foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Чомусь багато людей переконані в тому, що український православний народ розпочав боротьбу за свою Автокефальну Церкву тільки з 1917 р. Для них є сенсаційним загальновідомий факт, що на території України ще в часи ранного християнства існувало дві (!) автокефальні єпархії: Скифська, яка охоплювала Нижнє Подунав’є і землі на північ та південь від нього, тобто територія сучасної Одеської області; Херсонська (Херсонеська), яка охоплювала значну частину Криму, насамперед у його південно-західній частині. Автокефалія цих Православних Церков була ліквідована згідно з рішеннями ІІ Вселенського (Халкидонського) Собору у 451 р. і причиною цього було за думкою ще дореволюційних істориків Церкви спустошення цих єпархій внаслідок нападу орд кочівників. Пізніше спроби здобути автокефалію або принаймні такі наміри були в часи князя Володимира Святого, Ярослава Мудрого та деяких інших князів часів Київської Руси, у литовську та козацьку доби. Після підкорення Київської митрополії Московським патріархатом (1686р.) такі наміри нищилися на корню, про них відомо дуже мало. Але такі настрої жили серед передової частини українського духовенства, серед частини української інтелігенції у ХІХ - поч. ХХ ст., отже УАПЦ народилася не на порожньому місці, події 1917 року, пов’язані з посиленням національно-визвольного руху, послужили тільки каталізатором для реалізації ідеї створення УАПЦ. Це зайвий раз засвідчує знайдений нами в архіві лист Маркіяна Меленевського до М. Грушевського від 13 грудня 1913 р. з Лондону.
М. Меленевський (1878 - 30-і рр. ХХ ст.) був визначним українським суспільно-політичним діячем. Він народився у с. Федюківці Київської губернії, брав участь у революційному русі, після арештів та заслань емігрував, став одним з творців Української соціал-демократичної партії, пізніше став членом президії Союз Визволення України у 1914-1917 рр. Відомий також як публіцист, котрий писав під псевдонімами Басок, Гилька, Самойлович та ін.). Хоча Меленевський займав з ряду питань “ліві” позиції, однак він залишався українцем і відстоював права українців в усіх сферах суспільного життя. Якраз це й викликало лють В. Леніна, котрий значну частину своїх приснопам’ятних “Критичєских замєток по національному вопросу” приділив критиці Меленевського та його однодумця Льва Юркевича.
До Грушевського Меленевський звертався невипадково, бо майбутній керівник Української Центральної Ради, вже тоді користувався заслуженим авторитетом як найвидатніший український історик, один з чільних суспільно-політичних діячів України. Меленевський, хоч і був досить індиферентним у справах віри, однак не міг не помітити і глибокої віри широких народних мас, і їхнього прагнення до Української Автокефальної Православної Церкви. Тому він прагнув спонукати Грушевського до активної боротьби за українізацію Церкви, до здобуття нею втраченої автономії, а потім і автокефалії. Але у наступному році вибухла Перша світова війна, після чого царська влада запроторила Грушевського на заслання. До того ж Грушевський, який першу чверть свого життя був надзвичайно релігійною людиною, змінив, на жаль, у подальшому свої погляди. Яскравим свідченням цього є його слова, сказані ним вже в якості одного з керівників УНР у 1917 р.: “Обійдемося без попів”. Цим він по великому рахунку підписав вирок УНР і хоча він пізніше й зрозумів свою помилку, але було вже пізно …Сподіваємося, що в наш час усвідомлення у необхідності мати Єдину Помісну Українську Автокефальну Церкву дійде до кожної православної людині в Україні сущій. А якщо це станеться, то стане не тільки єдина УПЦ як в часи князя Володимира Святого, але й Автокефальна! За таких умов можна сумніватися в тому, що самостійна Українська держава подолає всі випробування і стане сильною, багатою, демократичною державою! Щоб уникнути трагічних помилок минулого, треба добре знати історію. Тому й пропонуємо нижче відповідний фрагмент листу Меленевського до Грушевського.
* * *
“…Друге, про що хотів написати Вам, це за “Історію Української Церкви”…самі факти учать нас, що нехтувати існуванням маси людей, у яких не вимерло релігійне почуття віри, нехтувати й тим апаратом Церкви, що на цім грунті існує – це дитяча політика. Хапатись треба за все, треба й за Церкву, коли вона безсумнівно грає в нашім житті ще важну роль і от в сучасну хвилину пробиваються дуже помітні симпатії серед деякого шару духовенства на Україні до українського національного відродження. Діяльність і виступ у пресі єп(ископа) Никона сильно підбадьорили ці іскри попiвства, зробили їх навіть національно-активними (хоч би низка листів в “Pаді”). Гріх було б не закріпити цього зрушення в якусь глибоку і ширшу течію. Я думаю, що це течія –це мусіло б бути гасло до автономії Української Церкви. На грунті церковних подій в Бесарабії, на грунті боротьби грузинів за автокефалію їхньої Православної Церкви і на фоні цілого українського руху –такий поклик знайшов би зараз сильний відгомін в рядах нашого попівства тим більше, що матеріалу до змагань емансипації від Синоду дає аж забагато сам Синод і його ріжні чиновники в рясах і без ряс. Обгрунтувавши ці такі змагання до самостійності української православної Церкви, може найкраще просто і яскраво написана “Історія Української Церкви”.
Чи Ви, пане професоре, над цим не думали? Чи немає в Вас самих настільки добраних до купи і оброблених матеріалів, щоб їх в короткім часі випустити такою книгою? Обставини вимагають, щоб така історія з’явилась серед нас якнайскоріше. А коли не Ви самі, то чи не зробив би цього притьмом, але добре, хто-небудь з Ваших учеників під Вашим доглядом (просто, яскраво, доброю мовою!). Або може хтось з наших попів зробив би цю роботу? Теж є такі батюшки у нас, що їм по силах була б ця робота. А батюшка вклав би до такої книжки багато такого важного з самої душі, то звичайно людині непомітно, а для попівства має дуже велике значення, попаде в живе місце і найтонші струни. В кождім разі, саме через це, я радив би дати таку книжку до перечитання і зроблення поміток і порад комусь розумному і з знаннями батюшці, ще в рукописі…”
(Центральний державний історичний архів україни у Києві.- Ф. 1235.- Оп.1.-№ 871. - Арк. 171-172. - Aвтограф.).

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2