foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Чимало православних паломників прибуває щорічно до Почаївської Лаври з її чудотворним образом Божої Матері. Чим же їх тут зустрічають? Оскільки Лавра нині знаходиться у віданні філії РПЦ - УПЦ Московського патріархату, тому легко здогадатися чим тут щедро “окормляют” прочан. Характерним зразком такого роду “окормлення” є лайлива брошура о. Олексія Добоша “Розкол - патріотизм чи злочин?” (видавництво Почаївської лаври, 2002; 40 стор.). Вже на першій сторінці автор проголошує, що свій опус він написав “у противагу журналістським побрехенькам та вузьколобому нацменству (?!) розкольників”, поливає брудом УПЦ Київського Патріархату й патріарха Філарета, не забуваючи при цьому зачепити авторів статей та листів, вміщених у газетах “Сільські вісті” та “Подільські вісті”. І чим далі –тим більше лайок та брудних нападок. Щоб відповісти (а є чим!) на кожне з цих звинувачень, то треба написати не меншу за обсягом брошуру. Не думаю, що в даному випадку треба це робити, особливо якщо врахувати той факт, що о. Олексій є малооригінальним у своїй “творчості” і тільки переспівує давно вже сказане його попередниками – чорносотенцями та кагебешниками. Якщо, скажімо, мова заходить про патріарха Філарета, то наводяться “факти”, відомі ще з “козиних” публікацій В. Анісімова.
Тому ми розглянемо тільки основні закиди кандидата богослов’я, не зупиняючися на дрібніших, сповнених багатьох перекручень і неточностей, помилок, за які навіть у середній школі вчитель історії ставить двійку. Ну як наприклад розуміти той простий факт, що наш кандидат датує Флорентійську унію 1349, а не 1439 р., як це насправді було; виникнення Московського патріархату 1559, а не 1589 р.; Емський указ 1886, а не 1876 р.? Звичайно можна списати на друкарські помилки, але аналіз брошури засвідчує, що тут маємо справу просто з малограмотною людиною, кандидатство якого не підкріплено чимсь соліднішим, ніж лайка та повторення задів московської пропаганди. Ось наприклад ще один “перл”: за твердженням о. Олексія тих єпископів, котрі не прийняли Берестейської унії 1596 р. і “залишились вірними Православію, цілеспрямовано знищувала Річ Посполита.”(с. 11). Ціну прокатолицької релігійної політики Речі Посполитої ми знаємо. Ось тільки саме о. Олексію, а не Грушевському, Соловйову, Ключевському та іншим класикам української та російської історичної науки відкрилося, що єпископи Діонісій (Балабан), Михайло (Копистенський) були фізично знищені Річчю Посполитою, а не померли своєю смертю. Видно саме за такі “відкриття” і дають богословські ступені в РПЦ!
Інший приклад.Автор брошури пише про те, що розгром Києва у 1169 р. здійснив Андрій Боголюбський, внук Мономаха, а “не якісь там міфічні “москалі”. Дійсно, Андрій був внуком київського князя Володимира Мономаха (не будемо згадувати про те, що матір Андрія була половчанкою). Але ж хіба він був вождем русинів-українців? Ні, він очолював військо представників іншого етносу, майбутніх росіян, який увібрав у себе цілий ряд племен фіно-угорської мовної групи (меря, мурома, мещора і т. д.). Отже не варто ототожнювати, як це полюбляють робити чорносотенні книжники, русинів-українців з московитами - росіянами.
Автор брошури вороже пише про покійних митрополита Іларіона (Огієнка) та патріарха Мстислава (Скрипника), згадує про патріарха Мстислава як про “колишнього липківського самосвята”. Не будемо зараз вдаватися в дискусію довкола митрополита УАПЦ Василя Липківського, зокрема відішлемо о. Олексія до праць богословів з РПЦ дореволюційного періоду, котрі цілі книги написали про традиції Олександрійського Патріархату і про рукоположення єпископів Собором священиків. Скажемо про інше. Мстислав ( Скрипник) став священиком, а потім і єпископом у 1942 р. і був висвячений єпископатом ПАПЦ (Польської Автокефальної Православної Церкви), яка дістала автокефалію від Вселенського (Константинопольського) Патріархату у 1924 р. Що стосується єпископату УАПЦ, то він був фізично винищений ще до війни російськими більшовиками. Єдиний з них, хто вцілів, це був Іоан (Теодорович), котрий з 20-років перебував у Канаді і при всьому своєму бажанні не міг взяти участі в хіротонії Мстислава). Не випадково, ця хіротонія ніколи не викликала сумнівів у Вселенського Патріарха. Варто додати, що на момент розпаду СРСР Мстислав був предстоятелем Української Православної Церкви в США, яка перебувала під омофором Вселенського патріарха.
Митрополита Іларіона (Огієнка) автор брошури характеризує як одного з найвизначніших діячів “українського розколу”. Але ж хіротонія митрополита Іларіона теж була цілком канонічною, бо її здійснювали єпископи ПАПЦ. І таких прикладів перекручення фактів можна наводити “паки и паки”. Доводиться визнати, що о. Олексій або не знає предмету, про який береться писати, або свідомо обманює православних людей. Пропоную читачам самим розв’язати цю дилему. На мою думку, тут маємо поєднання невігластва із брехнею.
Перейдемо до складніших речей. Прагнення УПЦ Київського Патріархату до автокефалії о. Олексій характеризує такими словесами: “зловонна суміш гордості та прелесті, прикрита ідеологічною ширмочкою боротьби за незалежність”(с.7). Залишаємо на совісті автора вживану ним термінологію, типову для передовиць із районних багатотиражок часів СССР, бо нас цікавить насамперед не форма вислову, а зміст. Згідно з поглядом автора брошури, до автокефалії треба йти “законним канонічним шляхом”, хоча тут же застерігає: “може цей статус для нашої Церкви бути й недоцільним”. Це ми вже чули. У 1992 р. РПЦ обіцяла надати за кілька автокефалію своїй філії – УПЦ Московського Патріархату, а коли позиції Української держави послабшали, то поспішила відмовитися від своїх обіцянок. Взагалі позиція автора щодо доцільності надання автокефалії УПЦ є абсурдною. Україна, яка по кількості православних парафій займає перше місце у світі, а по кількості православних віруючих як мінімум друге (після Росії), християнство в якій бере початок ще від св. апостола Андрія Первозванного, ще, бачте, не доросла до автокефалії. А ось наприклад Албанська, Сербська, Румунська та ряд інших, навіть карликових Церков, ті, бачте, цілком доросли. Чому ж така “честь” Україні? Чи не тому, що на відміну від інших, вона є об’єктом особливого інтересу Московської імперії, котра сподівається підім’яти під себе Україну і не соромиться використовувати для цього й Московський патріархат? То й будемо чути від московських ієрархів та їхніх “кандидатів” твердження про “недоцільність”, “несвоєчасність” автокефалії для УПЦ, доки Московська імперія остаточно не впаде або ж значно ослабиться. Звичайно, якщо в Росії можуть прийти до влади здорові сили, які щиро простягнуть Україні руку на знак примирення і відмовляться від імперських амбіцій, тоді і в церковному житті настануть позитивні зміни. Але щось не віриться у такий розвиток подій, принаймні досі не було подібних прецедентів.
Що стосується “законного канонічного шляху”, то кандидат богослов’я мав би знати, що прагнення будь-якої Православної Церкви до автокефалії не суперечить ні духу, ні літері Святого Письма, і не є забороненим церковними канонами. Що стосується канонів, які б визначали конкретний шлях конкретної Церкви до автокефалії, то їх просто не існує. Історія Церкви свідчить, що цей шлях звичайно був всіяний не трояндами, а шипами, а щоб здобути омріяну автокефалію, доводилося десятиліттями, а то й століттями чекати на неї, але чекати не пасивно, а молитовно, не склавши руки, а у боротьбі. За прикладами далеко не треба ходити, хоча часом вони досить прикрі. Так, на цьому шляху РПЦ у ХV ст. навіть пішла на розкол єдиної до того часу Київської митрополії, котра була під омофором Вселенського (Константинопольського) патріарха! То хто ж тоді розкольник!? Саме РПЦ 141 рік ходила в “неблагодатних”, доки у 1589 р. силою не вичавила у константинопольського патріарха Єремії відповідну грамоту. Єремія на свою біду заїхав тоді до Москви, сподіваючися на фінансову допомогу від царя, але замість цього потрапив до ями, сповненої щурів, й через загрозу смерті був радий підписати все, що від нього вимагали. То що, це і є “законний канонічний шлях”?! Посилання ж о. Олексія на те, що Константинополь прийняв тоді Флорентійську унію не можуть бути сприйнятими, бо після дуже короткочасного визнання унії, яку до речі сприйняли далеко не всі у Візантійській імперії, Константинополь знову став на шлях православ’я. Але Московська церква не захотіла повертатися під омофор Вселенського патріарха, воліла й далі ходити в “неблагодатних”! Тому варто не займатися лайкою на адресу УПЦ Київського Патріархату, а побільше читати. Зокрема відсилаю “кандидата” до недавньої заяви Вселенського Патріaрхату (див. її текст в газеті “Наша віра”, №№ 8-9 за 2002 р.), даній у відповідь на твердження відомого чорносотенця митрополита УПЦ МП Агафангела (Савіна), які тотожні з тими, що їх озвучує о. Олексій. Патріарх Варфоломій відкидає позицію Агафангела, бо вона “протиставляється Євангелію і святим канонам” і зазначає, що “розв’язання питання” автокефалії для УПЦ буде таким же, що “застосовувалося і приймалося стосовно всіх інших автокефальних Церков (Росії, Грузії, Сербії, Румунії, Болгарії, Греції, Польщі, Албанії, Чехословаччини і т. ін.)”.
Далі о. Олексій називає “дилетантськими ідеологічними інсинуаціями” твердження тих, хто пише правду про історію Української Православної Церкви, включно з такими видатними діячами Церкви та вченими, як митрополит Іларіон (Огієнко). Він пробує переконати читача в тому, що Київська митрополія нібито “в умовах канонічної правильності увійшла у юрисдикцію Московського Патріархату”, що “нас не загарбували, не купляли і не принижували ніякі “москалі” (с. 13). Щоб підтвердити думку про те, що Москва не купувала УПЦ за соболині хутра, він цитує митрополита Іларіона (Огієнка), вириваючи його думки з контексту. Митрополит дійсно говорить про утиски православним з боку католиків, які штовхали українців у обійми Москви, є у нього і гнівні слова на адресу промосковські налаштованої козацької старшини, яка цьому сприяла. Але ж о. Олексій замовчує головні причини підпорядкування УПЦ Москві, наведені митрополитом Іларіоном, замовчує той факт, що від колишньої державної незалежності України наприкінці ХVІІ ст. лишилася тільки куца автономія і за таких умов старшина не мала великого вибору й була змушена діяти не так, як скажімо в часи Б. Хмельницького чи І. Виговського. Тому українські православні ієрархи у 1654 р. категорично відмовлялися присягати московському цареві і входити під зверхність московського патріарха, але через 30 років сил на таку рішучу протидію Москві вже не було.
Замовчує автор і те, що Константинопольський патріарх Діонісій приймав тоді рішення під потужним тиском мусульманської світської влади – султана Османської імперії та великого візиря (прем’єр - міністра, якщо говорити по-сучасному). Автор брошури на відміну від митрополита Іларіона та інших вчених чомусь трактує передачу соболів та грошей московським послом константинопольському патріарху як звичну формальність, незграбно пробує викрутитися з незручного становища, бо неканонічний факт симонії є очевидним. Припустимо однак, що це був не хабар, а звичайна формальність. Невже ж кандидат богослов’я не знає правила (ІІ Вселенський Собор, правило 2; ІІІ Вселенський Собор, правило 8), згідно з яким є неканонічним та незаконним є втручання у справи іншої церковної області?
Доводиться нагадати також, що вже через кілька років дії патріарха Діонісія були засуджені, і що Вселенський (Константинопольський) Патріархат ні на йоту не змінив своєї позиції з того часу. Можна вказати наприклад на томос (грамоту), якою Вселенський патріарх Григорій УІІ надав автокефалію ПАПЦ (Польскій Автокефальній Православній Церкві) - фактично Православній Церкві західних України та Білорусі у 1924 р.: відірвання Київської митрополії від Константинопольської Патріархії і прилучення її до Московського Патріархату “відбулося не за приписами канонічних правил”. І нині Константинопольський патріарх розглядає свою канонічну територію в межах 1589 р., тобто з Україною та Білоруссю. На цьому ж стоїть і нинішній Вселенський Патріарх Варфоломій.
Другий розділ брошури названо: “Чому потрібна нам церковнослов’янська мова?”. Але суть її зводиться до того, що о. Олексій вважає безпідставними і невдалими всякі спроби перекладу церковнослов’янського богослужіння на сучасні слов’янські мови, твердить, що такий переклад заподіє шкоду “загальноцерковним позиціям” і навіть “призведе до профанації Богослужіння”, бо українська мова нібито “значно бідніша від церковнослов’янської”.
Щодо цієї проблеми написано чимало цінних книг і статей, але московським теоретикам не йдеться про істину, а про подальше забамбулювання свідомості людей. Насамперед, слід нагадати о. Олексію слова св. Апостола Павла з його Першого послання до коринтян (ХІУ, 14, 19 та ін.) про мову у храмі Божому. Коли автор брошури твердить, що старослов’янська мова, яка побудована на основі староболгарської чи старомакедонської, є зрозумілою сучасним українцям, то це, м”яко кажучи, не зовсім так. Навіть випускники духовних академій тримають у себе відповідні словники, щоб зрозуміти суть написаного на цій мові. Запитайте у своїх парафіян о. Олексію, чи розуміють вони, коли чують у молитвах (Часи) перед Літургією такі наприклад вирази:” тук свой затвориша”, “яко скимен обитаяй в тайных”? Можна вказати на вирази ще складніші, як от слова з 67 псалму: “Вскую непщуете горы усыренныя?”. І таким неясним для розуміння переважної більшості вірних виразам “несть числа”! Вони ж бо написані мовою, котрою і самі болгари та македонці вже не говорять, так само як сучасні греки говорять новогрецькою, а не давньогрецькою мовою.
Оскільки УПЦ Київського Патріархату діє в дусі Христових заповідей, то для неї всі народи є рівними перед Богом, отже і мови цих народів придатні для богослужіння. Не робиться винятку і для церковнослов’янської, тому в багатьох храмах УПЦ Київського Патріархату правиться саме нею. Однак не бачимо підстав для того, щоб забороняти богослужіння і на інших мовах світу, насамперед на українській та білоруській, які дуже немилі Москві. Лукавить о. Олексій, коли говорить про нібито профанацію богослужіння, котра станеться, якщо замість церковнослов’янської правити українською. По-перше, при всій повазі до давньоєврейського й грецького та латинського оригіналів (церковнослов’янській текст є все ж перекладним!) він є незрозумілим для віруючих слов’ян. По - друге, переклади Святого Письма здійснювалися видатними знавцями Служби Божої, і української та інших мов, насамперед митрополитом Іларіоном (Огієнком), класиками української літератури Пантелеймоном Кулішем та Іваном Нечуй-Левицьким, видатним вченим Іваном Пулюєм та ін. Наш кандидат ігнорує цей доробок, твердить, що треба ще провести титанічну роботу. Ну так чому ж в РПЦ нічого не робиться у даному напрямку? Якщо ж у чомусь переклади, здійснені видатними українськими церковними та культурними діячами, є недосконалими, то тільки тому, що українська мова, як і інші, не стоїть на місці, а невпинно розвивається і це доводиться враховувати, робити нові переклади, як у всьому світі. І треба не засуджувати тих, хто йде цим шляхом, а докладати зусиль, щоб вдосконалювати переклади!
Якщо така вже велика загроза профанації Богослужіння від запровадження національних мов, то чому ж тоді Московський патріархат благословляє відправляти службу Божу англійською, японською, молдавською, естонською та ін. мовами у тих храмах, які йому підпорядковуються за межами Росії, чому ж не правиться у московських храмах “благодатними” давньоєврейською, грецькою та латинськими мовами? Отже, не в цьому справа. Москва прекрасно розуміє, що із введенням української та білоруської мов у церковне Богослужіння, набагато складніше буде проводити русифікацію українців та білорусів. Тому й вигадують “страшилки” типу “неканонічної”, “бідної” української мови, “профанації” Богослужіння і т.д.
Кандидат богослов’я не розуміє належним чином Святого Письма і слів св. Апостола Павла про мову у Церкві. Ті ж свв. Кирило та Мефодій, якраз діяли у цьому дусі і наблизили Євангеліє та Службу Божу для кращого розуміння їх слов’янськими народами, і за це вічна їм хвала. Характерно, що ці дії святих викликали нападки на них з боку ревнителів “благодатних” мов, насамперед деяких римських пап. У такій же ролі виступає тепер РПЦ, а з ними і наш кандидат богослов’я, який так не любить католиків аж не може назвати Андрія Шептицького митрополитом УГКЦ, цідячи крізь зуби про “польського (?!) графа Шептицького”.
Лукавить о. Олексій і тоді, коли твердить про ідентичність церковнослов’янської мови свв. Кирила та Мефодія і тієї мови, якою нині правиться в московських церквах. За сотні років, особливо у ХV-ХVІ ст., коли РПЦ була у “вільному плаванні”, її книжники поперекладали московською ряд слів і виразів. Тому для росіян цей “суржик” є дещо зрозумілішим, ніж для українців, хоч є там і невелика частка українських слів, занесених у ХVІІ ст. Якщо ж додати, що в РПЦ вимагається читати з російською вимовою, наприклад літера “ять” має читатися як “е” (“хлеб”), а не як в українській мові як “і”(“хліб”), тоді цю церковнослов’янську мову штучно зближують з російською, а не з українською, як мало б бути в українських церквах.
А як накажете ставитися до таких слова отця-кандидата: “Сьогодні знаходяться багато горе-патріотів від політики, які виставляють українську мову таким собі біднесеньким, вічно плаксивим ягнятком, над яким весь час знущалась “окупаційна” московська. Нічого подібного”(с. 17)? І повертається ж у людини язик блюзнірські іронізувати над трагедією українців і української мови та культури! Ніби він не знає про величезний список заборон та обмежень з боку Москви й Петербургу щодо української мови. Власне він прохоплюється про Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський указ 1876 царя Олександра ІІ, але вважає, що “лишe у другій половині ХІХ ст. українська мова стала предметом російських великоімперських посягань” (с. 17) Якби ж то так! Але ж ще Петро І заборонив друкувати церковні книги “иным наречием, кроме великороссийского”! А про те, як Катерина ІІ та її уряд із Синодом включно обмосковлювала УПЦ ( і не тільки у мовній сфері!), можна написати цілі томи. Таким чином, було штучно, шляхом грубої заборони з боку світської(!) влади припинено нормальний процес формування українського варіанту церковнослов’янської мови, який в перспективі створив би умови для переходу на живу українську мову. Нагадаймо, що Пересопницьке Євангеліє ХVІ ст. містить у собі чимало слів та виразів, перекладених тогочасною українською мовою і ніхто не вбачав у цьому профанації Богослужіння. Якщо хто хоче ознайомитися з мовою, котрою говорили в українських православних церквах до підкорення УПЦ Московському патріархату, нехай візьме до рук наприклад богословську працю “Виклад о Церкві Святой” (К., 1667), написану ігуменом київського Свято-Михайлівського монастиря у 1655-1677 рр. ієромонахом Феодосієм (Софоновичем). Цей твір ми нещодавно перевидали (К., 2002).
Третій розділ брошурки має переконати читача, що гасло “Незалежній державі - незалежну Церкву” є абсурдним. Виходить, що цілком природним є підпорядкування УПЦ Московському Патріархату! Але абсурдним є якраз протилежне, бо не може нормальна людина увірувати в чорносотенний імперський постулат про те, що українці не заслужили автокефальної Православної Церкви. І це при тому, що на Україну християнство приніс ще св. апостол Андрій, а вони набагато пізніше його передали росіянам.
Цей третій розділ є особливо лайливим і тут уже о. Олексій вдається просто до відвертої брехні. Чого варте наприклад твердження про те, що священики та єпископи УАПЦ “активно співробітничали з гітлерівцями”(с. 36). Адже в роки війни на Україні діяла не тільки УАПЦ, але й АПЦ (Автономна Православна Церква). Остання була фактично частиною РПЦ, а її духовенство після війни влилося до РПЦ. А чого варте звинувачення бійці УПА у тому, що вона боролася не за незалежну Україну, а “довіку заплямували себе нічним бандитизмом”(с.35)! тут же пропагується міф про велику любов нинішньої влади в Україні до УПЦ Київського Патріархату. І це тоді, коли всім пам’ятний “чорний вівторок” 1995 р. (день похорон патріарха Володимира), коли місцева влада, особливо на півдні та на сході, відверто дискримінує УПЦ Київського Патріархату, а філія РПЦ робиться нею де-факто державною. Автор брошури відводить трохи місця, де абстрактно критикує існуючу в Україні владу, але не пояснює, чому ж тоді перед виборами - 2002 саме за неї, “за Єду” закликали голосувати ієрархи УПЦ МП. Така критична риторика “кандидата богослов’я” не більше, ніж димова завіса, щоб створити імідж УПЦ МП як нібито “гонимой” з боку влади. Можна й далі розбирати “аргументи” о. Олексія, але ритися у цьому псевдобогословському і псевдонауковому смітті не варто. Надто випирають з - під камилавки “кандидата” ослячі вуха чорносотенця, ідейно спорідненого з кагебешними “контрпропагандистами”! Не за вами однак істина, бо ви служите не стільки Богу, скільки мамоні! Це ж ви і всі ваші єпископи та митрополити й кадилом не махнули на панахидах за душі заморених у 1933 році з волі Москви 9 млн. українських селян! Не махнули, бо Москва не велить! Зате з вами братаються і разом кричать про “триединый народ” та “обновленный Союз ” комуністи, які нищили Православну Церкву, які й сьогодні устами свого вождя П. Симоненка проголошують, що “религия есть опиум для народа”! І друкуючи такого роду брошурки та газетки типу “СОС”, ви не про Христа дбаєте, а про те, щоб утримати під московським хомутом Україну!
Протоієрей Юрій Мицик, доктор історичних наук, професор

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2