foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

“Як хочете, щоб робили вам люди,
так і ви робіть їм” (Лк. 6, 31).
 
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!
Ось найдорогоцінніше правило життя, яке по-
трібно було б вогняними літерами позначити скрізь, де живуть люди, для постійного нагадування про їхній взаємний обов’язок. Не минає жодного дня, щоб у нас не було приводу застосувати його у житті. Та й як можна жити інакше, щоб життя земне було радісним?
Людина за своєю природою є суспільною істотою. Від колиски й до могили вона постійно обертається серед подібних до себе людей, безперервно спілкується з ними.
Сім’я, друзі, знайомі, товариші по роботі, нарешті, просто сторонні люди, з якими неминуче зустрічається людина, – всі вони створюють таку різноманітну сітку стосунків, що людині часом важко визначити, як їй правильно діяти. До того ж усі люди різні й неповторні за своїми характерами. Кожен з них має свої власні особливості: один розумний і освічений, інший – маловихований; один викликає повагу, інший – байдужість чи навіть гидливість; один для нас корисний і необхідний, інший сам залежить від нас і чекає на допомогу; один прихильно ставиться до нас і покровительствує, інший виявляє явну неприхильність, зловтішається, при­гноб­лює; врешті, в одного Христос такий, в іншого – інакший. Таке безконечно різноманітне людство. Скільки потрібно терпін­ня, тактовності, спритності, гнучкості, хитрувань, нерідко – неправди і лицемір’я, щоб, враховуючи за­значені особливості людини, з кожним підтримувати і зберігати добрі стосунки.
Вільно чи невільно людині доводиться зважати на вимоги часу і обставини. Вона постійно змінює своє ставлення до людей, прийоми спілкування і настрій. Невже все це нормально? Чи є в таких діях людини що-небудь євангельське, християнське? І невже не можна спростити і звести до єдності всю цю складну плутанину стосунків, побудувати їх на твердому і загальнолюдському принципі?
Не тільки можна, але й треба!
До цього закликає всіх нас Господь наш Ісус Христос. Він говорить: “Як хочете, щоб робили вам люди, так і ви робіть їм”. Яке просте і природне роз­в’язання питання! Яке глибоке знання людської душі, її властивостей і законів! І в той же час ви відчуваєте, що це можна виконати. Тут вимога вищої правди мудро погоджена з простим житейським розрахунком.
Уявімо собі хоча б на мить, що всі люди стали б жити і діяти за цією заповіддю Христовою і виконувати її неухильно. Як відразу ж змінилось би життя на землі! Як легко і вільно стало б дихати у цій чистій, оновленій моральній атмосфері! Неначе із задушливого, смердючого і темного підвалу ви вийшли на свіже, здорове повітря. Тоді самі собою зникли б з лиця землі злі примари, які постійно тримають нас у страху і насторожі. Війни, вбивства, злочини, насильство, грабунки і всі види зла, – усе це стало б неможливим. Одним словом, тоді сам собою настав би золотий вік, про який з незапам’ятних часів марно мріють люди.
У чому ж таємниця цієї заповіді? І від чого залежить така могутня і благодатна сила цього простого за суттю християнського принципу? Сила його в тому, що він ґрунтується на загальних для всіх людей засадах любові, на яких тримається світ і які дивними небесними пахощами духмяніють у всьому вченні Христовому. Ця заповідь є не що інше, як видозмінене і послідовне розкриття іншої, подібної до неї, заповіді Божої: “Полюби ближнього твого, як самого себе”. В обох цих заповідях одна й та сама думка – в одній просто сказано “Люби ближнього, як самого себе”, а в іншій Господь немовби додає і пояснює: “І тому роби і поводься з ним так само, як ти бажав би, щоб інші робили з тобою”.
“Яка свята, ідеальна, але недосяжна мрія! – скаже дехто. – Це може бути можливим тільки на небі, але ніяк не на грішній землі, де все побудовано на взаємній боротьбі й егоїзмі”. Такі люди забувають, що там, де невистачає природних сил людини, їх немовби доповнює благодать Божа.
І “що неможливе для людини, ­– говорить Господь, – те можливе Богу”.
Не передрікаючи майбутнього і не соромлячись сумного сьогодення, хай кожна людина мірою своїх сил працює сама над собою і покладе від себе хоча б один камінь у цю велику будову священного храму любові. Заповідь Божа звернена не до якогось невиразного, абстрактного людства, а до кожного з нас особисто. Кожна людина особисто несе відповідальність за її виконання. Тому, не озираючись на інших і не осуджуючи їх, йдімо неухильно до вказаної нам мети кожний своєю дорогою і намагаймося втілити цю заповідь у своєму житті. Крапля, що падає постійно, роздроблює камінь. Так і ми постійними і наполегливими зусиллями, з допомогою Божою, можемо поступово зруйнувати у своєму серці штучно створені перешкоди, що відділяють нас одне від одного. Благодать Божа і наші зусилля допоможуть нам злитися з ближніми у тому доброзичливому почутті, яке ми відчуваємо самі до себе.
Давайте користуватися для цього кожним випадком, що трапляється нам у житті, а вони незліченні. Чи побачимо чуже горе – примусимо себе перестраждати його так само глибоко й щиро, як своє власне. Чи зустрінемо людину, яка сяє радістю і щастям, – порадіємо разом з нею без заздрощів і нещирості, немовби ця радість трапилася з нами. Народна мудрість говорить: розділене горе – півгоря, а розділена радість – подвійна радість. Хай чужа біда буде для нас такою ж близькою, як і своя. Чуже ім’я і достоїнство повинні бути такими ж недоторканними, як і наші власні, і так далі без кінця. Це й буде означати – любити ближнього, як самого себе. І в ім’я цієї любові треба ставитися до людей так, як ви хочете, щоб до вас ставились інші.
Далеко ще той блаженний час, коли ця свята заповідь Божа увійде у загальну свідомість, у плоть і кров людства. Наша справа – сприяти цьому, наскільки це від нас залежить, у свій час і на своєму місці. А що буде далі, те знає один Бог.
Хай буде Його свята воля в усьому!
Амінь!

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2