foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

ЗАСНУВАННЯ КОРИНФСЬКОЇ ЦЕРКВИ
Коринф розміщений на перешийку, котрий з’єднує Грецію з Мореєю, або Пелопонесом. Побудований він за півтори тисячі років до Різдва Христового. В 44 р. за Юлія Цезаря він був відновлений після зруйнування і став квітучим першим містом римської провінції Ахаї — резиденцією проконсулів.
Церква у Коринфі була заснована св. ап. Павлом під час його другого благовісницького подорожування близько 53 року, після того, як він прийшов з проповіддю у Филипи, Солунь, Верію і Афіни. Залишивши у Македонії для ствердження віри своїх учнів Силу і Тимофія, св. Павло вирушив у Грецію і прибув до Коринфу після короткого перебування в Афінах, як оповідає про це книга Дії Апостолів (XVIII, 11). У Коринфі св. ап. Павло зустрів добрих і гостинних людей Акилу і Прискиллу. Акила був ткачем наметів. Оскільки св. ап. Павло знав це ремесло, то і поселився у них, щоб працею рук своїх здобувати собі на прогодування. Акила й Прискилла, напевне, були навернені і хрещені св. ап. Павлом. Вони стали йому помічниками у справі Євангельського Благовістя. Кожну суботу ап. Павло проповідував у юдейській синагозі і переконував юдеїв і еллінів-прозелітів, що немає іншого спасіння, як тільки у Господі Ісусі Христі.
З часом св.ап.Павло хотів зовсім вийти із розбещеного Коринфу, в якому він став відчувати навіть замах на своє життя (II Сол.Ш, 2). Тому Сам Господь явився йому у видінні вночі, щоб підбадьорити і надихнути на подальшу службу у Коринфі (Дії XVIII, 9—10). Підкріплений цим видінням, св.ап.Павло залишився у Коринфі на півтора року, і в цей період проповідь його дала у Коринфі великий успіх, так що Церква Коринфська стала відомою (І Кор.І, 5—7).
За особливим, безсумнівно, Промислом Божим продовжувачем св.ап. Павлової справи в Коринфі став якийсь юдеянин, на ім’я Аполлос. Він народився і виховувався в Олександрії, звідки прибув спочатку в Ефес, а потім у Коринф. Це, за словами Дієписьменника, був чоловік красномовний і ознайомлений з Писанням (Дії XVIII, 24).
ПРИВІД ДЛЯ НАПИСАННЯ ПЕРШОГО ПОСЛАННЯ ДО КОРИНФЯН.
Під час перебування Аполлоса у Коринфі св.Павло, котрий здійснив свій план відвідання Єрусалима на Пасху, почав свою третю Апостольську подорож із Антіохії і, „за порядком проходячи через країну Галатську та Фрігію” (Дії XVIII; 23), прибув у Ефес для ствердження тут Церкви Христової (Дії XIX; 1), і відправив до Коринфа свого улюбленого учня Тимофія, доручивши йому пройти через Македонію і повідомити, що відбувається у Коринфській Церкві. Зі слів очевидців ап. Павлу стало відомо, що у Коринфі виникли окремі релігійні партії чи секти. Підтвердивши чутки про блукання і розбрат, вони передали і багато іншого: про тяжбу у язичницьких судах, про безлад на вечерях любові, про невір’я деяких у воскресіння мертвих. Додатковим приводом для написання послання, як видно з І Кор.ХVІ; 1— 4, стала організація збору грошової допомоги для палестинських християн.
ЧАС І МІСЦЕ НАПИСАННЯ
Як видно з послання, воно було написане у Ефесі: „А в Ефесі пробуду я до П’ятдесятниці” (І Кор.ХVІ; 8). У посланні св.ап.Павло пише, що він направив у Коринф св.Тимофія (І Кор.ХІ; 10). За розрахунком років це відбувалося у 58 чи 59 році після Різдва Христового.

 

ЗМІСТ І РОЗПОДІЛ ПОСЛАННЯ
Зміст послання, як вимагав привід для написання його, є досить різноманітним: він стосується багатьох предметів, даючи вичерпні відповіді на запитання, поставлені коринфянам. Складається послання з XVI розділів. Починається звичайним надписом і привітанням, закінчується також передачею привітань.
ОСУДЖЕННЯ І ВИПРАВЛЕННЯ РОЗБРАТУ У КОРИНФСЬКІЙ ЦЕРКВІ (1, 10-4, 21)
Спочатку Апостол робить загальне молитовне прохання до однодумців. „Благаю вас, брати,... щоб були поєднані в однім розумінні (мається на увазі розумове переконання) і в одній думці (духовний настрій)” (1, 10).
Святий Іоан Златоуст говорить, що при згоді в думках буває незгода в дусі: наприклад, коли ми, маючи одну і ту ж віру, не з’єднані між собою любов’ю. У цьому випадку ми згідні у думках, бо думаємо однаково; але не згідні по духу. Таку незгоду виявлено було в Коринфі, де розбрат відбувався не від розбіжностей у вірі, а від незгоди у дусі, тобто через марнославство.
Далі Апостол пояснює, в чому, власне кажучи, виявлялися розбіжності. „Я кажу те, що у вас говорять: я Павловий; я Аполлосовий; я Кифовий; а я Христовий” (12).
У Коринфі відбувся розподіл на партії, але він був неглибоким, тобто не спостерігалося повного відчуження однієї партії від іншої.
Але розподіл, що намітився, міг призвести і до глибокого розпаду, до ворожнечі поміж партіями.
Спочатку були прибічники ап. Павла, потім з’явилися прибічники Аполлоса.
Аполлос був іудей з Олександрії, „людина красномовна і сильна у писанні” (Дії 18, 24). Він був обернений до Христа Акилою і Прискиллою і ними ж відправлений у Ефес для продовження і зміцнення місцевої церкви, заснованої Павлом.
Він багато потрудився і після прибуття у Коринф „багато допомагав тим, хто увірував благодаттю” (Дії 18, 27). Деякі коринфяни так були вірні Аполлосу, що хвалилися ним, як своїм вождем.
Проповідь ап. Павла відрізнялася простотою, а проповідь Аполлоса була красномовна.
Якщо ж аполлосяни захоплювались своїм учителем, то ясно, що вони не розуміли простоти апостольської проповіді і протиставляли їй мудрість і книжність проповіді Аполлоса.
За свідченням Дій, Аполлос сильно переконував іудеїв принародно, доводячи Писанням, що Ісус — Христос (Дії 18, 28).
Його проповідь засновувалася переважно на свідоцтвах Старого Завіту.
Він говорив про божественність Ісуса Христа. До речі, потрібні були велике мистецтво і глибоке знання Святого Писання, щоб ототожнювати скромного Спасителя з величним образом переможця Месії, яким Його уявляли іудеї.
Як учень Олександрійської школи, Аполлос якраз і відрізнявся блискучими якостями екзегета. Основним пунктом учення Аполлоса було ствердження, що „Ісус є Христос”. Ця проповідь Аполлоса мала дуже великий успіх, тоді як у ап. Павла особливого успіху не мала (Дії 18, 5—6), Павло запопадливо взявся за слово, засвідчуючи іудеям, що Ісус є Христос. А коли вони противилися і ганьбили, він обтрусив свій одяг й мовив до них: „Кров ваша хай впаде на голову вашу”.
В очах деяких членів церкви Аполлос був переконливіший, ніж Павло, а це призвело до появи партії аполлосян.
Догматичного розподілу не було і не могло бути. Аполлос був навернений найближчими до Апостола учнями Акилою і Прискиллою, добре був відомий Апостолу, а тому міг тільки достойно продовжувати Павлову справу.
Сам Апостол говорить: „Я посадив, Аполлос поливав, а Бог же зростив” (1 Кор. 3, 6).
Аполлос не мав ніякого відношення до розподілу на партії. Навпаки, він був незадоволений цим роз’єднанням. Він не бажав повертатися до Коринфу (1 Кор. 16, 12). Його особиста поява могла ще більше заплутати неблагополучне становище, що склалося тоді.
Прибічники Павла були особами, які захищали Апостола від незаслуженого приниження. Вони не винні в тому, що справа Божа була принижена до розрахунків на тих чи інших людей.
Група Кіфина важко піддається визначенню.
Якщо партії Павла і Аполлоса опиралися на їхні особисті якості, то можна подумати, що і кіфини опиралися на авторитет ап. Петра.
Питання полягає в тому, чи бачили члени цієї партії апостола Петра в якому-небудь місті, чи він був у Коринфі.
За деякими даними можна судити, що апостол Петро був у Коринфі і брав участь у заснуванні тут Церкви.
Діонісій Коринфський говорить, що ап. Петро був у Коринфі і насаджував там християнство.
Це ліпше пояснює виникнення тут партії ап. Петра, котра, як і інші дві, засновувалася на благовійності до особи ап. Петра.
Вірогідно, що члени цієї партії основували своє благоговіння до ап. Петра, беручи до уваги його особисте спілкування з Ісусом Христом і його наближеність до Нього.
Це тільки принижувало і послаблювало авторитет ап. Павла. Ця партія складалася переважно з іудеїв навернених, котрі ще дотримувалися обов’язковості обрядового закону Мойсеєвого.
Вони все ж міркували у дусі апостольського собору і визнавали виконання обрядового закону Мойсеєвого тільки для навернених з іудеїв.
Якби вони свої вимоги виявили і до християн з язичників, то натрапили б на енергійний опір ап. Павла, чого ми не знаходимо у посланні.
Все ж таки було скорботно, що у сферу божественного вторгалася стихія людська.
Четверта партія Христових є найбільш незрозумілою, найзагадковішою. Тут усе зосереджено на месіансько-божественному титулі „Христа”.
Ми бачимо протиставлення природи в особі Викупителя, причому людська природа зменшується і надається перевага божественній природі. Апостол прямо говорить про проповідників „іншого Христа” (2 Кор. 11, 4) порівнянне з тим, про кого проповідував він. Коринфська красномовність не має під собою основи тому, що Христос не розділився, і Павло не розпинався, і в ім’я Павлове ніхто не хрестився. Всі апостоли проповідували одного і того ж Христа. Апостол не подавав ніякого приводу до розділення, бо сам нікого не хрестив з них. Так він чинив для того, щоб, змішуючи його, як служителя таїнства, з тим, в чиє ім’я воно звершується, хто-небудь не сказав, що він хрещений в ім’я Павла (13—16). Не є основою до розділення і те, що проповідь ап. Павла не була красномовною, основаною на людській мудрості. До пришестя Христа людству була дана можливість шляхом вивчення різноманітної у світі Премудрості Божої пізнати Бога премудрістю, Він благозволив спасти віруючих посередництвом простої проповіді про Бога-Слово, розп’ятого на хресті. Щоб не дати приводу хвалитися мудрецям, що людина спасається власною мудрістю, тим самим, замінюючи значення Христа, Бог вибрав як засіб спасіння просту євангельську проповідь про розп’ятого Сина Божого, що втілився. Ця проповідь здавалася для мудреців безумством, а для іудеїв спокусою „для тих, що покликані, — Божа могутність і Божа мудрість” (17—25).
У світі багато мудрих людей, „але Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих, і безсильне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильних”, знову-таки для того, щоб ніхто не хвалився перед Богом своєю мудрістю (26—31).
Далі апостол нагадує коринфянам, що Він під час проповіді у Коринфі дійсно був „у безсиллі, і в страху і в великому трепеті”, „і слово моє і проповідь моя не в переконливих словах людської мудрості, а у явлінні духа і сили”, але все ж, плоди такої проповіді видно: заснована ним Коринфська Церква (2, 1—5).
Хоча мудреці називають євангельську проповідь безумством, насправді вона мудріша людської мудрості. „Бо, ніби немудре Боже — мудріше від людської мудрості і немічне Боже міцніше від людської сили” (1, 25). Апостоли не сповіщали Божу Премудрість недовершеним у вірі.
Премудрість Божу ми проповідуємо, — говорить Апостол, — тільки між довершеними у вірі. І ніхто з мудреців віку цього не пізнав, бо якби пізнали, то не розп’яли б Господа слави (2, 6—9). А нам (апостолам) Бог відкрив цю мудрість Духом Святим, тому ми її пізнали, а мудреці, які не мають у собі Духа Святого не знають її (2, 10—13).
Той, хто намагається пізнати Бога людського мудрістю (тобто, керуючись поняттями і судженнями видимого, земного), називається душевним. А душевний чоловік не приймає того, що від Духа Божого. Навпаки, духовна людина здатна пізнавати духовні істини тому, що в ній живе Дух Святий (2, 14—16).
Після міркувань про духовну і душевну людину ап. Павло прямо називає коринфян не духовними, а тілесними і нерозумними немовлятами за те, що вони розділяються через учителів, які є помічниками Бога на ниві Божій, тому він говорить з ними як з плотськими, а не як з духовними і з цієї причини не відкрив їм усю премудрість Божу (3, 1—9).
Апостол поклав основу, котрою є Ісус Христос, і на цій основі кожний повинен будувати дім. Будівельним матеріалом є справи, котрі у залежності від їх достойності апостол розділяє на золото, срібло, дорогоцінні каміння, дерево, сіно і солому (3, 10—12).
Справа кожного будівельника виявиться у день випробування. Той, чия справа не згорить у вогні, отримає нагороду; а у кого справа згорить, той зазнає шкоди (3, 13—15).
У Коринфі побудований з душ місцевих християн храм Божий і якщо хто зруйнує цей храм (тобто розділить на партії), то того покарає Бог (3, 16—17). Після цього не ліпше було б коринфським учителям лишити мудрість світу цього, пам’ятаючи, що вона є безумство перед Богом, а самим коринфянам ліпше б не хвалитися людьми. Павло чи Аполлос, чи Кифа ці співпрацівники Божі повинні служити не до розділення, а до об’єднання коринфян, і однаково належить всім їм, як таким, котрі роблять одну і ту ж справу, тобто творення спасіння (3, 18—23).
Оскільки апостоли і вчителі тільки служителі Христові, то ж нехай і судять про них коринфяни, якщо мають непереборну схильність до таких суджень, тільки мірою їхньої вірності справі, котру їм доручили, а не по їх природнім обдаруванням і особливостям (4, 1-5).
Святий Павло далі осуджує коринфян шляхом протиставлення їх насиченому настрою скорбного і приниженого апостольського становища (6—13).
У висновку Апостол пом’якшує власні викриття, осудження, пояснює ціль посольства до них Тимофія, а також сповіщає їм про свій намір особисто побувати у них (14—21).
ВІДЛУЧЕННЯ КРОВОБЛУДНИКА (5, 1-13)
1 вірш. До Апостола дійшла вірна чутка про те, що посеред коринфських християн з’явилося таке блудодіяння, якого не було навіть посеред язичників. Якийсь чоловік вступив у злочинне співжиття з дружиною свого батька, тобто мачухою. Таке співжиття строго засуджувалось законом Мойсея (Лев. 18, 8; 20, 1) і навіть у язичників викликало загальну відразу.
2 вірш. Цей випадок давав можливість язичникам ображати всю Церкву. Але все ж коринфяни не надавали цьому ніякого значення. Замість того, щоб відлучити кровоблудника із свого середовища, вони перейнялися гордістю.
З—5 вірш. Апостол, як настоятель коринфської Церкви вимагає „віддати такого сатані”. Віддання сатані означає відлучення від Церкви. Люди, що знаходилися поза Церквою підлягали владі диявола. Влада диявола, стверджує багато Отців і вчителів Церкви (Золотоуст, Феодорит, Августин, Феофілакт), виявляється у фізичних і душевних стражданнях людини. Тому Апостол відданням сатані поєднує виснаження плоті. Тілесні страждання можуть благодійно подіяти на душу кровоблудника
6—8 вірш. Апостол вимагає негайного відлучення кровоблудника, щоб не дати можливості розповсюдитися цьому злу по всій Церкві. Він порівнює злочин (переступ) кровоблудника з квасом, котрий, коли попадає у тісто, заквашує тісто. Християни не повинні мати у своєму середовищі тієї закваски тому, що вони є хлібом безквасним, так само прообразом Христа служили пасхальні опрісноки, котрі не мали у собі закваски. Опрісноки є символом чистоти і святості, якими повинні бути християни.
9—13 вірші. Далі Апостол говорить про те, що він писав у посланні не спілкуватися з блудниками. Під цим посланням деякі тлумачі розуміють послання до солунян (друге) (3, 14), але ліпше вважати, що це була приватна записка, котра не дійшла до нас тому, що не мала загальноцерковного значення. В цій приватній записці Апостол забороняв християнам входити у спілкування з блудниками. Коринфяни зрозуміли цю заборону в розумінні заборони спілкування взагалі з блудниками. Так не можна розуміти його слова, говорить Апостол, тому що в такому разі їм потрібно зовсім вийти зі світу, а це неможливо. Він забороняв спілкуватися тільки з тими, хто іменує себе християнином (братом), продовжуючи залишатися блудником, яким він був у язичництві.
ВИКРИТТЯ КОРИНФЯН ЗА ТЯГАНИНУ ПЕРЕД НЕВІРНИМИ (6,1-8)
1 вірш. У коринфян виникли судові тяганини, для розв’язання і вирішення котрих вони зверталися до язичницьких суддів. Апостол засудив цей звичай.
2 вірш. Він говорить: „Хіба Ви не знаєте, що святі судитимуть світ”. Святими Апостол називає віруючих. Вони будуть судити світ, але, звичайно не у тому розумінні, що займуть місця суддів і будуть проголошувати вирок (судити буде Господь). „Судити” потрібно розуміти у змісті „засудять”. Так неневіяни засудять іудеїв за їх безвір’я в Ісуса Христа (Мф. 12, 41).
З вірш. Віруючі будуть судити не тільки світ, а й ангелів, під ангелами розуміються злі духи. Таким чином, якщо віруючі повинні судити настільки важливі справи, то невже вони не зможуть розсудити справи житейські. Досить соромно для віруючих за вирішенням судової тяганини звертатись до людей незначимих у Церкві. Вірогідно, у коринфян виникали такі життєві питання, котрі не могли бути вирішені язичниками, що не знали християнської моральності.
Сором коринфян посилювався тим, що посеред них не знайшлося жодного розумного чоловіка, котрий міг би розсудити поміж своїх братів (5 вірш).
7—8 вірш. Викривши коринфян за звертання до суду язичників, Апостол докоряє їм за тяганини. Віруючі не тільки не повинні звертатися у суд язичників, а і взагалі не повинні мати судових справ. Віруючі повинні жити свято. Святе життя унеможливить виникнення тяганинних справ і звертання в суд язичників.
12 вірш. „Все мені можна, та не все корисне”. „Все мені можна, та я не дам нічому заволодіти наді мною”. Апостол говорить, що людині дозволене все те, що приносить їй користь. А те, що не приносить їй користі, то не дозволено. Але все ж дозволені речі потрібно використовувати у міру, тобто не можна допускати, щоб людина зробилася рабом тієї або іншої речі.
ПРО ОДРУЖЕННЯ І НЕОДРУЖЕНИХ (7,1-40)
З листа коринфян апостолу Павлу стало відомо, що у коринфській Церкві склався неправильний погляд на шлюб і неодруженість. Деякі вважали шлюб чимось гріховним, тому жили із своїми жінками як нежонаті. Неодружені і вдови боялися брати шлюб, щоб не підпасти під осуд.
Неправильний погляд на шлюб і неодруженість вів до розладу сімейного життя з однієї сторони, а з іншої — до блудодіяння.
1 вірш. Виправляючи коринфську помилку, Апостол хвалить шлюб і неодруженість, але неодруженість ставить вище шлюбу.
32 вірш. Неодружений піклується про те як догодити Господу, а одружений піклується про світське — як догодити дружині. Так само і жінки: незаміжня про те піклується — як догодити Господу, а одружена піклується про світське — як догодити чоловіку. Тому настільки піклування про благу угоду Богові вище життєвих піклувань, настільки дівочість вище шлюбу. І наскільки любов до Бога вище любові до людини, настільки дівочість вище шлюбу.
25 вірш. Але все ж перебування у дівоцтві не є обов’язковим. Апостол щодо цього дає не вказівку, а тільки пораду. Він говорить, що я бажаю, щоб усі люди були як я, тобто непорочними. На цьому вислові основуються багато тлумачів, стверджуючи, що апостол Павло не був у шлюбі, тобто був незайманим (7, 7). Апостол висловлює бажання, щоб усі були незайманими, але все ж такими можуть бути тільки ті, хто має до цього покликання.
2 вірш. Подвиг непорочності є справою важкою. Його можуть понести не всі. Тому Апостол радить для уникнення блуду вступати до шлюбу. Звичайно, значення шлюбу виявляється не лише в уникненні блуду. Продовження роду людського, його розмноження, а також духовний союз — все це належить до переваг шлюбу. Апостол не відкидає ці переваги, але і не згадує їх тому, що цього не вимагали обставини, що склалися.
3 вірш. Від тих, хто взяв шлюб вимагається виконання відомих умов. Перш за все вони повинні виявляти належну (обов’язкову любов). Називаючи подружню любов обов’язком, Апостол вважає її необхідною умовою шлюбу. Там, де її немає, — значення шлюбу втрачається. Подібний шлюб можна назвати ненормальним, хоча він продовжує бути дійсним.
4 вірш. Подружнє життя накладає на подружжя взаємні обов’язки і завдання: „Жінка не має влади над своїм тілом, лише чоловік; так само й чоловік не має влади над своїм тілом, лише — жінка”. Це значить, що жінка не має права продавати своє тіло іншому тому, що воно належить чоловікові. Так само і чоловік не вільний давати своє тіло блудницям тому, що його тіло одночасно є тілом його дружини.
5 вірш. Дружина не повинна утримуватися від подружніх відносин без згоди чоловіка, чоловік також не повинен утримуватися проти волі дружини. Але все ж, коли настане час молитви, не взагалі молитви, але особливої молитви, тоді подружжя за взаємною згодою повинні утримуватися від подружніх зносин тому, що хоча зносини не оскверняють подружжя, але заважають благочестивому заняттю. Після утримання подружжя повинне знову бути разом, щоб не дати приводу один одному впадати у перелюбство.
10—11 вірш. Ті, котрі вступили у шлюб, не мають права розлучатися, тому що так повелів Господь. Якщо ж хто розлучиться, повинен залишатися у безшлюбному стані чи примиритися з дружиною, чи з чоловіком.
ПРО ХРИСТИЯНСЬКУ СВОБОДУ І ПРО ЗЛОВЖИВАННЯ ПРОТИ НЕЇ (8 РОЗДІЛ)
На Апостольському соборі було вказано не їсти ідоложертовного (Діян. 15, 29). У той час християни постійно були оточені язичниками, багато з них були членами язичницьких сімей. Утримуватися від ідоложертовного було майже неможливо, тим більше, що язичники часто з наміром оскверняли домішкою ідоложертовного, щоб таким чином осквернити християн.
1—4 вірш. Деякі з коринфських християн були довершені у цьому відношенні, вони знали, що те, що входить в уста не осквернює людей і що ідоли — дерева і каміння, тому не можуть осквернити їжу. Християни з таким ходом думок входили у капища, без докору совісті їли ідоложертовне.
Інші думали інакше: вони вважали, що ідоли здатні осквернити їжу, але бачачи своїх братів християн, що їли ідоложертовне, спокушаючись цим прикладом і самі їли те ж саме. Різниця між першими та останніми полягає в тому, що останні їли проти совісті.
Апостол засуджує як і перших, так і других. Перших осуджує за те, що вони, маючи правильне поняття про ідолів, не мали любові до ближніх. Це видно з того, що вони спокусили до гріха своїх братів і гордилися перед ними своїми знаннями. Іншим докоряє тільки за нерозуміння, що ідоли — ніщо, вони не можуть осквернити їжу.
8 вірш. „Їжа не наближає нас до Бога: бо коли не їмо, то не втрачаємо нічого, ані коли їмо, бо не набуваємо нічого”, — говорить Апостол. Цими словами він дає розуміти тим, котрі їли ідоложертовне, що вони не досягають жодної переваги перед тими, хто утримувався, а тим, хто утримувався доводить, що вони не мають жодної переваги перед тими, хто утримується від ідоложертовного.
Тим, котрі утримуються Апостол доводить, що ідоли не є богами тому, що Бог єдиний, а тим, хто не утримуються говорить, що потрібно мати поблажливість до немічних у вірі; не допускати, щоб заради їх довершеності згрішив брат, за котрого вмер Христос.
У висновку Апостол говорить, що він, маючи право їсти м’ясо, тобто ідоложертовне, не буде його їсти вовік, щоб не спокусити брата.
З того, що їжа не наближає до Бога, деякі можуть зробити висновок, що порушення постів установлених Церквою, не є гріхом.
Неправильно думає той, хто порушуючи піст грішить тим, що він дозволяє собі неутримання і непослух. Непослух церкві є гріхом.
ПРО УТРИМАННЯ СЛУЖИТЕЛІВ ВІВТАРЯ (РОЗДІЛ 9)
Для показу правильного використання християнської свободи Апостол навів за приклад самого себе. Відмовився він не тільки від м’ясної їжі, щоб не спокусити свого брата, а й від утримання на що має безперечне право. Як Апостол, він мав право отримувати плату від своїх учнів, тобто християн, котрих він обернув із темряви язичництва до Христа.
7 вірш. Воїни користуються утриманням суспільства. З ними мають схожість апостоли, вони також терплять багато небезпек з боку своїх противників. Тому апостоли мають таке саме право на утримання, як воїни.
Виноградар насичується від плодів виноградинка. За труднощами і турботою апостольське служіння схоже до роботи у виноградниках. Звідси апостоли також як і виноградарі варті насичення з своєї праці.
Пастирі споживають молоко від свого стада, а апостоли є пастирями словесного стада, тому вони також мають право харчуватися від свого стада.
8—9 вірш. Далі Апостол наводить доказ на право утримання від християн з Священного Писання. В Священному Писанні сказано: „Не в’яжи рота волові, що молотить” (Повт. закону 25, 4), хоча тут говориться про скотину, але відноситься це місце до навчання людини. В цих словах міститься повеління Боже не забороняти працівникам годуватися від своєї праці. Цей вірш розуміється у переносному, значенні.
Довівши своє право на прогодування, апостол говорить, що він не скористався цим правом, щоб ніхто не подумав, що він проповідує Євангеліє заради користі. Апостол відмовився від утримання, щоб мати великий успіх у проповіді Євангелія (11—18).
Заради тієї ж мети Апостол для іудеїв був як іудей, для підзаконних як підзаконний, для немічних (безсилих) як безсилий.
Апостол цими словами висловлює думку, що для спасіння іудеїв він разом з іудеями утримувався від заборонених страв, беріг суботу і свята навіть обрізав своїх учнів (Дії 16, 3; 21, 23), для спасіння язичників він їв їжу, котру не їли іудеї, для спасіння безсилих у вірі утримувався від споживання ідоложертовного (19, 22). Для успіху проповіді Апостол відмовився також від влади „сестру, дружину водити”. Це місце різними тлумачами розуміється по-різному. За звичай уявляють так, що тут Апостол говорить про владу мати дружину, бути одруженим на сестрі-християнці, як інші Апостоли, як брати Господні і як Кифа, про котрого дійсно відомо, що він був одружений (Мф. 8, 14). Але грецькою це означає водити дружину як супутницю за апостолами, також як за Ісусом Христом ходили жінки, котрі допомагали їм своїм майном, але апостол Павло і Варнава відмовилися від допомоги таких жінок, хоча подібно іншим апостолам могли мати їх при собі. Апостол запитує, хіба один він і Варнава не мають права мати супутницями жінок із сестер, тобто з християнок? (5 вірш).
ПРО ЖІНОЧЕ ПОКРИВАЛО (11, 1-16)
4 вірш. Чоловік, котрий молиться чи проповідує у Церкві з покритою головою, безчестить свою голову. Бог настановив його бути начальником і володарем, а Він робить себе підвладним. Покриті голови означають накладення влади на голову, покривало на голові займає місце володаря і слугує знаком підкорення.
Якщо ж під „покритою головою” розуміється Христос, то чоловік, котрий молиться з покритою головою, безчестить не тільки себе, а й Христа.
5—6 вірш. Навпаки, жінка, котра молиться і пророкує в Церкві з непокритою головою, також безчестить свою голову. Острижену голову носили язичниці-жінки, блудниці. Хто з жінок не носив покривало ті уподібнювалися блудниці, тому що не носити покривала майже одне й те ж, що мати острижену голову. Якщо непристойно жінці стригтися чи бритися, то також непристойно жінці не носити на голові покривала.
Як чоловік, котрий молиться у Церкві з покритою головою, безчестить не тільки себе, але й Христа, так і жінка, котра молиться з непокритою головою, безчестить не тільки себе, а й чоловіка як главу. Вона немовби відбирає у чоловіка владу над собою і те, що належить йому приписує собі.
8—9 вірш. Вказавши на перевагу чоловіка над жінкою, Апостол показує причини такої переваги: „Бо не чоловік від жінки, а жінка від чоловіка, і не чоловіка створено для жінки, а жінку для чоловіка”.
10 вірш. Потім він знову нагадує жінкам носити покривало „подібно до ангелів”. Як ангели, з’являючись перед лицем Божим, не сміючи глянути на славу Божу, закривають свої обличчя крилами; так і жінки, являючись у храмі перед Богом, повинні смиряти себе, покриваючи свою голову.
14 вірш. Саме єство людину вчить, що чоловіку не потрібно ростити волосся, а жінці — стригти. У древніх народів жінки носили довге, а чоловіки — коротке волосся. Такий звичай не видуманий древніми народами, хоча, якщо судити строго, у природі чоловіка і жінки немає основи першим стригти, а останнім ростити волосся.
У висновку Апостол говорить, що якщо хто не згоден з ним, то він не має бажання сперечатися (16 вірш).

ПРО БЕЗЛАД НА ВЕЧЕРІ ЛЮБОВІ (11, 17-34)
У древній Церкві справляння таїнства Євхаристії з’єднувалося з вечерями любові, котрі називалися агапами. У коринфян на цих вечерях виникли безладдя: декотрі християни їли їжу до справляння таїнства Євхаристії, причому не чекаючи бідних. Від цього бідні залишилися голодними, а багаті впивалися. Звертаючись до організаторів безладдя, Апостол говорить, що ви „соромите незаможних” (22 вірш), тобто принижуєте бідних не скільки тим, що не годуєте їх, скільки тим, що осуджуєте їх бідність, тоді як самі розміщуєтеся велично і впиваєтесь. Вечеря любові встановлюється не для того, щоб упиватися: вона має слугувати символом спілкування християн поміж собою. Тому Апостол запитує порушників порядку: „Хіба не маєте домів, щоб їсти, пити? Чи може хочете зневажити Божу Церкву?” (22 вірш).
Безлад принижував не тільки бідних, а й саме таїнство Євхаристії, з котрим з’єднувалася вечеря. Щоб присоромити порушників, Апостол нагадує ким, як і за яких обставин воно було встановлено (22—26).
Потім говорить: „Тому, хто буде їсти хліб або пити чашу Господню недостойно, буде винний за тіло і кров Христову” (27 вірш).
Недостойним причастям Тіла і крові Господньої Апостол пояснює часті випадки смерті, хвороби і безсилля (30).
ПРО ДУХОВНІ ДАРУВАННЯ (12, 1-31)
Перша (та, що тримає першість) Церква для свого утвердження і розповсюдження відчувала потребу в багатьох надзвичайних даруваннях. Вони повідомлялися всім віруючим при хрещенні. Так, одні отримували дар мов (Дії 10, 46; 19, 6), інші — дар пророцтва, багато хто воскрешав мертвих, виганяли бісів, творили і багато інших чудес. Все це слугувало як для язичників, так і для самих віруючих видимим знаком того, що у Церкві діє Святий Дух.
У коринфській Церкві ці ж дари слугували приводом до возвеличення одних перед іншими. Володарі їх величалися над незаможними; ті, котрі не мали, заздрили тим, хто мав.
Апостол упокорює тих, хто возноситься вказівкою на походження духовних дарувань Святого Духа і тим самим говорить, що вони не є їх власністю; тому їм нема чого величатися.
Заздрісні не повинні вважати, що вони не мають духовних дарувань, тому що одне визнання Ісуса Сином Божим є дар Святого Духа. У Церкві всі віруючі мають духовні дарування.
Розлади походили також і серед тих, хто мав духовні дарування. Так, наприклад, ті, що мали дар мови гордилися перед тими, хто мав дар пророцтва. Апостол говорить, що різноманітні дарування не можуть слугувати приводом до незгоди. Усі духовні дарування виходять від одного Духа. Апостол перераховує дев’ять родів духовних дарувань, між котрими він ставить на першому місці слово премудрості. Дар премудрості виявляється у здатності проникати в глибини таємниць Божих. Дар премудрості за значною перевагою належав апостолам і пророкам.
Потім він згадує слово розуму, це здатність розуміти відверті істини. Дар знання притаманний усім віруючим. Ті, котрі володіють даром премудрості, пізнають істинну віру безпосередньо через одкровення, а ті, котрі мають дар знання, досягають шляхом вивчення. Перші пізнають предмети віри глибоко, останні — поверхово.
Далі йде дар віри. Віра також належить до духовних дарувань тому, що, за словами Ісуса Христа, вона повідомляється Отцем. Апостол Петро не назвав би Ісуса Христа Сином Божим, якби йому не було відкрито Отцем.
Дарування зцілення (дар чудотворення) розрізняються між собою тим, що ті, котрі володіли даром зцілення, можуть звільняти людей тільки від різноманітних хвороб, а ті, котрі мають дар чудотворення, отримали владу творити великі чудеса, навіть воскресіння мертвих.
Дар пророцтва виявлявся головним чином не в передбаченні майбутнього, а в повідомленні одкровень, котрі через того, котрий отримав, проповідувалися всій Церкві.
Так і в древній Церкві поряд з істинними пророками з’являлися лжепророки, Святий Дух благозволив послати віруючим такий дар, маючи якого, можна було відрізнити істинного пророка від неправдивого.
Цей дар називався даром „розрізнення духів”. Без цього дару дуже важко було відрізнити істинного пророка від лжепророка.
Необхідність розповсюдження Церкви Христової по всесвіті вимагала від пророків знання мов, тому Дух Святий тим членам Церкви, котрі призначалися для проповіді Євангелія, повідомляв дар мови. Володарі цього дару могли говорити на тих мовах, котрі раніше їм не були відомі, яких вони ніколи не вивчали.
Вірогідно, проповідь на інших мовах не зовсім була зрозуміла для слухачів, котрі слухали проповідника, що говорив на їх рідній мові. Для того, щоб проповідь була зрозумілою, Святий Дух деяким членам Церкви повідомляв дар тлумачення мов. Ті, котрі отримали цей дар тлумачили щойно прослухану проповідь. Взагалі, на думку Святих Отців, цей дар через віддаленість часу дуже важко зрозуміти (9—10).
Усі ці духовні дарування виходять від одного і того ж Духа. Через ці дарування діє один і той же Дух тому, що ніхто не має причини для самозвеличення, тим більше, що духовні дарування повідомляються незалежно від особистих заслуг людини (11 вірш).
Далі Апостол порівнює духовні дарування з членами тіла. Як багато членів становлять одне тіло, так усі віруючі становлять також одне тіло Христове (12—13). У тілі кожен член виконує свої функції відповідно до свого призначення і слугує для блага всього тіла. Неблагообразні члени тіла користуються опікою людини на рівні з благообразними. Коли страждає один член тіла, з ним страждають усі члени. Так само повинно бути і в Тілі Христовому — Церкві. Всі духовні дарування повинні служити не для того, щоб внести у Церкву незгоду, але щоб служити на благо всієї Церкви (14—27).
Для блага всієї Церкви Бог установив три служіння — апостольське, пророцьке, учительське. Апостолами, в основному, називалися 12 і 70 учнів Христових, до котрих згодом приєднався Апостол Павло. Пророки — це особи, що допомагали апостолам у проповіді, але не отримали безпосереднього призивання від Ісуса Христа. Вони більше перебували на одному місці, тобто не переходили з однієї Церкви в іншу, як це робили апостоли. Вони отримали від Бога одкровення і повідомили їх Церкві у хвилини натхнення. Вчителі — це особи, які проповідували у Церкві не за натхненням від Святого Духа, а після навчання від інших. Вони були звичайними вчителями у Церкві. Для пророків необхідне було обдарування від Святого Духа, а для учителів достатньо було власного розмірковування (28 вірш).
Апостол доводить коринфянам, що у Церкві всі не можуть бути апостолами так само і не можуть бути всі пророками та вчителями, але для блага Церкви необхідні як одні, так і інші (29—30).
ПРО ЛЮБОВ (13, 1-18)
У 12 розділі Апостол пояснив, що всі численні духовні дарування служать на користь усієї Церкви. У 13 розділі він говорить, що духовні дарування можуть принести користь Церкві, якщо будуть супроводжуватися любов’ю. Таким чином, кожне духовне дарування отримує свою цінність залежно від любові. В цьому відношенні любов вище всіх духовних дарувань.
Щоб показати значення любові, Апостол порівнює її з кращими, на думку коринфян, духовними даруваннями і виявляє, що всі вони без любові не приносять жодної користі .
Коринфяни вважали найвищим даром — дар мови. Тому, що він зовні виявлявся більше, ніж інші дари. Щоб надати більшого значення дару мови, Апостол приєднує до людських мов мову ангельську. Під ангельською мовою розуміється не чуттєва, а мисленна мова, на котрій Ангели славословлять Бога і спілкуються поміж собою. Таким чином, якщо людина говорить на мовах людських і ангельських, а любові не має, то вона схожа до міді дзвінкої і кімвала, що звучить. Як дзвін міді і звук кімвала тільки тривожать людей, але не приносять ніякої користі, так і звукоутворення без любові не приносить користі (1 вірш).
Після дара мови Апостол порівнює з любов’ю інші духовні дарування: пророцтво, знання таємниць і чудодійну віру, що здатна пересувати гори. Які б не були великі духовні дарування, але без любові і вони перетворюються у ніщо (2 вірш).
Від духовних дарувань Апостол переходить до добродійств. Здавалося б, що добродійства мали б принести користь, але без любові і вони втрачають своє значення. Так, велика добродіяльність — милосердя, але без любові і вона не приносить користь тому, що часто звершується заради людської слави. Ще вище подвиг мучеництва, але без любові і він не приносить користі тому, що може супроводжуватися гордістю (3 вірш).
Порівнявши любов з духовними даруваннями і добродійствами, Апостол перераховує її ознаки: любов — довготерпелива, любов — лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою (4—6 вірші 14).
Бажаючи показати перевагу любові перед духовними даруваннями, Апостол говорить, що вони мають тимчасове значення, а любов вічне. Так, настане час, коли пророцтва закінчаться, тому що все буде зрозуміле і доступне відчуттю, мови змовкнуть, тому що у всіх будуть „єдині уста”; знання відміняться тому, що неповне знання буде змінене знанням повним (8—12 вірші). За довготривалістю існування найбільше значення мають віра, надія, любов, але з них в цьому відношенні любов більше всіх, тому що вона існує вічно. Прийде час, коли людина буде споглядати Бога не вірою, а безпосередньо впритул, коли надія здійсниться і разом з цим зупинить своє існування, а любов не тільки не скінчиться, але ще більше посилиться (13 вірш).
У чотирнадцятому розділі св.ап. Павло говорить про користування двома духовними дарами: даром пророцтва і даром мов.
П’ятнадцятий розділ надзвичайно важливий у догматичному сенсі як трактат про воскресіння мертвих. Потрібно думати, що серед коринфських християн, під впливом язичницьких філософів, з’явилися сумніви у великій істині воскресіння мертвих. Коли ап.Павло став говорити у Афінах про воскресіння мертвих, то деякі насміхалися над ним (Дії 17,32).
У шістнадцятому розділі Апостол дає настанови щодо збору пожертв для єрусалимських християн, потім обіцяє сам прийти у Коринф із Ефеса через Македонію, просить дружньо прийняти Тимофія, знову наставляє бути бадьорими, мужньо і твердо стояти у вірі, передає привітання від азійських Церков, від Акили й Прискилли і всіх братів, а тим, хто не любить Господа Ісуса Христа, проголошує „анафему — маран-афа”, що означає: „Хай буде відлучений до пришестя Господа”. Ось де підстава тієї „анафеми”, котра проголошується у наших храмах у неділю Православ’я. Закінчується послання звичним Апостольським благословенням.

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2