ПРАВОСЛАВНИЙ АПОЛОГЕТИЧНИЙ ПОРТАЛ — І знову про московські канонізації…

foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

На сторінках “Християнської України” минулдого року нам уже доводилося писати про канонізації та плани канонізації в РПЦ осіб, які явно не підходять для ролі святих (Микола ІІ, адмірал Ушаков, генераліссімус Суворов, Гришка Распутін і “корифей всіх наук”, він же - Йосиф Скорпіонович Сталін). Але в певних колах РПЦ канонізаційний зуд не минає. Там ладні записати в святі явних грішників, темні й криваві постаті в історії.
Тепер, як свідчить недавня стаття в газеті “Известия” сучасного московського богослова диякона Андрія Кураєва, там стали обговорювати плани канонізації царя Івана ІУ. До честі о. Андрія він поставився негативно до цієї ініціативи. Але сам факт звернення до постаті Івана ІУ Грозного є показовим. В умовах занепаду Московської імперії там посилюються реваншистські й чорносотенні настрої, РПЦ виступає в ролі духовного ідеолога-пропагандиста для обгрунтування планів гальванізації імперії. У цьому світлі російських великодержавних шовіністів приваблює постать Івана ІУ, якому приписується видатна роль у приєднанні до Московського царства Казанського, Астраханського та Сибірського ханств, прагнення завоювати Прибалтику й Білорусь, коронація як царя, а не великого князя московського, виділення коштів для збудування ряду храмів та монастирів. Власне останнє було типовим для переважної більшості московських й петербурзьких правителів, навіть таких як Петро І чи Катерина ІІ, котрі за своїми поглядами були швидше протестантами, а то й атеїстами, бо це був невід”ємний елемент державної політики. Але на цій підставі треба тоді всіх московських правителів канонізувати! Цікаво, що тільки Іван ІУ додумався осліпити будівничих собору, щоб вони вже не могли десь збудувати кращих (йдеться про Барму та Посника – творців собору Василя Блаженного, що й нині стоїть на Красній площі у Москві).
Якщо говорити про підкорення перших двох татарських держав, так само як і важливих реформ на початку свого правління (Іван став правителем держави у трирічному віці!), то він був тоді ще досить молодим і був простим виконавцем волі “Избранной рады”, представленого насамперед такими видатними державними діячами як князь Андрій Курбський, Олексій Адашев, протопоп Сильвестр. Тільки з 1558 р. Іван ІУ бере владу в свої руки і репресує членів вищезгаданого уряду.
Татарські ж держави були на той час уже зовсім слабкими, значною мірою вже залежали від Московської держави і в усякому випадку не загрожували Москві. Підкорення татарських держав – це був акт агресії з боку Москви. До того ж підкорення Сибіру це була акція здійснена з власної ініціативи козаками Єрмаком. Іваном Кільце та ін. (Іван Кільце був без сумніву запорожцем, можливо українського походження був і сам Єрмак). Якщо вже й кого канонізувати, то – Єрмака та членів “Избранной рады”! Лівонську війну Іван ІУ безнадійно програв, авантюра в Прибалтиці коштувала послабленню обороноздатності на південних кордонах, внаслідок чого кримський хан Девлет-Гірей двічі брав і спалював Москву. Іван ІУ ганебно втік тоді з Москви, виявивши себе надзвичайно боягузливою людиною. Лівонська війна призвела до знищення половини (!) населення Білорусі, що очевидно буде записано канонізаторами на рахунок одвічно братерських почуттів московитів до білорусів.
Приглянемося більше до особистості царя Івана і відповідності його дій елементарним поняттям про християнські чесноти. Як наприклад вписується сюди те, що Іван ІУ був 7 (!) разів вінчаним, в той час як вступати в церковний шлюб можна не більше трьох разів? Він силою заставив духовні верхи порушити церковні канони! І це при тому, що у Івана була купа наложниць! Як вписується сюди й те, що Іван ІУ був гомосексуалістом (точніше – бісексуалом)? Його коханцем був опричник Федька Басманов, котрий ще й рядився у жіноче плаття. Федьку та його батька цар високо підняв, але порядні бояри гидували цим збоченцем, за що деяким з них за це доводилося приплатити своїм життям. Що скажуть канонізатори про те, що їхній кандидат на святість забив свого рідного сина? Іван ІУ став домогатися близькості із своєю вагітною невісткою, через що у тієї стався викидиш. Син царя, теж Іван, спробував висунути якісь претензії до “папаші”, але був забитий ним ударом тяжкого посоха у скроню. Сподіваюсь канонізатори принаймні бачили картину Репіна “Іван Грозний вбиває свого сина Івана” або ж знають про цей факт із шкільних підручників. Хіба що вони не ходили до школи? Може Іван був несповна розуму, як твердять деякі автора? Може. Але навіщо ж записувати у святі шизофреника?
Самій Московській державі особливо дорого обійшлося запровадження опричнини. Навіть Маркс писав, що опричнина була “серією кривавих безумств царя Івана”. Ряд регіонів країни було спустошено опричниками – песиголовцями (на їхньому чорному одязі було обов’язковим зображення собачої голови та мітли) сильніше, ніж від ворожого іноземного нашестя. Гинула маса безневинних людей. особливо з простолюду. Дісталося й значним. Ніхто не міг почувати себе спокійним від терору. А в цьому царстві азіатської деспотії цар Іван був предтечею Сталіна, ще одного кандидата на святість в сучасній Російській державі. Перекладаючи хроніку сучасника царя Івана італійця Олександра Гваньїні, читаючи свідчення ряду тогочасних іноземних хроністів, навіть московські джерела, в першу чергу твір князя –емігранта Андрія Курбського “Історія про великого князя московського” не раз відклав цю роботу, бо неможливо було без відрази сприймати масу фактів, які свідчать про садистичну натуру Івана ІУ. То він зупиняє дружину якогось боярина і наказує її опричникам закатувати, причому бідну жінку розрізають канатом знизу до шиї, то він із синочком Іваном вирізує беззбройних і зв”язаних полонених українців, білорусів та литовців, то він напускає диких відмедів на мирно гуляючих москвичів і шматують насмерть десятки людей і т. д. Коли ж з плачем до царя прийшли удови та матері, то Іван ІУ з посмішкою дав їм якісь копійки і порадив не плакати, бо, бачте, їхні рідні своєю смертю дуже повеселили царя-батюшку! І таких “подвигів” за царем Іваном “нєсть числа”!
Оскільки ж канонізувати кривавого царя буде врешті собор РПЦ, отже духовні особи насамперед, то слід їм нагадати ще один факт біографії кандидата на святість. Саме цар Іван ІУ засудив до смерті св. Філіпа (Количева), митрополита московського, якого було канонізовано в 17 ст. Отже, на черзі канонізація вбивці святого! Може і в святцях їх поставлять поруч?! Дійсно умом Расєю нє понять!

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2