foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

ЗАСНУВАННЯ ЕФЕСЬКОЇ ЦЕРКВИ
Ефес був приморським містом Малої Азії. В ньому знаходився відомий у древності храм Артеміди (чи Діани) Ефеської і саме місто вважалося присвяченим цій Богині. В Ефесі жило немало юдеїв, котрі мали тут свою синагогу. Засновником Ефеської Церкви був св.ап.Павло, котрий, як видно із 18-го розділу Дій Апостольських (вірші 19—21), уперше відвідав Ефес близько 54 року після Р.Х. під час свого повернення до Єрусалиму з другої благовісної проповідницької подорожі: „І прибув він в Ефес, і там їх позоставив, а сам у синагогу ввійшов і розмовляв із юдеями. Як просили ж його довший час позостатися в них, то він не згодився, а попрощався й сказав: „Знов вернуся до вас, коли буде на те воля Божа!”І відплив із Ефесу”(Дії 18: 19—21). Акила і Прискилла, котрі супроводжували Апостола із Коринфу, залишились у Ефесі. Так відбулося перше оголошення Ефесу християнською проповіддю з уст св.ап.Павла і його супутників Акили і Прискилли. На допомогу ж Акилі і Прискиллі до Ефесу прийшов Аполлос, вчений юдей з Олександрії, котрий першопочатково знав тільки Іоаннове хрещення, але потім був настановлений у кожних подробицях у вченні Господнім Акилою і Прискиллою: „Один же юдей, на ім’я Аполлос, родом з Олександрії, красномовець та сильний в Писанні, прибув до Ефесу. Він був навчений дороги Господньої, і, палаючи духом, промовляв і про Господа пильно навчав, знаючи тільки Іванове хрещення. І він сміливо став промовляти в синагозі. Як Акила й Прискилла почули його, то його прийняли, і докладніш розповіли йому про дорогу Господню. А коли він схотів перейти до Ахаї, брати написали до учнів, нагадуючи, щоб його прийняли. А прибувши, помагав він багато тим, хто ввірував благодаттю, бо він переконував пильно юдеїв, Писанням прилюдно доводячи, що Ісус — то Христос” (Дії 18:24—28). Судячи із свідоцтва книги Дій, Аполлос, красномовець та сильний в Писанні, багато сприяв утвердженню християнства в Ефесі.
Головна проповідницька діяльність св.ап.Павла у Ефесі відбулася під час третьої благовісної подорожі, — опис про це становить виключний зміст 19-го розділу книги Дій. Після того, як Аполлос покинув Ефес і направився до Коринфу, до Ефесу прибув ап.Павло. Тут він знайшов близько 12 учнів, котрі, подібно до Аполлоса, знали і прийняли тільки хрещення Іванове. Св.ап.Павло довершив їхнє утвердження у вірі, переконав їх хреститися хрещенням християнським і, через покладання рук, подав їм Святого Духа: „І промовив Павло: „Таж Іоанн хрестив хрещенням на покаяння, говорячи людям, щоб вірили в Того, Хто прийде по ньому, цебто в Ісуса. А коли Павло руки на них поклав, то зійшов на них Дух Святий, — і різними мовами стали вони промовляти та пророкувати! А всіх їх було чоловіка з дванадцять” (Дії 19: 1—7). Три місяці продовжувалася проповідь, котра супроводжувалася і підкріплялася багатьма вражаючими знаменнями і чудесами (Дії 19:11—20). Два роки вчив так св.ап.Павло, і Церква Божа тут пустила глибоке коріння. На жаль, бунт, піднятий проти апостола Павла Димитрієм-срібло-ковачем, змусив його покинути Ефес перше, аніж він планував (Дії 19: 21-40; 20:1).
Згодом єпископську кафедру в Ефесі займав до самої своєї смерті найвідданіший учень св.ап.Павла св. Тимофій. Потім тут перебував, управляючи звідси малоазійськими церквами, улюблений учень Христовий св.Іоанн Богослов. У 431 році в Ефесі проходив III Вселенський Собор.
ПРИВІД ДО НАПИСАННЯ ПОСЛАННЯ ДО ЕФЕСЯН
Воно написане св.ап.Павлом в ув’язненні: „Через це я, Павло, є в’язень Ісуса Христа за вас, язичників” (Еф. 3:1), „Отож, благаю вас я, в’язень у Господі, щоб ви поводилися гідно покликання, що до нього покликано вас” (Еф. 4:1). Схилив до написання його порив бажання повідомити ефесянам ті високі споглядання, в котрі він був введений Духом Святим в його ув’язненні (єп.Феофан). Іншим приводом могло бути бажання Апостола утішити ефесян, котрі тужили через бідування їхнього духовного отця і вчителя: „Тому то благаю я вас не занепадати духом через терпіння моє через вас, бо воно — ваша слава” (Еф. 3:13). І, врешті, третім приводом могло бути переживання за ефесян, бажання застерегти від юдействуючих і інших лжевчителів. З (Еф. 3: 3,4) видно, що ап.Павло бажав розкрити ефесянам сповіщену йому через одкровення „таємницю спасіння”: „Бо мені відкриттям об’явилась була таємниця, як писав коротко вище, з чого можете ви, читаючи, пізнати моє розуміння таємниці Христової”; про те, що й язичники, нарівні з юдеями, закликаються у Царство Небесне: „Язичники співспадкоємці, і одне тіло, і співучасники Його обітниці в Христі Ісусі через Євангелію” (Еф. 3: 6—9)..
МІСЦЕ І ЧАС НАПИСАННЯ ПОСЛАННЯ
Писання написане св.ап.Павлом в ув’язненні, бо у посланні він не раз називає себе „в’язнем Ісуса Христа” (Еф. 3: 1), „в`язнем у Господі” (Еф. 4: 1). Єп. Феофан Затворник вважає, що послання до ефесян написане із Кесарії Палестинської на тій підставі, що:
1) у посланні немає ніяких вказівок, на які-небудь зміни в ефеській Церкві, в хорошу чи погану сторону, звідки потрібно вважати, що воно написане невдовзі після того, як ап. Павло залишив Ефес;
2) св.апостол Павло просить ефесян молитися, щоб дане було йому слово, устами своїми відкрито, відважно звіщати таємницю благовістя; це йде більше до кесарійського ув’язнення, ніж до римського, бо у Римі ап. Павло користувався більшою свободою, міг приймати всіх і проповідувати „з відвагою повною безборонно” в той час, як у Кесарії він був ув’язнений і лише деяким дозволялося входити до нього. „І цілих два роки Павло пробув у найнятім домі своїм, і приймав усіх, хто приходив до нього, і проповідував він Боже Царство, та з відвагою повною беззаборонне навчав про Господа Ісуса Христа!” (Дії 28: 30,31), „І він сотникові наказав сторожити Павла, але мати полегшу, і не боронити нікому з близьких його, щоб служили йому” (Дії 24: 23). Єп.Феофан вважає, що такий дієвий Апостол, як св. Павло, не міг два роки сидіти в ув’язненні в Кесарії без діла, тому він, вірогідно, писав наверненим ним до християнства, повчаючи і наставляючи їх у вірі. Якщо прийняти ці докази єп.Феофана, то послання до ефесян було написане з Кесарії в 62 чи 63 році.
ДОСТОВІРНІСТЬ ПОСЛАННЯ
Тертуліан у своїй полеміці проти Маркіона говорить, що маркіоніти вважали послання до ефесян написаним не до Ефеської, а до Лаодикійської Церкви. Однак у деяких древніх списках слова „Енефесо(Ефесо)” — „До Ефесеїв” — дійсно випущені, в інших — знаходяться лише на полях. Але ще св. Ігнатій Богоносець, котрий сам написав послання до ефесян, свідчить про існування такого послання і у св.ап.Павла. Достовірність послання до ефесян підтверджують св.Полікарп Смирнський, св.Іриней Ліонський, Климент Александрійський, котрі буквально наводять з нього деякі вислови.
ЗМІСТ І РОЗДІЛ (ПОДІЛ)
ПОСЛАННЯ ДО ЕФЕСЯН
Послання до ефесян містить у собі шість розділів. Головним предметом послання, як говорить нам про це сам автор (Еф. 3:2—9) є таємниця домобудівництва Божого, а потім моральні вимоги, що випливають з неї. Відповідно до цього послання природньо розпадається на дві рівних частини:
1) догматичну — перші три глави;
2) моральноповчальну — останні три глави: 4,5,6.
Догматична частина — це скорочений виклад головних християнських істин, переважно ж розвиває ідею Церкви як Тіла Христового.
Моральна частина вчить єдності віри і одностайності у моральній діяльності, озброюючи на духовну битву.
Взагалі, це послання є дуже важливим, оскільки являє собою апологію християнства. Св. Іоан Златоуст і бл. Ієронім підкреслювали таємничу глибину цього послання, а св. Афанасій називав його катехизисом християнського вчення. Багато хто з тлумачів бачать у ньому немовби програму усієї Апостольської проповіді.
ЕКЗЕГЕТИЧНИЙ РОЗГЛЯД ПОСЛАННЯ ДО ЕФЕСЯН
У догматичній частині (1—3 глави) Апостол розкриває три положення:
1) накреслення у Предвічній Раді плану нашого спасіння.
2) виконання його Ісусом Христом.
3) яким же чином всі ми робимось причетними до цього спасіння (благодаттю Святого Духа).
1:3—5. Апостол говорить, що Бог благозволив врятувати людство не тепер. Спасіння — це не яка-небудь новина, зроблена для людини. Спасіння звершилося не тому, що людина своїм гріхопадінням змінила Божествене призначення. Воно було передбачено ще у Предвічній Раді Божій, коли не було ні ангелів, ні видимого світу, ні людини.
У Предвічній Раді Бог вибрав не тільки юдеїв, а й язичників. Тут вибирається не одне плем’я з багатьох племен, а з багатьох племен вибираються люди одного духу. Ці вибрані з різних племен становлять народ Божий.
У Предвічній Раді був вибраний Вершитель правосуддя, а потім вибрані ті, яких спасати та всі засоби до спасіння. Найближчою ціллю вибрання є святість і непорочність, які у свою чергу є засобом до досягнення вищої мети — усиновлення Богові. Не святих і непорочних вибрав Бог, але грішників, щоб вони були святими і непорочними. Позбавлення і „залишення гріхів” звершилося кров’ю Ісуса Христа.
Таким чином, привизначення Предвічної Ради Божої виповнилося Ісусом Христом. Він здійснив це привизначення, проливши Свою пречисту кров на Хресті.
1:10. Гріх розділив небесні і земні істоти. Гріх зробився стіною, яка розділяє людину від ангельського світу. Ісус Христос своєю кров’ю знищив гріх у людині і тим самим зруйнував перепону між небесними і земними істотами. Наслідком цього було з’єднання ангельського світу з людським родом. Главою цього єднання зробився Ісус Христос.
1:11—14. Далі Апостол розкриває домобудівництво, звершене Ісусом Христом щодо юдеїв та язичників. Юдеї були покликані першими стати спадкоємцями. Потім язичники, почувши слово благовістя і повіривши в Ісуса Христа через Святого Духа отримали заставу на право спадку (1:16—23). Розкриваючи велич домобудівництва нашого спасіння, Апостол говорить, що Бог Отець воскресив Ісуса Христа, як людину, від мертвих і посадив Його праворуч Себе, вище усіх небесних сил все підкорив під ноги Його. Врешті, Бог зробив Його главою Церкви, яка є тілом Його.
Не було б нічого великого, якби Бог воскресив і возвеличив до сидіння праворуч Себе тільки Ісуса Христа. Ісус Христос безгрішний Богочоловік і як святому і непорочному Йому належить знаходитися там, де перебуває джерело святості.
Велич домобудівництва Божого полягає в тому, що Бог і нас, духовно мертвих через гріх, воскресив і возніс із Собою на небеса. Щоб ясніше уявити велич домобудівництва нашого спасіння, Апостол зображує стан людства до викуплення, коли воно знаходилося під владою диявола, жило тілесними хтивостями, над якими справедливо тяжів гнів Божий. Це мертве, в наслідок гріхів, людство Бог оживив з Ісусом Христом і посадив його на небесах.
Хоча з нами ще не звершилося все, що звершилося в Ісусі Христі: ми поки знаходимося у тлінному тілі, наша плоть ще не вознесена на небеса. Але все це, безсумнівно, звершиться. „Оскільки Христос воскрес, то вважай, що і ми воскресли і, поскільки Він сів на небесах, то вважай, що посажені вже і ми” (Єп.Феофан).
2:8,9. Щоб ніхто не подумав, що людство досягло такої слави власними силами. Апостол говорить: „Бо спасенні ви благодаттю через віру, а це не від вас, то — дар Божий, не від діл, щоб ніхто не хвалився!”
2:11—13. Язичники за своїм становищем знаходилися далеко від спасіння. „Далеко”, тобто не належали до боговибраного народу. А тепер кров’ю Ісуса Христа зробилися „близькі”, тобто не відчуженими від нового боговибраного народу. Тепер ви нарівні з юдеями входите у склад боговибраного народу.
До пришестя Христового поміж юдеями і язичниками стояла перепона, яка перешкоджала об’єднанню. Цією перепоною був закон. Ісус Христос знищив це. Він відмінив „закон заповідей вченням”, тобто замінив обрядовий закон вірою. Тут під вченням розуміється віра. Відмінивши перепону, Ісус Христос з двох (юдеїв і язичників) утворив нову людину. Слова Апостола „в одному тілі примирить обох з Богом” можна розуміти ще й так, що Ісус Христос вніс мир у саму людину, якого не вистачало в ній через гріх, бо, за словами Апостола, плоть повстає на дух, а дух на плоть. Цю ворожнечу в одному тілі знищив Ісус Христос, подарувавши людині душевний мир.
3. Апостол говорить, що це велика таємниця про спасіння язичників, яка не була сповіщена попереднім поколінням синів людських, була відкрита йому через об’явлення. Цю таємницю осягнули тепер вищі небесні сили.
Друга половина послання до ефесян, обіймаючи 4,5,6 глави, являє собою морально-повчальну частину послання. Пояснивши в перших главах, що всі християни становлять єдине Тіло з Одним Главою — Христом, св.ап.Павло із цієї головної думки послання виводить, як потрібно жити і чинити християнам, об’єднаним і оновленим у Христі. Спочатку зображає він:
1) загальний устрій життя, головною рисою якого є одностайність у вірі (Еф. 4: 1—16);
2) правила життя, котрі є спільними для християн усіх станів (Еф. 4: 17;5: 21);
3) правила життя: особисті, за станом, перераховуючи взаємні обов’язки подружжя, дітей і батьків, рабів і господарів (Еф. 5: 22-29);
4) закликає взагалі до боротьби зі світом і гріхом, змальовуючи образ християнського подвижництва (Еф. 6; 10—18).
У четвертій главі ап.Павло благає ефесян достойно нести ім’я християнина. В основу цього потрібно покласти смиренномудрість, тихість, довготерпіння і любов. Головне, до чого повинні прагнути християни, це „єдність духа в союзі миру” (Еф. 4: 3). Як найсильніше прагнення до такого духовного єднання св.ап.Павло виставляє те, що у християн: „Одне тіло, один дух, як і були ви покликані в одній надії вашого покликання. Один Господь, одна віра, одне хрещення, один Бог і Отець усіх, і в усіх” (Еф. 4: 4—6). Для мирного і любовного творіння і росту Тіла Церкви Своєї, „щоб приготувати святих на діло служби для збудування Тіла Христового” (вірш 12), Христос поставив „одних за апостолів, одних за пророків, а тих за благовісників, а тих за пастирів та вчителів” (вірш 11). Мета ж запровадження церковної ієрархії полягає в тому, щоб допомогти духовному становленню віруючих „аж поки ми всі не досягнемо з’єднання віри й пізнання Сина Божого, Мужа досконалого, у міру зросту Христової повноти” (вірш 13), тобто, поки „всі увійдуть у стан цілковитого заспокоєння у Бозі і, з себе показавши достойне Бога житло і будуть Його мати вселеним у собі. Це і є міра віку виконання Христового” (Єп.Феофан).
У другій половині цього розділу св.ап.Павло, зображуючи негативні сторони життя язичників, якими були ефесяни, умовляє „...відкинути...старого чоловіка... і зодягнутися в нового чоловіка створеного за Богом, у справедливості й святості правди” (вірші 22—24). Це внутрішнє оновлення повинно виразитися перш за все у правдивості: „Тому то, неправду відкинувши, говоріть кожен правду до свого ближнього” (вірш 25); потім у відсутності гніву „гнівайтеся, та не грішіть, — сонце нехай не заходить у вашому гніві” (вірш 26). Апостол Павло умовляє також уникати всяких розбратів, гніву, крику, зломовства, знервованості, злості, але бути один до одного добрими, співстраждальними і взаємно прощати, „як і Бог через Христа вам простив” (вірш 32). П’ята глава містить ті ж моральні настанови наслідувати в любові Бога (вірш 1—2). Вказує ап. Павло на гріхи блуда і п’янства, нечистоти і зажерливості і благає християн „поводьтеся як діти світла” (вірш 8), випробовуючи, що угодне Богу. Про грішника ж ап. Павло говорить:
„Сплячий, вставай, і воскресни із мертвих, — і Христос освітить тебе!” (вірш 14). Деякі тлумачі вважають, що це довільна передача мовленого у пр. Ісаї в LХ;1 і 9,19: „Уставай, світися Єрусалиме, бо прийшло твоє світло, а слава Господня над тобою засяяла!” Апостол Павло також повчає, що наше тимчасове життя для того є, щоб достойно підготуватися до вічності, не звертаючи ані найменшої уваги на численні спокуси: „Отож, уважайте, щоб поводитися обережно, не як немудрі, але як мудрі, використовуючи час, — дні бо лукаві!” (вірш 15,16). Тож замість тілесних спокус потрібно шукати утіхи духовні, сповнюючись Духа, наставляючи себе псалмами і піснями (19,20). У цьому ж розділі і ап.Павло настановляє про подружнє життя: покору, любов, злагоду. Це виражено змістовним і коротким висловом, що і вміщує у собі всю глибину значення сім’ї: „дружини, коріться своїм чоловікам, як Господеві!” (вірш 22), оскільки „чоловік — голова дружини, як і Христос — Голова Церкви” (вірш 23), адже „кориться Церква Христові, так і дружини своїм чоловікам у всьому” (вірш 24), але великі обов’язки покладаються і на чоловіків, котрі мають піклуватися про своїх жінок „чоловіки, любіть своїх дружин, як і Христос полюбив Церкву, і віддав за неї Себе” (вірш 25). У зв’язку з цим ап. Петро нагадує і біблійну підставу для такої любові до жінки: „Покине тому чоловік батька та матір свою, і пристане до жінки своєї, — і будуть вони одним тілом” (Бут.ІІ; 24). При цьому ап.Павло розкриває велику істину, показуючи, що шлюб це прообраз величного єднання Церкви і Христа „Ця таємниця велика, — а я говорю про Христа та про Церкву!” (вірш 32). Який же союз Церкви і Христа? Він є єднанням тісним, котре сповнене любові, святе і нероз’єднуване. Таке має бути і подружнє єднання у християнському шлюбі, який має бути органічним у поєднанні і гармонійним у взаємостосунках! „Отже, нехай кожен зокрема із вас любить так свою дружину, як самого себе, а дружина нехай боїться свого чоловіка” (вірш 33). Шоста глава містить вчення св. ап. Павла про обов’язки дітей щодо батьків, а потім батьків стосовно дітей. Діти повинні слухатися своїх батьків, бо це природній закон, котрий був виражений ще у V завіті, а Божий закон наставляє і батьків: добре виховання, навчання, розвивання духовних якостей дітей — все це є прямими обов’язками батьків. У 5—9 віршах ап. Павло умовляє рабів до послуху, а хазяїв (господарів) до поблажливості і милості, справедливості. А загалом Церква не ставить собі за мету творити політичні чи соціальні перевороти, а намагається лише внутрішньо відродити людей і повести їх за собою.
У другій половині глави ясно проглядається заклик до невидимої духовної борні з ворогом нашого спасіння: дияволом і слугами його. Тут же є основи християнського подвижництва. Все життя християнина — безперестанна боротьба, до якої потрібно ретельно готуватися: треба взяти повну Божу зброю, підперезати стегна свої правдою, зодягнутися у броню праведності, взути ноги у готовність Євангелія миру, а головне — взяти щит віри, шолом спасіння і меча духовного — Слово Боже. Все це допоможе побороти підступи диявольські. Ці вірші (10—17) є настановами до чернечого життя. У 18 вірші говориться, що довершеною зброєю християнина проти роду диявольського є безперестанна молитва. Наприкінці (вірші 19—24) ап. Павло просить, перш за все, молитви за нього, повчаючи цим, що молитви Церкви є важливішими і вищими за всіх осіб, котрі поставлені у Ній. Закінчується послання звичним апостольським благословенням: „Благодать зо всіма, що незмінно люблять Господа нашого Ісуса Христа! Амінь!” (вірш 24).

 

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2