.Водогона, Федорова, та інших комуністів, за винятком троцькістів. “Своїм” для Макаренка є і малорос Калина Іванович Сердюк (безпартійна галушка!), який говорив “ с украинским прононсом, хотя принципиально украинского язіка не признавал” (Пп,с.7). Коли ж мова заходить про “врагов” або “чужих”, як називає їх сам Макаренко, “плюси” в його оцінках одразу ж змінюються на “мінуси”. Так, селянин Федір Карпович характеризується як “сволочь , петлюровец”. (т., 483-486) , а вихователь Дерюченко, вже тому що він “петлюровец”, ще й любитель української пісні та шанувальник Шевченка, змальовується у відверто карикатурному вигляді як неймовірний жмот і нездара. Знаходиться у Макаренка пасквілянтське перо і для інших “петлюровцев”. Тут він має на увазі звичайних селян (“вокруг нас многие находились в блакитно-жовтом очаровании” (Пп.,с.14) та декого з викладачів колонії , котрі любили й шанували свою мову, свою історію, свою пісню і свого генія –Тараса Шевченка. Прошу вибачення, але доведиться навести досить - таки розлогий уступ з Макаренка – предтечі Маланчука та Бузини: “…для тогдашних петлюровцев Шевченко был наиболее удобной дымовой завесой в деле прикрытия настоящей физиономии…Тексты Шевченко были для петлюровца чем-то наподобие текстом священного писания. Они воспринимались без всякой критики и даже без всякого участия мысли, как священнейшие крупинки украинской идеи, как символы украинской державности и как память о великих временах гетманов и козарлюг”. До роковин народження та смерті Шевченка “приобретались новые портреты, разучивались новые песни, и в особенности разучивался национальный гимн, легально заменивший “ Ще не вмерла Украина”,- так называемый “Заповит”, который рисовался с страшными выражениями физиономий и с дрожью баритонов, а сильнее всего в словах:
“и вражою злою кровью
волю окропите”.
Я прекрасно понимал, что злая кровь – это вовсе не кровь помещиков или буржуев, нет. Это кровь москалей, и таких ренегатов, как я…”(т.3,с.460).
Є свій рахунок у Макаренка і до української мови. Вже не у напівхудожньому творі, а в листі від 14.03.1927 р. до М.Горького, свого кумира, він виступає як противник “українізації” (задушеної, до речі, Москвою вже в 1933 р.): “режет нас украинизация”(т.8,с.238). Далі йдуть просторікування в дусі творців валуєвського циркуляру про те, що тепер ” даже в селе, все говорят по-русски, читают книги… русские”. Не соромився Макаренко і брехати Горькому про те, що “хлопцы городские”, отже нібито поголовно російськомовні, мусять вчитися “на родном языке”, тобто українською мовою.-“Я удивляюсь, откуда еще у них берется охота учиться”-патетично виголошує Макаренко. І це при тому, що в колонії навчання провадилося російською мовою, про що свідчать офіційні матеріали (див. напр.: т.8, с.361). Своєрідно розумів Макаренко і українську історію. Чого варта, наприклад, його заборона називати керівників колоністських загонів “отаманами”, бо, бачте, “атаманы бывали только у бандитов”(Пп.,с.193). Отже, виходить, що бандитами було й отамани Запорізької Січі!?
Не симпатизує, м”яко кажучи, Макаренко й українським селянам. Щоправда, це ставлення , як пробує переконати читача автор “Педагогічної поеми”, поширюється тільки на т. зв.”куркулів”. У дійсності ж бачимо, що воно нітрохи не різниться від продиктованого Леніним ставлення до всього селянства в цілому як до “дрібної буржуазії”. Не випадково, що презирлива кличка селян “граками” (саме так їх називають колоністи) не викликає жодного осуду з боку “завкола”. З гумором , гідним кращого застосування, Макаренко описує вихватки Семена Карабанова, котрий чи то жартома, чи то всерйоз (1929-1933 роки показали, що всерйоз!) береться за два тижні ощасливити селян “комуною” (колгоспами) силою: “Давай сейчас мне всех твоих граков, через неделю у меня будут работать, как тепленькие, а через две недели благодарить будут.” Колоніст Бурун уточнює, що тут треба вживати не мордобій, а револьвер: “Мордобой –это чепуха! Настоящая сила –револьвер.” (Пп, с.244). Цей Бурун, як і багато інших колоністів, відверто ненавидів селян:”я их не люблю, этих граков, видеть не могу, пострелял бы всех!-говорил Бурун, человек искони городской.”(Пп, с.134). Прокламовані наміри якось пом”якшити таке ставлення колоністів до селян не можна вважати щирими, бо завідувач колонією або ж “завкол”, як воліє називати себе Макаренко, прохопився, що він “и сам заразился от колонистов неприязнью к этому притаившемуся за воротами и заборами кулацкому миру”(Пп, с.135).
Ще до суцільної колективізації та розкуркулень колонія прибрала до рук кузню Софрона Голованя. Цей Головань (“чудовищное соединение кулака с кузнецом”), вмів, як свідчить Макаренко, добре працювати, але був нібито дуже темним. Ця “темнота” була видно не такою суцільною, бо дала змогу українському селянину адекватно оцінити нову владу, яка базувалася на злочинних принципах. Коли Голованя вигнали “ за пьянство и контрреволюционные собеседования”, він “укоризненно и иронически покачал головой” і сказав:” –И вы такие же хозяева, як и вси, - ограбили чоловика, от и хозяева!” (Пп., с.145). З гумористичною інтонацією “завкол” описує й звичайні крадіжки селянського добра, вчинені колоністами. Вкрасти в “куркуля” –це нібито й не зло, а якась доблесть. Інша справа – державна власність. Тут ніякого гумору немає і Макаренко про це мовчить, знаючи про закон “ про три колоски”(1932 р.). У “куркуля” ж можна було забирати все! Коли ж до колонії приходили із скаргами селяни, то Макаренко пропонував їм відшукати серез двохсот своїх вихованців того самого “мальчика”, що крав.(Пп, с.129). Тут радянський педагог виступає як “пахан” , котрий знайшов дотепний спосіб приховувати злочини своїх підопычних! Та хіба тільки в “куркулів” крали колоністи? Невже була “куркулькою” бідна удова, у котрої колоністи вкрали глечик молока, про що пише сам Макаренко?
Характерно, що Макаренко мовчить про ряд дуже важливих питань, безпосередньо пов”язаних з його педагогічною діяльністю. Мовчить, бо замовчує! Наскільки різнився матеріальний стан його колонії, шефом якої було НКВД, від інших, підлеглих вічно бідним освітянським структурам? А це між іншим дало потім змогу створити кращі умови для підготовки робітничих кадрів у колонії, словом створити типовий “передовий колгосп”. А які ж були, наприклад, виховні методики в інших колоніях. Невже там не було нічого гідного для використання крім його та йому подібних методик? Хто ж там викорчовував безпритульність і виводив у світ обездолених дітей? Невже тільки троцькісти й педологи, яких “завкол” не забуває лайнути при кожній оказії(див. т.1,с. 359)? Ясно, що даремно чекати від Макаренка навіть згадки про досвід української професійної педагогіки, наприклад про методику Дурдуківського, ясно , що від нього не можна було почути доброго слова про народні традиції. Але чому ж “завкол” не згадує нікого серед сучасних йому педагогів, а якщоті згадує, як от В.М.Сорокіна (“Вікніксора”) –героя “республіки ШКІД”, то тідьки з осудом. Між тим, “Вікніксор” виховував куди важчих дітей (про що він і сам говорив) без НКВД та маршировок, і робив це куди гуманніше. Не випадково, що з “республіки ШКІД” вийшли прекрасні дитячі письменники Л.Пантелеєв та Г.Бєлих, а виховна машина Макаренка не була здатна на це.І взагалі чи можна було вирости письменнику в умовах макаренківської казарми, ідеально пристосваної до промивання мозку, де , як свідчать його ж матеріали, за 10 днів було проведено 48 типових для радянської системи заходів (зборів комсомольського активу, бюро, загальних зборів, тощо). Зате ряд випускників було направлено на службу в НКВД! Варто нагадати, що це трапилося на початку 30-х років, отже підопічні “завкола” якраз встигли попрацювати на “благо” народу! Є ще важливіші запитання. Як насамперед пояснявав Макаренко читачам існування маси безпритульників, котрих тільки на харківському вокзалі збирали щоночі по кілька десятків? Ніяк! В кращому випадку посилався на повоєнну руїну. Ще й досі школярам втовкмачують у школах, що виною в усьому була “громадянська війна”. Але ж ці маси безпритульників Макаренко збирав і в 30-х роках! Отже виною тут не війна, а влада компартії, що несла розкуркулення й висилки, штучні голодомори, внаслідок чого сотні тисяч дітей або гинули, або залишалися сиротами! Дуже просто пояснюється і головна причина успіхів Макаренка як педагога, про що він і сам подекуди прохоплюється. Голодні і хворі діти були змушені шукати “хлібного острова” і тому мусили виконувати вказівки “завкола”. До того ж це були переважно звичайні українські діти, які тільки внаслідок тотальної трагедії всього українського народу мусили покинути рідне село і порушувати ті моральні заповіді, в яких виховувалися. Коли ж “завкол” наштовхувався на дійсно “тяжку” дитину, то розмова була дуже короткою: вигнання з колонії або тюрма. (Знаменитий епізод з перевихованням колоніста Задорова є вигадкою, як і сама постать Задорова, що визнавав і сам Макаренко уже після виходу в світ “Пп”). Якщо “завколівський “ досвід нині застосовувати, то боюся, що дитбудинки та подібні їм заклади просто обезлюділи б! Цікаво, як нині застосовуються макаренківські принципи до безпритульних дітей, котрі є наркоманами, нанюхалися клею, обтяжені цілим букетом психічних хвороб!? До встановлення радвлади потужну виховну роль в Україні відігравала Православна Церква, яка не тільки спасала людські душі, але й дбала про їхні тіла, про їхнє сьогобічне людське життя. От здавалося б невичерпне джерело педагогічної мудрості, перевірене практикою і надзвичайно ефективне! Не випадково ж з нього черпали обома пригорщами дійсні світочі світової педагогіки. Та не така роль призначалася Церкві радвладою і її вірним слугою Макаренком!
У свою "Педагогічну поему" Макаренко планував увести (і частково увів) цілу групу літературних персонажів: священиків, ченців, віруючих, яких він так характеризує у своїх заготовках до твору: староста Кузьма Іванович - "монастырская сволочь. Зол"; якась Клавдія - "бывшая монастырская проститутка, член церковного совета", глибоко віруючий селянин Павло Заболотний - "религиозен, мечтает о возвращении старого. Эксплуатирует все село" (т.3, с.489). Рядових віруючих Макаренко розглядає як "потребителей опиума" (т.2, с.193), зверхньо ставиться до них, як нібито темних і нерозвинутих, навіть психічно хворих людей. Це добре видно на прикладі образів віруючого колісника Козира ("религиозен, примитивен. На этом нужно показать гибель старой психики"), колоніста Густоівана ("коллектив освобождает Густоивана от религиозных предрассудков, но он все равно остается придурковатым и дальше самой примитивной работы в свинарне не идет") (т.2, с.479, 482).
Про ці домінуючі риси світопогляду Макаренка можна довго говорити, але в даному разі зупинимося лише на ставленні "завкола" до Бога і Православної Віри та Православної Церкви.
У листі від 2.09.1937р. До К.М.Логінової Макаренко писав про свою полеміку щодо моралі з деякими педагогами і зробив характерне визнання: "Вы даже представить себе не можете, сколько у нас христиан, воображающих, что они марксисты. Я их боюсь, с детства перепуган" (т.8, с.74). Важко сказати, чим християни перелякали в дитинстві майбутнього "завкола", але слід визнати, що ненависть до Бога, Віри й Церкви він проніс через усе своє життя. Ще 1914 року, коли більшовики були маленькою партійкою у кілька тисяч членів і тільки мріяли про державну владу, коли ні про який тиск з їхнього боку щодо письменників не могло бути й мови, Макаренко (тоді - вчитель російської мови та літератури) багато в чому поділяв більшовицькі погляди. Саме тоді він написав своє перше оповідання, звичайно ж російською мовою, під назвою "Глупый день". Вже в своєму первістку він вивів малопривабливий образ священика, котрий ревнує свою дружину до вчителя. Антирелігійна сверблячка не давала спокою Макаренку і пізніше. У повісті "Честь" він милується своїм позитивним героєм- невіруючим більшовиком. Батько останнього (Семен Теплов) - теж невіра, який ходить до церкви лише раз на рік (рідше ходити було не можна, бо наслідком було відлучення від церкви) і то про людське око, про око ж цей Семен сповідується та причащається. Гріхи йому відпускає священик за прихованого хабаря. Власне слово "священик" Макаренко вживає дуже рідко. Йому більше до вподоби слово "піп" з різними пейоративними окресленнями ("попик", "лохматый", "долгогривый", "жирные попы" і т.д.). Характерно, що ні в своїх літературних працях, ні в листах, ні у теоретичних статтях він не сказав жодного доброго слова ні про Бога, ні про духовенство. Але повернемося до "Честі". Для макаренківського "героя" Святе Причастя не є Тілом і Кров’ю Спасителя, а звичайним хлібом та вином. Тому "герой" причащається через силу, гидливо відмовляється від запивки, а вдома у піст вимагає від дружини скоромного, блюзнірськи мотивуючи це тим, що "На одном причастии не проживешь. Есть у тебя скоромное что-нибудь?" (т. 2, с. 290).
Войовниче безбожництво, блюзнірство, нерозуміння ні духу, ні букви Святого Письма, відверта фальсифікація його положень червоною ниткою проходить через усі праці Макаренка. Так, у своїй "Книге для родителей" і статті "О коммунистической этике" він пробує себе в ролі критика Святого Письма, пише про Бога, Святе Письмо, Святі Таїнства, Православну Церкву розв’язно, часом і цинічно. Він прагне переконати читачів у тому, що нібито віруючий християнин думає тільки про себе, що нібито Церква видає віруючим векселя на гріхи (т.5, с.259-260); а відомі слова Спасителя "не судіть і не судимі будете" він трактує в дусі приказки "моя хата скраю", біблійне ж оповідання про гріх Хама - як вияв "божественного террору" і т.д. (т.5, с.259-260).
У пролеткультівському дусі Макаренко відкидає навіть педагогічний досвід дореволюційних часів, бо тоді, бачте, виховання було доручено "попам, псаломщикам", замовчуючи той очевидний факт, що видатні педагоги минулого, наприклад Києво-Могилянської Академії ХVII-ХІХст., були священниками і ченцями. Він в принципі відкидає християнське виховання як таке, про що чітко говорить у плані педагогічної праці своєї комуни-колонії: "... мы отказались от таких стимулов поступка, как боязнь греха, вера в бога (ясно, що Макаренко пише це слово не з великої, як у всьому світі, літери - Ю.М.), "любовь к ближнему" и т.п."­­ (т.8, с.143). В іншому місці він розвиває даний постулат: "Християнское воспитание не в нашем духе. Мы должны воспитывать борцов, а не слюнтяев" (т.2, с.27). За такою "логікою" виходить, що Песталоцці, Коменський, вчені Києво-Могилянської Академії, Ушинський та інші світочі педагогічної думки виховували протягом століть саме "слюнтяїв"!? Ясно, що Макаренку більше до вподоби борці-більшовики, котрі холоднокровно, без жодних докорів совісті розстрілювали й нищили штучними голодоморами мільйони невинних людей, ніж "слюнтяй" Достоєвський, котрий не міг прийняти і найкращу будівлю (і в прямому, і в переносному значенні цього слова), коли заради цього довелося б пролити кров невинної дитини…
Можна привести характерний приклад, який стосується самого Макаренка і сповідуваної ним моралі. Шістнадцятирічна Віра Березовська потрапляє до колонії вагітною. У відповідь на її визнання "завкол" дає чіткий рецепт щастя: "Аборт сделаем". Про мораль уже мовчимо, але хоча б слово було сказано про можливі тяжкі наслідки такої операції для молодого жіночого організму! Зате нотки співчуття з’являються у Макаренка щодо пацюків, яких вбивали вихованці Віктора Сороки-Росинського, герої "Республіки ШКІД": "Крысы бегают по комнате, их убивают ногами. Дикая сцена, несимпатично характеризующая ребят" . Додам ще кілька слів про мораль. Без всякого осуду, наче само собою зрозумілу річ Макаренко описує "гумористичну" сценку: його вихованці приносять з лісу свіжі людські черепи, об’їдені лисицями (це, за Макаренком, черепи жертв бандитських дій, а, як нам здається, і жертв голодомору 1921р.), щоб жартома полякати виховательку (Пп,34). Оце вже справді дикість! Але вчинки дітей ще якось можна пояснити, бо до колонії потрапляли підлітки з тяжким минулим, зі скаліченою психікою. Але як пояснити мовчазне співчуття до цих "жартів" Макаренка, який так багато розводиться про гуманізм?
У своєму категоричному запереченні християнського виховання Макаренко робить, м’яко кажучи, дивний висновок: "Если бы я был христианин и захотел бы ... жонглировать этикой, то они (воспитанники - Ю.М.) бы у меня вышли пьяницами и теперь они были бы несчастные люди" (т. 4, с.335). Коментарі, як говорять, зайві. Нещасні ж люди - це ті якраз, котрі не знають Бога, живуть без віри, занепащають свою душу, сіють зло у земному своєму житті, нерідко навіть не здогадуючися про це.
Навіть такі слова як "храм", "монастир" викликають у Макаренка відразу. Православний храм він якось називає "капищем" (Пп, с.587), а монастирі - "дрянью", зібранням "ненавистных для меня идей и предрассудков" (Пп, с.516). Для Макаренка ясно, що "добро" (Сталін, НКВД іт.д.) має вести постійну боротьбу зі "злом" ("куркулі", духовенство, Православна Церква), і він поспішає зайняти своє місце в лавах войовничих безбожників. Поспішає однак не один. З енергією, гідною кращого застосування, він втягує до сатанинських лав своїх сподвижників-вихователів і особливо підростаючих активістів - комунарів-колоністів. Деякі з них у цьому відношенні цілком гідні свого гуру-"завкола". Ось, наприклад, Соломон Борисович Коган (прототип: Борис Самойлович Клемер), завгосп (?) колонії, який шукає кольорові метали, необхідні для виготовлення колоністами фотоапарату ФЭД (Феликс Эдмундович Дзержинский) - радянської копії з викраденої у німців "лійки". З допомогою нквдистів Коган "дістає" церковні хрести, вінці, склади з образів та інші речі із знищених та пограбованих київських храмів. Із своєрідним агітпропівським "гумором" Макаренко описує, як його вихованці вдосталь натішилися, гуляючи у вінчальних вінцях, наче в коронах, цитує і "осуд" такіх дій з боку Когана: "Вам все играться ... Это не игрушки, это медь, вы думаете, мне легко было достать это в Киеве?" (т.2, с.114).
Не раз описує Макаренко як ведеться антирелігійна боротьба у стінах його колонії. Про грубий тиск на вихованців він говорить рідко, здогадуючися, що потенційний читач, навіть забамбулений агітпропопівською пропагандою може не сприйняти таких методів. Тому він воліє подавати все це у напівсерйозному чи жартівливому тонах. Головними "героями" цього фронту Макаренко зробив у "Педагогичній поемі" вихованців Лаптя, Тоську та ще декого. Ось, наприклад, Лапоть, прототип якого у реальному житті спився, веде антирелігійну пропаганду, насміхаючися над Святими Таїнствами. Він пропонує Козирю перевінчатися, а Густоівану висвятитися у диякони, причому це має здійснити "Совєт командіров". Той же Лапоть, яким милується Макаренко, пародіює сцену прийняття прибульця на Січ у козацьке товариство. Він ставить три питання перед Галею Підгорною. Переконавшися, що дівчина не знає ні "Отче наш" ні "Вірую", але вміє плавати, він із задоволення оголошує вердикт: "Своя!" (Пп,380). Колоніст Тоська спеціалізується на розповідях малятам саморобних казок про "жирных попов" (Пп, с.156). Додає специфічного колориту все, навіть репліка якогось Семена, який каже у кузні селянину -замовнику: "Здесь не церковь, нечего торговаться" (Пп, 146). Інколи "завкол" у своїх жартах збивається на поважнійший тон, але від цього картина стає ще моторошнішою. Довідуємося, наприклад, що "Совєт командіров" міняє "релігійні" прізвища: з колониста Богоявленського зробили Горьковського на честь пролетарського письменника (Пп, с.431). У маловідомому оповіданні "Домой хочу" Макаренко говорить про те, як до колонії був приведений бабусею 13-річний Сенька, що мріяв бути льотчиком. Черговий колоніст Віталій помітив на шиї у новенького хрестик, грубо зірвав його і закинув у куток з криком: "Что это! ... Предрассудки такие на шее носишь!" Мы даже ахнуть не успели. А Виталий покраснел весь, прямо дрожит от злости.
- Летчиком он будет! Никакой самолет не выдержит, если крестов навешать!" (т.6,с.345). У відповідь із Сенькою трапилася істерика, він став вимагати повернення додому. Тоді з ним довго "с глазу на глаз" розмовляє завідуючий колонією і Сенька про хрестик перестав згадувати. Оповідання закінчується макаренківським "хеппі ендом". Сенька виріс, став стахоновцем, навіть орденоносцем. Орден йому дали за якийсь винахід, що збільшує "точность бомбометания" (т. 6, с. 347-349).
Макаренко з своїм "активом" прагнуть перевиховати максимально більшу кількість віруючих. Не перелічити антирелігійних п’єс, що їх ставили вихованці, не перелічити й диких вихваток "завкола" і його команди. Ось під час екскурсії до Сочі колоністи хочуть дістати ведмедя, щоб поставити його для розваги коло храму (т.2, с.193), ось колоністи шукають пригод у храмі, заходячи туди під час літургії у трусах і шапочках, навіть стають у царських воротах,куди можуть увійти тільки єпископ та священик, залазять у вівтар (т.2, с.193; Пп, с.571). Макаренко з незмінним "гумором" переповідає слова одного з колоністів про таку "екскурсію": "А смешно ж там! А в этой загородке ... как она там ... ага, алтарь ... поп там здорово работает ... я так зашел, а водолаз (це про священика в облаченні - Ю.М.) как раз задрал руки и лопочет что-то" (с.571).
Ось колонія розжилася кінопередвижкою, яка в ті часи була ще екзотичною новинкою в селі, і тут же починаються кіносеанси, спеціально приурочені до початку служби Божої. Макаренко не зважає на прохання й протести парафіяльної ради (Пп, 567-568). На Великдень колоністи приготували лекції та концерт, але це дало незначний "ефект". Тоді на другий рік агітатори-колоністи приїхали в село не тільки з концертом та оркестром, але й з кіно та феєрверком (т.2, сю54). Тепер частина молодих селян стала навіть розговлятися не після, а до Великодневого богослужіння. Це, як пише "завкол", "было немалым шагом вперед" (т.2, с.54). Дійсно, крок немалий, тільки ж до прірви! Але не відмовиш Макаренку та його сподвижникам у винахідливості. Хтозна, чи не з його легкої руки у брежневські часи найкращу розважальну програму "Мелодії та ритми зарубіжної естради" подавали по телебаченню тільки двічі на рік: у новорічну ніч та у ніч пасхальну. Макаренко ж створив і прообраз "народной дружины", яка не допускала віруючих до храму. Забороняв Макаренко із своєю бригадою дзвонити віруючим на честь Великодня. У відповідь на протести парафіян колоніст Кудлатий (у майбутньому -"партийный деятель") по-хамськи заявляє: "Христос воскрес! А тебе какое дело до этого? На Подворках (назва сусіднього села-Ю.М.) никто не воскресал? Нет! Так чего вы мешаетесь не в свое дело?" (Пп, с.598). Від блюзнірських слів вихованці "завкола" перейшли до силових методів: колоністи "смеясь, составили цепь и вымели эту пасхальную пену в ворота" (Пп, с.598). Селяни ж не могли відповісти тим же, бо на календарі був не 1910-й скажімо рік, а 1928-й, бо УНР була роздавлена більшовицькою армадою, бо у 20-30-х роках у СРСР правили бал сатаністи, бо, врешті, за спиною Макаренка стояла безбожницька сатанинська радвлада ...
Макаренку було й цього мало, і він докладав зусиль, щоб і самі храми знищити. Він скаржиться Горькому (лист від 23.05.1926 р.) на те, що поруч з колонією діє православний храм (колонію ім. Горького впхнули в Курязький монастир, який звичайно ж закрили) :”мешают очень церкви, колоколольни бывшего монастыря…В главном храме совершаются служения, и мы представляем соединение двух стихий несоединяемых. Нужно много положить энергии, чтобы добиться сноса церкви”(т.8, с.232). Цієї енергії “завколу” не шкода! Він із задоволенням описує руйнацію Курязького монастиря, де між іншим були могили роду Квіток ( з цього роду вийшов знаменитий письменник Квітка-Основ”яненко, що був, до речі, глибоко віруючою людиною), замазування старовинних фресок; він грубо тисне на парафіян, щоб вони покинули храм, який стояв на території монастиря і перейшли до маленької каплички, де навіть і престолу не було: "Мне двор нужен ... Вы выбирайтесь, а я этот собор в два счета раскидаю, через две недели цветник на том месте будет" (Пп, 569). Ох ці "цвєтнікі" (клуби, басейни і т. д.)! Скільки їх виникло на місцях святинь! Скільки людських душ було загублено з волі "садоводов"! Характерно, що церковний староста пророчо промовив тоді: "Раскидать не штука ... А построить как? ... Триста лет тому строили, трудовує копейку на это положили, а вы теперь говорите: раскидаю. Это вы так считаете, значит: вера как будто умирает. А вот увидите, не умирает вера ... народ знает ..." (Пп, 569). Дідівський голос навіть для Макаренка зазвучав, наче в перші століття християнства! Саме ці слова і справдилися! Віра православна не вмерла попри всі репресії і переслідування віруючих з боку радянськаї влади! Макаренко ж із своїми примитивними компартійними "установками", які деформували суспільну мораль, завдали тяжкого удару устоям українського народу, сів у калюжу. Позбавлення виховання дітей його серцевини - віри в Бога, відмова від християнської моралі зробили макаренківські педагогічні рецепти тупіковими, бо на їх основі можна було тільки штампувати з дітей слухняних гвинтиків в машині сатанинської держави, а не вільних громадян вільної демократичної держави, яким дорогі християнські ідеали і мораль, Гуманізм з великої літери.
 
[1] Саме на це видання і дані посилання в тексті даної статті. Виняток складає головний твір Макаренка - "Педагогічна поема", посилання на яку дані за московським окремим виданням 1997р. (вид-во: "Молодая гвардия").

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2