foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

За деякими даними в числі “отців - пілігрімів”, котрі на початку ХVІІ ст. на кораблі “Мейфлауер” приплили до Північної Америки і поклали початок майбутнім США й Канаді, був і один українець. Ймовірно від нього треба починати історію православних у Новому Світі. У ХVІІІ ст. факт присутності тут православних різних народів, в т. ч. й українців, не підлягає сумніву. Ці православні вважали себе належними до різних Патріархатів. Активно діяла тут і РПЦ, оскільки володіння Російської імперії сягали тоді Алеутських островів, Аляски та форту Росс під Сан-Франциско. Православними вихідцями з Російської імперії опікувалися єпископи Іркутські та Нерчинські (Інокентій (Неронович), св. Софроній (Кришталевський), Михаїл (Миткевич), які були українцями, а до того ж вихованцями Києво-Могилянської Академії. За часів єпископа Веніаміна (Багрянського) у 1795 р. було збудовано першу православну церкву в місцевості Кодьяк (Аляска), пізніше було створено Аляско-Алеутський вікаріат. Після того як цар Олександр ІІ продав Аляску США (1867), РПЦ підвищила цей вікаріат до єпархії (1870). Першим архієпископом нової єпархії став Іоан (Митропольський). Третім її архієпископом (у 1888-1891) був Володимир (в миру Василь Соколовський), українець з Полтави, випускник Холмскої Духовної семінарії. Після його переведення на Острозьку (на Волині) кафедру, сюди було поставлено єпископа Николая (Зьорова), який поширив діяльність своєї місії на Канаду. Однак походження чи особисті симпатії єпископів не могли змінити генеральної лінії РПЦ, спрямованої на обмосковщення своїх вірних і в Новому Світі. Тому РПЦ і тут обертала в “русскіх” українців, котрі з середини ХІХ ст. інтенсивно прибували як з підросійських земель України, так і з підавстрійських (насамперед з Буковини).
До Північної Америки прибували й іммігранти греко-католики з Галичини. Але тут вони всупереч рішенням Берестейської унії зазнавали дискримінації з боку римокатоликів. Їм не дозволяли мати свого єпископа, нерідко не допускали на парафії одружених священиків, ставили на парафії польських, бельгійських, французьких та ін. ксьондзів, а це призводило до денаціоналізації й латинізації українців – грекокатоликів. На знак протесту священик Олексій Тот, який походив з українців Пряшівщини і навіть був ректором Пряшівської грекокатолицької семінарії, перейшов зі своєю парафією до РПЦ (1891). Потім до РПЦ перейшло ще 50 грекокатолицьких парафій. Отже, українцям чи то православним, чи то грекокатоликам загрожувала денаціоналізація і вони природно стали думати про свою Помісну Православну Церкву в Канаді. Важливу роль відіграв тут громадський діяч Михайло Стечишин. Ватикан постеріг цю небезпечну для нього тенденцію й на початку ХХ ст. поставив українцям у США й Канаді своїх єпископів-українців, але цілком зупинити цей процес не спромігся.
Спільними зусиллями православних та греко-католиків, які вирішили повернулися до православної віри, у 1918-1919 рр. було проведено два Собори у м. Саскатун (провінція Саскачеван) та Вінніпезі (провінція Манітоба). Вони поклали початок Українській Греко-Православній Церкви (УГПЦ). Першим владикою УГПЦ став сирійський митрополит Германос (до того – митрополит селевкійський і баальбецький), який раніше відзначився у боротьбі проти претензій РПЦ на опіку над православними сирійцями. Цікаво, що вже тоді з табору РПЦ на УГПЦ ринула злива обвинувачень в “неканонічності” вперемішку з грубою лайкою. В цей час в материковій Україні утворилася УАПЦ і природним було прагнення православних українців по обидва боки океану підтримувати між собою міцні зв’язки. Від УАПЦ до Нового Світу було делеговано вінницького владику Івана (Теодоровича) і він очолив там православних українців. Германос зосередився на справах сирійських вірних, а потім повернувся на Батьківщину. Резиденція митрополита Івана була в Баунд-Брук (США), а для Канади він заснував Консисторію у Вінніпезі, де вона знаходиться й нині. У 1946 р. там же була заснована знаменита колегія св. Андрія – духовна Академія при Манітобському університеті, яка стала кузнею богословських кадрів. Пізніше митрополит Іван переїхав у Вінніпег, а у 1936 р. від УГПЦ відійшла її частина в США.
Після Другої світової війни до Нового Світу прибули архієпископ Мстислав (Скрипник) та митрополит Іларіон (Огієнко). Перший недовго опікувався вірними в Канаді після Івана (Теодоровича), а з 1951 р. новим митрополитом на Соборі було обрано Іларіона, видатного вченого, колишнього міністра освіти та віросповідань УНР. При ньому УГПЦ зросла кількісно і якісно, навіть певний час вона діяла в злуці з УПЦ в США, взяла під свою опіку православних українців Бразилії. Тоді сформувалися чотири єпархії: Вінніпезька, Торонтська та Східної Канади, Саскатунська, Едмонтонська та Західної Канади. Активізувалася і боротьба за визнання УГПЦ як Автокефальної Церкви. По смерті митрополита Іларіона новим владикою став Михаїл (Хороший) (1972-1975), який був раніше кіровоградським єпископом УАПЦ. У 1975 р. предстоятелем Церкви, “митрополитом Вінніпегу і всієї Канади” став Андрій (Метюк), уродженець Холмщини. Після його смерті у 1985 р. новим предстоятелем став уродженець Буковини митрополит Василій (Федак), який і нині очолює Церкву (вона щоправда змінила свою назву на іншу: Українська Православна Церква в Канаді (УПЦК). Владика Василь народився 1. ХІ. 1910 р. в с. Кадовбище Заставненського повіту на Буковині і у дворічному віці прибув з батьками до Канади. У 1944 р. він був рукоположений в сан священика, а у 1978 р. – єпископа. В його бутність предстоятелем УПЦК вона понад 10 років тому увійшла під омофор Константинопольського (Вселенського) Патріархату, ставши автономною частиною останнього. Її “неканонічних” священиків та єпископів ніхто не перерукополагав, над ними не читалися навіть молитви, якби це духовенство дійсно було неканонічне. Отже духовенство УГПЦ цілком зберегло свій статус-кво, з точки зору Константинополя є цілком канонічними всі ті дії і таїнства, які вони вчинили раніше, починаючи з першого владики Германоса. Та рішення про перехід на становище Автономної, а не Автокефальної, Церкви зустріло неоднозначну реакцію і в самій Канаді і за її межами. Частина духовенства й вірних вважає зокрема, що таким чином стало легше боротися за створення Єдиної Помісної Української Автокефальної Церкви, інша ж частина вказує (і тут з мого погляду має рацію) на ослаблення зв’язку УПЦК з Україною, на те, що в даній Церкві українська мова все більше витісняється англійською, прискорилася денаціоналізація тощо. Виникла й проблема взаємовідносин УПЦК з УПЦ Київського Патріархату та УАПЦ. Взагалі склалася дивна ситуація: священики УПЦК можуть співслужити в Україні із священиками УПЦ Київського Патріархату (але не єпископи!), в той же час в Канаді наші священики не можуть співслужити з священиками УПЦК. Автор цих рядків під час наукового стажування в Канаді наприкінці 1999 р., був тепло прийнятий у Вінніпезі митрополитом Василем, який дуже вболіває за долю православ’я в Україні, а також єпископами Юрієм (Торонто) та Іваном (Едмонтон); разом з митрополитом, єпископами, священиками й дияконами УПЦК я співпричащався як священик у вівтарі, але не співслужив з ними. І хоча співпричастя в якості духовної особи Тілом та Кров’ю Христа важить для мене не менше, ніж співслужіння, однак проблема залишається. Можливо українцям, які живуть в Канаді і особливо тим, хто вже призабув своє походження, видніше як їм впорядкувати своє життя на новій батьківщині. Можливо… Однак нам, материковим українцям, видніше як впорядкувати своє церковне життя. Наш шлях до здобуття автокефалії незворотний! Дасть Бог і українці в материковій Україні будуть мати свою Помісну Автокефальну Українську Православну Церкву!

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2